Відчуття приналежності до України: що спонукає українців, які живуть за межами країни, до активних дій. Аналіз від ОПОРИ | Еспресо Новини

Якщо зібрати всіх українців за кордоном в одну країну, можна створити приблизно півтори Норвегії, дві-три Литви чи трохи більше однієї Болгарії. Приблизно так різні організації оцінюють кількість громадян України, які нині перебувають за її межами.

Еспресо публікує цей аналітичний матеріал з дозволу Громадянської мережі ОПОРА, авторка: Анастасія Романюк, аналітикиня мережі.

З часом цей показник лише зростатиме за рахунок скорочення народжуваності та продовження міграції -- наприклад, після чергових російських масових атак, унаслідок виїзду випускників шкіл, зокрема хлопців, і загалом людей, які залишають країну з різних причин -- особистих, медичних, професійних тощо.

Такі масштаби міграції мають негативні наслідки для української обороноздатності, економічної ситуації й ринку праці. Соцопитування свідчать, що допоки хоча б на більшості територій України не відновиться безпека, ці демографічні втрати лишатимуться нашою дійсністю. Це створює інші виклики -- формування інклюзивного наративу про те, хто такі "ми", та необхідність підтримувати взаємну солідарність і соціально-політичну активність українців незалежно від місця перебування.

Анастасія Романюк, експертка Громадянської мережі ОПОРА.

ОПОРА активно співпрацює з українськими громадами за межами країни, і ми часто чуємо про труднощі, з якими стикаються нові члени при інтеграції в життя спільноти. Незважаючи на те, що в діаспорі існують розвинені та іноді досить формалізовані організації, багато вимушених мігрантів обирають не вступати в їхні ряди. У цьому матеріалі ми пропонуємо наші спостереження про фактори, які мотивують українців за кордоном залишатися активними в соціально-політичному житті. Ці висновки будуть корисні не лише для діаспорних структур, але й для організацій, підприємств і діячів в Україні, які прагнуть залучити українців за кордоном до своїх ініціатив.

Дослідження ОПОРИ виявило, що вимушені мігранти, опинившись у безпечних умовах за кордоном, зустрічаються з численними труднощами в процесі адаптації. Вони змушені шукати житло та роботу, вивчати нову мову, налагоджувати контакти з людьми, які мають зовсім інший соціальний і культурний фон, а також формувати коло спілкування і створювати побут у новому середовищі.

Забезпечення основних потреб є складним завданням для українців, які опинилися по обидва боки кордону. Однак для багатьох мігрантів це питання стає ще більш складним. Існує безліч додаткових факторів: чи відповідає професійний досвід людини вимогам нової країни, наскільки добре вона володіє мовою для пошуку роботи, чи визнається її диплом, чи має вона дітей, які не можуть залишитися вдома самі, а також чи потрібно їй доглядати за хворими або літніми родичами, які подорожували з нею.

Здавалося б, серед вихору буденних проблем лишається мінімум простору для, наприклад, мітингів і демонстрацій, зустрічей із місцевими політиками чи ліпленням вареників для місцевого благодійного ярмарку. І все ж учасники фасилітованих діалогів, які ОПОРА проводила у Великій Британії, наголошували, що участь у житті української громади в новій країні стала для них важливим підтримуючим досвідом.

Для покращення ментального здоровʼя, коли ти бачиш, як ти долучаєшся і намагаєшся щось змінити. Спілкуючись із однодумцями, починаєш себе краще почувати. Манчестер

Це особливо відчувається людьми, які пережили травматичні події, пов’язані з війною – ті, хто втікав з окупованих територій, втратив своє майно або близьких через російську агресію, а також ті, хто став свідками чи жертвами воєнних злочинів. Наприклад, одна з учасниць зустрічі в Манчестері поділилася, що для неї було дуже корисно брати участь у групі жінок, які мали схожі переживання.

Нас об’єднує спільна трагедія і спільний пережитий досвід. Це шлях, який ми пройшли разом. Ніхто не зрозуміє тебе так, як ті, хто також пережив ці випробування. Для глибшого розуміння не потрібно більше слів — це неможливо передати навіть у кіно, адже інші сприймають це лише як анімацію, як картинку. Українці відчувають це, а іноземці — ні. Вони не стали свідками нашого болю, коли ми вийшли з дому, а над нами виявилися лише руїни. Навіть тридцятигодинна подорож потягом, стоячи, залишає свій слід. Манчестер.

Багато учасників підкреслювали, що активна участь у місцевих українських організаціях значно полегшила їх адаптацію за кордоном. Вони зазначали, що, хоча британці загалом виявляли доброзичливість і тепло до українських біженців, спілкування з ними ставало викликом через нерозуміння контексту війни. Наприклад, одна з учасниць розповідала, що їй довелося багато працювати з психологом, щоб впоратися з травматичними спогадами, адже інакше їй було важко заснути вночі. З іншими українцями ж про такі переживання не завжди вдавалося поговорити.

Як мені передати, що протягом місяця наші дівчата та жінки перебували в укриттях, без можливості вийти на вулицю? Хлопці не дозволяли нам виходити. Як можна описати те, що трапилося в Бучі?

Манчестер

Перебуваючи в середовищі іншої мови та взаємодіючи з чужою культурою, учасники виявили посилену потребу у збереженні своєї ідентичності, а також ідентичності своїх дітей. У контексті фізичної загрози національній безпеці, члени фокус-групи підкреслювали важливість формування та підтримки почуття українськості у своїх нащадків, незалежно від їх місця перебування. Хоча не всі учасники впевнені, що ці діти повернуться в Україну в майбутньому — адже це буде їхній власний вибір, коли вони стануть дорослими — проте, вони все ж вважають, що стануть "обличчям України" за межами її території та внесуть свій вклад у процеси національного становлення.

Деякі учасники також зазначили, що їм подобається відвідувати українські культурні центри, адже це дає змогу спілкуватися українською. Для релігійних людей особливо важливо мати можливість відвідувати богослужіння, де проводяться служби українською мовою.

Для збереження ідентичності необхідно захистити дітей, адже саме вони можуть стати рятівниками нації. Престон.

Деякі учасники підкреслювали, що для них має значення історичний досвід становлення української державності, до якого вони почуваються причетними. Наприклад, учасниця діалогу в Ліверпулі наголошувала, що за свої 30 років брала участь у Революції Гідності й активно волонтерила ще на початку війни, тому не може дистанціюватися від подій в Україні, навіть перебуваючи на відстані. Про Майдан учасники діалогу в Престоні згадували як про місце, де вони могли вільно висловлюватися і проявляти себе в колі однодумців, які їх приймали й не засуджували. А учасники з Манчестера активно обговорювали проблему незворотності покарання - адже якщо постраждалі від російської збройної агресії просто виїдуть та асимілюються в приймаючій країні, "зло не буде покаране і буде постійно повертатися".

Про це потрібно говорити й не забувати. Бо якщо зло буде не покаране, воно буде повертатися. Ми повинні все фіксувати та показувати. Якщо ми не будемо цього робити, все буде забуто. Історія -- як спіраль. Манчестер

Учасники, які мають впевненість у своїх намірах повернутися до України, щойно ситуація з безпекою покращиться, вважають, що їхня діяльність за межами країни стане запорукою більш легкого повернення в майбутньому. Більше того, деякі з них вже усвідомлюють, що здобуті за кордоном навички можуть суттєво сприяти розвитку та вдосконаленню різних процесів в Україні.

Аби, коли ми повернулись додому, ми могли легенько і комфортно повернутись до суспільно-політичного життя України. Престон

Тепер у нас є можливість обмінюватися досвідом та ідеями, навіть залишаючись на цьому місці. Це дозволяє підтримувати зв’язок і діяти як захист від потенційно небезпечних рішень. Престон

Багато учасників зазначали, що мали непорозуміння й навіть конфлікти з друзями, знайомими чи родичами через те, що вони поїхали. Учасники наголошували на відчутті, що їхній досвід -- невидимий для українців в Україні. Активність в українських спільнотах для них також є способом проявитися, показати свою небайдужість і підтримку співвітчизників у складних умовах. Особливо важливою є ця активність для тих, хто все ж розглядає повернення в Україну на певному етапі свого життя чи життя своїх дітей -- для них розвиток українського суспільства є важливим елементом власного майбутнього.

Я зможу досягти успіху лише в успішній країні. Коли навколо панує невдача, я не відчуваю щастя і успішності. Моє відчуття щастя і успіху пов'язане з тим, що інші також почуваються добре. Мій успіх нерозривно пов'язаний з успіхом України. Ліверпуль.

Часто вже сам процес виїзду викликає певну напругу, навіть серед найближчих людей. Тому участь у акціях, благодійних зборах на підтримку ЗСУ та адвокаційних заходах, присвячених Україні, стає для учасників можливістю внести свій вклад у боротьбу за швидке припинення страждань тих, хто їм дорогий.

Щоб українські медіа могли розповідати, що роблять українці за кордоном. Щоб ті українці теж розуміли, що ми дбаємо про них. Щоб це централізовано і не було суджень, як відбувається життя українців за кордоном, тільки зі сторінок соцмереж. Престон

[Після повернення] ми станемо мішенями для болю людей, які там [в Україні]. Люди виживають, їм не до суспільно-політичного життя. Престон

У часи, коли більшість українців об'єднані навколо спільної мети, ті, хто перебуває за межами України, прагнуть взяти участь у цьому процесі. Для деяких з них це відчуття єдності, що охоплює кордони, слугувало підтримкою у важкі моменти — при втраті рідних, домівки чи звичного способу життя, який вони мали до початку війни.

Те, що ми присутні у цьому місці, не означає, що ми бездіяльні. Наша територіальна належність не є основним критерієм. Престон.

Ми теж розуміємо біль, ми не залишаємось осторонь. Ми хочемо, щоб нас долучали. Хочемо, щоб акцентували на спільному, а не на тому, що розʼєднує. Престон

Ідентичність є складним і динамічним феноменом, що постійно еволюціонує. Вона формується через практики солідарності, пам’яті, взаємодопомоги, обговорення, вуличні акції, а також через особисті роздуми щодо права називати себе частиною "нашої" спільноти. Українці, які живуть за межами батьківщини, також активно впливають на цей процес. Кожен, хто продовжує ідентифікувати себе як частину української громади, стає важливою ланкою в визначенні нашої національної ідентичності завдяки своїй щоденній активності — будь то участь у місцевих українських організаціях, благодійних заходах або спілкування з дітьми українською мовою. Усі ми різні, з власними сумнівами, переживаннями, надіями та мріями.

Українська держава різними способами піднімає питання формування національної ідентичності, зокрема в освіті, шляхом розробки політики національної пам'яті, а також запровадженням інституту уповноваженого з питань захисту державної мови. Проте створення транскордонної та глобальної спільноти українців залишається актуальним викликом через недостатню кількість інструментів для залучення та діалогу з українськими громадами за межами країни. Визнання діаспори як активного учасника політичного і соціального життя передбачає не лише надання їй голосу та уважне його вислуховування, а також розробку механізмів для участі. Забезпечення реалізації виборчих прав, доступу до публічних послуг і сервісів, участі в процесах формування та реалізації політик, інтеграція до економічного життя та врахування їхнього досвіду на українському ринку праці повинні стати не просто жестом ввічливості, а логічним кроком у напрямку створення зрілої, відкритої та партисипативної демократії. В умовах війни ми маємо боротися за реалізацію прав українців у будь-яких умовах — чи то на "нулі", за кордоном, в окупованих територіях чи в умовах депортації.