Держава для боротьби. Держава для існування.

У лютому 2025 року відзначатиметься три роки з початку масштабної військової агресії Російської Федерації проти України. Протягом цього часу Кремль не зміг реалізувати більшість своїх стратегічних цілей, поставлених на лютий 2022 року. Росія не змогла захопити Україну чи значну її частину. Вона не знищила український військовий потенціал. Також Росії не вдалось примусити Україну до капітуляції та встановити контроль над Києвом через своїх маріонеток.

Але, на жаль, де в чому ворог таки досяг успіху: сьогодні Україну неможливо позиціонувати як країну, комфортну для життя. Як пострадянську success story та привабливий взірець для наслідування.

У 2000-х та 2010-х вважалося, що успішна, реформована й демократична Україна зможе стати орієнтиром для всього пострадянського простору. Для Путіна та інших автократів це був серйозний виклик.

Однак, після того, як Кремль влаштував масштабну трагедію на нашій території, він фактично знизив рівень цієї загрози. На третьому році ескалації конфлікту іноземці можуть відчувати співчуття до України, висловлювати підтримку та солідарність. Проте, варто зауважити, що більшість людей за межами нашої країни не прагнуть пройти через те ж саме і виявитися в нашій ситуації.

Навпаки, союзники Кремля в інших державах часто використовують Україну як негативний приклад. Особливо цинічно це зробила правляча партія "Грузинська мрія": у 2024 році для своїх виборчих банерів у Грузії були використані зображення зруйнованого Маріуполя з написами "Ні війні!" та перекресленими логотипами опозиційних партій. На жаль, ця безсоромна маніпуляція дійсно приносить результати.

Звісно, війна з Імперією зла оточила нас героїчним ореолом, і тепер Україну можна позиціонувати як ідеальне місце для боротьби. Для людей пасіонарного складу це безперечний плюс. "Ваше уявлення про щастя? - Боротьба!" - так полум'яний революціонер Карл Маркс відповів на запитання анкети, складеної його доньками.

Сучасна Україна стала справжнім раєм для відважних воїнів. Це місце для тих, хто з дитинства мріяв боротися зі злом, тримаючи в руках зброю. Для тих, кого завжди вражали епічні розповіді про героїв минулих епох. Для тих, хто прагне відчути прилив адреналіну, випробувати свою силу та здолати жорстоких супротивників.

У спокійних і організованих країнах Заходу цим людям було б важко знайти своє місце. Проте в Україні, після 24 лютого 2022 року, з цим немає жодних труднощів: саме тут проходить головний фронт світових подій.

Сьогоднішня Україна - ідеальна країна і для тих тилових активістів, котрі вважають російське вторгнення "Божим даром". Для людей, які багато років виборювали можливість власноруч творити історію. Після 24.02.2022 вони можуть діяти й не зважати ані на чужу думку, ані на демократичні принципи, ані на вітчизняну Конституцію.

У правових системах західних країн така свобода дій була б абсолютно неприпустимою. Проте в Україні правові норми часто поступаються місцем військовим інтересам або тому, що вважається такими інтересами.

Однак країна, що могла б стати ареною для боротьби, не в змозі залучити численних учасників. Більшість представників людства, Homo sapiens, не нагадують ні знаменитого Карла Маркса, ні сучасних українських активістів. Вони не вбачають щастя у конфлікті. Їх не цікавить формування історії або протистояння екзистенційним загрозам. Їхнє уявлення про ідеал — це звичайне, приземлене життя. Будинок. Сім'я. Діти. Гроші. Їжа. Алкоголь. Інтим. Покупки. Розваги. Комфорт. Затишок. Достаток.

Люди такого типу становлять більшість у будь-якому сучасному суспільстві. А у будь-якому демократичному суспільстві вони становлять більшість виборців - і багато в чому визначають державну політику.

Винятком виглядає хіба що Ізраїль кінця 1940-х: держава, створена емігрантами-пасіонаріями, які спочатку їхали до Землі Обітованої не заради спокійного життя, а заради боротьби.

Проте існує одне важливе "але". В історії Ізраїлю понад половину єврейської громади проживало за межами держави, а не всередині самої країни. Як і в будь-якій іншій нації, серед євреїв більшість складають не воїни та борці, а звичайні громадяни.

В останні часи вітчизняні активісти часто критикують співвітчизників за брак жертовності і небажання боротися за Україну. Але чи дійсно, якби на місці сучасних українців опинилася яка-небудь європейська нація, ми могли б сподіватися на вищу ступінь самопожертви?

Чи можна розраховувати, що для більшості сучасних німців, французів, італійців, австрійців, чехів чи навіть поляків пріоритетом виявиться саме боротьба, а не тихе обивательське життя? Зрозуміло, що ні.

Соцопитування, проведене в Німеччині два роки тому, показало, що в разі ворожого вторгнення лише кожен десятий громадянин ФРН (11%) збирається захищати Батьківщину зі зброєю в руках. Кожен третій (33%) намагатиметься продовжити своє звичайне життя, наскільки це буде можливо. А майже кожен четвертий (24%) постарається якнайшвидше покинути країну.

Подібне соціологічне дослідження, яке було проведене в сусідній Польщі наприкінці 2023 року, також не вразило своїми висновками. Лише 15,7% опитаних висловили готовність приєднатися до Війська Польського у випадку агресії. Водночас, 37,4% респондентів воліли б терміново виїхати в безпечніше місце. Варто зазначити, що під час таких опитувань не всі учасники можуть давати відверті відповіді; деякі з них, можливо, завищують свою готовність боротися за справедливу справу.

Цілком зрозуміло, що під час активних бойових дій відтік населення, яке не є пасіонарним, продовжується. Цю інформацію надає сервіс "Опендатабот", посилаючись на офіційні дані Державної прикордонної служби.

У 2023 році різниця між українцями, які виїхали за межі країни та повернулися, склала 134 тисячі. У 2024 році, за даними, 443 тисячі наших співвітчизників залишилися за кордоном. Загалом, за три роки війни, ця кількість досягла трьох мільйонів — практично стільки ж, скільки за одинадцять років, що передували початку повномасштабного вторгнення. Серед тих, хто не повернувся, більшість складають люди, які обирають спокійне, звичайне життя, а не активну боротьбу.

Темпи депопуляції продовжують викликати занепокоєння, хоча багато громадян не мають можливості легально покинути Україну. Якщо у майбутньому Україна залишиться ареною боротьби, доведеться посилити контроль ще більше.

Наприклад, рано чи пізно виникне потреба в закритті кордонів для підлітків-чоловіків: щоб уникнути їх виїзду з України до досягнення повноліття. Пізніше може постати питання про обмеження виїзду для жінок репродуктивного віку: щоб вони не народжували дітей для Європи, а виховували майбутніх захисників українських інтересів...

Альтернатива подібному сценарію - перетворення України на країну для життя, а не для перманентної боротьби. Очевидно, що до завершення активних бойових дій це неможливо. Однак закінчення гарячої фази війни - умова хоч і необхідна, але явно недостатня.

Ми не станемо країною для життя, якщо після припинення вогню в Україну не повернеться справжня безпека.

Ми не зможемо стати комфортним місцем для життя, поки над Україною буде нависати небезпека відновлення російської агресії в будь-який момент.

І ми точно не станемо країною для життя, якщо в Кремля залишаться можливості безкарно знищувати та руйнувати українське життя.