"Це злоякісне утворення. Я його усунула". Надія Левченко розмірковує про використання російської мови в Івано-Франківську, почуття сорому перед бійцем УПА та етикетку "серіальна артистка".

Заслужена артистка України та провідна акторка Івано-Франківського драмтеатру Надія Левченко як ніхто інший знає, як воно - бути зросійщеною українкою. З самого дитинства зірка серіалів "Черговий лікар", "Перевізниця", "Жіночий лікар. Нове життя-2", фільмів "Інший Франко" та "Відблиск" спілкувалася російською мовою, проте у студентські роки сама собі сказала: "Стоп!"

Яка зустріч з воїном УПА, що жбурнув у неї камінь, кардинально змінила долю Надії Левченко? Як у всього 18 років стати мамою та не лише не загубити себе серед безкінечних обов'язків, але й досягти успіху в акторській кар'єрі? Які справжні стосунки панують між нею та її колегами у світі кіно та театру? Відповіді на ці та інші запитання – в ексклюзивному інтерв'ю OBOZ.UA.

Надіє, приємно зустріти вас у другому сезоні шоу "Жіночий лікар. Нове життя". Напевно, ви знову подорожуєте між Івано-Франківськом і Києвом?

- Так, є таке... Знаєте, коли тільки починала займатися акторством, була дуже перебірлива у пропозиціях, які надходили. Я працюю в драмтеатрі з 2008 року. Перші пропозиції на зйомки в серіалах почали надходити десь з 2010 року, переважно це були російськомовні проєкти. Попри те, що я з російськомовної родини, причиною того, що не можу грати російською, було бажання вести правильну лінію як української акторки - зніматися в українськомовному контенті і поширювати українськомовну історію в кіно та серіалах. І це в час, коли з батьками та родичами в Одесі спілкувалися російською, але було чітке розуміння того, що мова - наш ідентифікатор.

Це була моя особиста думка, яку я не намагалась нав'язувати іншим. Взагалі, я дотримуюсь принципу: якщо прагнеш змін, почни з себе і демонструй це на власному прикладі. Цей підхід я також використовую у вихованні сина, хоча не завжди це спрацьовує (сміється).

Тому навіть у ті часи мені дуже хотілося, щоб в моїй кар'єрі була присутня українськомовна історія. Але я жодним чином не ігнорувала можливості закордонних проектів. Я відвідувала кастинги, де вимагали знання англійської мови. Хоча я не говорю вільно, моя вимова цілком прийнятна, а тексти я зазвичай вивчаю без особливих труднощів (сміється).

Після 2014 року в Україні нарешті настала ера, коли почали активно створювати контент українською мовою. Мрії стали реальністю, і саме тоді стартував серіал "Черговий лікар", в якому мені пощастило взяти участь. Це був мій перший досвід у світі зйомок і тривала практика навчання. Хоча в дипломах наших навчальних закладів зазначено "Актор драми і кіно", насправді нас ніхто не навчав, як правильно зніматися у фільмах.

Отже, участь у серіалі "Черговий лікар" стала для мене справжньою школою життя. Я щиро вдячна за цей етап, і найголовніше, що глядачі оцінили його, адже рейтинги грають ключову роль у подальшій історії проєкту.

Власне, кожен актор визначає свій власний шлях. Можна присвятити життя творчості, служити мистецтву та постійно шукати істини... Це, в принципі, і повинно бути, але ми знаходимося в епоху цифрових технологій. Інформації безліч, і люди зазвичай обирають те, що є більш простим та зручним. Як говорить моя знайома, важливо, щоб "включивши телевізор, можна було на деякий час забути про повсякденні труднощі".

Велике щастя полягає у вмінні знайти баланс. У своїй молодості я, звісно, мріяла про великі екрани, престижні кінофестивалі та видатні театральні сцени світового рівня. І тепер, з усмішкою, продовжую мріяти. Але мій шлях охоплює і комедійні хіти, і глибокі драми, а також серіали. Я намагаюся підтримувати рівновагу. Раніше мене лякала етикетка "акторка серіалів", а тепер я навпаки - вчуся і розвиваюся. Ця професія - це мандрівка, і я щаслива, що можу дарувати глядачам не лише розвагу, а й щось справді значиме, те, що може змінити.

В чому, на вашу думку, полягає відмінність між серіалами "Черговий лікар" і "Жіночий лікар. Нове життя-2" та вашими персонажами?

У серіалі "Черговий лікар" ми спостерігаємо за численними життєвими історіями лікарів і пацієнтів, які звертаються за допомогою. Натомість, у цьому проекті дії розгортаються в самому серці міста, в тилу, а також у військовому шпиталі, розташованому поблизу фронту. Кожна серія насичена подіями, що відбуваються під час війни — це розповідь про реальність, яка триває тут і зараз.

Моя Надя була дуже відповідальна, науковиця, боялася особистого життя, а моя Оксана - заміжня, війна змусила її переїхати з рідного Харкова. Вона лікарка-УЗДистка, щоправда, навички розвиваються, бо вже приймає пологи, асистує на операціях, визначає смертельно небезпечні захворювання, тобто сфера медичних послуг розширилась (сміється).

Праця в телесеріалах суттєво відрізняється від роботи в кінематографі. Тут зовсім інші вимоги: виникає бажання зосередитися на творчому процесі, цікаво конструювати сцени, але, на жаль, часу на це обмаль. Необхідно вміти адаптуватися до такого темпу. Я вважаю, що це і є справжній талант багатьох акторів серіалів — вони здатні за короткий проміжок часу перетворити звичайний побутовий текст на щось наповнене емоціями та змістом.

Раніше ви мріяли втілити образ Анастасії Пилипівни з роману Достоєвського "Ідіот", але після початку повномасштабної війни ставлення до багатьох російських письменників зазнало змін. Коли акторка Надія Марінка в інтерв'ю OBOZ.UA висловила думку, що не може відмовитися від любові до Достоєвського, незважаючи на дії Путіна в Україні, її зустріли критикою. Яка ваша точка зору з цього питання?

Оскільки я здобувала освіту в школі з російською мовою навчання, моїм духовним наставником стали російські письменники, такі як Достоєвський, Чехов, Толстой та інші. Їхні твори вражали мене своєю глибиною і багатошаровістю.

Під час навчання на акторському наратив, що в них усе найкраще, у мене минув. У нашому театрі навіть була вистава "Три сестри" за Антоном Чеховим. Це була моя найулюбленіша робота, при тому, що я грала Ольгу, а вона не є якийсь головний персонаж. Але це була моя віддушина.

Незважаючи на те, що я ознайомилася з творами як Оскара Вайльда, так і Сомерсета Моема, які містять глибокі і насичені тексти, мене все ж приваблювали московські театри, можливо, через їхнє унікальне бачення. Наприклад, "Гоголь-центр", який у червні 2022 року оголосив про зміну художнього керівника та директора – Кирила Серебренникова, котрий відкрито критикував повномасштабне вторгнення в Україну. Також було прийнято рішення змінити назву "Гоголь-центр" на Московський драматичний театр імені М. В. Гоголя. Не можу не згадати й театр Фоменка, зокрема "Майстерню Петра Фоменка", яка також залишила яскравий слід у моїй пам’яті.

Після повномасштабного вторгнення я видалилась з усіх їхніх сторінок, от просто не хочу бачити і чути. Бо казати, що їхні тексти такі прекрасні, що Путін не стане на заваді... Стане. Я буду відкривати інші тексти.

Можливо, саме це стало поштовхом для мене, щоб розпочати проєкт, присвячений читанню сучасних українських драматургів. Я прагну наповнити своє життя новими враженнями. Це нагадує боротьбу з раковою пухлиною – я її видалила, і тепер можу рухатися далі. Хоча якийсь час вона не заважала мені, а навіть надихала та допомагала моїм внутрішнім процесам, як це іноді трапляється в медицині. Але тепер я залишаю це в минулому і буду жити так, наче цього ніколи не було. Я не відкидаю російські тексти, і так само не відмовляюся від Анастасії Пилипівни з тієї ж причини. Адже подібні персонажі зустрічаються і у творчості Володимира Винниченка.

- Ви використовуєте таке чудове слово - "баную" (сумую. - Ред.)! Напевно, його розуміють лише на заході України!

- Але ж це так гарно, чи не так? (усміхається). Я прагну спілкуватися мовою, в яку всі закохуються, яку хочуть використовувати. Постійно слідкую за своїм мовленням, аби уникати русизмів, адже мені буває важко обходитися без них. Я іноді випадково можу перейти на російську, і це викликає в мене почуття сорому. Люди, які знають мене давно, розуміють мої труднощі. Фрази на кшталт "Я вже звикла" чи "Щелепа не так сформована" - це точно не про мене.

У своєму нещодавньому інтерв'ю я поділилася, що являю собою наочний приклад українця, який, попри всі обставини, вирішив перейти на українську мову. Спочатку було важко, перші кілька днів, потім тиждень, але з часом з'явилося відчуття, що я насправді завжди так і говорила (усміхається).

- Ваша мама - росіянка, батько - українець, ви народилися у Львівській області. Особисто вас якось притісняли за російську мову?

- Я живу в Івано-Франківську з 1992 року. І хоч би як мені було прикро зараз, та, живучи в центрі міста, я не мала потреби розмовляти українською, бо поруч майже не було українськомовного оточення. Бо військові переважно були переселені з усього Радянського Союзу. Звісно, що всі спілкувалися російською. Я займалася в балетній та театральній студіях, навчалася в російськомовній школі, до речі, мій випуск був останнім російськомовним.

Згадую лише одну подію, що сталася між мною та воїном УПА. Якось вони, у військовій формі, проходили повз, коли ми грали у футбол на стадіоні. Один із них кинув камінь, і він влучив у мене. Я почула вигук: "Москалі прокляті!" Це викликало у мене сильне обурення, але цей випадок не спонукав мене розмовляти українською. Агресія нічого не змінить. Лише через власний приклад і любов ми можемо досягти змін...

З роками я працювала офіціанткою в одному з найвідоміших кафе міста під час літніх канікул. Саме там збиралися такі митці, як Андрухович, Прохасько, а також гурт "Перкалаба". Я носила їм каву, спостерігаючи за цими видатними особистостями. Поряд із кафе знаходився офіс партії "Рух", і саме в той час я почала говорити українською, адже вона стала невід’ємною частиною мого оточення. На одному з таких заходів я зустріла свого дитячого кривдника. Я слухала його, і мені стало соромно за свою неосвіченість і те, що ніколи не ставила собі запитань. Зрештою, я зрозуміла, чому цей чоловік так вчинив. Він вступив до УПА, коли йому було всього дев’ять років, і пройшов складний шлях боротьби та арештів, при цьому оточений російською мовою.

На даний момент я майже готова висловити свої думки щодо використання мови, але все ж намагаюся дотримуватися м’якої українізації. Саме тому на нас, сценаристах і акторах, покладена велика відповідальність — ми повинні подарувати глядачеві любов до українського.

- З початком повномасштабного вторгнення ви досить швидко створили волонтерський штаб в Івано-Франківському драмтеатрі, а також свого часу організували фестиваль Porto Franco. Звідки у вас такий хист?

- Після досвіду з фестивалем, де в тебе гостей три з половиною тисячі на чотири дні, організувати волонтерський штаб - уже справа практики. Мені мій молодший брат казав, що я завжди все організовувала, чи то концерти у нас у дворі, чи в театрі дні народження. Мене запитують, коли нарешті заспокоюсь, кажуть, що мені завжди мало.

Я завжди прагну докладати зусиль у дрібницях, щоб приносити радість іншим. Навіть приготування сніданку для сина стає для мене особливим ритуалом. Я ніколи просто не підсмажую йому яйце й не кладу його на тарілку. Для мене це яйце стає частиною витвору мистецтва: я оформляю його зеленим салатом, а помідор вирізаю у формі сердечка. Це приносить мені задоволення! Я вважаю, що сенс життя полягає в увазі до деталей. Мої батьки виховали мене з думкою, що слід бути скромним, а батько часто зауважував, що я прагну лише розваг. Я сприймала це як образу, але тепер розумію, що в ті часи це була звична норма.

- Ви стали мамою у 18 років. Як вдавалося поєднувати материнство з навчанням, а пізніше з акторською роботою? Які стосунки з сином зараз?

Мій син – це найближча людина в моєму житті, і незабаром йому виповниться 21 рік. Коли я дивлюся на нього, я розумію, що всі труднощі, які ми пережили, мали свій сенс. Звісно, є певні моменти, адже, як і будь-яка мама, я прагну, щоб у нього все було ще краще. У нього свій унікальний характер і свій погляд на світ, які не завжди збігаються з моїми. Але я стараюся бути мудрою мамою, адже розумію, що він іде своїм шляхом. Я зробила все, що було в моїх силах, і зараз залишаюсь поруч, готова підтримувати, але він має пройти свої власні етапи.

Коли це трапилося, я була ще зовсім юною — мені виповнилося лише 17 років. Я вперше відчула, що таке справжня закоханість, а тут ще й несподівана вагітність! Довгий час я не наважувалася відкрити цю новину батькам, адже відчувала сором. Це був лише початок мого навчання в університеті. Все навколо говорило, що це кінець мого життя, і навіть в моїй голові виникали думки про те, щоб закінчити все.

На 23-му тижні я відвідала гінеколога, за що їй безмежно вдячна. Тепер, коли зустрічаю її в місті, обов'язково вітаюся і запитую, як справи. Хоча вона мене не пам'ятає (усміхається), я запам'ятала її на все життя. Під час огляду мене поставили на облік, і я зізналася, що хочу зробити аборт. Лікарка відповіла, що на такому терміні це неможливо. Я благала її допомогти, пояснюючи, що батько загрожує мені. Досі пам'ятаю її слова: "Дитино, подумай, що для тебе важливіше — гнів батька чи знищення життя, яке завжди буде тягарем для тебе?"

Це був дуже складний період у моєму житті. Я весь час плакала. Якось бабуся взяла мою подушку, а вона вся мокра від сліз...

Мій викладач у інституті відмовився продовжувати зі мною заняття, пояснивши, що я не встигну за своїми однокурсниками, і побажав мені щастя в особистому житті. Проте я усвідомлювала, що без належної освіти мені не обійтися. Тому я звернулася до своєї викладачки з сценічної мови з проханням про допомогу. Вона вчинила для мене важливий крок – поговорила з Ростиславом Держипільським, директором та художнім керівником драмтеатру, який на той час також викладав акторську майстерність, щоб він прийняв мене на другий курс. І він погодився!

Моя бабуся - це мій янгол. Вона сиділа з Данилом, без її допомоги я б не змогла цього зробити.

Ви мали романтичні стосунки з одним з ваших колег по драматичному театру - актором Іваном Бліндаром, відомим за роллю у "Я, Побєда і Берлін". Чи могли б ви розповісти про ваші відчуття щодо спільної роботи на сцені з його нинішньою партнеркою, акторкою Марією Стопник? Чи відчуваєте ви себе комфортно в цій ситуації?

- У мене немає жодних образ, я їм бажаю тільки щастя. Зараз я люблю Івана як друга. Якщо в мене щось трапляється, то знаю, що він поруч. І оскільки я дружу з ним, то, відповідно, дружу і з Марією.

Навесні в кінотеатрах відбулася прем'єра фільму "Відблиск", знятого режисером Валентином Васяновичем, в якому ви виконали провідну роль разом із вашим колегою з драмтеатру Романом Луцьким. Зйомки відбулися у 2019 році. Сьогодні ж тема військовополонених і їхніх дружин стала ще більш актуальною. Якби вам довелося знову зіграти Ольгу, чи змінили б ви свій підхід до цієї ролі?

Ромка — мій давній друг, з яким ми знайомі вже більше двох десятків років. Я справді ціную його родину. Його дружина є однією з моїх найкращих і найулюбленіших подруг.

Ви знаєте, моя роль у стрічці "Відблиск" – це свого роду напівтон. Я завжди вважаю роботи Васяновича справжніми полотнами. І в цій загальній картині "Відблиск" я виступаю лише як напівтон. Але в даному фільмі якось по-іншому... А що означає "по-іншому"? Можливо, бути більш експресивним?

Ні, коли ти перебуваєш у такій атмосфері... Це спокій, що оточений надією та ще не втраченим бажанням жити, завдяки дитині. Адже діти — це те, заради чого варто жити. Якщо уявити, що ця історія продовжиться у майбутньому, я б стала такою ж відвертою, як Яніна Соколова. Після перегляду фільму ви зрозумієте, чому я так вважаю.

Валентин завжди прагнув до точності, для нього важливо було уникати зайвих деталей. Коли емоції не завжди проявляються яскраво, вони можуть бути спокійними та стриманими.

Ваші захоплення дійсно вражають – ви любите готувати та створювати електронну музику. Яка з кухонь є вашою найулюбленішою, і де можна насолодитися вашими музичними творами?

Мене захоплює сам процес приготування. Коли я бачу кабачок, яйця, трохи зелені та цибулину, наприклад, я починаю з того, що тушкую кабачок. Потім у мене виникає ідея: додати туди сухарики і поставити в духовку. Цибулину не нарізаю, а просто ріжу навпіл, щоб вона запеклася, а згодом використаю для соусу. Приготування їжі приносить мені спокій. Я дуже люблю, коли до мене приходять гості і їм подобаються мої страви. Холодці я не готую (усміхається).

У мене немає однозначно улюбленої кухні. Проте, я захоплююся грузинською та італійською стравами, а взагалі, я просто обожнюю смакувати різні страви.

Мою музику можна знайти на виставах та на YouTube. Мій перший опублікований трек "Bulba" став відправною точкою - це ремікс на однойменну композицію з вистави Gogol Cabaret.

Мені це хобі важко дається, уроків інформатики не було, а тільки гри на фортепіано, тому не дуже дружу з цими програмами, на це потрібен час. Але я закрию свій гештальт. Мені буде 65 років, я стоятиму на якомусь всесвітньовідомому фестивалі електронної музики і гратиму свій сет! (сміється).

Ваш приклад яскраво демонструє, що стати успішною акторкою можливо і після тридцяти, а також бути чудовою, турботливою матір'ю, навіть якщо ви стали матір'ю в молодому віці. Ваші погляди та організаційні здібності свідчать про те, що ви — сильна жінка. Чи є у вас якась слабка сторона? Щось, що ви б хотіли удосконалити в собі?

Кожен митець чи особа повинні мати в своїй душі здорову дозу сумніву. Постійна впевненість — це не зовсім правильний підхід. Це схоже на штучне зупинення процесу, тоді як життя — це безперервний рух, і будь-яка нова справа завжди супроводжується певною часткою сумніву. Цей сумнів надає можливість для розвитку і реалізації ідей. Проте мені слід навчитися керувати своїми сумнівами, адже багато проєктів, які я замислюю, так і залишаються нереалізованими.

Чотири роки тому, з тремтячими руками, я наблизилася до свого знайомого з проханням навчити мене основам електронної музики. В дорозі до нього я відчула хвилювання, потіючи 35 разів, і коли вже опинилася біля його дверей, думала про те, щоб написати йому, що не в змозі прийти, адже вважала свою музику абсолютним провалом.

У театрі запитують, коли вже зроблю свою постанову як режисерка. Чи коли Ростислав Любомирович Держипільський набирав курс і покликав своєю асистенткою... Тоді я думала, що у мене самої недостатньо досвіду. Як я можу когось навчати? Але на цьому етапі дійшла до того, що я так буду все життя думати, що ще не час і що я не готова (сміється).

Отже, поступово етап сумнівів і страхів перетворюється на період "адже ми живемо"! Я визнаю, що моя вразливість полягає в тому, що я не завжди вмію управляти своїми емоціями та усвідомлювати свої сильні сторони, але я впевнений, що з цим впораюся!

Досліджуйте також на OBOZ.UA інтерв'ю з Романом Луцьким, в якому він розповідає про "Солодку Дарусю", призов до ТЦК та незнайомі аспекти кінозйомок.

А ще на OBOZ.UA інтерв'ю з колишньою дружиною народного артиста України Віктора Павліка - Лорою Созаєвою - про втрату єдиного сина, зради чоловіка і геніальну зірку, яку недооцінюють в Україні.