"В армії не так багато недоумків, але їх розташування справді вражає". Це розповідь про Героя України, який здійснював польоти над "Азовсталлю" та Зміїним.
Що знає про вертольоти на війні людина, далека від армійської авіації?
Кінолюбителі неодмінно пригадають одну з найзнаменитіших сцен з фільму "Апокаліпсис сьогодні" — гелікоптери, що majestically летять у небесах під звучанням "Політу валькірій" Вагнера. І справді, воювати під інший музичний супровід — це просто неповага до себе.
Ті, хто стежать за новинками MilTech-індустрії і defence-ринків, згадають новину про безпілотний гелікоптер, щойно розроблений американцями. Він здатний літати без дозаправки 14 годин, керується дистанційно за допомогою планшета і може нести шість ракет Himars.
А що, якби в XXI столітті знищувати супротивника на Мі-8 — радянському "транспортнику" 1960-х років, створеному для перевезення пасажирів і вантажів? Без системи протиракетного захисту на борту, без радіолокаційного розпізнавання "свій - чужий" і з обмеженим арсеналом озброєння.
Що скажете на це, Френсісу Форду Копполі та Ілоне Маску?
"Відчуваєш себе ніби на "камазі" чи "газоні", призначеному для зовсім інших задач, але ти додав до нього якусь турель з кулеметами або сівалку. Приблизно так це і виглядає", - усміхається 35-річний пілот Євген Соловйов, Герой України, який брав участь у миротворчих місіях ООН в Африці, а також у АТО/ООС, а також у вертолітних операціях на "Азовсталі" та острові Зміїний. Він знає про виконання бойових завдань на Мі-8 набагато більше, ніж може дозволити собі висловити.
Пропонуємо вашій увазі захоплюючу історію Євгена Соловйова, старшого інспектора-льотчика, який служить у службі безпеки польотів армійської авіації Сухопутних військ Збройних Сил України.
Все розпочалося для нього в середині 1990-х років, коли, будучи дитиною, він спостерігав за льотчиками біля курилки на аеродромі в Казахстані, де на той момент служив його батько.
Чи може юнак, чия родина вже протягом двох поколінь служить у військовій авіації, прагнути до іншої долі? Може, звісно, але це точно не про Євгена Соловйова.
Його дідусь працював інженером в галузі авіаційного обладнання. Під час радянської агресії в Афганістані він проходив службу, де отримав поранення, що внаслідок призвело до втрати зору. Про цей період свого життя він ніколи не ділився спогадами з онуком.
Його батько після закінчення Пермського авіаційного училища за часів СРСР служив у Казахстані.
Його дядько, авіаційний технік, який працював на Мі-8, брав участь у бойових діях в Афганістані. Наразі він проживає неподалік Санкт-Петербурга. До 2014 року між ними існували добрі стосунки, але після цього почалися конфлікти, в результаті яких їхнє спілкування зовсім припинилося.
Навесні 2014 року я спілкувався з ним і сказав, що в Криму літають їхні Мі-35. Він відповів: "Женя, це нісенітниця, не може бути, наших там немає". У весняний період 2015 року вийшов російський пропагандистський фільм під назвою "Крим. Путь на родину". Я знову зателефонував йому, запитав: "Подивися, чи були там ваші?" Це була наша остання розмова.
Соловйов з'явився на світ у Херсоні, але до 1999 року мешкав із батьками в Казахстані. Його оточенням була військова база поблизу Актюбінська.
Тато часто катався на велосипеді до аеродрому. Пам’ятаю, як я сидів у нього на рамі і ми проводили там цілий день. Я стояв, спостерігаючи за пілотами, які відпочивали у курилці, крізь металеву огорожу.
Мені подобалося, коли Міг-21 сідали і випускали задній тормозний парашут. І, звісно, запах аеродрому - перш за все керосин. Це найприємніший запах для мене. Хоча моя дружина його дуже не полюбляє. Коли повертаюся з ротації або з польотів, вона в коридорі каже: "Стій, тут роздягаєшся і речі в пакет - прати".
У 1999 році розформували авіаційну частину, де служив батько Соловйова, і родина переїхала до Херсона - тут жили його дідусь із бабусею. Євген виконував фігури вищого пілотажу на штурмовику Іл-2 - комп'ютерному симуляторі, дивився фільми про авіацію, це все захоплювало.
У той період, коли Євген стояв перед вибором свого життєвого шляху після закінчення школи, українська військова авіація, подібно до армії в цілому, переживала важкі часи. Пілоти залишалися на землі без можливості літати через брак пального, мали незначний досвід польотів і отримували мізерну зарплату.
Батько звернувся до мене з питанням: "Що ти насправді прагнеш - закінчити університет, отримати звання льотчика і залишитися на землі, чи ж літати в небі?". Безумовно, моє бажання полягало в тому, щоб літати.
У військовій частині, розташованій у Чорнобаївці поблизу Херсона, знаходилися вертольоти армійської авіації. Батько дізнався, що участь у миротворчих місіях ООН приносила державі певні фінансові надходження. Крім того, місцеві жителі мали можливість підзаробити під час своїх закордонних ротацій.
Декілька років по тому, коли Євген вже відчує, як це, піднімати в небо 10-тонну залізну машину, він скаже батькові: "Якщо за це мені будуть ще й гроші платити, то це найкраща робота у світі". Той запевнив: "Будуть платити".
Проте перед цим проходили роки навчання в Харківському університеті авіаційних сил.
- Ти знаходишся в казармі, і протягом перших шести місяців не має жодних виходів, нікуди не відпускають, - ділиться своїми враженнями Євген, згадуючи первісний шок від життя курсанта.
У курсі бере участь 120 осіб, і всі вони зібрані в одному приміщенні. Раніше я протягом восьми років займався боксом, тренуючись як вранці, так і ввечері, що формувало певний режим і коло спілкування. Але тут я зіткнувся з абсолютно іншим середовищем — люди з різними звичками, деякі вживають алкоголь, інші — легкі наркотики. В результаті у всіх цих 120 осіб виникають проблеми, і нам не дозволяють виходити на свободу. Найскладніше для мене полягало саме в тому, що серед нас були такі різні люди, — розповідає він.
З уроків, які Євген запам'ятав назавжди, особливе місце займають настанови льотчика і викладача Сергія Остапенка. Він намагався донести до учнів, що польоти — це, перш за все, тяжка праця. "Багато хто тоді не хотів цього зрозуміти. Яка ж це робота? Це ж як у Діснейленді! Піднявся в небо — і все супер!" — з усмішкою згадує Євген.
Перші польоти трохи "заземлили" навіть найвідчайдушніших романтиків серед майбутніх льотчиків-винищувачів, штурмовиків і транспортників.
- Перший самостійний політ - це 4-ий курс. Єдине, що пам'ятаю - було дуже шумно, і я не розумів, як взагалі в таких умовах можна щось робити.
Це нагадує перший стрибок з парашутом, коли ти абсолютно не усвідомлюєш, що відбувається. Все стає в рази складнішим через "коефіцієнт безглуздості". Пізніше ти наче мале ведмежа, якому показали, як їздити на одноколісному велосипеді – виконуєш усі інструкції, але все ще не до кінця розумієш, що робиш.
Євген закінчив універ з "червоним" дипломом. І повернувся до рідного Херсона.
У 11 класі, коли проводив час з дівчатами, я вже тоді ділився своїми мріями про подорожі в Африку: слони, жирафи — все це мене захоплювало. А з першого курсу університету постійно розповідав усім, що родом з Херсона і обов’язково повернусь туди. І, зрештою, так і сталося.
На горизонті простягалася Африка, про яку він завжди мріяв, з її величними слонами та граціозними жирафами. Але існували певні особливості.
"На війну не йдуть за власним бажанням, але і не відмовляються від неї", - зазначають у 11-й бригаді армійської авіації, куди після завершення університету вступив на службу Євген Соловйов.
Перша війна, з якою йому довелося зіткнутися, була не його власною. Лише через три місяці після закінчення авіаційного навчального закладу він отримав посаду командира екіпажу. А всього через пів року, разом із іншими українськими вертолітниками, його направили "до слонів" — він став льотчиком-штурманом в складі миротворчої місії ООН у Конго.
2013 рік. Я вирушив туди, щоб насолодитися польотами, побачити слонів і заробити гроші. Але натомість потрапив у справжню зону конфлікту. Незаконні збройні угруповання намагаються взяти під контроль місто Гома. Наш табір піддається мінометному обстрілу. Мі-24 літають над головою, завдаючи ударів по горах – відстрілялися, сіли, перезарядилися і знову в повітря. Дороги в жахливому стані, стіни розмальовані балончиками, а місцеві жителі в військовій формі з автоматами в руках мають червоні очі, адже для них куріння трави – звичне явище, навіть у армії.
Тоді Євген вперше ледь не потрапив у аварію під час виконання свого завдання. Це також частина безцінного досвіду, який неможливо отримати на аеродромі в Чорнобаївці без наявності пального.
Влітку я прибув, а в лютому став свідком першого розбитого вертольота. Виконання транспортних завдань у гірській місцевості є вкрай складним процесом. Турбулентність, раптові зміни вітру та швидка зміна погодних умов ускладнюють ситуацію.
Ми почали процес посадки, і за нашими підрахунками все йшло за планом, але натрапили на висхідний потік. Вертоліт приземлився на гору, але, на щастя, це був сезон дощів і ґрунт був м'яким. Техніка просто зависла і потім покотилася вниз. На щастя, всі вціліли. Я сидів і розмірковував: ось так приїхав заробити грошей.
Поїздка до Африки стала не лише важливим етапом у кар'єрі Соловйова, а й відкрила нові горизонти та можливості.
Я подорожував з переконанням, що ми є найосвіченішою нацією. Приїхавши до Конго, я був вражений: тут усі можуть вільно спілкуватися. Наприклад, солдат з Індонезії, хоча й не офіцер, вільно говорить англійською. А мій рівень англійської на той момент обмежувався лише фразами "Лондон — столиця Великої Британії" та "Я встаю о 7 годині".
Потім у Ліберії і, коли вдруге в Конго був, я уже повністю сам радіообмін вів.
А потім війна завітала до його рідної землі.
Євген повернувся в Україну в травні 2014 року, пройшов військово-лікарську комісію, і всього через тиждень він вирушив на свою першу ротацію в зону АТО.
В повітря тоді підіймали все, що може літати - незалежно від ресурсу техніки. Всі вертольоти, які були, відремонтували, але екіпажів критично не вистачало.
В зоні бойових дій практично завжди відсутня ясна межа між своїми і чужими. Ніхто не може дати точну відповідь на це питання. Я літав на Мі-8, виконуючи завдання, що не були пов’язані з бойовими діями — доставляв групу, чекав на поранених, забрав вантаж і повернувся.
Коли нам доручали транспортування загиблих, ми отримували запитання: скільки людей можемо взяти? Ми відповідали, що здатні перевезти 20 осіб. Потім нам приносили невелику коробочку і повідомляли: "Це 6. Скільки ще таких можете взяти?" І в цей момент усвідомлюєш, що потрібно рахувати не людей, а коробки. Це було непросто. Ми використовували полин, розкладали його під сидіння, намагаючись заглушити трупний запах, адже не завжди була можливість належним чином очистити вертоліт, коли він постійно виконує завдання.
Євген згадує епізод, який стався в липні 2014-го, коли українські війська звільнили Краматорськ від сепаратистів "ДНР" і російських "військових-відпускників".
Ми прибули туди, привезли команду, розгорнули вертольоти, а навколо міста ще залишалися сепаратисти. Сховалися в бліндажі, відпочиваємо. І тут мій товариш, один з найталановитіших пілотів на МіГ-24, говорить: "Мама завжди казала: 'Іди служити, будеш отримувати гроші, нічого не роблячи, і крути дулі горобцям'. Але це зовсім не те, про що вона говорила".
Перед початком масштабного вторгнення Євген обіймав посаду заступника командира вертолітної ескадрильї у Чорнобаївці, де відповідав за льотну підготовку.
Сьогодні він зізнається, що помилявся, коли вважав, що якщо почнеться повномасштабне вторгнення, то армійська авіація буде працювати, як у 2014 році. Мі-24 виконуватимуть вогневі задачі, Мі-8 - транспортні: поранені, перевезення вантажів.
24 лютого 2022-го перевернуло догори дригом всі сталі уявлення з підручників про сучасну війну.
З перших днів повномасштабної війни частина 11-ої окремої бригади армійської авіації Соловйова брала участь в обороні Києва. Інша частина залишилася на півдні, де росіяни активно рухались у бік Херсона з Криму. Перше, що він мав зробити - вивести техніку і людей з-під удару на аеродромі в Чорнобаївці.
Найбільший страх для мене полягав у тому, щоб залишитися без вертольота. Адже я, як піхотинець з автоматом, не є особливо ефективним. А з вертольотом відчуваю себе значно впевненіше.
Його вертоліт стояв розібраний і, за оцінками інженерів, треба було три доби, щоб його підготувати.
Я приїжджаю на місце події, бачу, як склад вибухає, а інженери, наче мурашки, оточили вертоліт і безперервно працюють. Усе навколо палає, але вони не зупиняються. І дивлячись на них, розумію, що за якихось 2-3 години вони зібрали його, а не за три доби, як можна було б очікувати!
Поки на аеродромі вирували справи, Соловйов не міг не замислюватися про евакуацію своєї родини. Його дружина з дітьми вже дісталися Кропивницького, але мати залишилася в Херсоні, незважаючи на окупацію.
Наразі багато людей згадують, як на початку вторгнення росіяни з усіх можливих трибун стверджували, що українська авіація повністю знищена. Проте ці чутки не дійшли до самих пілотів. У них не було на це часу. Потрібно було зупиняти ворожі колони з тих самих, на думку ворога, знищених вертольотів.
Євген запам'ятав свою першу зустріч із російською технікою.
- Дивлюсь, йде колона, а вони побачили, що зі сторони Криму на них летять вертольоти. І вони сиділи і просто дивилися. Хіба що не махали. Може, хтось і махав, ми ж з хвоста заходили. Зараз класно, коли ти це розумієш, а тоді адреналін сплошний.
Виконання вогневих завдань на "робочій конячці" Мі-8 стало для українських пілотів особливо важливим викликом. Хоча у Соловйова та його колег вже був подібний досвід, він не стосувався безпосередньо бойових дій, а обмежувався навчаннями на полігоні, у зручних умовах на оптимальних висотах. Такі тренування відбувалися двічі на рік під час демонстраційних заходів.
Отже, наблизьтесь один до одного, зробіть постріл і спостерігайте, чи влучили. Не в умовах бою, а для естетики.
У бойових обставинах стрільба з горизонтального положення призводила до значних втрат як техніки, так і особового складу. Тому екіпажі почали застосовувати маневр кабрування, який полягає у піднятті носа машини для здобуття висоти.
Коли ми почали експериментувати з різними методами кабрування на тих висотах і в умовах, в яких працюємо, виявилось, що те, що викладено в літературі про прицільну стрільбу, не завжди відповідає дійсності. Ми шукали способи вирішення цієї проблеми, і в результаті змогли адаптуватися до нових реалій.
Протягом години великомасштабного вторгнення вертоліт Соловйова зазнав двох значних ушкоджень. Одним з інцидентів став його виліт до "Азовсталі", яка була заблокована російськими військами в оточеному Маріуполі.
Пілоти, призначені для виконання цієї операції, усвідомлювали, що це може стати небезпечним і навіть фатальним завданням. Їм потрібно було подолати більше ста кілометрів над ворожою територією, здійснюючи десантування та перевезення боєзапасу, а потім повернутися з пораненими. І все це треба було зробити, уникнувши вогню противника.
Маршрут для обходу позицій протиповітряної оборони та вогневих точок противника розробляли фахівці Головного управління розвідки.
Щовечора ми отримували нові дані про ворожу систему ППО на нашому шляху, і я чітко пам'ятаю, що вчора тут стояв "Тор" (російський зенітно-ракетний комплекс). Мені сказали: "Схоже, ми забули відобразити його на карті, обійдіть його." І ти усвідомлюєш, що ця карта була створена так, щоб ти потрапив у пастку.
Згідно з оцінкою самого пілота, ймовірність не повернутися з місії становила 80%.
Перед тим, як вирушити в політ, я вирішив написати дружині SMS, але раптом усвідомив: а якщо вона не спить і прочитає його? Чи варто це робити? Тоді я спробував надіслати повідомлення другу, щоб він передав його дружині. Але знову задумався: навіщо, адже я вже й так багато їй сказав.
31 березня 2022 року, після невдалої першої спроби на початку березня, команді Соловйова вдалося нарешті досягти "Азовсталі".
Поки ми готувалися до вильоту, на горизонті вже розпочався світанок, сонце повільно піднімалося, і здавалося, що світ навколо стає все яскравішим. Це відчуття ейфорії було настільки сильним, що я немов завис у повітрі, відчуваючи, що ось-ось досягну мети.
Після того як вантаж і десант добровольців, готових допомогти оточеним на заводі, були вивантажені, постало питання, скільки поранених зможе евакуювати вертоліт.
- Я сказав, що скільки влазить у вертоліт - стільки й візьмемо. Думав: зараз хлопців заберемо, якось потужимося, злетимо, все буде нормально.
Тоді Євгену з екіпажем вдалося врятувати 20 людей. Однак і без втрат не обійшлося.
Під час повернення ворог організував засідку, в результаті чого група опинилася під вогнем зенітних установок та ракет. Вертоліт Соловйова отримав влучення ракети, але, на щастя, вона не спрацювала. Завдяки цьому Мі-8, що працював лише на одному двигуні, зміг в умовах обстрілу дістатися до місця зльоту.
На жаль, один із вертольотів, що летів позаду Євгена, був збитий - в живих залишились лише двоє пасажирів, а весь екіпаж загинув разом із іншими пораненими.
Не пройшло й тижня після його перельоту до Маріуполя, як Соловйову було доручено ще одну непросту місію: долучитися до операції зі звільнення Зміїного острова.
Ускладнення полягало в тому, що цей невеликий шматок суші повністю оточений водами моря, внаслідок чого не було можливості сховатися за деревами, пагорбами чи іншими природними бар'єрами. Повітряний простір над Зміїним постійно контролювала ворожа авіація, а російські війська перекидали на острів зенітно-ракетні системи, які могли завдати удару по вертольотах значно раніше, ніж пілоти отримували можливість відкривати вогонь.
Відповідно до запланованих заходів, виконання місії можна було зупинити на будь-якому етапі у випадках, коли: ворожі засоби протиповітряної оборони залишалися активними; не була надана вогнева підтримка; в повітрі з'являлися російські винищувачі.
- Коли планування здійснене правильно, ти усвідомлюєш, що на кожному етапі, якщо всі інші виконають свої завдання, ти також зможеш впоратися зі своїм. Якщо щось залишиться невиконаним, то процес потрібно зупинити. Проте у нас ситуація склалася інакше.
Згідно з висловлюваннями Соловйова, було очевидно, що застарілі українські Су-27 не здатні конкурувати з російськими Су-35. Саме тому пілоти мали інформувати армійську авіацію про появу російських винищувачів.
Ми всі проходили навчання одночасно, тому просто спілкувалися між собою. Запитуємо:
- Які задачі вам ставлять?
- Представлення і привернення уваги до себе.
Якщо виникне ситуація, чи готові ви до повітряного бою?
Вони стверджують:
Куди ж я вирушу в повітряний дуель?
Зрозуміло. Якщо вирішиш піти, будь ласка, дай знати заздалегідь.
Вперше ми намагаємося, вони виходять, і нас застерігають. Удруге їм вже повідомляють: "Все, більше нікого не попереджайте..." І ось приблизно так це все і функціонувало.
Коли говорять про перехід на новітні зразки зброї, то часто згадують дрони, танки і літаки. Про армійську авіацію говорять значно менше, хоча українські льотчики продовжують працювати на старих радянських машинах.
Соловйов вважає, що перехід на вертольоти, які здатні використовувати західне озброєння, необхідний. Однак не вірить, що Україні варто гнатися за "розкрученими" марками на кшталт американських Apache, бо жоден інструмент не може бути універсальною "зброєю перемоги" і ефективний лише в повноцінній військовій екосистемі.
Apache є унікальним вертольотом, який займає перше місце за вартістю та оснащеністю серед усіх вертольотів у світі. Його можна порівняти з автомобілем Bugatti Veyron – елегантним і престижним. Однак, щоб розкрити всі його можливості, необхідно використовувати Apache у комплексному підході.
Про нове покоління військових, яке виросло під час російсько-української війни, Соловйов говорить дуже обережно, оскільки перемогти "радянщину" в армії вдається не всюди.
Кажуть, що в армії не так вже й багато нерозумних людей, але ті, що є, добре розташовані на своїх місцях. Випускники, які закінчили навчання під час російсько-української війни, черпають досвід у своїх командирів. Іноді трапляються керівники, які обирають кандидатів на посади не за професійними якостями, а через зручність. Тому важко стверджувати, що це нове покоління є вирішальним. Можливо, це лише паростки, але досить міцні, які пробиваються через асфальт.
Of course! Please provide the text you'd like me to make unique.
Соловйов походить із родини військових, тому наприкінці нашої розмови ми не могли не дізнатися, як він ставиться до можливості, що один із його дітей вирішить стати пілотом бойового вертольота.
- Неважливо, що він обере, якщо він стане щасливий, а за свою роботу до того ж буде отримувати гроші - дай Боже. Наша задача - зробити так, щоб до того часу він, можливо, став військовим, але в мирній країні.
Євген асоціює свою особисту мрію про мирне майбутнє з безмежним небом.
В соціальних мережах можна натрапити на ролик, де на вертольоті Robinson (цивільний невеликий вертоліт) здійснюють закупівлю продуктів у супермаркеті. Мені б хотілося, щоб у моєму дворі стояв такий апарат, на якому можна було б вільно літати. Адже є прагнення до захоплюючих польотів, коли не турбуєшся про небезпеку, не думаєш про виконання завдань, і не переживаєш, що дрон, за яким ти ганяєшся, впаде не в безлюдному місці, а в густонаселеній зоні.
Мрію звести власний будинок, де будуть діти, вірний пес і маленький вертоліт, на якому можна буде літати та насолоджуватися життям.
