Деколонізація Шевченка: тривалий процес відновлення власної ідентичності.

Від часу Революції Гідності українська нація переживає період трансформації самоусвідомлення - пришвидшеної і тим більш болісної, що відбувається на тлі війни. Переосмислюються і переглядаються класичні культурні канони, які десятиліттями нав'язувалися українцям з боку російської метрополії. Тепер, з великою кров'ю розриваючи ці штучні зв'язки - ми перечитуємо класиків, щоб глибше зрозуміти: хто ми? Які ми насправді?

Період стабільності суттєво відрізняється від етапу змін за рівнем усталеності сприйняття світу. Для тих, хто виріс у зросійщеному середовищі, де рідна мова поступалася місцем українській, шлях до власної ідентичності нагадує вихід з темряви. Це темрява звичок, нав'язаних цінностей, знайомих мелодій і цитат. Коли дитячі пісні та фрази з фільмів звучать довше, ніж голоси рідної культури, для пробудження необхідно докласти чималих зусиль розуму.

У регіонах, де історична спадщина була перервана, знайомство з власною культурою може трапитися вже в зрілому віці. Для деяких людей такими відкриттями стають терміни як "Маланка", "Дідух" або "Коляда" – слова, які раніше сприймалися лише як частина фольклору, а тепер виявляються символами ідентичності. Вихід із темряви – це не романтична подорож, а складний процес: особистість змінює свої орієнтири, а звичне світло раптово стає осліплюючим.

На даному етапі неминуче виникає сумнів, який є основним інструментом картезіанського мислення. Як колись Рене Декарт ставив під сумнів усе, щоб знайти непорушну істину, так і українське суспільство сьогодні вимушене перевіряти власну культурну пам'ять на предмет її справжності. В цьому контексті відома фраза "Cogito ergo sum" - "мислю, отже, існую" - перетворюється на символ виходу з колоніальної темряви: лише той, хто здатний мислити, може існувати поза нав'язаними міфами.

Все може викликати сумнів – від назв населених пунктів та пам’ятників до класичних літературних творів. Український інститут національної пам'яті лише намічає основи цього процесу, проте демонтаж імперських символів охоплює більше, ніж просто зміну назв вулиць. Це питання стосується очищення свідомості, навіть від тих образів, які здаються "близькими". Постаті Тараса Шевченка, Івана Франка та Лесі Українки вимагають не лише вшанування, але й глибокого переосмислення.

150-річчя Лесі Українки (святкували у карантинному 2021 році) показало, що театр вагається між традиційністю й радикальним оновленням. Тарас Шевченко ж залишається полем найглибшого конфлікту: його образ десятиліттями редукували до безпечного фольклорного символу. У шкільному каноні він залишався "народним співцем" без політики - з "Садком вишневим", але без "Кавказу" та "Гадамаків". Саме такий деполітизований Шевченко влаштовував імперію: він був присутній усюди, але не діяв ніде.

Під час подій на Майдані цей образ зазнав суттєвих змін. В умовах революційних перетворень слова Шевченка знову набули свого первісного значення, наповнившись енергією гніву та прагнення до свободи. Проте охоплення цих ідей не охопило всю Україну відразу – залишалися люди, які продовжували сприймати імперські наративи і згадували, що Шевченко писав російською мовою... Навіть сьогодні в суспільній свідомості існують два образи Тараса – бронзовий та живий. І в цьому контексті театр знову стає простором для методичного сумніву: місцем, де перевіряють автентичність символів.

Львівський академічний театр ляльок досліджує образ Шевченка крізь призму дитячого сприйняття. У виставі "Тарас", основаній на творах Богдана Стельмаха, режисер Сергій Брижань та художник Михайло Ніколаєв перенесли акцент із зрілого поета на його молодшу версію. Для семирічних глядачів Шевченко стає не просто статуєю на постаменті, а ровесником, який переживає радість, втрати та перші пориви до справедливості. Завдяки ляльковій поетиці творці створюють світ, у якому майбутній поет ще тільки відкриває своє "я", не усвідомлюючи, що одного дня його ім'я стане символом для цілої нації. Це перший, дитячий крок назовні з темряви – знайомство з живою особистістю, а не з бронзовою фігурою.

Інша грань - це вистава "Шевченко 2.0", поставлена Харківським академічним театром імені Тараса Шевченка. Її автори підходять до національного міфу, використовуючи картезіанський метод сумніву, не знищуючи його, а перевіряючи на справжність. Від ідеї академіка Бориса Гриньова до реалізації режисера Олександра Ковшуна, основаної на п'єсі Дмитра Тернового, спектакль пережив всі труднощі, пов'язані з широкомасштабним вторгненням, разом із Харковом, ставши своєрідним експериментом над образом пророка. На сцені розгортаються "сни в двох діях" – фантасмагорія, де Поет (Валерій Брильов) зустрічає свій власний Міф (Олексій Грідасов) і веде з ним запеклі суперечки. Шевченко відчуває виснаження від свого бронзового втілення, відкриває свою двоїстість і сумніви, і саме через це повертає собі справжнє життя.

Репетиції відбувалися в Харкові, але через загрозу безпеки прем'єру було проведено в Києві в листопаді 2024 року. Простір вистави створений як майданчик для дослідження сумнівів: кожна сцена є зіткненням зі стереотипами. Творча команда поступово знищує звичні уявлення: іронізує над образами "діда в кожусі", веде дискусії щодо "пам'ятника", що суперечить самому собі, переосмислює мовну гібридність і травму імперського контексту, в якому зростав Шевченко. Тут поет визнає свою розколоту сутність, зізнається у втомі, допускає помилки, відчуває ревнощі, сумнівається — і саме тому стає ближчим, ніж будь-який бронзовий образ. Вистава "Шевченко 2.0" є спробою щирого діалогу — з самим собою, з історією, з культурною матрицею, в якій навіть пророк може стати просто декоративною іконою. У жовтні 2025 року виставу також вдалося показати в Харкові.

"Шевченко 2.0" виступає як експериментальний простір для дослідження змістів: що залишиться від пророка, якщо усунути патетичний шар? Коли слово втрачає статус гасла, воно знову перетворюється на думку. І саме ця думка є ключовою ознакою буття. Врешті-решт, після перегляду вистави, глядач не просто виходить з театру, а покидає печеру - не в напрямку світла ілюзій, а до світла самороздумів.

Процес культурного демонтажу триває. У грудні 2025 року Рівненський драмтеатр в рамках Другого трансформаційного фестивалю "Скрудж Фест" досліджуватиме класичні твори як простір для роздумів. Сцена з імператрицею у "Ночі перед Різдвом" за Гоголем перетвориться не на етнографічну розвагу, а на можливість перегляду колоніальних шарів, втілених у самій структурі сценічної інтерпретації.

Таким чином, театр виконує аналогічну роль до методу Декарта: він спонукає до сумнівів, аби вивести на поверхню істину. Культура здатна до мислення — отже, вона існує. І подорож із темряви триває далі.