В пам'ять про старшого солдата Івана Захарука, відомого під позивним "Захар".

Не зміг залишити тіло полеглого побратима, загинув під час евакуації його з поля бою

Іван мав безліч друзів, які цінували його за щире серце та чудове почуття гумору. Він завжди проявляв чуйність до проблем своїх близьких і дотримувався свого життєвого принципу — ніколи не залишати людей наодинці з їхніми труднощами. Як згадує його дружина Катерина, він насолоджувався кожним моментом життя і не міг всидіти на місці: "У нього завжди були якісь плани, завдання, які він сам собі вигадував. І все це він робив з оптимізмом, завжди з усмішкою. Я навіть не пам'ятаю жодного дня, коли у нього не було б усмішки".

Іван з'явився на світ 20 вересня 1991 року в селі Чернеччина, що на Сумщині. У 13-річному віці він залишився без батьків, і його опікуном став рідний дядько Анатолій Кошлатий. Після закінчення школи Іван вступив до Сумського центру професійно-технічної освіти харчових технологій, торгівлі та ресторанного сервісу, де отримав декілька спеціальностей. Працюючи електрозварювальником у Сумах, він у вільний час активно займався спортом: грав у футбол і волейбол, а також настільний теніс. Крім того, Іван мав справжню пристрасть до риболовлі.

Під час повномасштабного конфлікту Іван вирішив продовжити свою освіту в Сумському державному університеті, обравши спеціальність "Історія та археологія". Викладачі кафедри пам’ятають, що цей студент мав справжню пристрасть до історичної науки і прагнув стати видатним істориком.

Ще в шкільні часи він виявляв яскравий інтерес до різних видів спорту — займався легкою атлетикою, футболом, але найбільше його приваблювали бойові мистецтва. Під час навчання в університеті Іван зосередив свою увагу на давньогрецькому бойовому мистецтві - панкратіоні. З 2010 року він почав брати участь у обласних змаганнях і здобув звання майстра в цій дисципліні.

З лютого 2022 року Іван та його товариші активно протистояли окупантам у своєму рідному селі. "Він завжди мені повторював: "Не можу залишатися вдома, поки інші ведуть боротьбу", - згадує Катерина. Хлопці намагалися зробити все можливе: підтримували місцеву територіальну оборону, знімали дорожні знаки та блокували в'їзди і виїзди до села.

Влітку 2022 року Іван пішов до війська. Він був розвідником у 58-й окремій мотопіхотній бригаді ім. гетьмана Івана Виговського, служив у Чернігівській, Харківській областях, воював на Бахмутському напрямку на Донеччині, був нагороджений медаллю "За службу у розвідці". Ніколи ні на що не скаржився, хоча обставини були нелегкі.

"Він завжди був уважним до позитиву, що оточував його. Кожного разу, коли приїжджав, його слова звучали так: 'Перемога близька, ми неодмінно повернемося, все налагодиться'. Він вмів знаходити світлі сторони у будь-якій ситуації", - розповідає його дружина.

14 лютого 2024 року супротивник завдав удару з використанням керованих авіабомб по позиціях на Вугледарському напрямку, де перебували двоє побратимів на ім'я Іван. Рятувальна команда швидко вирушила на пошуки військових. Одного з бійців вдалося знайти і врятувати, проте другого виявити не вдалося. Пошуки були припинені через активні наступальні дії ворога. Дізнавшись, що рятувальний екіпаж не зміг забрати тіло загиблого товариша, Іван вирішив самостійно розшукати його.

17 лютого 2024 року 32-річний старший солдат вирушив на своє останнє завдання поблизу села Пречистівка в Донецькій області. В той день Іван зателефонував своїй дружині, повідомивши, що зайнятий виконанням обов'язків, але обіцяв повернутися наступного дня. Вона з теплом згадує, як він планував взяти відпустку, відвідати збори з панкратіону та підготувати для неї сюрприз: "За два тижні до його загибелі він сказав мені, що мріє про поїздку в Буковель".

Пошукова операція тривала кілька годин, і врешті-решт під шістьма метрами завалів вдалося знайти полеглого товариша. Незважаючи на постійні атаки російських військ, Іван усвідомлював, що вороги незабаром захоплять позицію, а загиблий ризикує стати безвісти зниклим, що унеможливить прощання родини з ним. Тому він вирішив перенести тіло до найближчого укриття та дочекатися темряви для евакуації. Проте, на жаль, пряме влучання снаряда обірвало життя героя…

"Вони витратили близько чотирьох годин на пошуки тіла Ернеста серед завалів. Його забрали та перенесли до найближчого бліндажа, що знаходився за 100-200 метрів. Там також були наші хлопці. На жаль, внаслідок прямого попадання снаряда всі загинули. Я досі не можу осмислити та прийняти цю жахливу втрату..." - ділиться Катерина.

Воїна поховали на Алеї героїв у Ново-Центральному кладовищі Баранівки, що в Сумах.

Посмертно Івану Захаруку присвоїли звання почесного громадянина міста Суми і Краснопільської громади. Його нагороди, відзнаки, спортивні медалі - в особистому архіві дружини. Біля озера Чеха в Сумах жінка встановила лаву в пам'ять про чоловіка. На меморіальній табличці поряд з нею напис: "Тут мої ноги торкалися землі".

"Це місце завжди було йому до вподоби. Ми проводили тут час, займаючись спортом і бігаючи разом. Коли він навідувався, ми просто гуляли, насолоджуючись кавою, а іноді просто сиділи з пледами", - ділиться Катерина.