На вшанування пам'яті молодшого інспектора виправної колонії, кінолога Сергія Харція, який носив позивний "Харлей".
"Мамо, я з'явився на світ в Оріхові. Хто ж буде охороняти моє рідне містечко, якщо всі втечуть?" - сказав чоловік.
Перед початком широкомасштабного вторгнення Росії Сергій Харцій обіймав посаду молодшого інспектора у відділі інженерно-технічних засобів охорони, зв'язку та інформатизації виправної колонії №55 у Софіївці, розташованій неподалік Оріхова в Запорізькому регіоні.
Сергій та його дружина Лілія, без сумніву, були найвеселішою парою в своєму містечку. Вони завжди випромінювали позитив і вміли піднімати настрій своїм друзям, ніколи не відмовляючи в допомозі. Події, що розгорнулися в кінці лютого та навесні 2022 року, підтвердили, що Сергій, прапорщик внутрішньої служби, є справжнім патріотом. Після виконання своїх обов’язків у службі він разом із побратимами вирушав на допомогу землякам і підтримував військових. На жаль, саме під час однієї з таких місій Сергій загинув у травні того ж року внаслідок ворожого авіаудару, який вразив мирне місто.
Мати Сергія, Віра Петрівна, пам'ятає, що в чотири роки її син вже освоїв абетку та вмів писати друкованими літерами, а в п'ять років почав читати по складах. Це стало можливим завдяки сусідці — молодій вчительці початкової школи, яка, не маючи власних дітей, з великим задоволенням навчала хлопчика.
"Згодом переїхали з села у тодішній райцентр Оріхів, де отримали квартиру. Віддали Сергія в підготовчий клас. І ось перші батьківські збори. За всіх дітей розповіли. Дійшла черга до нашого. Учителька зауважила: "У нас є унікальне дитя", і пустила зошит сина рядами. Виявилося: він миттю виконував завдання, поки однолітки ледь виводили палички у клітинках...", - згадує пані Віра.
Після закінчення школи Сергій отримав спеціальність токаря в місцевому професійно-технічному училищі. Після цього він відслужив строкову службу у морській піхоті, а в середині 1990-х років отримав роботу в Оріхівській виправній колонії №88, розташованій у Малій Токмачці, де пропрацював понад п'ятнадцять років. Спочатку він обіймав посаду інспектора відділу режиму та охорони, а згодом став молодшим інспектором-кінологом у відділі охорони. У січні 2019 року Сергій перевівся до Софіївської виправної колонії №55 у Вільнянському районі.
З юних років Сергій виявляв пристрасть до модифікації мотоциклів. Він регулярно купував улюблений спеціалізований журнал і, керуючись кресленнями, перетворював старі байки на щось нове. Найуспішнішими його проектами стали відновлена "Ява" та МТ-9, який він майже перетворив на чоппер. Завдяки цьому хобі його друзі охрестили його "Харлеєм". Проте, це захоплення не обходилося без емоційних труднощів: дружину Лілію, викладачку англійської, іноді дуже дратувало, що у ванній сушилися частини для мотоцикла. Проте, вона все ж готова була підтримати його авантюри, коли Сергій намагався навчити її їздити на важкому мотоциклі. Вона з усмішкою згадує, що це було дуже весело! Головне, що все минуло без травм.
"Я шалено люблю свою професію, але, на жаль, це негативно вплинуло на мого сина, адже я працювала не в Оріхові, а в Таврійському. Ось вже 16 років я викладаю в цій школі. Крім того, я була педагогом-організатором, що забирало чимало часу. Тож у важливі моменти, такі як 1 вересня, останній дзвоник або Новий рік, Сергій завжди супроводжував сина. Я ледве встигала на батьківські збори до Данила. Він вже тоді був моїм героєм, адже мав справді непросту справу. Через кілька років він вирішив змінити свою спеціалізацію та стати кінологом. Для цього йому потрібно було придбати німецьку вівчарку і самостійно освоїти основи дресирування." - ділиться Лілія.
Майбутній кінолог дбав про свою вівчарку, як про найулюбленішу дитину – ретельно відміряючи корм до останнього грама, складаючи спеціальні дієти, забезпечуючи вітамінами, а також регулярно відводячи її на щеплення та огляди до ветеринара. Сергій часто брав Герду на тренування в колонію, де були створені всі умови для дресури, і присвятив багато часу підготовці свого службового "дуету".
Заступник керівника Софіївської виправної колонії №55 з охоронних питань, начальник відділу охорони Олександр Олексієнко, зазначає, що Сергій проявляв сміливість, беручись за нові виклики. Він намагався змінити свою спеціалізацію, мав відмінні навички та активно допомагав у проведенні ремонтних робіт у закладі.
"Його діяльність в якості кінолога мала значне значення, оскільки ця команда виконувала критично важливі пошукові завдання у разі, якщо траплялася втеча. Коли ж окупанти розпочали перші бомбардування, він намагався заспокоїти наших дівчат у колонії, знаходячи способи розрядити напружену атмосферу," - зазначає колегу заступник начальника відділу охорони установи Антон Доля.
Лілія згадує, як Сергій став одним з перших, хто вирішив захищати їхнє містечко. Тоді він наполягав, щоб я з сином покинула його. Я ж не могла одразу усвідомити всю серйозність ситуації і не хотіла залишати рідний дім, навіть до суперечок з чоловіком доходило. Лише після загибелі Сергія мені стало зрозуміло, що Данила потрібно рятувати, і ми повинні вирушити в більш безпечне місце, наприклад, до Запоріжжя. Ми залишили Оріхів, взявши лише одну валізу, сподіваючись, що через два місяці повернемося. Нічого з речей, техніки чи спогадів минулого життя не зосталось... Напевно, і наша квартира згоріла. Нам надіслали фотографії закопченої п'ятиповерхівки, куди прилітало з перших днів агресії, і це стало шоком для нас, - поділилася Лілія.
Сергій тоді заявив, що не буде ховатися за спинами дружини та дитини, а вирушить захищати свою рідну країну і місто, відповідно до своїх можливостей і розуміння. Він відвідував Вільнянськ, де працював у колонії протягом двох діб, а потім майже тиждень чергував у самообороні. У нього навіть знаходився час, щоб на кілька хвилин завітати до рідних, забрати необхідні речі і поспішити до своїх товаришів по зброї.
"Одного разу я сказала синові: 'Їдь у Вільнянськ, там безпечніше, живи і працюй, адже до пенсії залишилося всього пів року'. На що він відповів: 'Мамо, я виріс в Оріхові. Хто ж захистить моє рідне місто, якщо всі втечуть?'. Після цієї розмови він не спілкувався зі мною протягом двох тижнів. Він хотів все залишити і приєднатися до Збройних сил України. Згодом ми помирилися, і Сергій попросив мене приготувати борщ для 12 його побратимів. Відтоді я почала готувати різні страви: супи, холодці, гарніри, пекла пиріжки, а іноді хлопці самі щось готували. Я ділила все на 12 порцій і ставила в холодильник, поки син не забере", - розповідає пані Віра.
"Спочатку він виконував обов'язки чергового в колонії, а згодом приєднався до нашої команди, що займалася забезпеченням безпеки в Оріхівському районі. Ми підтримували військових та нацгвардійців у їхніх повсякденних справах, допомагали з ремонтом техніки, коли вона виходила з ладу, а також сприяли евакуації цивільних. Під час штурму Оріхова російськими військами ми вийшли на позиції, і тоді нам довірили зброю на чесному слові. Я впевнений, що якби не ця трагічна ситуація, він би зараз служив у Збройних Силах України, так само, як і я," - ділиться спогадами побратим Дмитро Юрко, який наразі захищає рідне Запоріжжя в складі одного з піхотних підрозділів.
Сергій повернувся з чергування, а його товариші насолоджувалися ранковою кавою, виходячи з штабу. У цей момент прогримів жахливий вибух — російський літак скинув бомбу. Юрко отримав контузію і змушений був місяць лікуватися на таблетках. На жаль, Сергій отримав смертельне поранення...
Коли почалося російське вторгнення, в родині сталася інша біда - Сергієвого батька вдарив інсульт. Згодом його майже паралізувало. Певно, звістка про загибель сина могла стати для нього останньою фатальною краплею...
"Чоловік у день похорону Сергія навіть зумів піднятися. Його вивели попід руки до труни з сином, він хвильку постояв та й пішов у хату. Трішки більше тижня минуло і Володя помер у 66 років...", - говорить Віра Петрівна.
Мати Сергія поділилася, що найбільш складним для неї став перший рік після втрати сина. Вона досі сподівається на дзвінок, мовби він ще на фронті і ось-ось повернеться додому.
Честь і шана Захисникові!
