Кохання на межі, зрада та вражаючі секрети. Театр Франка представив постановку, на яку вже неможливо знайти квитки до осені.

У театральному закладі Франка в столиці відбулися дебютні покази нової постановки "Арлезіанка". Глядачі встигли охарактеризувати її як одну з найзворушливіших прем'єр цього сезону.

OBOZ.UA побував на одному з дебютних показів та розповість ексклюзивні деталі. Режисер Дмитро Богомазов розповів, як створював виставу, актор Віталій Ажнов, що зіграв головну роль, поділився враженнями від роботи над постановкою. А очільник Театру Франка Євген Нищук розповів розкрив, чим саме унікальна нова вистава.

"Арлезіанка" - драматична новела французького письменника Альфонса Доде про трагічні стосунки юнака Фредері з Провансу, який закохується у дівчину з Арля (тому і називають Арлезіанкою), але дізнається про її минуле, що розбиває серце. Символічно, що цю героїню глядач на сцені не побачить, але вона присутня у кожному погляді, русі, мовчанні героїв, що надає майже міфічного, фантомного образу. Арлезіанка стає не просто жінкою, а символом руйнівної пристрасті та недосяжного кохання. Це глибоко емоційна історія про любов, зраду, честь і трагедію - біль, який неможливо викричати, і пристрасть, здатну все знищити.

"Цей твір потрапив мені до рук випадково - причому у російському перекладі, бо українською його ніколи не перекладали, - розповідає режисер постановки Дмитро Богомазов. - Спеціально для вистави ми замовили переклад. Це - дуже відома п'єса в Європі, але в Україні про неї майже ніхто не чув. Їй майже 200 років, і за весь цей час її жодного разу не ставили на українській сцені. Хоча вона - невід'ємна частина класичної європейської культури. Її автор - Альфонс Доде, один із найвідоміших письменників ХІХ століття. У свій час він був популярнішим навіть за Еміля Золя. В Україні його знають хіба що за "Тартареном із Тараскона", але насправді це надзвичайно яскрава, незвичайна постать - як, зрештою, усі справжні романтики".

"Мені здається, що зараз теж час романтизму, бо він завжди виникає у періоди невизначеності, - пояснює режисер, чому взявся за цей матеріал. - Коли реальність не можеш перевірити лише розумом. Романтизм - це коли ти віриш у щось, навіть якщо логіка підказує, що це неможливо. І ця віра - вже твоя реальність. І мені захотілося поділитися з глядачем цією фундаментальною річчю. До речі, за мотивами цієї п'єси Жорж Бізе написав оперу "Арлезіанка". Ми використали в постановці один музичний номер із неї - але обережно, бо ми все ж не оперу ставили".

Події цього твору розгортаються у французькій провінції, однак на київській сцені їх адаптували до сучасності та американського контексту: "Ми відчули, що Америка в даний момент є більш динамічним та живим простором. Франція... Ви відвідували її нещодавно? Вона неймовірно гарна, але водночас сповнена спокою — нам було б важко знайти в ній емоційний заряд для нашої історії. Там бракує тієї напруги, яку ми прагнули. Натомість Америка сприймається як місце контрастів, пристрастей і драми. Вона більше відповідає романтичному духу. Проте, коли ми почали працювати над виставою, ще не відбулася зустріч Зеленського з Трампом в Овальному кабінеті. У наших стосунках тоді все виглядало романтично. Після цього багато що змінилося, але ми все ще сподіваємося на позитивні зміни."

Дмитро Богомазов каже, що ставити нові вистави - це дуже дороге задоволення: "Я не в курсі точного бюджету, але можу сказати, що, наприклад, у нас багато костюмів з деталями із шкіри. Тому що, якщо ти працюєш у певній естетиці, то не маєш права робити бутафорію. Але от пролетів дрон, знищив склад фабрики, де зберігалася шкіра - і раптом її немає в Україні. І нам довелося шукати буквально по крихтах. Зараз випустити виставу - це справжній виклик. Але ми не скаржимося. І я не кажу, що це складніше, ніж перебувати на фронті. Дай Боже здоров'я і сил нашим захисникам. Саме завдяки їм ми взагалі можемо щось створювати й показувати".

"Про що ця робота? - запитує режисер. - Я ніколи не даю чіткої відповіді на це питання. Вірю, що кожен глядач має свою свободу і право на власне сприйняття. Наша роль полягає в тому, щоб створити атмосферу, в якій ваша індивідуальна думка може виникнути. Як сказав Платон: "Усе, що я пізнаю – це лише спогади". Якщо в людині існує певна уява, театр може її активізувати, загострити, дати їй голос. Але якщо всередині немає нічого, то нічого й не виросте, як би ми не намагалися. Я не є вчителем, щоб нав'язувати свої ідеї. Театр – це не лекція, а запрошення до роздумів і відчуттів."

У постановці задіяні два акторські склади. Головну роль позмінно грають - зірка Театру Франко Віталій Ажнов та актор Іван Довженко, для якого - це перша робота на сцені номер один. Він - студент університету Карпенка-Карого, нащадок відомої акторської династії.

Дідусь актора — відомий народний артист України Василь Баша, а батько — один з найпопулярніших кіногероїв України В'ячеслав Довженко. Мати актора, заслужена артистка Ксенія Баша, також бере участь у постановці. Цікаво, що у виставі грає і її колишній чоловік, народний артист України Олександр Форманчук, який, до речі, розлучений з Ксенією.

"Чи впорався Іван із своєю роллю?" — запитує Дмитро Богомазов. "Ми ще не побачили його в повному обсязі. Коли створюється вистава, все завжди робиться з оглядкою на майбутнє, з можливістю розвитку. Важливо залишити актору простір для вдосконалення, інакше вистава не зможе еволюціонувати." Режисер також відзначив, що в проекті бере участь ще один студент — третьокурсник театрального університету Дмитро Короленко. Вражає, що Богомазов зовсім недавно дізнався про акторське коріння молодого таланту: його дідусь і бабуся були відомими артистами Херсонського театру.

У спектаклі беруть участь видатні актори театру, серед яких Олексій Богданович, Олег Стальчук, Олександр Ярема, Віктор Жданов, Олена Хохлаткіна, Людмила Смородіна, Андрій Самінін, Марина Кошкіна та багато інших знаних артистів. Наступні вистави призначені на серпень і вересень, проте всі квитки на ці дати вже розкуплені.

Віталій Ажнов, за відгуками театральних критиків, які вже мали можливість відвідати виставу, підносить свого персонажа "до найвищих вершин емоцій та страждань". "Я не можу точно визначити цю межу, тому не берусь коментувати," -- зазначає Ажнов. "Все, що відбувається на сцені, для мене є новим і захоплюючим досвідом. Я щиро вдячний за можливість виконати цю роль. Вона надзвичайно складна та спонукає до глибоких роздумів. Відверто кажучи, був період, коли я сам переживав схожі тривоги. Це тривало досить довго, а є й ті, хто залишається в такому стані протягом багатьох років. Хтось знаходить спосіб подолати ці труднощі, а хтось не може знайти виходу".

Черговий прем'єрний показ відбувся після жахливої ночі з сотнями "Шахедів" у київському небі. На запитання, як вдається триматися, адже сну ні в кого не було, актор жартує: "Не знаю, але жодних наркотиків". Віталій додає, що цьогоріч мав дуже насичений театральний сезон: "Макбет", Слуга двох панів", "Арлезіанка" - вихідні можу порахувати на пальцях однієї руки".

"Я вважаю, що ця вистава є гідним підсумком сезону, і я повністю задоволений результатом, - поділився своїми думками керівник Театру Франка Євген Нищук. - Цей твір ще не був представлений в українській драматургії. Перше сценічне виконання завжди має особливу цінність — все, що відбувається вперше, завжди привертає увагу. Це також дебют для кількох акторів, зокрема для Тамари Антропової, яка пройшла конкурс до нашої трупи минулого року. Тоді у нас була лише одна вакансія, на яку претендували понад двісті бажаючих. Ми уважно слідкуємо за молодими акторами, хоча можливостей для них не так багато. На мою думку, Іван Довженко має дуже великі перспективи."

Відповідаючи на запитання про фінансову ефективність вистави, Нищук зазначає: "Ви знаєте, все досить умовно. Як керівник театру, я несу відповідальність за адміністративні та економічні аспекти, тому фінанси, безумовно, мають значення. Однак як творча особистість я прекрасно усвідомлюю, що на першому місці завжди стоїть мистецтво. На щастя, сьогодні ми можемо похвалитися високим рівнем довіри та зацікавленості до Театру Франка. У нашому репертуарі немає жодної вистави, що б не користувалася попитом. Хіба що одна-дві, але й вони незабаром залишать афішу. Це природний процес."

За словами Євгена Нищука, він не може для себе відокремити одну виставу як найважливішу чи найулюбленішу: "Всі дуже різні - за глибиною, за стилістикою. Мені, скажімо, дуже подобається "Візит" Давида Петросяна. Це справді сильна, театрально-філософська робота. Вона провокує, змушує думати. А для глядацької аудиторії безперечним лідером є культова "Конотопська відьма". І вона гідна цього. Бо справді дивовижним чином зуміла поєднати глибинну архаїчну культуру й сучасний підхід. І вражає не лише українського глядача. Ми гастролювали з нею в Лондоні, Берліні, Парижі, і тепер їдемо до Нью-Йорка, Монреаля, Чикаго. Усе розкуплено".

"Люди зараз ніби по-новому відкривають для себе театр як явище - і зокрема театр Франка. І це тішить. Але я радію не лише за наш театр. У мене, мабуть, досі спрацьовує "синдром міністра" - вболіваю за всіх. І щиро підтримую колег - Кирила Кашлікова (очільник столичного Театру ім. Лесі Українки. - Ред.) та однодумців з Франківська, Львова та інших міст. Нам важливо тримати спільну хвилю".

Також перегляньте на OBOZ.UA ексклюзивне інтерв'ю з видатним художником Іваном Марчуком, в якому він розповідає про свій переїзд до Відня, життя під тиском чорного календаря та шахрайські схеми, пов'язані з його творами.