"Не створені для конфлікту": Як науковці, політики та студенти борються за Україну
У важку годину ці люди не питали "Чому я?", а пішли воювати за свою країну і свій народ
Війна не є призначенням для жодної людини. Проте після початку повномасштабного вторгнення до лав Збройних Сил України приєдналися особи з різних професій: вчені, підприємці, політики, студенти. Ці цивільні, які ніколи раніше не тримали зброю в руках, спочатку захищали свої рідні міста та села, а тепер беруть участь у боях в найгарячіших точках на Сході, Півдні та Півночі України. Дехто з них є рядовими солдатами, а інші вже командують підрозділами. Вони не прагнуть військової кар'єри, а роблять усе можливе, щоб зупинити російську агресію та повернутися до своїх справ, якими займалися до початку війни.
Укрінформ розповідає про кількох з цих людей.
СТЕПАН БАРНА: "ЕФЕКТИВНІ ВІЙСЬКОВІ МЕНЕДЖЕРИ — НЕОБХІДНІСТЬ ДЛЯ АРМІЇ"
Степан Барна, 45-річний військовослужбовець, активно бореться за Україну з перших днів повномасштабного вторгнення. Він виконує обов'язки командира взводу безпілотних літальних апаратів "Барні" в складі мотопіхотного батальйону 10 окремої гірсько-штурмової бригади "Едельвейс", що виконує завдання в Донецькій області. У 2014 році Степан Степанович був обраний народним депутатом, а з 2015 по 2019 рік очолював Тернопільську обласну державну адміністрацію. Наразі він є діючим депутатом Тернопільської обласної ради.
На наступний день після оголошення Президентом про загальну мобілізацію Барна прибув до розташування 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади в статусі резервіста оперативного резерву. І до сьогодні він продовжує службу в цій бригаді.
Я запитав військовослужбовця, чи важко йому адаптуватися до виконання наказів після того, як обіймав керівну посаду. Він відповів, що в Збройних Силах України зрозумів: для того, щоб досягти рівня керівника, необхідно спершу навчитися підкорятися.
- Дійсно, під час свого політичного шляху, громадської роботи мені не доводилося виконувати накази без обговорень і дискусій. Тому це був певний злам для мене. Але я відчував відповідальність не лише за себе, а й за своїх побратимів і врешті впорався з цим викликом. Війна - колективна справа, тут виграє команда завдяки ефективним рішенням. Недотримання цього принципу призведе до втрат, - каже пан Барна.
Під час своєї служби в Збройних Силах України колишній очільник Тернопільської обласної державної адміністрації піднявся в званні від рядового до молодшого лейтенанта.
Спочатку я служив у війську як піхотинець. Багато людей запитували, чому я не вирішив пройти офіцерські курси в перший рік повномасштабної війни. Відверто кажучи, я не вважав це необхідним, адже моя мета не полягала в побудові військової кар'єри. Я також не припускав, що конфлікт затягнеться на так довгий термін. Однак, коли командир дав мені завдання сформувати та очолити підрозділ безпілотних літальних апаратів, я вирішив навчитися, щоб внести свій внесок у цю важливу справу, використовуючи свої знання та досвід. У сучасній армії необхідні ефективні військові менеджери, які дбають не тільки про особовий склад і його матеріальне забезпечення, а й про навчання, підготовку, постійний розвиток та впровадження новітніх видів озброєння, - зазначає Барна.
Після місяця підготовки його підрозділ безпілотників вийшов на бойові позиції в Донеччині і ефективно завдає ударів по ворогу.
Спочатку ми функціонували як позаштатна команда, що займалася ударними дронами. Коли командування бригади оцінило результати нашої роботи, виникла ідея створення штатного підрозділу БпЛА - окремого взводу у складі мотопіхотного батальйону. У липні цього року мене призначили командиром цього взводу. Наразі ми виконуємо завдання на Сіверському напрямку Донеччини. Активно займаємось рекрутингом, набираємо та готуємо фахівців, а також ефективно знищуємо ворога. Багато наших пілотів не мали досвіду роботи з дронами у цивільному житті, але тепер вони стали справжніми професіоналами - 75-80% наших FPV-дронів влучають у ціль, - ділиться військовий.
Додає, що робота підрозділу БпЛА - це постійні виклики і вдосконалення.
- У нас був двотижневий період, коли ми взагалі не могли літати. Окупанти почали "гратися" частотами, майже всі наші дрони падали, а їхні - долітали. Ми багато працювали, але змінили ситуацію. Адже сучасна війна - надзвичайно технологічна. Тому ми постійно вчимося, завдяки підтримці благодійників, волонтерів, усіх українців купуємо технічні новинки і знищуємо ворога, - каже командир взводу БпЛА.
Степан Барна пережив важку втрату на війні: його брат Олег, який служив у 68-й окремій єгерській бригаді, загинув 17 квітня 2023 року поблизу Вугледару. У зв'язку з цим, пан Степан має підстави для отримання звільнення з військової служби.
Мою рішучість продовжувати боротьбу підкріплюють мої побратими та підрозділ: за цей час ми пройшли через багато труднощів і стали справжньою родиною. Я відчуваю сильне прагнення помститися за мого брата, за те, що Росія вчинила з українськими містами, за вбивства дітей та мирних жителів. Щоразу, коли я бачу результати нашої роботи — коли за один день ми знищуємо десятки загарбників, — я усвідомлюю, що цим рятуємо життя нашим хлопцям. Адже кожен знищений окупант на нашій землі — це можливість вижити для українського солдата: батька, сина, брата, коханого, — підкреслює військовослужбовець.
- Я пообіцяв побратимам, що відвезу їх у Зарваницю, покажу нашу Тернопільщину, пригощу місцевим пивом, - каже Степан Барна. - А ще дуже хочу, щоб Україна розвивалася, міцнішала, змінювалася на краще, рухалася до вступу в НАТО і ЄС. Заради цього ми тут стоїмо.
Юлія Томчишин з Тернополя.
Фото надав Степан Барна
ПЕТРО БУШАРОВ: ЗНИЩУВАТИ ВОРОГА ОСОБИСТО
Відомий шоумен із Запоріжжя, волонтер і засновник впливового благодійного фонду "Паляниця" та організації "Власноруч", Василь Бушаров сьогодні з особливою гордістю ділиться історією свого сина, який служить у збройних силах.
У травні Петру Бушарову виповнилося 21 рік. Він навчається в Київському політехнічному інституті, але вирішив призупинити своє навчання і відправитися на фронт.
Петро зустрів початок війни в Києві, де на той момент навчався в КПІ. Він обрав ту ж спеціальність, що й я колись у Запоріжжі – "Ливарне виробництво чорних та кольорових металів і сплавів". Жив у гуртожитку та працював помічником кухаря в одному з ресторанів столиці. Коли війна почалася, йому було всього 18 років, і як студент він мав право на відстрочку. Однак 24 лютого 2022 року син вирішив спробувати виїхати з Києва до Запоріжжя. Я просив його залишитися, але він настійно хотів їхати. Я погодився з його рішенням, хоча для мене це була страшна ніч, - згадує Василь.
Дорога до рідного міста забрала понад 20 годин. Через тиждень Петро пішов до військкомату, але там почув, що ще занадто молодий. Тож записався до Запорізької ТрО.
- Василь розповідає, що він висловив бажання особисто знищити ворога.
У той час у Запоріжжі функціонував благодійний фонд "Паляниця", заснований Бушаровим. Ця організація активно співпрацювала з різними військовими підрозділами, включаючи розвідку, артилерійські сили та операторів дронів.
- Була можливість сина відправити на навчання до будь-якого підрозділу, навіть в Америку, бо має досить високий рівень англійської. Але... він сказав "ні". Хотів спробувати потрапити до "Азова". Пройшов курс молодого бійця. Упродовж 1,5-2 місяців тренувався, і восени 2022 року вступив до лав бойової бригади. Відтоді перебуває на різних ділянках фронту. Був і на Запорізькому напрямку, і у Великій Новосілці. Його розумові здібності зробили його командиром СПГ - станкового протитанкового гранатомета, його ще називають "Сапог". Днями мені написав, що отримав посвідчення учасника бойових дій. Тепер мій син є ветераном війни, - розповідає Бушаров.
Петро носить позивний "Павук". Коли його батько-волонтер запитує про потрібну допомогу, він завжди відповідає: "У нас усе є, ми впораємось з усім".
- Хоча він і має розкішну бороду, мандарини та "Редбул" приносять йому таку ж радість, як малечі, - зауважує Василь.
Нещодавно Петро разом із товаришами захопили в полон солдата противника.
Словʼянськ, Дружківка, Краматорськ — ось ті місця, де вони перебувають. Якось Петро зателефонував мені, і я почув його голос — дуже спокійний. Запитую: як справи з настроєм? Він відповідає: сьогодні вбив першого російського солдата під час стрілецького бою. Вони прорвалися на наші позиції, довелося відбиватися і відкривати вогонь...
За час війни Петро поховав багатьох своїх побратимів.
- Він може не знаходитися там, адже спокійно здобуває освіту в КПІ. Багато молодих людей свідомо обирають навчання в університетах, щоб уникнути служби в армії, а він, навпаки, залишив навчання заради служби, - зазначає батько.
Василь виглядає спокійним на перший погляд, проте іноді сльози з'являються в його очах. Він признається, що намагається відійти від нав'язливих думок.
Я не можу змінити цю ситуацію, тому намагаюся підтримувати його як можу. Всій родині кажу, щоб частіше писали й запитували про справи. Петро завжди здавався дорослим, і я виховував його відповідно, але тепер він, здається, став старшим за мене. Іноді я намагаюся щось запитати, а він відповідає: "Ти ж не військовий, що я можу тобі сказати? Ти цього не зрозумієш. Давай краще поговоримо про погоду". Ця війна і ті, хто воює, - це справжній жах. Я буду робити все можливе, щоб підтримати його в цей складний час, - ділиться він.
Василь зустрівся з сином влітку. Той приїхав до Запоріжжя, щоб забрати "Volkswagen Transporter", який Василь доставив для військових за проханням матері загиблого друга Петра.
Вона виділила гроші, я вирушив до Німеччини і привіз автомобіль. Син приїхав його забрати. Але вже у вересні авто потрапило в аварію. На щастя, сина в той момент не було в машині. Водій автомобіля пролежав у комі два тижні. Тепер ми шукаємо нову машину для хлопців, плануємо знову її привезти.
Василь, будучи волонтером, чітко розуміє, що навіть найменший внесок може мати велике значення. Він зазначає, що російська пропаганда вміло впливає на свідомість людей, переконуючи їх у безперспективності будь-яких зусиль. Це робиться з метою викликати у населення відчай і спонукати до бездіяльності.
- Разом ми здатні на неймовірні досягнення. Кожен внесок, великий чи малий, має значення. Без них ми можемо зазнати невдачі. Все дуже просто: обери одного волонтера та підтримуй його щодня. Ми, як бджоли, можемо дати гідну відсіч ворогу, - зазначає Василь.
Він із великою гордістю ставиться до свого сина та інших військовослужбовців.
- Сумніваюся, що я зуміла б виховати кращого сина. Навряд чи. Те, яким він стає, вражає – це дивовижне поєднання якостей. Я б хотіла, щоб саме такі люди, такі українці, формували майбутнє нашої країни, - ділиться він.
Ольга Звонарьова, Запоріжжя
Зображення Дмитра Смольєнка
СЕРГІЙ НЄМЦЕВ: ДОСВІД СПІЛКУВАННЯ В ЕКСПЕДИЦІЯХ ДОПОМАГАЄ НА СЛУЖБІ
Сергій Нємцев — науковець, археолог, керівник археологічної експедиції та викладач вищого навчального закладу з Херсону, а також головний спеціаліст у відділі моніторингу та комунікацій із державними органами департаменту відновлення та культурної реінтеграції деокупованих територій Міністерства культури. Наразі він служить у Збройних Силах України. Ще до початку широкомасштабної агресії Сергій став героєм публікацій агенції Укрінформ, зокрема однією з них, що розповідає про музей археології Херсонського державного університету, який він заснував і очолив.
У березні 2022 року Сергій брав участь у протестах проти російської окупації в Херсоні. У травні йому вдалося втекти з під контролю ворога, а після звільнення міста він, працюючи в міністерстві, допомагав вивозити експонати з краєзнавчого музею, які росіяни не встигли або не змогли вкрасти. Після цього його мобілізували, і тепер він служить у бойовому підрозділі.
- Як працівник Міністерства культури, я отримав повістку, відвідав військовий комісаріат і вже через два дні потрапив до військової частини. Тепер я служу в зведеному загоні 153 окремої механізованої бригади на Харківському напрямку, виконуючи обов'язки солдата, - розповідає Сергій.
За його словами, призначення до 153 бригади відбулося через ТЦК, і в рамках підрозділу він отримав шанс приєднатися до вже сформованого зведеного загону, який перебуває в бойових діях. Він висловив бажання - і його перевели. Пояснює, що на це рішення вплинув переконливий офіцер, який прибув до батальйону з метою агітації.
Сергій Нємцев раніше не проходив військову службу.
- Власне, це мої перші пів року у війську. Археологія дуже далека від військової справи. Але мені здається, що досвід комунікації з незнайомими людьми (в експедиції, у складних побутових умовах) допомагає на службі, - зазначає він.
Я щойно провів невелику відпустку, і знову поринув у свою улюблену діяльність: взяв участь в історичному фестивалі LEGIO Historica, який цього року знову відбувся в Херсоні.
- Це й була мета відпустки - фестиваль. Для чого він і чи потрібен у прифронтовому Херсоні, який живе під обстрілами? Він для того, щоб показати: що б не було, але життя налагоджується. Попередній фестиваль у нашому місті був на початку жовтня 2021 року. У 2022-му ми провели його якомога ближче до Херсону - у Кропивницькому, де знайшли прихисток багато містян. У 2023-2024 роках ми їздили з фестивалем в Одесу, Чернігів, Луцьк. А тепер він повертається додому, - розповідає Сергій Нємцев.
Обговорюємо з ним тему Херсона і археології. Також торкаємося російських наративів, які стверджують, що цивілізація на Півдні України виникла виключно завдяки російській імперії.
Це абсолютна нісенітниця, порожня балаканина старого дідуся, який читає лекції з "історії" перед тим, як вистрілити ракетою. Ми прекрасно знаємо, що до приходу росіян наприкінці XVIII століття тут відбувалося чимало цікавих подій. Археологічні знахідки вражають: від перших ознак землеробства на півдні Східної Європи до таких культур, як буго-дністровська, нижньомихайлівська та рогачицька, а також скіфських артефактів, адже, судячи з усього, один з їхніх центрів розташовувався на межі Херсонської та Запорізької областей, в районі Кам'янки-Дніпровської та Верхнього Рогачика. То про яку Росію тут йдеться? І не забуваймо про десятки античних міст, які активно брали участь у міжнародних відносинах в давньому світі, - коментує Сергій Нємцев.
Не можемо обійти стороною музей археології Херсонського державного університету.
- Музей не постраждав, все збережено, ми його евакуювали: останнє, що я встиг зробити перед мобілізацією, - з'їздити у Херсон і допомогти в перевезенні колекції в Івано-Франківськ, - каже Сергій.
Музей археології ХДУ росіяни не розграбували. На думку Сергія, окупанти досить пізно почали навіть вдавати, що створюють власний "університет", тож і не встигли зайти до всіх приміщень і дістатися до музею у підвалі однієї з університетських будівель.
Власне, зазначає він, загарбники та краєзнавчий музей обікрали в останню мить.
- Російські загарбники винесли з експозиції менше 5% від усієї колекції. Серед викраденого виявилися коштовні метали, а також частини нумізматики і колекція зброї. Проте, на мою думку, найцінніше, що збереглося в нашому музеї, – це колекції природничого відділу та археологічні знахідки, за винятком тих, що були виставлені, - зазначає Сергій Нємцев.
Зрада директорки краєзнавчого музею Тетяни Братченко його не здивувала. У майбутньому, на його переконання, музей треба розділити на окремі складники, можливо, з єдиною структурою, але з правами автономності щодо виставкової та наукової роботи: на музей природи, музей Херсону а окремо - археологічний.
Сергій переконаний, що Росія не поверне експонати, які були вкрадені з музеїв Херсона, якщо не буде примушена до цього. Однак, наразі складно передбачити, як можуть розвиватися події далі.
Нємцев сподівається, що коли завершиться війна, він зможе повернутися у Херсонський держуніверситет, до археології, музейної справи. А поки що повертається у свій підрозділ.
- Ми повинні не зупинятися у нашій боротьбі за збереження державності. Якщо цього не зробимо, наступна можливість може з'явитися не раніше, ніж через багато років. Після національно-визвольної боротьби 1918-1922 років новий шанс з’явився лише через 70 років, - висловлює свою мотивацію захищати країну Сергій, беручи до рук зброю.
