Осінь, представниці прекрасної статі, перетворення на буси...
Соціологи радять не закривати очі на випадки хуліганства жінок у селах щодо військових і починати діалог у громадах
"Ці двоногі істоти", "таке ми вже бачили в 2014-му на Донбасі, коли жінки лягали під танки", "п'ята колона", "з цим тилом війну ми не виграємо" - такими коментарями рясніють соцмережі, де поширюються відео із жіноцтвом, які матюкають, збираються кидати каміння, шарпають військових та хитають їхній автотранспорт. В офіційному інформаційному просторі ці ж новини виходять із сухими коментарями правоохоронців про відкриті або невідкриті кримінальні провадження за наслідком цих дій. Утім, чи не загрожує великим поширенням така практика, якщо на неї не реагувати і вдавати, що само мине?
Кореспондентка Укрінформу спробувала розібратися в ситуації.
Два інциденти атак жінок на військовослужбовців за чотири дні.
На Закарпатті за один тиждень громадськість сколихнули дві новини про спроби нападу гуртів жінок на автомобілі військових. Уперше це сталося у суботу, 12 жовтня, на Тячівщині. Тоді у селі Крива з десяток жінок перешкоджали проїзду авто з військовими - як виявилося, прикордонниками, які слідували на місце служби. Хоча у соцмережах відео розганяли саме як "напад жінок на бусик ТЦК".
Чи справді жінки не помітили, що в бусику перебували не військові з центру комплектації, а прикордонники (насправді на автомобільних номерах був чіткий і помітний хрест — емблема Державної прикордонної служби)? Або ж вони усвідомлювали, що це прикордонники, але все одно вели себе провокаційно? Офіційні представники правоохоронних органів не коментують цю ситуацію. Щодо цього інциденту навіть не відкрите кримінальне провадження, що могло б дати змогу притягнути когось із учасників до відповідальності за їхні дії.
Удруге це трапилося 16 жовтня на Берегівщині. Цього разу правоохоронці зафіксували другий за чотири дні випадок нападу жінок на автомобіль військових і вже відкрили два кримінальні провадження. Перше - за ст. 296 ККУ (Хуліганство). Друге - за ст.114-1 (Перешкоджання законній діяльності ЗСУ), що є підслідністю СБУ, утім, безпековики до розслідування наразі не долучаються. В обидвох кримінальних провадженнях за фактами нападу на авто військових на Берегівщині поліція вже встановила усіх учасників інциденту, триває розслідування.
ЗА СИТУАЦІЄЮ СЛІДКУЮТЬ, АЛЕ ОФІЦІЙНО НЕ КОМЕНТУЮТЬ
Звісно, що Укрінформ звернувся за коментарями до правоохоронців, а саме до ГУ Нацполіції в Закарпатській області та Управління СБУ. Ми намагалися з'ясувати, чи вбачають силовики тривожну тенденцію в регіоні, яка загострює протистояння цивільних та військових. І чи не насторожує схожий сценарій у двох випадках, які сталися протягом лише чотирьох днів в одному регіоні? І чи можуть цим якось керувати або це активізовувати, скажімо, зацікавлені особи чи "куратори" з Росії?
У розмові "офрек" в обидвох відомствах запевнили, що за ситуацією слідкують пильно. Утім, офіційно на наш запит закарпатські силовики відповіли, що ситуацію не коментують. Так само "не коментують" її і в обласному ТЦК та СП Закарпатської області.
СХОЖІ КОНФЛІКТИ Є ВСЮДИ ПО КРАЇНІ
Оскільки правоохоронні органи поки що не бажають висловлюватися з цього питання, Укрінформ вирішив звернутися за коментарем до соціологів Закарпаття.
Говоримо про складну ситуацію, яка набуває емоційного забарвлення в соцмережах, із професором Федором Шандором та соціологинею Мар'яною Колодій. Обидвоє фахівців запевняють, що не варто чекати, що ситуація "сама розсмокчеться", інакше таке повторюватиметься і десь таки дійде до застосування фізичної сили з усіма наслідками.
Перше, що зазначають співрозмовники, - це те, що не варто акцентувати стосовно цих випадків саме на Закарпатті.
- Закарпаття в цьому не унікальне - схожі інциденти чи конфлікти виникають і в інших регіонах, тому не варто локалізувати ці ситуації, - каже Федір Шандор.
- Минулого року взимку ми спостерігали схожу конфліктну ситуацію на Івано-Франківщині (коли місцеві жінки в Косові не пропустили авто із жінкою та дитиною в селі, бо вважали її за навідницю ТЦК, - ред.). Тоді це теж широко обговорювали в соцмережах, тому тут не слід акцентувати чи виокремлювати якийсь із регіонів країни, - зазначає Мар'яна Колодій.
У ЦИХ ГРОМАДАХ ПРОВАЛЕНА РОБОТА З НАСЕЛЕННЯМ
- Якщо з усіх 64 громад Закарпаття такі ситуації виникли наразі у двох, це означає, що там провалена робота місцевої влади з населенням. Хоча для цього у цивільних адміністраціях є цілий сектор, де сидять люди, заброньовані, до речі, від служби у війську, та отримують за це від держави зарплатню. Очевидно, що вони ще й їздять на курси з підвищення кваліфікації, де їх вчать, як правильно комунікувати з населенням стосовно викликів у державі. Але насправді робота з населенням в громадах не ведеться, хоча ці люди мають доступ і до соцмереж (сторінок громад, відповідних відділів у громадах), і можуть працювати офлайн із населенням. Тому тут вихід такий: якщо на цих посадах у громадах сидить кум-брат-сват, який не справляється з роботою, варто замінити його на людину, яка виконуватиме свою роботу. Не справляєшся - йди на фронт або звільни місце тому, хто буде це робити.
Якщо ця діяльність не буде проводитися, Шандор підкреслює, подібні ситуації можуть повторюватися в майбутньому.
- Подібним до цієї ситуаціям сприяють загальнолюдські емоційні стани, - наголошує він. - Проте, коли десь станеться випадковий "прорив", скажімо, застосування фізичного насильства однією зі сторін, буде набагато гірше, - додає Федір Шандор.
ЦІ "СПАЛАХИ" НЕ СЛІД УЗАГАЛЬНЮВАТИ ТА ПЕРЕБІЛЬШУВАТИ.
Мар'яна Колодій додає, що насамперед потрібно припинити розганяти емоції навколо цих двох випадків, узагальнювати й гіперболізувати.
Нагнітання теми "п'ятої колони" та "руху опору в тилу стосовно власних військ" часто служить спробою пояснити те, що насправді важко зрозуміти, оскільки ми не маємо чітких уявлень про справжні мотиви дій цих людей. Можливо, це є проявом протесту проти способів, якими військові взаємодіють з цивільними в конкретних населених пунктах. Коли йдеться про ієрархію в армії, це одна річ, але в соціумі, де стосунки базуються на взаємоповазі, ситуація виглядає зовсім інакше. Саме тому законодавець вирішив, що військові повинні спілкуватися з цивільними не безпосередньо, а через поліцію. Це ілюструє різницю в комунікаційних моделях: закритої армійської та відкритої соціальної системи.
Про певну системність таких випадків наразі говорити не варто, вважає Мар'яна Колодій, адже вони виникають, як спалахи, час від часу і так само швидко минають. Кількість і частота "спалахів" на цьому етапі можуть ні про що не говорити, каже вона, адже люди в суспільстві перебувають у стані "стиснутої пружини", і такі спалахи можуть відбуватися за сприятливої ситуації будь-де: у транспорті, магазині чи під час зустрічі з представниками ТЦК.
Тому ми підкреслюємо, що в умовах адаптивної реакції людина чітко усвідомлює, хто є ворогом, де його знаходження та чому важливо зберігати єдність. Однак у певних ситуаціях можлива нестандартна реакція. Варто також згадати про страх, особливо коли йдеться про жінок. Цей страх може викликати різні відповіді: завмерти, тікати або захищатися. Можливо, одна з цих реакцій і проявилася в даному випадку.
Треба розпочати бесіду.
Проте, як зазначає Мар'яна Колодій, всі ці фактори в основному свідчать про брак ефективної комунікації між державними органами, військовими та цивільними громадянами.
Коли з одного боку знаходиться ТЦК, а з іншого — цивільне населення, це створює конфлікт, який призводить до соціальної напруги. Військові часто сприймають цивільних як тих, хто безтурботно продовжує своє життя, поки вони самі ризикують своїм здоров'ям та життям на фронті. Проте це не відповідає дійсності — війна впливає на всіх. З іншого боку, суспільство може стигматизувати військових, очікуючи або побоюючись певних форм їхньої поведінки. Необхідно більше обговорювати актуальні події, аналізувати зміни у законодавстві, налагоджувати комунікацію та пояснювати ситуацію. Як експерт у цій сфері, я не бачу достатньої активності в цьому напрямку. Скільки разів ми стикалися з подібними ситуаціями, як, наприклад, у Берегівщині чи Тячівщині? І скільки експертних обговорень або професійних реакцій на них було організовано? Відповідь — надзвичайно мало або ж взагалі нічого.
На завершення Мар'яна Колодій зазначає, що справжнім джерелом страху для цивільних людей є не військові, а обставини, коли вони стають свідками силових форм взаємодії.
Таким чином, українці насправді переживають за можливі порушення прав людини. Це питання є важливим для нашого громадянського суспільства, навіть якщо мова йде про конфлікт з армією, яку ми підтримуємо та фінансуємо. Ми, як представники громадянського суспільства, повинні забезпечити, щоб військові дії здійснювалися в рамках дотримання прав людини. Інакше ми ризикуємо перетворитися на країни, де права людини не мають значення, як це відбувається в Росії та Білорусі.
У зазначених випадках, що мали місце на Закарпатті, соціологиня підкреслює, що місцеві органи влади могли б виконувати роль посередників між військовими і цивільним населенням.
- Організувати зустріч між представниками громад, де виникають конфліктні ситуації, і ТЦК, наприклад, це ж доволі просто зробити. Чому ми цими інструментами не користуємося? Незрозуміло, адже тоді можна би половини проблем та питань уникнути. Цей діалог потрібен. Якщо його немає, ситуація загострюватиметься.
Що потрібно робити прямо зараз - це перенести цю дискусію з соціальних мереж на офіційні платформи. Не слід очікувати, що ситуація вирішиться сама собою, зазначає соціолог.
- Адже якщо є гнійник, його треба лікувати, інакше десь прорве. Тепер у нас прориваються пухирці гною. На це потрібно реагувати вже.
