"Окупований Донецьк не викликає інтересу у багатьох". Як молоді люди, досягнувши повноліття, залишають окуповану територію та вирушають у "вільну Україну".

Валі 21 рік. Вона працює баристою в затишній кав'ярні в самому серці Києва. Кілька місяців тому вона покинула своє рідне містечко поблизу окупованого Донецька, вирушивши в самостійну подорож без батьків і родичів. Їй довелося проїхати через Росію та Білорусь, перш ніж вона нарешті змогла перетнути український кордон.

У 2014-му, коли на українському сході заговорили про так звану Донецьку народну республіку, Валі було 10 років.

"Мої батьки не брали сторону ні Росії, ні України. Вони взагалі не обговорювали ці питання, - розповідає Валя. - А я жила своїм дитячим життям і не замислювалася про такі речі."

На час повномасштабного вторгнення Росії в Україну у 2022-му дівчина вже була підлітком. Розбіжність між тим, що писали в російських чи проросійських медіа, і тим, що публікували в телеграм-каналах люди з Києва, змусила її задуматися.

"Разом з однолітками ми почали обговорювати, запитувати та досліджувати події Майдану, - ділиться спогадами Валя. - Це був період гарячих дискусій в інтернеті. Декотрі знайомі більше не залишилися нашими друзями."

Про саму можливість виїхати на підконтрольну Україні територію Валя дізналася від старших студентів коледжу в Донецьку, де навчалася.

"Багато моїх ровесників залишаються в Донецьку, деякі вирушають до Росії. Проте є й ті, хто вже покинув місто, вирушивши або в Україну, або за кордон. Тому я розуміла, що це реально", - ділиться своїми думками дівчина.

"Батьків тримає біля Донецька дім і прожите життя, а мене там нічого не тримало. Там немає майбутнього", - каже вона.

Імена всіх героїнь змінені з міркувань безпеки.

Протягом кількох місяців, проведених у Києві, Валя встигла змінити місце роботи та адаптуватися до українських упаковок товарів у магазинах. Однак зв'язок із батьками в Донеччині дівчина не втратила.

"Прийняття мого рішення стало для них нелегким випробуванням. Проте я була впевнена, що батьки підтримають мене, навіть якщо їхня думка не збігається з моєю, - ділиться дівчина. - У них є свої обґрунтовані причини залишатися в Донеччині."

У 2014 році, з початком війни на сході України, батьки Валі з друзями виїхали у Бердянськ, але виклики життя переселенців швидко змусили їх повернутися додому.

На уроках історії в донецькій школі, які до 2016 року проводили за українськими підручниками, все частіше вчителі просили пропускати розділи про історію України.

До 2019 року учні мали спільний урок української мови та літератури раз на тиждень, але він проходив у більш невимушеній атмосфері. Можливо, саме завдяки таким заняттям Валя спілкується зі мною на гарній українській мові.

Для вступу в коледж потрібні були документи. На той момент паспорт так званої ДНР лише запровадили. Щоб його отримати, були великі черги.

У 2019 році дівчина разом із батьком вирушила до Маріуполя, щоб оформити для неї українську ID-картку, а також закордонний паспорт для батька. Проте згодом виявилося, що без паспорта ДНР отримати стипендію в коледжі не вдавалося, і його все ж довелося оформити.

Попри позірну аполітичність батьків, Валя помічала маленькі знаки підтримки України.

"Тато до останнього не переоформлював українські номерні знаки для автомобіля і навіть тепер десь тримає їх у гаражі, - зауважує дівчина. - Крім того, батьки ніколи не вживали термін СВО, як це запровадив Путін, завжди говорили просто 'війна'."

В пошуках "ідеального життя" Валя спочатку вирушила до Севастополя, де жила її подруга.

"В окупованому Криму російська сторона інвестує, оскільки цей регіон має туристичну привабливість. Натомість окупований Донецьк не викликає інтересу у когось", - зазначила дівчина.

Однак у Криму було важко знайти людей, які поділяли її погляди, тому Валя через деякий час вирішила повернутися додому.

Вона запланувала свою "еміграцію" з "ДНР" ще в 2023 році.

І ось раптом Пригожин вирушив до Москви, а пропускний пункт у Сумській області закрили. Ми змушені були почекати. Це був гуманітарний пункт, який функціонував на початку великої війни.

Залишився лише один спосіб гуманітарного в'їзду в Україну - через територію Білорусі. За словами Валі, перевізники вимагали від 300 до 500 доларів за всю подорож. Однак дівчина прагнула зекономити гроші і вирішила самостійно придбати всі необхідні квитки.

"Мій батько відвіз мене з нашого містечка до Донецька. Там я сіла на автобус до Ростова, подорож зайняла близько чотирьох годин. Після цього я добу їхала поїздом до Мінська. Потім пересіла на електричку до Бреста. Я переночувала в хостелі, а о п'ятій ранку вирушила на автобус до села на білорусько-українському кордоні", - ділиться дівчина своєю подорожжю. За її словами, вся поїздка обійшлася приблизно в сім тисяч гривень.

Автобус зупинився в центрі Мокран і висадив Валю. Тепер, з двома валізами в руках, їй довелося вирушити до кордону пішки.

"Автобус до Мокран був напівпустий, там не так багато людей живе. Місцеві мене питали, чи я з України. То казала, що так, повертаюся. На щастя, одна бабуся підказала, в який бік іти", - згадує Валя.

Місцева білоруська прикордонниця, коли їхала на роботу, помітила дівчину з величезними валізами. Вона відразу зрозуміла, куди та прямує, і вирішила підвезти Валю.

Пропускний пункт працює з восьмої ранку до обіду. Того дня Валя там була першою.

На даний момент це єдине місце, через яке українці можуть перетнути кордон з Білорусі. В'їзд в Україну з території Росії наразі закритий.

Пункт пропуску Мокрани-Доманове функціонує лише в одному напрямку - українці мають можливість повернутися на батьківщину, тоді як виїзд до Білорусі заборонений навіть для місцевих жителів.

Для перетворення кордону України необхідно пред'явити прикордонникам будь-який документ, виданий в Україні. Це може бути як внутрішній, так і закордонний паспорт, ID-картка, а також свідоцтво про народження.

У ході кількох розмов з українцями, які поверталися з окупації, BBC Україна з'ясувала, що наявність двох паспортів (російського чи так званої ДНР та українського) на кордоні ніхто не приховує - і ті, й інші документи показують білорусам.

В Україні прикордонники іноді конфіскують паспорти російського зразка у своїх громадян, хоча в інших випадках вони можуть дозволяти їх залишати – або як сувенір, або ж для тих, хто має намір повернутися на території, що знаходяться під окупацією (наприклад, для догляду за літніми батьками).

Перетин білоруського кордону для Валі відбувся без особливих труднощів - прикордонники перевірили її валізи, оглянули телефон та поставили кілька запитань про місце відправлення і призначення.

Після цього вона пішки подолала таку собі "сіру зону". Біля знаку "з поверненням в Україну" Валю зустріли українські прикордонники.

"Я спілкувалася з трьома чоловіками та однією жінкою. В цілому, всі вони були досить привітні, - згадує Валя. - Я кілька разів відповідала на одні й ті ж запитання. Всередині все тремтіло - сидиш там і не знаєш, чи пропустять тебе. А що, якщо доведеться повертатися назад? Мені ставили питання про моє життя в Криму, чи є хтось із рідних у російській армії тощо."

Валю, звісно, пропустили. Свідоцтва про народження та української ID-картки, хай навіть простроченої, було достатньо для повернення.

З української сторони кордону не було потреби йти пішки. Дівчину зустріли волонтери з організації Helping to Leave, які "забезпечили її їжею та напоями, а також організували подальшу логістику до Ковеля".

"Впродовж усіх двох днів у дорозі тато не спілкувався зі мною. Він не телефонував, щоб ненароком не виговоритися зайвого. Перед тим, як поїхати, він благав мене залишитися," - ділиться Валя.

Зараз дівчина часто говорить з батьками. "Вони й сумують, і намагаються підтримати", - каже вона.

Валі найбільше бракує маминого швейного ательє поруч: "Я могла придбати будь-який одяг і була впевнена, що мама його відредагує. А в Києві мені вже не вистачає такої можливості".

Для того щоб захистити своїх близьких від потенційних переслідувань, дівчина наполягала на конфіденційності бесіди. За її словами, молодший брат Валі наразі не має жодних політичних поглядів: "Йому всього 17, і він просто хоче проводити час із друзями".

Життя в Києві дає багато можливостей, вважає Валя.

"Спочатку було незвично адаптуватися до постійного відчуття тривоги. У Донецьку та Луганську, відомих як ЛДНР, таких сигналів нема – лише звуки вибухів. Це свого роду фаталізм. Натомість у Севастополі сирени звучать безперервно, іноді годинами або навіть всю ніч," - ділиться спогадами дівчина.

Однак найбільша цінність для Валі в Києві - це саме люди.

"Тут я можу говорити українською і не боюся сказати щось не те. В Донецьку і Севастополі мені цього дуже не вистачало. Там треба було вгадувати натяки між словами".

Вісімнадцятирічна Альона, яка нещодавно залишила окуповану Донеччину, не має такої ж підтримки від своїх батьків, як їй хотілося б.

"Ти підтримуєш країну, яка тебе вбиває", - говорили вони дівчині про Україну.

5 березня 2025 року Альоні виповнилося 18, а через кілька днів вона вже перетнула українсько-білоруський кордон.

"Мої батьки підтримують Росію, і я не мала можливості дізнатися про іншу версію подій, - каже Альона. - Я не могла зрозуміти, чому розпочалась війна."

Коли у 2014 році на вулицях містечка поблизу Донецька з'явилися озброєні люди в формі, Альоні було сім років. Разом із бабусею та молодшою сестрою вони виїхали на територію РФ, де жили до 2018 року, аж поки не повернулися назад на Донеччину.

До початку російського вторгнення в Україну сім'я Альони мешкала в невеликому містечку в Донецькій області, а тоді переїхала в Донецьк - бо "стало дуже гучно".

У березні 2022 року відбулися кардинальні зміни. Альона познайомилася в мережі з молодим чоловіком з Києва. Він поділився з нею своїми переживаннями та емоціями щодо агресії Росії проти України і розповів про те, що став свідком на власні очі.

"До цього знайомства у мене не було якихось чітких поглядів. Головне, щоб люди були адекватні і нічого поганого мені не казали", - зізнається Альона. Довгі дискусії в мережі дещо змістили акценти в її світогляді.

Альона, однокласниця, розповіла про те, що навчається дистанційно в школі зі Слов'янська, користуючись українською програмою та отримуючи уроки від українських педагогів. Надихнувшись її прикладом, вона вирішила теж перейти на такий формат навчання.

"Навчання в Донецькій школі проходило в дистанційному форматі, і вдень я займалася там, а ввечері - в школі зі Слов'янська, - розповідає дівчина. - Це було таємницею від батьків, я часто використовувала навушники. Якщо ситуація ставала підозрілою, я вимикала все. Вчителі знали про моє місцезнаходження в Донецьку і не робили зауважень. Так я змогла отримати український атестат."

В той час Альона прийняла рішення залишити Донецьк і знайти шляхи для вступу до українського університету. Але спочатку їй потрібно було дочекатися, поки досягне повноліття.

Щоб не викликати підозр у батьків, у 17 років дівчина вирішила піти вчитися на архітектора до місцевого вищого навчального закладу.

Альона не раз відправлялася в Таганрог разом із подругами. Тому, напередодні свого повноліття, вона вирішила повідомити батькам, що планує святкувати день народження саме в цьому місті.

Замість цього я поїхала до Мінська і залишилася там приблизно тиждень, чекаючи на так званий "білий паспорт" – документ, що підтверджує особу для повернення в Україну. Цей папір свідчить про громадянство та надає право на в'їзд в Україну в разі, якщо у людини відсутній паспорт.

"Перед виїздом я потайки від батьків зробила ксерокопію українського паспорта мами, а також домової книги. Ці документи разом зі своїм свідоцтвом я подала в консульство в Мінську", - розповідає дівчина.

В організації та управлінні логістики дівчині сприяли Українська мережа за права дитини та президентська ініціатива Bring Kids Back.

"Насправді, тепер я розумію, що для України було б достатньо свідоцтв про народження, але на той момент ми вирішили бути обережними", - пригадує Альона. Подібно до Валі, вона перетинала кордон через пункт пропуску Мокрани-Доманове.

Тільки в Білорусі молода жінка відкрито повідомила своїм близьким, що не планує повертатися додому.

"Батьки були в стані шоку, вони почали тиснути на мене, просячи залишитися в Мінську і ні в якому разі не відмовлятися від російського паспорта. Але я не послухала їх - ні в одному, ні в іншому випадку. Який сенс мені в тому паспорті?" - розповідає Альона.

Наразі дівчина мешкає в Сумах зі своїм хлопцем, який нещодавно залишив окуповану територію. Вона активно готується до національного мультипредметного тесту та планує вступити до українського університету на факультет архітектури.

"У Донецьку я свідомо вибрала спеціальність, яку планувала вивчати в Україні в майбутньому," - зазначає вона.

Спілкування з батьками Альоні дається важко: "Вони казали нічого не викладати з українським прапором і не говорити українською. Але як мені не говорити українською в Україні?"

Найбільш тісний зв'язок дівчина має з молодшою сестрою, якій зараз 14 років.

"Батьків просто хочеться відключити," - говорить Альона.

"Для того щоб здобути якісну освіту, необхідно переїхати на вільні території", - поділилася з BBC Україна Тамара, що залишила Донецьк у 2023 році.

Старший брат Тетяни виїхав з Донецька в 2016 році, щоб продовжити навчання в Дніпрі. Надихнувшись його прикладом, дівчина, ще будучи школяркою, також вирішила здобути вищу освіту в Україні.

"Я не можу сказати, що мала дуже свідому позицію. Але коли почалося повномасштабне вторгнення, то зацікавилася історією і почала краще розуміти, що насправді відбувається", - каже Тамара.

У 2014 році, коли війна спалахнула на сході України, дівчинка була всього лише восьми років: "Я згадую, як в новинах транслювали щось незвичне. Я не могла зрозуміти, що відбувається. Батьки не розповідали мені нічого. Пам'ятаю перші звуки вибухів..."

Того часу батьки вирішили на рік відправити її до бабусі, яка мешкала у Вугледарі — місці, що тоді ще зберігало спокій та віддаленість від військових конфліктів.

"Коли я повернулася в Донецьк, то здивувалася, що в школі треба вчити гімн ДНР. А якщо хтось не співав, то погрожували викликати батьків, - згадує Тамара. - Я відчувала - щось не те. У Вугледарі такого не було".

"Я пам'ятаю, що у нашій школі навіть організовували тиждень української мови: у класі висів портрет Шевченка, і ми вивчали різні аспекти України, - ділиться спогадами дівчина. - Але вже в 2016 році почали використовувати російські підручники, зокрема з історії та географії Росії. А українську мову, яку викладали раз на тиждень разом із літературою, остаточно прибрали у 2018 році."

Ще з початком війни на сході України, у 2014 році, в донецькій школі Тамари повісили дошку з підписом - "екстремістські матеріали". Там, за її словами, було ім'я Оксани Забужко, полк "Азов", книги про свідків Єгови тощо.

"Також було запроваджено курс "громадянської свідомості Донбасу", а також початкову військову підготовку, в рамках якої ми вивчали біографію Гіркіна. Одним з домашніх завдань було перерахувати всі батальйони "ДНР", - ділиться дівчина. - До школи приїжджали "ополченці" і навчали нас "любити батьківщину". У 2022 році до обов'язкового виконання гімну "ДНР" додали ще й гімн Росії."

На початку великої війни Тамарі було 16. Інтенсивні бойові дії на Донеччині розпочалися ще 18 лютого 2022 року.

"Я чула вибухи, а більшість моїх однокласників почали радіти. Мені було складно зрозуміти - чому", - згадує Тамара.

Саме тоді вона остаточно вирішила виїхати з Донецька: "Батькам залишатися там простіше, ніж їхати кудись. Я їх не засуджую, але для себе зробила інший вибір".

За її словами, тато завжди був свідомий і ще в 2014 році ходив на проукраїнські акції. У мами була інша позиція - вона вважала, що в протесті немає сенсу, "бо всі все вже вирішили". Але саме мама допомагала Тамарі виїхати з так званої "ДНР".

"Я повідомила мамі про своє рішення, і вона зв'язалася зі своєю знайомою, котра працює в українській школі. За рік мені вдалося екстерном завершити програму випускних класів і здобути атестат," - ділиться спогадами Тамара.

Дівчина вирішила вступити до Дніпровського національного університету і розпочала підготовку.

"Моя мама супроводжувала мене в цьому нелегкому шляху, адже я ще була підлітком. Ми відчували великий страх, що нас можуть не пропустити або що щось піде не за планом. На блокпостах нам говорили, що я вирушаю на навчання до Бєлгорода," - ділиться спогадами Тамара.

У 2019 році дівчина, подібно до Валі, отримала українську ID-картку. Цей документ вона пред'явила прикордонникам на Сумщині. Незабаром після цього цей пропускний пункт на кордоні з Росією було закрито.

На даний момент 19-річна Тамара мешкає в Дніпрі, де навчається на спеціальності логопеда та займається волонтерською діяльністю. У соцмережах вона представляє себе як "східнячка".

"Я часто при знайомстві розповідаю, що я з Донецька. Мені це важливо. Люди мало знають, що там відбувалося з 2014 року".

Зв'язок із батьками підтримує, але спілкування, за її словами, досить специфічне: "Тато якось намагається шифрувати повідомлення, ставить три крапки... Щось пише, тоді стирає. Він працює на заводі, але також як священник ПЦУ тривалий час таємно служив українською мовою в окупації. Тому обережний".

Після від'їзду Тамари до її рідного дому прийшли представники ФСБ, які вимагали передати заховані українські прапори. Мати Тамари, ще в 2014 році, принесла їх з дитячого садка, де працювала, і не змогла змусити себе викинути.

"Батьки все віддали. Але під час обшуків батьків, зокрема, запитували, де діти і що вони роблять в Україні. А також на тата подали в суд за старий антиросійський пост у соцмережах", - розповідає Тамара.

За словами дівчини, в Донецьку батьків тримає дім, коти, а також відчуття, що в іншому місті вони нікому не потрібні.

"Спочатку я була надзвичайно стурбована за своїх близьких. Проте згодом навчилася приймати цю ситуацію", - ділиться вона.