Мы чрезмерно сосредоточились на геополитических вопросах — мнения историка Леонида Марущака о Донбассе и тех драгоценностях, которые остаются вне нашего поля зрения.

У зруйнованій росіянами оселі поблизу Сіверська на Донеччині бійці Президентської бригади виявили Біблію, видану у 1908 році. Власники цього дому, очевидно, не підозрювали про існування такого скарбу, який супроводжував їх усе життя, доти, поки не втратили своє житло.

"Мені важко прийняти той факт, що в останні місяці всі в тилу зосередилися на виборах у США, а не на подіях на фронті, - висловлює свою думку 38-річний історик Леонід Марущак. - Безумовно, вибори в Америці мають значення. Але, серйозно, що ще потрібно, аби особиста та національна увага була звернена не туди, а сюди?"

Я обмежив своє спілкування до найнеобхіднішого. Не бажаю витрачати останні емоційні сили на пояснення речей, які ми всі повинні були зрозуміти ще у 2014 році.

Хтось із журналістів охарактеризував вінничанина Леоніда Марущака як українського Індіану Джонса. Разом з товаришами він здійснив рятувальну місію, зберігши безліч музейних предметів, артефактів та архівних документів з районів, які вже потрапили під окупацію, а також з міст і сіл, що опинилися в зоні бойових дій.

В інтерв'ю УП Леонід розповів про вивезені та втрачені скарби східних областей. І, спираючись на залишки власних емоцій, пояснив цінність Донеччини й Луганщини, що їх Україна втрачає день у день.

Ще з часів школи я відчував нездоланну потребу постійно подорожувати. Моя перша поїздка на Донбас відбулася під час університетських років. Я багато мандрував цим регіоном, проте єдине місто, яке залишилося для мене незвіданим, – це Луганськ, обласний центр України.

Це скоріше нагадувало студентське мандрівництво без мети, аніж справжній внутрішній туризм: ти їдеш туди, куди тебе запросять. Не виникає потреби дізнаватися більше, ніж той уявний образ або міф, який хтось створив про певне місто.

Проте, якщо бути відвертим, мій час навчання не був таким вже й банальним. Єдине, що залишилося в пам'яті з подорожей по Україні в 2003-2008 роках, це Закарпаття, коли я ще не зовсім усвідомлював, що саме відбувається навколо. А також той південь Одещини, де, заходячи на ринок, я чув більше мов, ніж міг зрозуміти (усміхається).

А як щодо Донбасу? Так, я помічав його характерні риси: терикони та масштабні промислові об'єкти. Але подібну картину я також спостерігав у Дніпропетровщині.

По-справжньому пізнавати для себе схід, руйнувати історію про його монолітність ми почали після 2014 року з ініціативою ДЕ НЕ ДЕ. За стереотипним сприйняттям почала проглядатися та ж сама степова, слобожанська частина Луганщини. Або особлива ідентичність Маріуполя та Приазов'я.

Цю різноманітність ми наочно відчули у тріумвіраті Сєвєродонецьк, Лисичанськ і Рубіжне. Якось ми зібралися в Сєвєродонецьку, який фактично став обласним центром Луганської області, щоб обговорити відсутність музею, що представляв би державні, а не заводські цінності.

На захід зібралися делегати з агломерації, що об'єднує три міста, які колись планували з'єднати в одне ціле (таке бачення існувало в 70-80-х роках - УП). Ми вже були знайомі з цими фактами, лише трохи натякнули на атмосферу - і все почалося (сміється).

Сєвєродончани зазначають: у нас майже кожен другий має вищу освіту в галузі хімії. А от у Лисичанську кожен другий мав проблеми із законом.

"Що з Рубіжним? Чому його обійшли увагою? Пам'ятаєте 90-ті?" – звучало з-поміж присутніх у залі.

Все це було цікаво пізнавати. Ми були дуже спраглі до таких речей.

Ознайомтеся також з: Новодеркульський - найдавніший кінний розплідник в Україні.

Найбажанішим для всіх, хто з нами їздив на схід, був Маріуполь, де поєдналися природний, культурний ландшафт із індустріальним. Ось вам тут море, тут терикони "Азовсталі" (так звана "шлакова гора" - УП). А там сліди вуличних боїв у 2014 році - міськрада довгий час стояла згорівшою.

Ти поринеш в історію греків Приазов'я, скуштуєш їхні автентичні страви, заради яких варто провести добу в поїзді з Києва.

Ти вдивляєшся в історичну архітектуру середмістя й містопланування, завдяки яким багато що розумієш. Зокрема, про впливи, що їх залишили по собі, німці, бельгійці, французи, американці.

Через свою ландшафтність Маріуполь відрізнявся від іншої Донеччини. Коли ми питали людей, чи це Донбас, то чули: "Ми - Приазов'я. Донбас там, вище".

Кожний свідомий маріупольчанин мав що сказати з цього приводу. Хто не знав історичного контексту, згадував про сучасний: "У нас є свій футбольний та баскетбольний клуби. Два величезних заводи".

Моя особиста трагедія полягає в тому, що, незважаючи на успішну співпрацю з краєзнавчим музеєм, ми фактично в останню мить дізналися про наявність предметів, втрата яких матиме катастрофічні наслідки для національного масштабу.

Виявилося, що в експозиціях музею – і я маю на увазі не лише його відому філію, яка носить ім’я Куїнджі – знаходилася значна колекція живопису двадцятого століття. Це був час, коли в Маріуполі творили такі митці, як Алла Горська, Ернест Котков, Валерій Ламах та інші представники монументального мистецтва.

Є підозра, що цю колекцію могли викрасти ще до того, як там сталася пожежа (під час облоги та бомбардувань Маріуполя 2022 року - УП). Сподіваюсь, музейники багато що встигли сховати. Але так це чи ні - покаже час.

На жаль, сьогодні ми не в змозі остаточно визначити, що саме було втрачено в Маріуполі. Наприклад, у краєзнавчому музеї зберігалася вражаюча експозиція — велика скляна конструкція, що демонструвала археологічний розкоп стародавнього некрополя, виявленого під час будівництва "Азовсталі" у 1930-х роках.

Огляньте також: Життя і загибель в зруйнованому Маріуполі. Фотозвіт.

Одним із перших музеїв, який ми відвідали після 2014 року на сході, був музей у Слов'янську. Звернули увагу на колекцію керамістки Наталії Максимченко, яка родом звідти.

Для звичайного туриста це просто статуетки, які можна знайти практично в кожному радянському домогосподарстві. Але насправді вони є еталонами — зразками, що стали основою для розвитку феномену скульптурної фарфорової традиції та малих форм пластики.

У Слов'янську представлені експонати, які можуть конкурувати з тими, що є в Національному художньому музеї. Одна з дівчат, що приєдналася до нас, зауважила: "Мій улюблений музей за межами України - Вікторії й Альберта в Лондоні. Але навіть там я не зустрічала нічого подібного".

Дивовижно, що цю колекцію сформували не у Слов'янську, а у Москві, де навчалася і працювала Максимченко. Спочатку експозиція була в кімнаті університетського гуртожитку, де вона жила. А потім її перевезли на Донбас, у маловідоме місто.

Ця розповідь справила на мене глибоке враження, адже в той час реалізовувався проект "Музей на ремонті".

На Донбасі цікава історія з індустріальними музеями при заводах, які, на превеликий жаль, в більшості втрачені. І це катастрофа для всієї музейної справи України, не тільки Донеччини та Луганщини.

Цікаві речі були, наприклад, у Лисичанську, в музеї скляного заводу. Або в музеї історії розвитку вугільної промисловості Лисичанського кам'яновугільного району. Частково їх евакуювали, а більшість - втрачені.

Або ж вражаюча колекція в місцевому краєзнавчому музеї, що присвячена історії промисловості. Експонати, пов'язані з розвитком індустріального Донбасу та впливом міжнародних інвестицій, збиралися протягом багатьох років, але їх значення залишалося недооціненим. Останнім часом співробітники музею активно вивчають цю тематику, надаючи їй нове життя.

В тому ж Лисичанську був меморіальний музей Сосюри. Його, на щастя, в повному обсязі довелось вивезти. Це був наш улюблений герой подорожей, бо Лисичанськ - дуже велике, розтягнуте місто. Приїжджаєш у центр (із залізничного вокзалу - УП), і ще 20 кілометрів треба їхати на тролейбусі.

З музею Сосюри успішно були евакуйовані всі найцінніші експонати: щоденники, рукописи та особисті речі, серед яких смарагдовий капелюх, що з'являється на знаменитому фотопортреті письменника, а також його пальто.

Ознайомтеся також: Колос Приазов'я. Еволюція маріупольського металургійного заводу від комуністичних часів до сучасного капіталізму.

Наш логіст Вова одного разу запитав: "Дядя Льоня, яким чином вам вдається так точно передбачати? Ми постійно забираємо звідти, де згодом утворюється натовп". Це відбувалося не лише в Донецькій та Луганській областях, але й у Запорізькій, Миколаївській, Херсонській та Харківській.

Нещодавно ми, відверто кажучи, ухвалили рішення на деякий час призупинити нашу емоційну стратегію "кидайся, де горить". Адже на рівні регіональної та державної політики вже давно існує можливість активувати всі потрібні механізми.

Але історія з Покровськом для мене була максимально принциповою.

У Покровську мова йде не лише про діяльність нашої знайомої Жанни Кадирової та скульптуру оленя, яку ми привезли. Це також стосується Леонтовича, хоча я був досить обережний у своїх думках щодо всієї цієї концепції нової ідентичності Покровська через "Щедрик". Цей композитор викладав у школі на залізничній станції Гришино (тепер Покровськ), але чи справді він створив "Щедрика" саме там, залишається під питанням - зазначає УП.

Пам'ятник Леонтовичу не те щоб мені візуально подобався, але в один із приїздів у Покровськ я кажу: "Віддайте мені Леонтовича! Він мій земляк зрештою (з Вінничини - УП)".

Там, на протилежному боці вулиці, розташований пам'ятник Другій світовій війні — дівчина тримає в руці шолом. Він був оточений мішками з піском, тоді як Леонтович залишався без такого захисту.

Уся ця пригода тривала близько місяця, поки ми не вирішили: "Ви надаєте кран, а ми вже самі завантажимо і перевеземо все своїм транспортом". Тепер Леонтович знаходиться у Вінниці.

У мене є ще одне запитання: що відбувається з пам'ятником Сергію Прокоф'єву в Сонцівці (село, розташоване поблизу Курахового, приблизно за 40 км від Покровська, де з'явився на світ композитор - УП)? Наразі доступ туди є досить ускладненим.

У 2022 році ми організували вивезення одного з пам'ятників із сонцівського меморіального музею - це була чудова скульптура, що знаходилася всередині. Натомість, інший експонат все ще залишився на місці (через кілька годин після розмови Леонід надіслав журналісту УП повідомлення: "Сьогодні орки закріпились у Сонцівці" - Ред.).

Останніми роками ми часто зустрічали таку тему: "Ні, все нормально, не треба нічого вивозити! Ми віримо в ЗСУ. Все буде добре".

Чи пам'ятаєте, де розташований Покровськ? Він знаходився досить далеко від зони бойових дій. Нещодавно його навіть розглядали як потенційну столицю Донецької області. А що з ним тепер?

Усі ми підтримуємо ЗСУ. Проте іноді це стає справжнім психологічним феноменом, коли люди відмовляються приймати погані новини, до останнього сподіваючись на краще. Це можна порівняти зі ситуацією з музеєм у Куп'янську після його звільнення (зараз російські війська знову намагаються увійти до міста - УП).

Подібна ситуація спостерігалася в різних частинах, де знаходилися половецькі баби, які залишилися на захоплених територіях - УП. Наша команда змогла евакуювати 180 таких витворів мистецтва.

Коли я починаю аналізувати, скільки відсотків територій окуповано, мене кидає в холодний піт.

Донбас для мене є не лише ще одним українським регіоном. Як подолянин, я представляю один з численних прикладів у родинній історії, коли наші предки мали зв’язок з цим краєм.

Мій прадід, якого визнали куркулем, змушений був залишити своє село Війтівці, що в Липовецькому районі Вінниччини. Він ховався, працюючи на шахтах Донеччини та Луганщини. Прабабу, яку вважали донькою пана, залишили з двома дітьми, поки вона не приїхала до Харкова.

Згодом прадіда затримали і відправили до таборів. Після цього його мобілізували на фронт, звідки він так і не повернувся. Тим часом прабабуся в лютому 1945 року пішки поверталася з Харкова до Вінниччини з двома дітьми. Вона померла в рідному селі, не доживши до святкування "Великої Перемоги".

Ця історія блукання - сімейна. І для мене не існує Донбасу як відірваного від України регіону.

Не слід розглядати окремі регіони як особливо проблемні. Якщо ми це визнаємо, то потрібно усувати причини проблем. Важливо в рамках всієї країни впроваджувати профілактичні заходи, щоб уникнути подібних ситуацій у майбутньому.

Якось я видалив Telegram і скоро, мабуть, видалю Instagram. Бо навіть там вся стрічка була у виборах в США. Найбільша біда в тому, що ми надто захопилися геополітикою й делегуванням відповідальності на когось. А ми що, вже нічого не рішаємо?

Мені важко донести, що навіть найменший документ має свою цінність. Важливо зосередити більше уваги на архівних колекціях та бібліотечних ресурсах, ніж витрачати зусилля на поверхневі, популістські ініціативи.

Усі збережені артефакти повинні бути більше ніж просто прикрасою для офіційних заходів. Вони мають бути доступні для наукових досліджень та широкого загалу.

Збірки та колекції, які ми врятували, мені особисто розповідають історії про тих, хто формував їх і знав для чого. Їх треба зберегти хоча б на згадку про цих людей. Не кажучи вже про те, що кожна річ чи документ - джерело безцінної інформації, що може тримати всю нашу справді величезну країну цілісною.

Всі ці речі треба зберігати по крупиночках. Робити все, щоб їх не втратити.

Усе, що було вивезено з Донбасу та інших регіонів, повинно функціонувати у тому ж середовищі, де воно й існувало. Невідворотно, воно повинно повернутися туди, де його забрали. Адже саме навколо цих збережених артефактів має відбуватися розвиток деокупованих територій у майбутньому.