Лист від усопшого чоловіка
Дружина херсонського волонтера Антона Кушніра отримала його останнє емоційне послання через три місяці після його загибелі.
Антон Кушнір трагічно загинув 16 травня 2022 року, коли намагався евакуювати людей із захоплених територій Херсонщини - його вразив російський снайпер. Лише після звільнення правобережної частини області знайшли останки волонтера, а кремація відбулася лише у лютому 2025 року.
Три місяці після загибелі 48-річного Антона, його дружина Людмила знайшла в його електронній пошті лист, який був спеціально підготовлений для неї.
НАЙЖАХЛИВІШЕ, КОЛИ ЛЮДИ ВТРАТИЛИ ВІРУ У СВОЇ МРІЇ.
Коли Людмила згадує свого чоловіка, іноді вона говорить про нього в теперішньому часі, можливо, не усвідомлюючи цього. Я залишаю все так, як вона висловлюється: це, напевно, свідчить про те, що любов триває довше, ніж фізичне існування людини, і про відчуття, що Антон завжди поруч із нею та дітьми.
- Народився Антон 29 червня 1974 року в селищі Сонячному Хабаровського краю Росії. Після школи навчався в Інституті прикордонних військ у Хабаровську. Він, так сталося, погано вчився у школі, але інститут закінчив із червоним дипломом. Недовго служив. А потім випадково приїхав в Україну, в Нову Каховку - допомагав перевозити речі. На Херсонщині йому сподобалося: він побачив наше море, фрукти, чого не було на Далекому Сході. І все - залишився, в Росію більше не повернувся. Це було спонтанне рішення, - каже дружина.
Познайомилися вони у Херсоні. Це був 1999 рік, Антон приїхав на головпоштамт отримувати грошовий переказ, а Людмила відправляла посилку. Знайомство було стрімким - він одразу підійшов до неї, і невдовзі вони стали жити разом. У 2001 році одружилися.
- Він невгамовний, непосидючий, людина різнобічна. Починає працювати на радіо, потім - менеджером у рекламному агентстві. Він любить спілкуватися з людьми, любить людей, любить енергію, рух. Його характер допомагав йому зайти у будь-які двері. Один наш друг так казав: якщо треба десь щось роздобути, потрапити в якийсь кабінет, Антон - це людина, яка не бачить перешкод, - згадує Людмила.
Він заснував власне рекламне агентство, а згодом відкрив ще одне. Також він заснував агенцію в Сімферополі, і до 2014 року встиг здійснити ряд проектів у Криму. На той момент у них вже було двоє малюків.
У цей час у нас на світ з’являється третя дитина. Я з дітьми перебуваю в Херсоні, а Антон, який зараз у Криму, вирішує повернутися до Херсона. Він переходить у сферу автомобільного бізнесу, поєднуючи роботу в цій галузі з діяльністю в рекламному агентстві. Одночасно він навчається на різних курсах, захоплюється психологією і вирішує пройти навчання на медіатора. У 2021 році він завершує курси й отримує сертифікат, оскільки мріє про безконфліктне вирішення суперечок. Антон навіть звертається до школи, де навчаються наші діти, і пропонує свої послуги безкоштовно — готовий допомагати у вирішенні конфліктів. Але, на жаль, через війну йому не вдається провести жодну медіацію.
Людмила стверджує, що найважливішим у людях для нього було їхнє вміння мріяти. Він вірив, що відсутність мрій є справжнім лихом. Все, що він уявляв у своїй свідомості та про що прагнув, він втілював у життя.
Одного разу він помітив парашут, що летів у небі, і людину, що плавала на воді, й вирішив, що хоче спробувати кайтеринг. Він швидко освоїв цей вид спорту. Потім, побачивши вейкбординг у Києві, вирішив, що і цим хоче займатися. Прибув до Херсона, знайшов компанію, яка займалася вейком, і навчився кататися. Врешті-решт, сам став на дошку й навіть навчав дітей. Всі його захоплення та бажання завжди втілювалися в життя, - ділиться спогадами Людмила.
Кайтсерфінг перетворився для нього не лише на захоплення, а й на важливу складову його життя; він був справжнім фанатом цього виду спорту.
Стихія, що визначає кайтсерфінг, — це вітер. Дружина Антона проводить паралель між ним і вітром, який може мати різні відтінки: бути теплим або холодним, рвучким чи ураганним.
МОГЛИ ОПИНИТИСЯ ТАМ, ДЕ НЕ ПЛАНУВАЛИ
У цій сім'ї виховують чотирьох дітей: старшу 24-річну Уляну, 20-річну Ольгу, 13-річного Федора та 11-річну Віру.
- Яким він був татом? Я думала, що його постійно не було поряд із дітьми. Але коли все згадуєш, виявляється навпаки, він дуже багато їм давав - своїм прикладом. Вихідні ми проводили разом, Антон наполягав, щоб удома ми не сиділи. Навіть коли діти були малі, ми з ними постійно їздили: або на море, улюблене його місце - це окупований нині Скадовськ, або кудись у нове місто, нову країну. Маршрут обирали спонтанно: їдемо-їдемо, й Антон каже раптом: "О, зараз ми до Львова, а зі Львова - у Краків". І так виходило, що ми могли опинитися там, де від початку не планували.
Усі мрії та плани раптово зупинилися 24 лютого 2022 року. Напередодні, 23 лютого, Антон вирушив до Києва, де йому планували провести операцію на травмованому коліні. Вранці, усвідомивши, що сталося, він швидко знайшов людину з автомобілем і повернувся до Херсона. Об'єднавши сусідів, близько 20 чоловіків почали чергувати, пильно слідкуючи за порядком у своєму районі, захищаючи людей від мародерів і злочинців. А вже з 26 лютого Антон активно зайнявся волонтерством, оскільки в місті виникли серйозні проблеми з постачанням їжі та медикаментів.
Росіяни виступили з пропозицією про співпрацю.
Антон усвідомлював всі небезпеки ситуації і прагнув, щоб його дружина з двома найменшими дітьми виїхала з окупованої території до Німеччини. Однак Людмила рішуче відмовилася покидати свого чоловіка. У результаті вони ухвалили рішення відправити малечу до старшої доньки, яка на той момент перебувала в Грузії. Інша донька, яка служила у війську, навчалася в Одесі.
- Ми сіли в різні машини: він в одну, я з дітьми - в іншу. Важко виїжджали. По нас не стріляли, але ми чули обстріли, проходили блокпости, це було як у страшному сні. Доїхали до Одеси, знайшли нотаріуса, оформили довіреність, щоб діти перетнули кордон у супроводі чужої людини, яка їх далі зможе передати нашій старшій доньці.
Після повернення в Херсон Антон продовжує їздити, волонтерити. Вдома у дворі у нас був своєрідний штаб, де ми роздавали і їжу, і ліки. А поряд з нашою вулицею знаходився інтернат, де російські військові жили, куди заганяли техніку. Ми просто у них на очах це робили. Як я зараз розумію, це було ризиковано. Антон також продовжував їздити на роботу. І тут до нього приїхали, посадили у машину і забрали. Декілька годин його не було. Коли він повернувся, нічого не розповідав. І вже потім-потім, коли його розстріляли, я дізналася, що йому пропонували співпрацю.
Людмила згадує, що поїздка з 6 по 8 травня стала справжнім випробуванням. Протягом трьох днів Антон займався евакуацією великої кількості людей. Шлях був надзвичайно складним, і йому знадобилося багато часу, щоб повернутися назад. Коли ж 8 травня він нарешті прибув додому, йому порадили не вирушати у дорогу протягом наступного тижня.
ВІН ВІДЧУВАВ, ЩО СКОРО ПІДЕ
У той день, 16 травня, Антон прокинувся дуже рано, о 4 ранку. Вже о п'ятій поїхав забирати тих, кого мав вивозити, але жодна людина не прийшла, забирати не було кого, хоча черга на виїзд була дуже велика. Людмила припускає, шо людей налякали оті чутки, що не можна виїжджати. Здавалося, усе йшло до того, що не треба в цей день рушати. Але Антон уперся. Вирішила виїжджати двоюрідна сестра, і він її забрав.
- Він зайшов до будинку і почав зі мною прощатися. Обіймає мене, слова говорить якось не так, як зазвичай... Він відчував... Дорогою він знаходить ще одну жінку з двома дітьми, які виїжджали з лівого берега, з окупації. Поїхали всі разом - ще був один мікроавтобус, за кермом там був також волонтер, який вивозив людей. Рушили у напрямку Музиківки. Там стояв російський блокпост, їх пропустили. Автобус мав їхати першим, але Антон сказав, що рушить першим він. І все. Після цього був постріл... Це сталося 16 травня по обіді. О восьмій вечора до мене зайшли всі ці люди, які їхали з Антоном: сестра, волонтер Сергій, - і повідомили, що сталося.
Перші пів години я сиділа - не могла повірити. А тоді вирішила їхати в комендатуру російську, яка тоді розташовувалася в апеляційному суді. Адже Антона розстріляли, а тіло і машина лишилися там на місці - російські військові не дали їх забрати, мовляв, місце злочину і нічого не можна рухати.
Я поїхала в комендатуру, щоб мені віддали тіло. Пів на дев'яту вечора, там охорона, але в мене страху немає. Мене не пускають, кажуть, що війна, нічого не доб'єтеся, нічого не доведете, хто його розстріляв. День за днем ішли, спека, я розумію, що він там у машині лежить, ніхто його не забере. Я знову йду в комендатуру, мені кажуть: там сіра зона, навіть якщо в машині тіло лежить - їх ніхто не забере, там ідуть військові дії. Тобто, треба чекати.
Згодом знайомі сім'ї виявили російських солдат, які за певну винагороду були готові спробувати витягти автомобіль з тілом до місця, звідки його могли б забрати. Однак їм не вдалося реалізувати цей план.
Людмила ділиться історією про чоловіка, який переконував друзів Антона, що витягнув із автомобіля тіло розстріляної людини, на руках якої були татуювання. Варто зазначити, що у Антона також було татуювання на зап'ясті з написом: "Тут і зараз".
Отже, цей чоловік стверджував, що поховав Антона. Після того, як завершилася окупація Херсона та прилеглих територій, де загинув Антон, наші друзі вирушили на це місце зимою. Вони виявили обгорілу машину, а неподалік — кофту Антона. Також вони натрапили на могилу, про яку розповідав той чоловік. Коли її розкопали, виявилося, що всередині нічого немає. Пояснення ситуації були різними. Мене викликали до поліції у Хусті, і я прийшла з сином. Зробили ДНК-тест, який відправили до Миколаєва. Виявилося, що в багажнику автомобіля знайшли кістки, але їхнє походження залишалося загадкою, тому вирішили провести експертизу. Це дослідження тривало майже рік. І лише у травні 2024 року нам підтвердили: ймовірність збігу — 99,9%. Я не можу зрозуміти, як таке можливо. Виходить, що після розстрілу його тіло вклали в багажник, а машину підпалили, оскільки кістки були обгорілі, — ділиться Людмила.
Рештки надіслали їй у жовтні 2024 року. Вона ще не могла повірити, що це дійсно Антон... Разом із сином вирушили до Львова, аби знову пройти тест ДНК. Експертиза знову підтвердила - це справді він.
- Останки забрала після підтвердження експертизи, сама відділила їх від сміття, яке було в надісланому пакеті разом із кістками. Мій адвокат допоміг мені організувати кремацію, вона відбулася у лютому 2025 року. І все. І до мене знову він приїхав в урні.
ВІН БУВ НЕЗВИЧАЙНОЮ ЛЮДИНОЮ, ТОМУ ЗВИЧАЙНИЙ ПОХОРОН НЕ ПІДХОДИТЬ
На даний момент у Антона немає могили. Після обговорення з дітьми вони ухвалили рішення продовжити подорожі. Частину його праху планують розвіяти під час мандрівок – це буде зроблено у вітрі, який був улюбленою стихією Антона.
Людмила знову переживає спогади про туристичний проект, ініційований Антоном. Разом з однодумцями та клієнтами вони вирушали в подорожі на автомобілях Volvo, досліджуючи мальовничі куточки Херсонщини. Проте цей проект виявився реалізованим лише частково — планувалося відвідати 12 локацій, а в завершенні створити календар.
- Це був один із його проєктів. Він і загинув у авто цієї марки, і коли знайшли його останки, кістки були аж припечені до автомобільного килимка. На жаль, усі локації з його проєкту знаходяться на окупованій території. В окупації і Скадовськ - його улюблене місце, бо там вітер постійно. І після того, як він до нас повернувся, я вирішила, що будемо подорожувати далі - всі шестеро, і обов'язково побуваємо в тих місцях, де він хотів побувати. Війна перешкоджає виконанню цих планів, тому будемо чекати. Він був незвичайною людиною, тому звичайний похорон не підходить.
Родина вирішила, що буде і місце поховання, куди вони зможуть приходити. Але сам Антон колись проговорив, що не хоче лежати під плитою, не хоче пам'ятника. Йому сподобалося так зване зелене кладовище, яке він колись побачив у Європі, де на місці поховань ростуть дерева. Тому обдумують ідею екопоховання.
ОСТАННІЙ ЛИСТ ІЗ ПІДСУМКАМИ ЖИТТЯ
Друзі та дружина відзначають, що Антон мав надзвичайну чутливість і відчував, що його час близький.
Три місяці після його трагічної загибелі я отримала відкладений електронний лист від Антона. У ньому він ділиться своїм відчуттям, що незабаром станеться щось важливе, і, можливо, це його останнє послання. У короткому тексті він підводить підсумки свого життя, висловлює вдячність Богові, а далі йдеться про особисте. Також він залишив мені інформацію для завантаження його щоденників. У цих записах він багато розповідав про себе, свої думки, мрії та плани, які ретельно описував. Можливо, з часом це стане основою для книги...
Діти не бажають обговорювати втрату батька. Але я вирішила поділитися з ними своїм баченням: для мене тато – це як вітер. Тож, коли ви гуляєте на вулиці і відчуваєте легкий подих вітру, уявляйте, що це він посилає вам свій привіт, намагається звернутися до вас. І їм ця ідея сподобалася. Зараз ми живемо в Закарпатті, в гірській місцевості, де є багато місць для підйому, де дме вітер. Це всього лише півгодини від нашого дому, і ми часто вирушаємо туди. А 16 травня ми обов'язково піднімаємося на гору, адже тепер у нас є така традиція.
Він мав велику віру в Україну і прагнув стати її громадянином.
Батьки та сестри Антона проживають у Росії. Вони дізналися про загибель свого сина і брата, але не вірять, що його вбили російські військові, адже для них "нічого не доведено".
- Усе, що я кажу їм, для них неправда. Я для себе поставила блок, ще коли Антон був живий. Він казав: вони мої рідні люди, мої батьки, але коли ми кажемо про війну, я розумію, що про це краще з ними не говорити - немає сенсу... Він ще до війни їздив у Росію до рідних, а коли повернувся, сказав: це жах, відколи я виїхав звідти - нічого не змінилося, тільки гірше стало. Люди не розуміють, що таке світ, вони нічого не бачать, - каже Людмила.
Під час окупації Антон, долаючи блокпости та спілкуючись із російськими солдатами, намагався донести до них, що в Україні їх ніхто не чекав і що тут немає нікого, кого потрібно "рятувати".
Його друг, керівник громадської організації "Місто сили" Євген Гілін згадує, що після таких розмов з росіянами Антон визнавав: йому соромно, що він узагалі колись був громадянином тієї країни.
Він мав непохитну віру в Україну, вивчав українську мову та прагнув стати її громадянином, офіційно отримавши необхідні документи, - зазначає Євген.
Він згадує, що перед загибеллю Антона вони спілкувалися по відеозв'язку. Антон був у центрі міста і показував на відео, як дівчинка в окупації грала на скрипці українські мелодії.
Людмила танцювала під ці мелодії, а Антон відчував неймовірне щастя, вірячи, що Україна відновить свою незалежність і Херсон буде звільнений. Я попереджав його: "Слухай, дружище, це ризиковано. Ти можеш зробити багато добрих справ, але це також може призвести до неприємностей. Ситуація невизначена, ти не можеш її контролювати". На це він відповів: "Не переживай, все буде чудово, ти побачиш, ми переможемо. Вони такі нерозумні. Я спілкувався з фсбшниками та росгвардійцями, задавав їм питання: "Навіщо ви сюди приїхали, хто вас тут чекав? Я можу вільно говорити російською. Чому ви нас переслідуєте?". Навіть тих, хто намагався його залякати і схилити до співпраці, він, за його словами, "зламав", і вони зізналися: "Ну що ж ви хочете від нас, у нас така робота". Він радів, що зміг їх переконати і що вони визнали, що їхня єдина мета – виконувати свою безглузду роботу. Він був справжнім екстремалом, - згадує Євген.
Згадуючи початок повномасштабного вторгнення, Антон став активно займатися пошуком і розподілом гуманітарної допомоги — продуктів харчування, засобів гігієни та медикаментів. Його громадська організація долучилася до евакуації людей. Саме Антон Кушнір одним із перших проклав шлях на територію, яку контролює Україна. Він досліджував нові блокпости, дізнавався про процедури, що там відбуваються, і передавав цю інформацію іншим волонтерам. Одним із перших він перетнув блокпост на лівому березі в Олешках, де його змусили роздягнутися і вимагали безліч документів для підтвердження особи.
- Він не піддавався страху і вже з перших днів окупації зміг врятувати щонайменше сто осіб з Херсона, - розповідає Євген.
Свідки трагедії стверджують, що в автомобіль стріляли з лісового масиву, висловлюючи припущення, що нападники могли чекати саме на Антона. Є ймовірність, що це була мстивість з боку росіян за його відмову співпрацювати та за конфлікти, які він виник на блокпостах...
Інший його товариш, однодумець та юрист Олександр Сперчун зазначає, що Антон неодноразово намагався отримати українське громадянство. Його запити розглядали, але щоразу отримували відмову. Варто зауважити, що його дружина і діти мають українське громадянство.
- З 2014 року, коли почалася окупація Криму і збройна агресія Росії на сході України, всі процеси щодо набуття громадянства фактично припинилися. Усі його спроби стати повноправним громадянином України закінчилося нічим. Ми з друзями навіть вивчали питання, чи може посмертно людина все-таки отримати громадянство. Але, на жаль, такої практики немає. Скажу, що Антон був щирим українцем, він виховував дітей в українстві. Сам вивчав українську мову, хоча для нього це було складно, тому що він закінчив школу, отримав вищу освіту в Росії. В окупації він включав гучно українські пісні, "Ой у лузі червона калина" - це була його одна з найулюбленіших пісень періоду повномасштабного вторгнення, і розмовляв українською... Дуже хотілося б, щоб він пережив окупацію Херсона і продовжував жити з нами.
У ПОСТІЙНИХ ПОШУКАХ НОВИХ ІДЕЙ
Як християнин, який навіть певний час служив у храмі, співав на кліросі, Антон постійно закликав до совісті, згадує Євген Гілін. Вони познайомилися у 2014 році, коли компанія Антона звернулася до Євгена за юридичною допомогою, і з того часу подружилися. Євгену випало везти рештки свого друга - це був пакет вагою 4 кілограми...
- У нього було четверо дітей, а в мене тоді - троє, ми були два багатодітних бізнесмени. Ще спільним було захоплення спортом, він займався кайтсерфінгом, я - вільною боротьбою. Ми їздили на рибалку, хоча насправді він її ніколи не любив. Ми були сімейні люди, у постійному русі. І дружини наші зійшлися, і діти. Він справді був людиною-вітром, у постійних пошуках нових ідей, нових проєктів, нових натхнень. А ще Антон був дуже глибокою людиною, - каже Гілін.
Олександр Сперчун також розповідає про те, що об'єднувало їх - спорт, діти.
- Антон - це людина зі спорту, туризму, ми захоплювалися кайтсерфінгом, вейкбордингом. Наші діти разом займалися вейкбордингом, разом ходили до вейкшколи, брали участь у змаганнях, і тому ми були дуже близько знайомі по всіх напрямках - дружба, родина, бізнес. Ми дуже часто зустрічалися. У травні десять днів традиційно щороку проводили на Арабатській Стрілці. У нашій компанії були люди, які рибалили, займалися підводним полюванням, каталися на кайтсерфінгу, вейкбордингу, вміли готувати. Останній наш збір був у 2021 році, ми закопали пляшку на місці відпочинку, залишивши в ній меморандум-обіцянку всіх присутніх повернутися у наступному році, і поставили свої підписи під цими словами. На жаль, розпочалося повномасштабне вторгнення і Арабатська Стрілка зараз окупована, але є спогад про те, що там залишився живий підпис Антона, і є віра, що все буде деокуповано, ми повернемося...
Олександр каже, що Антон був щирою людиною. Він дуже багато читав, займався психологією, пізнанням світу, міг "розкласти" будь-яку ситуацію, зрозуміти будь-яку людину.
- Ми разом проходили курси з маркетингу, сімейної медіації та основами медіації. Це, безумовно, сприяло його професійному розвитку. Він вмів розуміти реальні потреби клієнтів, яким продавав автомобілі. Його підхід до роботи не був поверхневим: він вміло налагоджував діалоги з партнерами, завоював довіру, що й стало запорукою його успіху в бізнесі. Він також організовував туристичні проєкти на дорогах Херсонщини для власників авто тієї марки, яку реалізовував. Вони створювали фото та відеозвіти, таким чином популяризуючи не лише автбренд, а й саму Херсонщину, - розповідає Олександр.
Він також зазначає, що Антон відчував, ніби щось недобре має статися - вони розмовляли напередодні його смерті, ввечері 15 травня.
Коли я приїхав, відразу помітив, що Антон виглядає пригнічено, він був глибоко задуманий. Я запитав, що його непокоїть, і він відповів: "Завтра потрібно вирушати в супроводі евакуаційного автобуса". Я поцікавився, яким маршрутом він планує їхати. Адже ситуація змінювалася щодня: одні сільські дороги закривалися, інші відкривалися. Антон сказав, що обрав новий маршрут через селище Східне. Але ми вже знали, що цей шлях небезпечний, оскільки контроль над ним могли здійснювати різні окупаційні підрозділи. Тоді на Херсонщині було безліч сил: ФСБ, бойовики "ДНР/ЛНР", чеченці і навіть регулярна армія РФ. Кожен населений пункт міг бути під контролем невідомих сил, а між цими підрозділами не було жодної координації, кожен міг оцінювати ситуацію по-своєму і становити загрозу. Я намагався відмовити Антона, просив подумати до ранку, адже це був ризикований маршрут. Але він зазначив, що вже намагався виїхати до Миколаєва цим шляхом і успішно дістався, хоча повертався іншим маршрутом. Вранці ми дізналися, що він все ж вирушив у дорогу, а згодом стало відомо про трагедію: Антон загинув від кулі російського снайпера. Ми не змогли його захистити.
Олександр підкреслює, що Людмила та Антон, після евакуації своїх дітей з окупованих територій, повернулися до Херсона з автомобілем, заповненим медикаментами.
Це ще раз підтверджує, що вони – справжні люди і патріоти. Незважаючи на свій російський паспорт, він міг виїхати куди завгодно, проте повернувся, щоб допомагати: евакуював людей, доставляв медикаменти. Він є справжнім волонтером, відданим сином Херсонщини та України. Попри своє громадянство, він по-справжньому втілює дух українства. Олександр запевняє, що він назавжди залишиться волонтером "Міста сили".
Ірина Староселець can be rephrased as "Ірина з родини Староселець."
