Історик Анатолій Подольський стверджує, що сталінський режим також несе частину відповідальності за Голокост, вчинений нацистами.

Міжнародний день пам'яті жертв Голокосту щорічно відзначається 27 січня, у день звільнення в'язнів нацистського концтабору Аушвіц, розташованого в польському місті Освенцим, у 1945 році. Цього дня вшановуються мільйони євреїв та інших осіб, які стали жертвами нацистського терору, з метою збереження пам'яті про цю трагедію і запобігання повторенню подібного жахливого досвіду в майбутньому. Про Голокост, радянську цензуру і сучасну агресію Росії проти України розповів історик Анатолій Подольський в інтерв'ю для РБК-Україна.

Під час Другої світової нацисти разом зі своїми союзниками та колабораціоністами проводили масові розстріли і нелюдські вбивства євреїв у багатьох населених пунктах окупованої Східної Європи. У гетто, трудових і концентраційних таборах а також під час масових страт на місцях загинуло близько 6 мільйонів євреїв.

Історію трагедії Голокосту в СРСР замовчували: там панував антисемітизм, через що євреї змінювали прізвища, вимушені були відмовлятися від своєї культури і мови, боялися говорити про своє походження.

Вивчення історії Голокосту на території України розпочалося лише з моменту здобуття незалежності. Протягом років досліджень стало відомо, що під час нацистської окупації в період Другої світової війни, в межах сучасних українських кордонів — від Львова до Луганська, від Чернігова до Сімферополя — загинуло приблизно 1,5 мільйона євреїв, включаючи чоловіків, жінок і дітей.

Під час Голокосту людей вбивали тільки за те, що вони народилися євреями, тільки за те, що вони писали справа наліво і одягали капелюха там, де християни його знімали, каже історик та директор Українського центру вивчення історії Голокосту Анатолій Подольський.

В інтерв'ю для РБК-Україна він згадав про свою родину та трагічні події в Бабиному Яру, де загинули його близькі. Також він поділився думками про те, як нові обставини сучасної війни України проти російських загарбників надають новий зміст злочинам нацизму.

- Анатолію, наскільки історія Голокосту досліджена з точки зору цифр? Чи значно різняться оцінки, скільки євреїв вбив нацистський режим?

Голокост, Голодомор, злочини сталінського режиму, а також злочини комуністичної та нацистської влади проти України і європейської спільноти, включаючи єврейську громаду, почали активно досліджуватися в Україні лише після здобуття нашою країною суверенітету та незалежності. Історія українських євреїв є невід'ємною частиною українського минулого, і її не можна відокремлювати від загального контексту.

Щоб осягнути жахи того часу, ми досліджуємо біографії військовополонених, примусових робітників і тих, хто пережив окупацію, зокрема українців, євреїв та представників інших національностей. Це трагічна сторінка історії України минулого століття, історія народу, який не мав власної держави. Ми були бездержавними і боролися під гнітом радянської та нацистської диктатур. Таким чином, це невід’ємна частина української історії часів Другої світової війни.

Відкрито вивчати українська історіографія стала її після 1991 року. За цей період у нас є здобутки: є регіональні дослідження про місця пам'яті, про місця масових поховань, є дослідження про Праведників народів світу, є персональні історії.

В Україні активно проводяться дисертаційні дослідження, публікуються збірники документів, а також існують інституції та спеціалізовані журнали, які досліджують цю тему як складову частину історії нашої країни. Українські євреї, як і представники інших народів, є невід'ємною частиною нашої культурної спадщини. Протягом тисячоліть вони мешкали на цій землі, і на цвинтарях спочивають численні покоління їхніх предків.

У гетто, трудових і концтаборах, а також під час масових розстрілів на місцях загибелі загинуло приблизно 6 мільйонів євреїв (джерело: wikipedia.org).

Щодо статистики – кількість людей, які загинули під час Голокосту, Голодомору та в ГУЛАГу, є вражаючою. Численні жертви диктаторських режимів залишили болісний слід в історії, і, на жаль, ми не зможемо відновити імена всіх, хто постраждав.

Внаслідок понад тридцятирічного вивчення української та міжнародної історіографії, ми можемо з обережністю стверджувати, що близько півтора мільйона єврейських жінок, дітей та чоловіків стали жертвами нацистської окупації України в період Другої світової війни, що тривала з 1941 по 1944 роки в межах сучасних кордонів України: від Львова до Луганська, від Чернігова до Сімферополя.

Єврейські громади зазнали знищення, а люди гинули не через опір владі чи відмінності в політичних поглядах. Вбивства відбувалися лише через те, що вони були євреями. Лише через те, що вони писали справа наліво та носили капелюхи у випадках, коли християни їх знімали. Це була страшна антисемітська політика Третього Райху, яка набула статусу державної.

У нацистській Німеччині та в країнах, що перебували під її окупацією, ті, хто переслідував євреїв, отримували вигоду і підтримку. Натомість, ті, хто намагався врятувати євреїв, піддавалися переслідуванням та загрозі знищення з боку нацистської влади.

- Які єврейські громади в Україні найбільше постраждали?

- Найбільші єврейські громади, єврейське населення були у Львові, Одесі, тогочасному Дніпропетровську, Харкові, в Києві. Більшість громад були знищені. І Бабин Яр - це також і символічна назва місць розстрілів по всій країні.

На сьогодні дослідники кажуть, що відомо про близько 2 тисячі місць масових поховань українських євреїв, які були вбиті за часи нацистської окупації. Тобто місця масових вбивств євреїв, "Бабині Яри", є по всій Україні. А євреїв західної України депортували в табори смерті, які зробили німецькі окупанти на теренах Польщі. І там вони гинули. І тому ми кажемо зараз про таку велику цифру.

Через вбивства євреїв нацистами по всій Україні багато містечок залишилися без єврейських громад. Тому що в усіх громадах на момент приходу в Україну Вермахту і СС, були вбиті люди, які тут залишалися.

Проте, завдяки українцям, які стали вартовими для євреїв, своїх сусідів та співмешканців, багато людей змогли вижити під час нацистської окупації - завдяки Праведникам народів світу. Вони отримали шанс на життя завдяки неєврейським громадянам, які проживали на українських землях - українцям, полякам та іншим, які рятували їх, ставлячи під загрозу своє власне життя.

Євреї змогли зберегти своє життя завдяки Праведникам народів світу, які, ризикуючи власною безпекою, рятували їх. - Анатолій Подольський (фото: надане співрозмовником)

У Східній Галичині, зокрема на території Львівщини, Франківщини та Тернопільщини, існували численні єврейські громади. Дехто з них став жертвою насильства в гетто, інші ж були депортовані до таборів смерті, таких як Белжець і Собібор. Загалом близько 400 тисяч євреїв з цього регіону загинули. На Волині, в містах Луцьк, Рівне та інших населених пунктах, жертвами стали приблизно 120 тисяч осіб. Крім того, значні втрати спостерігалися й у великих містах.

Людині важко усвідомити подібні великі цифри. Проте для нас, українців, це не є чимось незвичним, адже ми переживаємо вже одинадцятий рік війни, з яких три роки — повномасштабної агресії. Російський агресор безжально забирає життя наших співгромадян лише через те, що ми є українцями. Ми добре розуміємо, що це означає. Сьогодні ми спостерігаємо таку ж саму ненависть з боку російського політичного режиму до української незалежності та культури, яку колись проявляли нацисти до єврейського народу.

Люди мають таку природу, що трагічні події вони сприймають не через сухі статистичні дані, а через особистісні розповіді. На жаль, ми нечасто відвідуємо могили наших рідних, не кажучи вже про тих, кого ніколи не знали. Коли перед нами постають великі цифри, виникає бажання від них втекти. Проте, коли ми дізнаємось про конкретні історії окремих людей і їхніх сімей, наше співчуття стає набагато глибшим, а такі розповіді викликають сильніші емоції і відгукуються в наших серцях.

Ви коли-небудь звертали увагу на слова історика Ярослава Грицака, який стверджував, що після Другої світової війни Львів зазнав змін, оскільки нацисти знищили єврейську громаду міста.

Так, цю тему піднімали я, пан Ярослав та інші дослідники. Протягом століть польська та єврейська громади співіснували з українською, але питання це "вирішили" Гітлер і Сталін. Поляків депортували, євреїв також, і українці зазнали переслідувань. З моменту окупації східної Галичини радянськими військами у 1939 році і до 1941 року всі ці спільноти зазнали репресій з боку радянського режиму.

З 1941 року, після масових вбивств і депортацій євреїв з Галичини до таборів смерті, ця спільнота практично зникла з регіону. Протягом наступних десяти років, після закінчення війни, НКВС безжально полювало на українських повстанців, які залишалися на цих землях. Врешті-решт, ці території були заселені так званими "радянськими людьми".

Таким чином, обличчя Галичини, включаючи Львів, суттєво змінилося після Другої світової війни. Єврейська ідентичність цього регіону, на жаль, практично зникла. Сьогодні важливо зберегти культурну та матеріальну спадщину, літературу і культурні об’єкти, які є невід'ємною частиною нашої історії, адже єврейська громада внесла велику лепту в їх формування. Зокрема, в цьому регіоні їдиш існував поряд з українською та польською мовами, слугуючи засобом для написання поезії, визнання в коханні та спілкування для багатьох людей.

Радянських військових, які потрапили в полон, примушують закопувати братську могилу після масового розстрілу в Бабиному Яру 1 жовтня 1941 року (фото: wikipedia.org)

Внаслідок вбивств євреїв, мова їдиш сьогодні не є поширеною для спілкування. Сучасні українські євреї, які піддавались асиміляції в умовах радянського комуністичного режиму, зазнали культурних втрат, схожих на ті, що пережили кримські татари та українці.

Після війни українські євреї відчували страх зберігати свою мову. Вони намагалися віддалити своїх дітей від цієї культури, адже усвідомлювали, що Москва не дозволить їм вільно жити, так само як і зараз, коли ми ведемо цю розмову.

- Чому при Радянському Союзі максимально замовчувалася трагедія Бабиного Яру? Це були злочини їх ворогів-нацистів.

- Слушне питання. Ми звикли думати і не боятися, але диктатура комуністична була не менш жахливою, ніж нацистська. Чому замовчували? Тому що антисемітизм і українофобія - це риси радянського режиму, і тепер - риси сьогоднішнього путінського режиму.

Антисемітизм був також в СРСР. В нацистській Німеччині він був відкритим, Гітлер відкрито оголошував свої плани по вбивству євреїв. Він був державною політикою. А в СРСР антисемітизм був латентним, прихованим, як і українофобія. Комуністичний режим ненавидів особистість, і життя людини ніколи не було цінністю. А в Україні зараз це цінність, за ці цінності ми боремося.

Сталінська політика не дозволяла виділяти євреїв серед усіх жертв радянського режиму. Я пережив ту епоху і добре пам'ятаю, як у єврейських сім'ях панувала боязнь відкрито говорити про Бабин Яр, голодомор та арешти. Це була специфіка комуністичного режиму - жити в обмані. Сьогодні ми спостерігаємо схожі тенденції в сучасній Росії: брехня стає нормою щоденного життя.

Гебельс стверджував: якщо брехню повторювати багато разів, вона стане сприйматися як істина. Це стало основою для російської антигуманої пропаганди, жертвами якої ми є сьогодні. Подібним чином спотворювали правду про Голокост. Сталін заборонив говорити про долю євреїв, а також замовчував інформацію про військових полонених, ромів та примусових робітників. Цілі групи людей були виключені з радянського культурного контексту пам’яті.

У книзі "Життя і Доля" Василь Гроссман ще в 60-ті років писав, що радянський режим і нацистський є абсолютно однаковими. А автору книги "Бабин Яр" Анатолію Кузнєцову під час розстрілів євреїв було 13-12 років, він жив неподалік. Він ходив і бачив, як людей розстрілювали. Як розстрілювали тих, з ким він вчився. Це був жах. Але він пам'ятав і жах голоду 30-х років.

У часи Радянського Союзу його праця зазнала жорстоких змін, оскільки з неї вирізали всі згадки про злочини НКВС. Кузнецову не пробачили його втечі до Великої Британії в 1969 році, де він надавав інтерв'ю та відкрито говорив про злочини комуністичного режиму. Я впевнений, що радянські спецслужби, безсумнівно, довели його до загибелі.

"Селекція угорських євреїв в Аушвіці-ІІ-Біркенау в окупованій Польщі, що перебувала під контролем нацистської Німеччини, відбувалася в травні-червні 1944 року, в часи завершальної стадії Голокосту (фото: wikipedia.org)"

- Ваших трьох родичів також вбили у Бабиному Яру, але в родині при радянській владі про це теж не говорили? Як ви згадуєте ті часи?

- Моє дитинство - це був початок 1970-х. Мій батько пройшов війну. Я був останньою дитиною в родині, я своїх батьків пам'ятаю сивими. Я сину ще потім казав, що в моєму дитинстві у мене не було батьків - молодих людей. Коли я пішов в перший клас, моєму батькові було 55 років. Мати і дві сестри мого батька були вбиті у Бабиному Яру.

Тобто я жодного разу не зустрічав свою бабусю та двох тіток, лише бачив їх на знімках. У нашій родині ніхто не наважувався обговорювати цю тему, і я залишався в повній невідомості. Навіть у публічних місцях — у школі, серед товаришів, в університеті — я теж не піднімав це питання.

Це був конфлікт між офіційною пам'яттю та особистими спогадами. Коли офіційна версія історії зосереджується лише на Октябрській революції та битві під Сталінградом, існує й інша пам'ять — родинна, що зберігає спогади про Голокост, Голодомор та інші жахливі події. Я поступово усвідомлював, що у підлітковому віці жив у країні, де панувала брехня. Сьогодні важливо зрозуміти, що Росія, ведучи сучасну війну, прагне повернути нас у часи Сибіру, ГУЛАГу та концтаборів, знову занурити в брехню.

Злочини, скоєні комуністичним режимом, на відміну від злочинів нацистів, залишилися без засудження з боку міжнародної спільноти, що призводить до повторення непокараного зла. Я також зрозумів, що історія моєї родини є типовим прикладом долі єврейських сімей тієї епохи, коли людей відривали від їхньої культури і змушували замовчувати.

Хотів би наголосити, що комуністична сталінська диктатура також відповідальна за Голокост, який вчинили нацисти проти євреїв. Чим вона відповідальна? Тим, що з 1939 по 1941 роки, перші два роки Другої світової, радянська пропаганда замовчувала злочини нацистів проти євреїв в Німеччині, в тодішній Чехословаччині, в Австрії, в Польщі і потім в усіх країнах, які німці окуповували чи брали під свій контроль. Там скрізь першими моторошними жертвами окупаційного режиму ставали євреї. Про це газета "Правда" два роки мовчала.

Це значить, що євреї, українці в Києві й по всій країні нічого не знали, і не евакуювалися. Вони не знали, що як тільки німецькі війська зайдуть, то вони одразу будуть знищені. І тому замовчуванння про німецькі злочини сталінським режимом - це співучасть в Голокості. Перші два роки Другої світової сталінський СРСР і гітлерівський Третій Райх були союзниками, і вони розпочали Другу світову. Це важливо пам'ятати.

Батьківщина Подольських, приблизно 1935-1936 роки.

А після Другої світової, де завдяки мільйонам життів СРСР був один з переможців, комуністичний режим мав сісти на лаву підсудних поряд з нацистським, але цього не відбулося. І тоді євреї потрапили під латентний радянський антисемітизм. І боялися приходити на місця, де були вбиті їх близькі, боялися своїм дітям про це відповідати. Уявіть собі, навіть в 1991-1992 роках мої близькі боялися туди йти.

На початку 1990-х років в архівах виявили документи, що свідчили про наявність таємної інструкції від міського партійного комітету, адресованої внутрішнім військам міліції, яка забороняла "особам єврейської національності" наближатися до зони Бабиного Яру.

У 1974 році я разом із батьком намагався потрапити туди, але нас не пустили. Я був ще дитиною і не міг зрозуміти, чому так сталося. Лише перед його смертю він розповів мені про це. Тоді люди приходили туди, наче на кладовище, щоб відвідати своїх рідних – батьків, сестер, братів, чоловіків і дружин, дітей. Однак радянська міліція забороняла такі візити. Батькові також не дозволили пройти, хоча він хотів відвідати свою матір.

Які нові аспекти з'явилися у вивченні Голокосту в умовах сучасної масштабної війни?

На сьогоднішній день ми не можемо обговорювати цю тему так, як це робилось раніше, до 24 лютого 2022 року. Перед нами стоять вчителі, які самі пережили окупацію, російські тюрми й втечу з прифронтових зон. І тепер, коли ми ділимося історіями про те, як євреї виживали в гетто під час нацизму, наші слухачі мають свій власний досвід виживання під російською окупацією. Саме тому ця тема сьогодні набуває особливого значення.

Хочу підкреслити важливість спільної історії, адже Голокост — це не лише трагедія єврейського народу, а й частина історії всієї України. Раніше наш центр реалізував проекти "Захистимо пам'ять" та "Мережа пам'яті", в рамках яких ми встановлювали пам'ятні знаки на честь жертв Голокосту в таких областях, як Вінницька, Житомирська, Волинська, Рівненська та Львівська.

Мені запам'яталася розповідь, яку я почув десять років тому від місцевих жителів у селі Вахнівка, що розташоване в Липовецькому районі Вінницької області. У цьому селі єврейське кладовище, і на момент приходу німецьких військ тут проживало близько 800 євреїв, більшість з яких загинули.

Після розстрілу там залишилися повністю голі двоє єврейських чоловіків. Вони пробралися до села і їх приютили, але сказали, що на ніч треба потім піти. Бо якби знайшли єврея чи єврейку в хаті, то вбили б усіх, хто в тій хаті на той момент був. Тоді цим чоловікам євреям дали їсти, дали одяг. Це був одяг тих людей, чоловіків, які у Вахнівці за 10 років до війни в 1932-му померли від голоду. А єврейські родини в той час рятували українські родини.

Таким чином, одяг людей, що намагалися вижити під час Голодомору, став порятунком для тих, хто переживав Голокост. Саме тому у світі так високо цінують Праведників народів світу, які, незважаючи на ризик для власного життя, допомагали іншим.

Історик вважає, що комуністична сталінська диктатура також несе відповідальність за Голокост, здійснений нацистами проти євреїв (фото: надане співрозмовником).

Кілька років тому я записав історію родини Волошиних, киян, які мешкали на Куренівці. На розі вулиці Петропавлівської розташований пам'ятник Анатолію Кузнецову, що нагадує про ті часи. Це був Київ, де ще панували маленькі хатинки, і я пам'ятаю ці місця з початку 70-х. Дві молоді сестри вирушили до Яготина, що за 90 кілометрів від столиці, і там провели все своє життя. Протягом всього цього часу вони так і не відкрили, що походять з єврейської родини.

Вони так і померли, під іншими прізвищами, їх знали в Яготині як українських жінок. На все життя вони були перелякані Бабиним Яром, і ніколи, - ні в 1991-му, ні в 2001-му, ні до самої смерті - нікому не казали про своє єврейське походження. Ось що може зробити злочинна держава проти людей, коли державна машина стає злочинною, диктаторською. Ми зараз це відчуваємо, мені здається, найбільше у світі. Тому що саме зараз російські окупанти тут, на нашій землі. І тому ми маємо боротися, щоб не стати їхніми жертвами.