Дослідниця Мар'яна Буджерин: Було б надзвичайно незвично, якби Україна змогла зберегти потенціал для оперативного відновлення ядерної програми.

Після зустрічі з Дональдом Трампом президент Володимир Зеленський розповів, що попередив кандидата на посаду очільника Білого дому: або Україна буде в НАТО, або в України буде ядерна зброя.

Ця заява президента України викликала значний відгук у міжнародній спільноті. Німецьке видання Bild, посилаючись на неназваного українського представника, повідомило, що Україна має наявні ресурси та експертизу для розробки ядерної зброї.

У Міністерстві закордонних справ України одразу ж спростували цю інформацію, назвавши її інсинуаціями про розробку Києвом зброї масового знищення. Згодом подібні плани заперечив і сам Зеленський.

"Українська правда" вирішила прояснити ситуацію і розставити акценти щодо сучасного стану ядерного потенціалу України, дослідити, наскільки його відновлення є реально можливим (попереджаємо — це малоймовірно) та які можуть бути наслідки для Києва в найближчій перспективі.

З цією метою ми зустрілися з українською дослідницею з Гарвардського університету Мар'яною Буджерин. Вона стала першою жінкою в історії, яка отримала премію Colby Military Writers' Award 2024 за свою книгу "Успадкування бомби: розпад СРСР і ядерне роззброєння України".

Заява президента Зеленського щодо НАТО та ядерної зброї спровокувала активні дискусії серед міжнародних експертів і політиків. Крім того, видання Bild додало пікантності, повідомивши про те, що Києву може знадобитися "кілька тижнів" для відновлення ядерної програми. Виникає перше запитання: чи є обґрунтованими подібні заяви?

Я був би дуже здивований, якби Україна насправді змогла за останні кілька десятиліть розробити технології, які б дозволили їй отримати цикл виробництва ядерного пального, а також високозбагачений уран чи плутоній, необхідні для створення ядерної зброї. Це стало б для мене справжнім шоком.

Давайте спробуємо детально розглянути, що собою представляв ядерний арсенал України, який у момент розпаду Радянського Союзу вважався третім за потужністю у світі. Якими були характеристики української ядерної зброї та які можливості використання вона надавала?

- По-перше, те, що Україна успадкувала в 1991-му році, це була частина ядерного арсеналу іншої країни, розробленого для стратегічних цілей тієї країни. Це справді був третій за величиною ядерний арсенал у світі, але його треба було ще суттєво адаптувати до нових українських стратегічних реалій. Щоб стримувати не Сполучені Штати й НАТО, на які він був націлений, а Росію, все треба перебудовувати.

По-друге, ядерні боєголовки були створені, виготовлені та зібрані в Росії, на її заводах і в лабораторіях. Вони лише були розміщені на системах та носіях в Україні, причому лише деякі з цих носіїв були вироблені безпосередньо в Україні.

В Україні все ще функціонують елементи радянського військово-промислового комплексу, такі як "Південмаш" у Дніпрі, "Хартрон" у Харкові та "Луч". Раніше в країні існувало багато стратегічних заводів, здебільшого розташованих у Дніпрі, Харкові та Києві, які відігравали важливу роль у масштабній радянській ядерній програмі.

Ядерна програма, це не тільки боєголовка, це також і носії, які повинні доставляти боєголовки до цілей. З носіями в Україні, для того щоб почати свою власну програму, було досить добре.

А що ж у нас було відсутнє?

- Можливість створення власних боєголовок стане актуальною, коли радянські почнуть виводити з використання. Основним завданням було їх обслуговування та контроль, що здійснювався кожні три роки. З цією метою їх зазвичай доставляли до Арзамаса в Росії, а потім повертали назад.

Якщо розглядати можливість створення власної ядерної зброї, важливо було б розвивати ті елементи ядерного комплексу, які залишилися в Росії, і які у нас були відсутні. Це завдання не було б нездійсненним, особливо у ті часи. Існували науковці, досвідчені фахівці та підприємства, які безпосередньо брали участь у різних стадіях цього процесу. Однак, необхідно було вкласти кошти в ці потужності та розширити їх.

- Яка суть обговорюваного питання?

Перш за все, слід зазначити повний цикл виробництва ядерного пального. В Україні наявні родовища та шахти урану в Жовтих Водах. Першим етапом є переробка урану в так званий жовтий кек (порошок уранового концентрату - УП). Далі планується провести два або три етапи збагачення урану, щоб отримати ядерне паливо. Після того, як уран буде достатньо збагачений, його потрібно перетворити з газоподібного стану назад у метал. Таким чином, відбувається справжня алхімія.

Для цього потрібні значні потужності, а також підприємства з центрифугами, які здатні збагачувати уран, виділяючи ізотоп урану-235 — бойовий уран. Саме цим займається Іран, і за це країна вже багато років піддається жорстким санкціям.

Чи існували в Україні такі центрифуги? Адже в нашій країні часто циркулюють чутки, які здебільшого стосуються Чорнобильської зони. І взагалі, які з елементів ядерного процесу, про який ви згадуєте, відсутні в Україні?

Зрештою, все зводиться лише до видобутку та первинної обробки урану. Інших аспектів немає.

Центрифуга може бути десь і загублена, але я про це нічого не знаю і не чула раніше. Проте, якщо ви звернетеся до пошукових систем, дізнаєтеся, що заводи збагачення містять сотні, якщо не тисячі, таких пристроїв. Це вимагає значних обсягів інфраструктури. Наприклад, Іран намагається приховати ці установки під землею, щоб уникнути бомбардувань. Але варто зазначити, що це процес, що триває десятиліттями, і такі масштабні об'єкти не можуть функціонувати лише з однією центрифугою.

У 1993 році український уряд вивчав можливість створення потужностей для збагачення урану з метою використання в мирних програмах. Тоді в Україні функціонувало 15 атомних реакторів, і паливо для них надходило виключно з Росії. У той час Україна мала підстави порушити це питання і заявити про необхідність мати власні потужності для збагачення урану, щоб забезпечити свої атомні електростанції паливом.

Не можу з упевненістю сказати, чому у сфері цивільної енергетики нам не вдалося реалізувати цей паливний цикл. Існував навіть перелік українських підприємств, які могли б взяти участь у створенні власної центрифуги, а також у її проектуванні та виготовленні. Це свідчить про наявність достатніх промислових і наукових можливостей. Проте проблема полягала в нестачі фінансування, яке було критично важливим у 1990-х роках.

- Якби ми не підписали Будапештський меморандум, чи могли б докрутити повноцінний ядерний цикл?

- Будапештський меморандум був тільки однією з частин врегулювання ядерного питання в Україні. Це була така безпекова частка. Інші були фінансові.

Україна отримувала компенсації за речовини - за високозбагачений уран, плутоній, що був у боєголовках. Ще частина була списанням боргу за газ, який тоді був нібито високим. І насамкінець американська технічна й економічна допомога. США вплинули на Світовий банк чи Міжнародний валютний фонд, коли Україні видавалися великі структурні фонди для введення гривні та стабілізації макроекономічної ситуації.

Цього всього не сталося б, якби Україна затягнула процес демілітаризації.

Будапештський меморандум був укладений з урахуванням певних аспектів безпеки. Для України це стало важливим стратегічним кроком, який вимагав отримання відповідних гарантій. Однак те, що було прописано в меморандумі, на жаль, не відповідало справжнім гарантіям. Це усвідомлювали як переговорники, так і президенти Леонід Кравчук та Леонід Кучма.

У Міністерстві закордонних справ України існував проект тристоронньої угоди, яка мала юридичну силу і передбачала співпрацю між Україною, США та Росією в питанні забезпечення безпеки. У документі були детально прописані різні аспекти, включно з можливістю накладення санкцій на ту сторону, що порушить умови меморандуму. Однак американська сторона проявила стійкість, наполягаючи на тому, що не може надати Україні жодних нових юридичних зобов'язань.

Сам по собі Будапештський меморандум важливий як політичний документ, який визнає українські легітимні безпекові вимоги, скажімо так, безпекову ситуацію на той момент. Але його треба було між 1994 і 2014 роками чимось наповнювати. Там не прописані методи покарання порушника.

На той момент Україна вже взяла на себе зобов'язання вивести ядерні боєголовки, які знаходилися на її території. Однак, якщо країна не мала можливостей для їх заміни протягом 10-15 років, коли настане цей час, і не існувало циклу виробництва пального, то по суті й не було жодної ядерної програми, здатної підтримувати чи модернізувати ядерний арсенал.

Ці боєголовки потрібно було вивести з експлуатації. Проте Україні не слід було знищувати всі носії.

Які саме носії у нас залишилися?

Стратегічні бомбардувальники Ту-95 і Ту-160, а також близько тисячі крилатих ракет Х-55, які можуть бути оснащені як звичайними, так і ядерними боєголовками. Сьогодні ми спостерігаємо, як Росія застосовує ці ж Ту-95 і Ту-160, використовуючи ті ж ракети серії Х у своїй війні проти нас.

Я вважаю, що в Україні існував би реальний потенціал для розвитку системи стримування, можливо, навіть ядерного, якби збереглися ті носії. Хоча боєголовки були передані, це означає, що Україна де-факто стала неядерною державою – фактично це і є ядерне роззброєння.

Україна могла принаймні тимчасово не приєднуватися до договору про нерозповсюдження ядерної зброї і не брати тоді на себе зобов'язання. Тому що коли ти входиш у договір, то відмовляєшся від права в майбутньому розробляти цю зброю.

Чому ж ми тоді прийняли рішення про підтримку угоди щодо ядерного нерозповсюдження?

Американці ще в вересні 1991 року висунули Україні умову: вона не отримає дипломатичного визнання, якщо не зобов'яжеться стати учасником договору про нерозповсюдження в якості неядерної держави.

- Уявімо, Україна вирішила, що не бачить іншого шляху, як відновити ядерний арсенал. Теоретично за який час Київ міг би його відновити та скільки це могло б коштувати?

На початку 1990-х років вартість створення промислових потужностей для власної ядерної програми оцінювалася приблизно у 2 мільярди доларів, з термінами реалізації від 5 до 7 років.

А що, якби це сталося саме зараз?

В умовах війни підрахунки стають вкрай складними. По-перше, варто зазначити, що ймовірно, це обійдеться дорожче, адже з часом ціни постійно зростають. По-друге, враховуючи нинішні загрози безпеці, Росія, без сумніву, буде діяти агресивно, подібно до того, як Ізраїль атакує іранські ядерні об'єкти. Частину інфраструктури можна буде зводити під землею.

Є два шляхи побудови ядерної зброї - урановий та плутонієвий. Найшвидше для нас було би, як у Пакистані, шляхом відчленування плутонію. Фізики можуть більше розповісти, але, наскільки я розумію, можна задіяти невикористане ядерне паливо з Чорнобиля, із закритих реакторів, де його тонни.

Специфіка реакторів така, що на виході відпрацьоване паливо має досить великий вміст плутонію, в тому числі і збройного плутонію. І плутонію для бомби треба набагато менше. За даними МАГАТЕ, критично важлива для однієї бомби кількість цього матеріалу - це 22 кілограми високозбагаченого урану або 9 кілограмів плутонію.

Пакистан в той час розвивав свою ядерну програму, обираючи між двома напрямками: високозбагачений уран та плутоній. Виникли численні труднощі з ураном, тому країна вирішила зосередитися на виробництві плутонію. На мою думку, в Україні також існує подібний потенціал, зокрема в зоні Чорнобиля, де знаходяться сховища відпрацьованого ядерного пального.

Однак закопати це під землю не вдасться, воно все одно проявиться на поверхні. Вважаю, що це не лише технологічно складно, а й вкрай важко забезпечити захист від російських спецслужб і атак, які вони можуть здійснити.

- Уявімо, що на всі прохання про НАТО Україні відмовляють. Який механізм стримування Україна може використовувати, якщо не ядерний?

Існує поняття, відоме як традиційне стримування, яке передбачає використання стандартних засобів. До таких належать балістичні ракети. Вони вже активно застосовуються проти нас, але Україна має потенціал для розробки власних аналогічних технологій.

По-перше, договір про скорочення кількості ракет середньої та меншої дальності розвалився ще в 2018 році. Я пам'ятаю, тоді була в Києві, зустрічалася з людьми і казала: "Чуваки, це відкриває політ дальності від 500 до 5500 кілометрів!". Це те, що нам було заборонено. 5500 кілометрів - це якраз ті відстані, на які нам треба літати, щоб цілити в певні стратегічні цілі на європейській частині Російської Федерації.

Балістичні ракети є складнішими для перехоплення через свою природу — вони рухаються на гіперзвукових швидкостях. Це стосується ракет середньої та меншої дальності, які оснащені надзвичайно потужною конвенційною вибухівкою. Якщо мати в арсеналі достатню кількість таких ракет, здатних націлюватися на ключові командні центри, наприклад, у Москві, або на стратегічні бомбардувальники на авіабазах, це могло б стати ефективним засобом для конвенційного стримування.

- 27 серпня президент Зеленський сказав, що ми вже успішно випробували свою балістику. Про яку саме ракету може йтися і чи це реально?

Вважаю, що створення балістичних ракет малої дальності є цілком досяжним завданням, оскільки в нас вже є певні напрацювання у цій сфері. Розробки проходили різні етапи, і навіть існував прототип. Тепер справа лише за організацією серійного виробництва. Так, на початку конфлікту "Південмаш" зазнав значних руйнувань, але, ймовірно, виробництво було перенесено в інше місце, оскільки це було передбачувано. Хоча я не маю детальної інформації, відомо, що розробки, такі як "Сапсан", ведуться ще з початку 2000-х років, тому це може бути цілком реальним сценарієм.

- Ще трохи про елементи стримування. Представляючи "План перемоги", президент говорив про неядерний стратегічний пакет. З огляду на те, які держави отримали на ознайомлення таємний додаток до нього, українські експерти припустили, що може йтися про розміщення в Україні далекобійного озброєння на кшталт американських ракет Tomahawk або європейських Land Cruise Missile з радіусом дії приблизно 1500 кілометрів. Це можуть бути саме вони?

Цілком можливо. Це було б надзвичайно корисно, якби наші союзники розширили використання цих систем на території України або передали їх нам. Однак, на мою думку, це не є ймовірним сценарієм. Проте, на мою думку, такі системи можуть слугувати ефективним засобом стримування.

Якщо уявити, що Україна вирішила б заявити: "Якщо ви не прислухаєтеся до нас, ми рухатимемося далі самостійно", які кроки могли б вжити країни, що володіють ядерною зброєю, щоб запобігти розробці ядерної програми в Україні?

- Щонайменше припиниться допомога з боку Заходу. Навіть якщо не буде введено якихось обсяжних санкцій з огляду на те, що, можливо, вони поспівчувають з українських обставин, продаж чи передача військової допомоги, зброї припиниться повністю. Ну і різні інші вливання в бюджет для цивільної економіки і так далі.

Усі інші держави виступлять на засіданні ООН з рішучим засудженням, і, можливо, буде запроваджено певний рівень санкцій проти України. Подібна ситуація вже мала місце у випадку Пакистану та Індії, які у 1998 році проголосили себе ядерними державами. Це викликало значне невдоволення. Внаслідок цього були введені певні санкції проти Пакистану та обмеження, але в цілому Індія та Пакистан не вважаються країнами, які перебувають під суворими санкціями.

Вони якось спромоглися собі зробити ядерну зброю і уникнути найгірших ексцесів. Але це було тоді. Як це все буде виглядати зараз? Можливо, трішки інакше стосовно України. Єдине, що жодна з цих країн дуже сильно від Заходу в той час не залежала, як ми зараз. Ми зараз виживаємо...

Науковці стверджують, що сучасні обставини підштовхують держави без ядерної зброї задуматися про можливість отримання такого статусу. Чи вважаєте ви, що в майбутньому країни, які наразі не володіють ядерною зброєю, але мають ресурси та фінансові можливості, можуть стати частиною ядерного клубу? Які країни, на вашу думку, можуть приєднатися до цього клубу найближчим часом?

- Українська ядерна історія й теперішня ситуація це, очевидно, дуже поганий приклад для режиму нерозповсюдження ядерної зброї. Була країна, мала принаймні опції, принаймні вибір якийсь, принаймні потенціал ядерний, цю зброю стримування. Вона пішла назустріч, доєдналася до договору про нерозповсюдження, тому що хотіла увійти в міжнародне співтовариство на позитивних умовах в обмін на оці зобов'язання, як би ми їх не називали, по Будапештському меморандуму.

Через два десятиліття один з тих, хто підписав угоду, порушує її умови, тоді як інші учасники ставляться до своїх зобов'язань з певною обережністю. Це, в свою чергу, серйозно підірває довіру до системи нерозповсюдження. На даний момент я не спостерігаю явних проявів ефекту доміно в глобальному масштабі, і вважаю, що на це є кілька причин.

Іран може стати ядерною державою через своє спостереження за ситуацією в Україні, усвідомлюючи, що довіряти ядерним країнам та їхнім обіцянкам не варто. Якщо Тегеран створить і офіційно оголосить про наявність власної ядерної зброї, то кількість ядерних держав, які не підпадають під угоду про нерозповсюдження, зрівняється з тими, що входять до цього договору. У рамках угоди діють п’ять визнаних ядерних держав — США, Росія, Китай, Франція та Великобританія — які зобов’язуються до поступового скорочення своїх арсеналів. У той же час, за її межами знаходяться такі країни, як Ізраїль, Пакистан, Індія, Північна Корея, а також невдовзі й Іран. Таким чином, ми отримаємо рівновагу 5 до 5.

Тут уже сама цінність договору нівелюється. Тому що ідея договору стримати розповсюдження до інших країн. А тут уже стільки поза договором, скільки всередині.

На мою думку, сам угода почне давати тріщини. Якщо ця система стримування не витримає, то контролювати амбіції інших країн стане ще складніше. Щодо ядерного Ірану, я вважаю, що Саудівська Аравія може стати наступною. Вони вже активно розвивають свою цивільну атомну енергетику, що є першим кроком у цьому напрямку. У них є як фахівці, так і відповідні технології.

Саудівська Аравія уважно стежитиме за ситуацією, і Єгипет також проявлятиме інтерес до можливостей ядерної програми. Не виключено, що Туреччина, незважаючи на своє членство в НАТО та наявність американської ядерної зброї на своїй території, також розгляне цю опцію. Все залежатиме від розвитку їхньої політики та ситуації на Близькому Сході. Що стосується Азії та Тихоокеанського регіону, Південна Корея виглядає найбільш ймовірним кандидатом на отримання ядерного озброєння, оскільки у них вже є значний арсенал технологій.

- А в Європі такі країни могли бути?

В Європі здається, що НАТО активно експлуатує цю можливість. Якщо альянс почне розпадатися через дії Трампа і США вирішать відкликати свої війська, то поляки, напевно, серйозно замисляться над цим сценарієм.