Лукашенко, який залишився в нашій пам'яті.

У неділю 26 січня у сусідній Білорусі відбудуться так звані "президентські вибори". А точніше, похмура пародія на вибори за участю незмінного диктатора Олександра Лукашенка.

Залишаючи свій слід у владі більше тридцяти років, білоруський лідер вже перетворився на символ свого часу. Він зумів звести свою диктатуру в період, коли авторитарні системи вважалися архаїзмом, і дотягнув до епохи, коли авторитаризм знову почав здобувати популярність.

При цьому географічна близькість і спільний радянський бекграунд прирікають нас на регулярні порівняння України з лукашенківською Білоруссю.

Білорусь являє собою альтернативну державу. Це символ того шляху, який не обрала наша країна у 1990-х, 2000-х та 2010-х роках.

Це українське "It Can't Happen Here": за аналогією до однойменного роману Сінклера Льюїса, в якому описувалася гіпотетична перемога фашизму в США.

Чому ж пострадянська Україна не стала аналогом Білорусі, а сама Білорусь не перетворилася на ще одну Україну? За останні тридцять років в Україні змінилося шість президентів, і відбулися дві революції, тоді як наші сусіди не змогли звільнитися від незмінного диктатора Лукашенка. Існує дві основні точки зору на цю ситуацію.

За першою версією, українському суспільству просто не довелося зіткнутися з такими ж викликами, як білоруському. Спроби закручувати гайки за Кучми чи Януковича було не порівняти з лукашенківськими порядками. Ми ніколи не мали справжнього авторитаризму, справжньої тотальної цензури, по-справжньому потужного репресивного апарату, цілком відданого режиму.

Якщо українські революціонери могли спертися на легальну парламентську опозицію чи впливових олігархів, які захищали власні інтереси, то білоруські противники Лукашенка такої можливості не мали. Загалом українцям пощастило з історичними обставинами більше, ніж білорусам.

Інша точка зору стверджує, що альтернативні історичні обставини є не результатом українського везіння, а виявом української гідності та досягнень. Наша нація не пережила білоруські труднощі, оскільки змогла ефективно усунути їх на початковому етапі.

Україна десятиліттями не допускала повної монополізації влади та не дозволяла нікому з президентів надмірно посилитися. Україна стихійно народжувала необхідні стримування та противаги, зокрема й у вигляді олігархічної фронди. Україна перешкоджала формуванню справжнього авторитаризму та потужного репресивного апарату, купіруючи подібні процеси на ранній стадії. І все це завдяки вітчизняній волелюбності, закладеній у нас ледь не на генетичному рівні.

Справді, концепція безмежної волелюбності України та її неприязні до авторитаризму не зовсім гармонує з одним неприємним фактом, який деякі могли б прагнути приховати. Протягом тривалого часу Олександр Лукашенко був справжнім кумиром для мільйонів наших співвітчизників, ставши найулюбленішим закордонним лідером в Україні.

В осінній період 2019 року група "Рейтинг" провела опитування, яке показало, що 66% українців висловлювали позитивне ставлення до Лукашенка, в той час як тільки 15% мали негативну думку про нього. Для порівняння, рівень негативу стосовно Путіна, який на той час був лідером народних антипатій, становив 71%, тоді як позитивно його оцінювали лише 15% респондентів.

Після подій Євромайдану багато хто з нас почав висловлювати підтримку особі, яка в своїй країні усунула політичну конкуренцію, придушила свободу висловлювання і не цуралася фізичного усунення суперників.

Серед прихильників Лукашенка можна було знайти як закоренілих "совків", так і патріотів України. Для одних він поставав як надійний господар і символ соціально-економічної стабільності, тоді як для інших був оплотом білоруської незалежності та запобіжником від поглинання з боку Росії.

Усі пригадують сфальсифіковані вибори президента Білорусі в серпні 2020 року та масові акції протесту, які відбулися слідом за ними. Але мало хто пам'ятає, що напередодні виборів одне з найбільш компліментарних інтерв'ю з білоруським правителем вийшло саме в Україні.

Олександр Лукашенко запевняв журналіста Гордона, що "ніколи з території Білорусі в Україну не прийдуть росіяни", та розповідав, як 2014-го українському керівництву треба було захищати Крим від "зелених чоловічків".

Інтерв'юер, у свою чергу, намагався підбадьорити білоруського лідера: "Після ваших слів, можу з жалем сказати, що Україною в ті часи не керували ви. Справжня правда".

Після придушення масових протестів у 2020 році та посилення зв'язків білоруського уряду з Москвою, ставлення до Лукашенка в Україні стало більш негативним. Проте, у 2021 році він все ще мав значну кількість прихильників: згідно з опитуванням КМІС, 36% респондентів виявили довіру до самопроголошеного президента Білорусі. За цим показником він випереджав як Джо Байдена, так і Емманюеля Макрона (інші західні лідери в опитуванні не були представлені).

Цікаво, що в той період білоруський лідер здобув неабияку популярність серед українських скептиків коронавірусу завдяки своїй опозиційній позиції під час пандемії COVID-19.

Тільки 24 лютого 2022 року Олександр Лукашенко остаточно втратив у очах українців статус позитивного героя та об’єкта народної симпатії. Це сталося після того, як він перетворив Білорусь на кремлівську маріонетку і базу для військової агресії проти України.

Суттєво, чимало з нас вважає негідником не стільки багаторічного диктатора Лукашенка, скільки його путінського союзника.

24 лютого 2022 року Київ і Мінськ виявилися на протилежних сторонах конфлікту. Українці борються з російською агресією, в той час як білоруська влада підтримує нашого супротивника.

Проте, війна також призвела до часткового розмивання численних рис, які протягом десятиліть відокремлювали нас від авторитарного режиму Білорусі.

Внаслідок російської агресії Україна була змушена призупинити політичну активність, зосередивши всі повноваження в єдиному центрі прийняття рішень. Це призвело до скасування попередніх механізмів стримування та противаг, суттєвого посилення силових структур та надання їм широкого спектра нових повноважень.

Виявилося, що все це більш-менш функціонує і на нашій території.

Після закінчення війни, або її активної фази, Україні доведеться знову визначити прийнятну цивілізаційну модель. У цей момент традиційні порівняння з сусідньою державою можуть призвести до нових непростих запитань.

Якщо Білорусь під керівництвом Лукашенка протягом тривалого часу була втіленням українського "Цього не може бути", то що ж саме слід розуміти під "Цим"? Вибір білоруського шляху означає відмовитися від власних принципів і стати підконтрольним Москві, перетворившись на російський протекторат?

Чи можливо теоретично обрати шлях, подібний до білоруського, зберігаючи українську ідентичність, але водночас ліквідувавши політичну конкуренцію та принципи ліберальної демократії?

Якщо раніше більшість українців виявляли симпатії до Лукашенка, поки той не став підпорядковуватися Путіну, то чи буде їх влаштовувати власний авторитарний лідер, який не стане просто маріонеткою Кремля?