Іван Семесюк висловив думку, що нас повинні були б розпорошити на атоми, розмірковуючи про лицарство, війну та неймовірну сутність України.

Яка причина існування України, а не чогось іншого? З вінтажною валізою та запитанням у дусі Мартіна Гайдеґґера, художник, письменник і музикант Іван Семесюк кілька місяців тому вирушив у філософську подорож по Україні.

У власному ютуб-проєкті "Антропологія" Семесюк досліджував українські сенси, мандруючи від Слобожанщини до Карпат, від Київщини до узбережжя Чорного моря. Він зустрічався з письменниками, митцями, військовими, а також з львів'янином, який став дзенським монахом і повернувся на батьківщину після початку повномасштабної війни.

У бесіді з УП Семесюк розкрив своє розуміння сенсу української ідентичності. Він детально пояснив, що таке українське лицарство, а також поділився своїми думками про біль і війну як жорстокий випробування, яке нагадує людині про її людську сутність.

Іване, розпочну з запитання, на яке Google не має відповіді: що приховано в валізі Семесюка, з якою ви подорожуєте в цьому проєкті?

(Усміхається) Є деякі таємниці, які, можливо, ми розкриємо в окремому тринадцятому випуску (на момент нашої розмови вийшло вже шість - УП). Ми плануємо провести внутрішню дискусію, в якій поділимось тим, що зрозуміли під час роботи над проєктом.

Зараз не маю бажання спалювати офіс, але в моїй валізі є все – від звичайних предметів до справжніх скарбів. Наприклад, у мене є співаюча тибетська чаша.

- Судячи з того, як легко ви цю валізку носите, вона не тривожна. Ви взагалі тривожна людина?

(Гучно сміючись) Я завжди був від природи схильний до тривог. Моя психіка далека від досконалості. Трохи, можна сказати, спотворена. Коли люди знайомляться зі мною ближче, вони помічають, що я маю свої особливості.

Але немає причин для занепокоєння, я справляюся з усім цим. Важливо лише створити відстань між собою як усвідомленою істотою та своєю психікою, і тоді ви не будете від неї залежати.

Психіка живе своїм життям, я - своїм. Іноді вони перетинаються (сміється).

Якщо говорити про Google, то які б ключові слова допомогли знайти Україну, якби світ був пошуковою системою?

Безумовно, ключове поняття - це свобода. Якщо говорити про словосполучення, то можна вжити термін "невроз свободи". У нас все інше подібне до багатьох інших народів, лише з відмінностями в балансі характеристик.

Хоча українці зазвичай не вважаються повністю вільними, в цілому вони перебувають на шляху до здобуття свободи. Це, перш за все, стосується особистої свободи кожного індивіда.

Свобода є нашою основною цінністю. Це ключовий принцип, що визначає наші дії. Проте, варто визнати, що наше розуміння свободи потребує більшої глибини та аналізу.

- Невроз свободи має негативну конотацію. Йдеться про анархію?

- Невроз свободи - це про біль. І це дуже важливо, бо свобода здобувається через біль. Але це не анархія. Це повстання проти тюрми людського існування. Йдеться про свободу свідомості, про індивідуальну внутрішню революцію.

Досягнення абсолютної свободи в житті людини є недосяжним. Проте українець прагне подолати ці обмеження і стати справжньо вільним.

У вашому індивідуальному списку українських цінностей шляхта займає важливу позицію. Чому саме так?

- Як художник, як антрополог я довго думав про Україну і дійшов в цілому висновку про неї як тисячолітній аристократичний проєкт. Він ніколи б не відбувся без шляхетського. Саме шляхта лягла в основу цього культурного, політичного, соціального, етнічного проєкту. Саме вона є його клеєм.

Це тісно пов'язано з концепцією свободи, яка є важливою чеснотою лицарства. Лише лицар має змогу здобути свободу, адже для цього йому потрібні час та належне виховання.

Шляхтич предстоїть перед смертю, і в цьому предстоянні слід шукати свободу. Розумію, що це звучить якось загально та метафорично, але краще я для себе поки не сформулював.

Чи не виглядає концепція України як лицарського проєкту занадто ідеалістичною?

- Можливо. Чому ні?

Для багатьох людей лицарство асоціюється з певними стереотипами та образами з кіно. Які у вас власні уявлення про це поняття?

Ми насправді сприймаємо це, напевно, через певні економічні моделі. Завдяки працям Маркса та нашій освітній системі ми мислимо у рамках феодальних чи інших історичних контекстів. Таким чином, ми вважаємо шляхту соціально-економічною системою.

Але у всього є свій містичний, метафізичний вимір. Лицар-монах як пікова шляхетська фігура став врешті для Запорозької Січі ідеалом воїна Христова, що б це не означало. Йдеться насамперед про стяжання Царства Небесного, знову ж таки - що б це не означало.

На мою думку, це внутрішнє прагнення вийти за межі можливого і робить лицаря лицарем.

Хто ж справжній лицар: запорожець, січовик чи представник міського козацтва?

- Йдеться про архетип взагалі козака як воїна Христова. Саме так козаки себе бачили. Лицар - це ідеал, модель, станова поведінка. Кожен свинопас мріяв показачитися, силою зброї самопроголосити себе шляхтичем, вільною людиною.

Над лицарем, по суті, стоїть лише один феодал - Бог. Для людини Середньовіччя, чий спосіб мислення істотно відрізнявся від нашого, Бог постає як трансцендентний суб'єкт. Подібним чином і шляхтич сприймав себе як трансцендентну істоту, яка прагне до безсмертя - це є основою сутності лицаря.

Читайте також: Слова "пацанов". Володимир Єрмоленко пояснює військові послання росіян українцям

- Євген Маланюк якось розповідав про росіян у таборі для інтернованих. Неголені, розкуйовджені, вони харчувались, не піднімаючись з брудної підлоги, згадуючи ресторани "славного Пєтєрбурга". І був там вояка із сином-підлітком, які діставали ложки, розстеляли рушник на стільчику, хрестились та починали їсти. Це про шляхетність чи про культуру?

- Можна і так, і так. Давайте візьмемо москалів - навіть серед них є видатні воїни. Але московська цивілізація не знає такого явища як шляхта. Дворянство - зовсім інша історія. На відміну від європейської цивілізації дворянин - раб царя.

Коли людина не їсть з підлоги, а при першій нагоді розкладає білий рушник або хреститься перед їжею, це, безсумнівно, викликає асоціації з лицарськими традиціями. Також можна говорити про явище, відоме як лицарська культура.

У вашій роботі розглядається, що в Україні в період 19-го та початку 20-го століть сформувалися, принаймні, два ключові історичні наративи: козацька спадщина та християнська Русь. Чи є у нас можливість створити для сучасності новий, не менш значущий міф для майбутніх поколінь?

- Думаю, ні. Культура пам'яті тепер зовсім не така, як раніше. Ми, на жаль, все дуже швидко забуваємо. Все, що у нас є для пам'яті - це маскульт, за великим рахунком. Інструменти пам'яті помінялися, і висока культура більше не виконує цієї функції.

Я маю побоювання, що найзначнішу війну в нашій історії ми не зможемо усвідомити так, як це робили 300-500 років тому. Щоб вона стала не просто набором яскравих образів, а справжнім фундаментальним міфом, а не лише колекцією стікерів із собакою Патроном.

Виявити і зберегти свою ідентичність, не потрапляючи у безодню забуття – це важлива розповідь для нас. Це справжнє випробування.

Як зазначив Сергій Плохій, нас може вразити те, що наші нащадки відкриють у цій війні, яку ми переживаємо.

Сучасність існує, наче сигнали в безкрайому інтернет-просторі, зафіксовані в порожнечі. Технології збереження та архівування стають все більш непостійними. Це становить серйозний ризик, який нам поки що не до кінця зрозумілий, адже для нас це ще новий та зручний досвід. Однак у майбутньому ми можемо опинитися перед загрозою забуття всього, що відбувається нині. І при цьому варто зазначити, що це – одна з найзначніших і, на мою думку, найуспішніших битв у нашій історії.

Не знаю, що з цим робити. Дуже переймаюся з цього приводу, але рецепта поки не знайшов.

Чи має сенс існування таких проєктів, як ваш, а також інших ініціатив, що лише підтримують спадок української історії, зосереджуючи увагу на минулому, а не створюючи щось нове?

- Сформувати щось радикально нове нереально, бо це означає вихід за межі фундаментальних людських архетипів. Вони супроводжують нас тисячоліттями, і їх не так багато.

Ні, навпаки, це позитивно, що сьогодні відбуваються спроби пригадати власну історію. Приємно, що почали обговорювати українське Середньовіччя, яке насправді було майже забуте в нашій свідомості та емоціях. Ми навіть не усвідомлюємо, наскільки Русь була інтегрована в контекст великої християнської Європи.

Те ж саме можна сказати й про королівство Руське - Галицько-Волинську державу. Про Київське воєводство...

Від Бургундії до Києва існували люди, що належали до одного й того ж роду.

Що спонукало вас вибрати Харків для серії "Межа", а не, наприклад, якусь локацію в Донбасі чи Запоріжжі?

Донбас залишиться з нами. Проте, багато з того, що ми планували, так і не вдалося реалізувати. Ми не змогли фізично і фінансово охопити всю територію України. Наприклад, нам не вдалося підняти питання Волині – цього великого лицарського краю України.

Ми часто обговорюємо концепцію простору. Чи можна вважати його, нашу прикордонність, основною категорією, що формує наше існування?

- Тут я б послався навіть на Гегеля з його знаменитим принципом історизму. Історія розгортається як певний сюжет, де є свій початок, антракт, фінал. Все це має певний сценарій, замовника, режисера, трупу. І тут, в Україні, я думаю, тепер центральна частина цієї сцени.

Для всього людства Україна - територія дива. З цим я пов'язую певний оптимізм, надію на майбутнє. Коли країна стає територією дива, то якість обивателя - а вона в цілому невисока, - напевно, не має вже такого великого значення. Буде так, як треба.

У мене виникає враження, що в простих людях живуть духи великих предків, давніх воїнів. Історичний процес, про який я згадую, бере нас під свій контроль. Він розподіляє ролі, які ми, хочемо ми цього чи ні, змушені виконувати. Я не сприймаю це як фаталізм, а скоріше як явище, що має глибокий зміст.

Усі події, що розгортаються в Україні, мають свою глибоку причину. У нашій реальності це проявляється у вигляді жахливої, сучасної війни, але її корені сягають у давні часи.

Це питання, безумовно, має широкий обсяг, але в чому ж полягає це диво?

На ділі, ситуація виявилась досить чіткою. Усі ми добре пам'ятаємо цю формулу, що стала вже певною аксіомою: "Київ за три дні". Саме таку стратегію розробляли потужні сценаристи та російські спецслужби. Незалежно від того, чи мова йшла про три дні, чи три місяці, план виглядав досить конкретно. Його не можна було просто так змінити. Проте українці змогли його переписати, і це справжнє диво.

Якщо б москалі проявили трошки більше хитрості, вони могли далі нас купувати, купувати, і врешті-решт купити. Але стався цей дивний збій: москаль попер страшною лавою на нас, і саме це стало, я думаю, гарантією їхньої поразки.

Росіяни обрали акцент на просторі, а не на часі?

- Питання простору, який, насправді, є лише розумовою моделлю, дійсно цікаве. Вона в уяві московитів та українців є абсолютно різною.

- Простір життя та індивідуальність?

Для росіян територія Росії виступає як окрема сутність і є самоціллю. Цей принцип "єдності та неділимої" слугує основою існування московитської формації. Для них простір є найзначнішим аспектом, що лише можна уявити.

У українців все інакше: де є українець, там завжди присутня Україна. Вони переносять свій культурний спадок із собою. Так, наприклад, Україна може виникнути в Канаді, де традиції пам'ятають і підтримують навіть ефективніше, ніж у самій Україні.

- До якого висновку ви прийшли під час мандрів: що зшиває Україну, крім козацького міфу або міфу Давньої Русі?

Це питання має велике значення і потребує обговорення. Твердження про різноманітність України не зовсім коректне. Частина нашої країни, що зберегла свою українську ідентичність, є досить однорідною. Від Гетьманщини до Карпат та Галичини, а також західної Волині, відчувається сильна, спільна енергетика.

Там, де українці не змогли утвердитися, де втратився національний дух і відбулася русифікація, там і виникають дискусії про якусь іншу Україну. Московити використовують цю тему, говорючи про багатонаціональність. Проте, згідно з міжнародними стандартами, ми є моноетнічною нацією.

Україна різна там, де вона більш колоніальна.

- Було щось, що вас бісило під час подорожей?

- Ні (усміхається). Кожна поїздка була наповнена захопленням, любов’ю та неймовірними емоціями. Якеось яскраве і позитивне завжди було поруч з нами. Це було справжнє диво.

Спостерігаючи за козацькими хрестами, що розташовані на узбережжі лиману в Одеському регіоні, відчуваєш, як їхній аромат переносить у Волинь, до шляхетських родин, старовинних князівських династій і Великого Князівства Литовського. Це насправді єдиний культурний простір.

Мене дуже вразило те, що я постійно чув в Одесі українську мову - на вулицях, у закладах. І не від туристів, а від місцевих, барменів, людей, які собачок вигулюють. Українці Одеси згадали, що вони українці й завжди ними були. І це прям справжня революція для нас, просто ми цього ще не зрозуміли.

Вивчення сенсів у часи війни — це що таке? Психологічна підтримка? Намір усвідомити, у чому ми відрізняємося від супротивника?

- Ні, це не компенсаторні якісь практики, не терапія. Екстремальні умови страшної війни, втрат, смерті змушують розвернути радар людської уваги в бік пошуку власного смислу.

У фундаменті нашого існування закладений незвичайний парадокс: саме відсутність можливості нашого життя робить його можливим. Це важко усвідомити, але це можна відчути.

Якщо проаналізувати всі історичні події, то можна стверджувати, що існування України було б неможливим. Враховуючи всі наші втрати, вибачте за вислів, але нас не мали б бути. Україну мали б давно розділити на частини. І це ледь не стало реальністю. Але відбувається щось неймовірне: в один момент сценарій змінюється завдяки героїзму простих людей.

В основі існування закладене чудо, яке Україна вміло демонструє. Можливо, саме в цьому і полягає її суть.

- А в чому смисл війни? Чому існує вона, а не мир?

Війна була невід'ємною частиною історії людства і, на жаль, залишиться з нами назавжди. Багато її аспектів залишаються невідомими. Проте, без війни не виникло б поняття лицарства, шляхетного ставлення до смерті та ідеї протистояння перед Небесами.

Війна - це страшний виклик. Людина без виклику перетворюється на мавпу. Людина без болю забуває, що вона людина. Я не знаю, на жаль чи на щастя, все буття тисне на людину як на точку свідомості, як на суб'єкт. Як на посланця Небес на цій землі.

Лише через труднощі людина може знайти сенс свого існування.