Вшанування пам'яті стрільця-санітара Володимира Березовського, відомого під позивним "Воха".

У день його смерті син придбав два хрестики в храмі — один для себе, а інший для батька.

Заслёзилось небо, и трава склонилась.

Затихли вітри, лише мати шептала молитви...

Героя душа відлітала на небо,

Пав у битві, Україно, за твої ідеали!

Це уривок з відомої пісні, яким прокоментували новину в телеграм-каналі видання "Жмеринська газета" про прощання з Героєм на щиті у липні 2023 року - 34-літнім Володимиром Березовським.

Чоловік був стрільцем-санітаром у 28-й окремій механізованій бригаді ім. Лицарів Зимового походу. Із побратимами виконував бойові завдання на Миколаївському, Херсонському та Бахмутському напрямках. Отримав почесну медаль "За звільнення Херсона". Воїн загинув поблизу Кордюмівки Бахмутського району на Донеччині.

Володимир здобував освіту в ліцеї №5 у Жмеринці, а потім закінчив Донецький військовий ліцей. Після цього він проходив строкову службу в Хмельницькому і вирішив залишитися в армії за контрактом. Одночасно він навчався в Барському гуманітарно-педагогічному коледжі за спеціальністю "правознавство". Коли завершив контрактну службу, вступив на юридичний факультет Міжрегіональної академії управління персоналом. Згодом він знайшов роботу в установі виконання покарань у Вінниці, отримавши звання "прапорщик". До початку повномасштабного вторгнення Росії чоловік обіймав посаду молодшого інспектора 2-ї категорії в відділі режиму та охорони.

Колега Володимира, Павло Снігур, висловився про нього як про надійного друга, відповідального інспектора, а також чудового родинного чоловіка та батька.

"Він міг залишитися тут, і ніхто б не сказав жодного поганого слова. Але Володя був справжнім патріотом. Коли тривав конфлікт, ми намагалися підтримати його, чим могли: консервами, смаколиками, фінансовою допомогою. За більше ніж рік на фронті він лише раз отримав відпустку. Ми зустрічалися тоді, але він не хотів ділитися спогадами про бойові дії, хоча, судячи з нагород, йому було про що розповісти… А через два місяці його не стало", - поділився Снігур.

Володимир мріяв стати військовим, адже його тато був офіцером, а мама - прапорщиком. Служили в радянську добу на відомому полігоні у м. Капустін Яр, потім перебралися на батьківщину в Україні - у Жмеринку. На жаль, батько хлопця помер у 2004 році. Й мамі Ірині Анатоліївні довелося докласти чимало зусиль, щоб підтримати в родині затишок і достаток.

"Коли у 1995 році переїхали до Жмеринки, Володю "приписали" одразу до... двох садочків. Один - біля дому, а в іншому працювала завідувачкою його бабуся, моя мама. Він куди хотів, туди і приходив. Так у нього зібралася компанія, з ким він і школу відвідував. І от, коли вже тривала повномасштабка, в кінці лютого син перебував на лікарняному через запалення легень. А 1 березня зібрав тих друзів - це з півтора десятка чоловік - й усі пішли у військкомат! Багатьох практично одразу відправили в навчальні центри", - розповідає пані Ірина.

Жінка каже: син жив по справедливості і нікому не відмовляв у допомозі. Вона його ласкаво називає "бюро добрих послуг".

Якось у 8 класі Володик від репетитора з англійської мови повернувся дуже брудний. Виявляється: допомагав учительці розвантажувати дрова у дворі. Важкої роботи не цурався.

Я вперше зустрів свою майбутню дружину на весіллі сина подруги моєї матері. Серед гостей із родини нареченої, яка працювала провідницею, була присутня вся її залізнична команда, включаючи Катерину.

"Ми просто обмінялися телефонами. А вже наступного ранку я побачила п’ять пропущених викликів. Я вирішила, що, якщо він знову зателефонує, я обов’язково візьму слухавку. І він дійсно подзвонив пізно ввечері. Я закохалася в нього за його ніжність і увагу", - згадує Катерина, розповідаючи про початок своїх стосунків.

Її робота вимагала постійної мобільності, що давалося взнаки як фізично, так і морально. Кожного разу, коли її рейс зупинявся в Жмеринці для зміни вагонів, Володимир завжди був поруч, допомагаючи з перенесенням і організацією речей.

"У нас були дві найулюбленіші чашки. Той, хто прокидався першим, завжди готував каву. Спочатку ця відповідальність більше лягала на мене, але з часом Володя став нашим постійним баристою. Коли народився Костя, він часто будив мене вночі перед годуванням малюка і сам заспокоював його... У той час Володя хотів іти на фронт - якраз почалася АТО, але моя вагітність та народження дитини втримали його вдома. Можливо, це й врятувало його. Проте в 2022 році він поставив мене перед фактом: вирушає на війну. Це сталося не за день-два, а саме в день, коли його відправляли до частини. Він вибрав момент, коли я була в рейсі дев'ять днів, а Костя залишився з бабусею", - згадує цей вирішальний момент у своєму житті дівчина.

Мама та дружина постійно повторюють: Володимир не прагнув занадто говорити про війну. Його звичною відповіддю було: "У мене все гаразд".

Жінки часто повертаються до останнього відео, яке він зняв і надіслав, у якому дякує своїм близьким і волонтерам за важливу посилку з фронту. У запису чутно потужні вибухи. Вони більше не бачили Володі живим…

"Перед цим він був у відпустці та забув свій бінокль, тому попросив надіслати його. Я обгорнула прилад з трьох боків цукерками та сигаретами, але виявилося, що потрібно було обклеїти з усіх сторін. На жаль, бінокль розбився. Мені довелося шукати заміну та звертатися за допомогою до небайдужих, адже для мене сума в 10-12 тисяч гривень є значною. Завдяки підтримці донорів і колег я знайшла необхідну суму та в Києві придбала якісний бінокль, який відповідає військовим вимогам, з далекомірною сіткою та компасом. Цього разу я обгорнула його полістиролом, додала смаколики й надіслала. Володя отримав все і вирішив зняти відео з подякою. Потім стався приліт по його позиції..." - з сумом згадує мама солдата цю подію.

14 липня Володимир заступив на позицію під Курдюмівкою. Дружина каже, що тоді погіршився зв'язок. Останнє повідомлення прийшло 18 липня о 19.00. Катя саме прибула з рейсу. Він спитав дружину, чи все добре. Мамі вдячне відео надіслав, а смс навзаєм від дружини так і не відкрив... 21 липня у їхній дім прийшла трагічна звістка.

Кості вже 10 років, він поволі дорослішає. Катерина пригадує випадок із сином, як своєрідний провісник-передчуття лиха: "Я тоді була на роботі, а син - у моєї мами в селі на Шаргородщині. 18 липня, сонячний день. Хлопчаки бігають, граються, а Костя прийшов до бабусі, присів поблизу і каже: "Бабцю, дай гроші на два хрестики. Один - мені, інший - для тата". Він купив ті хрестики у церкві й більше на вулицю не виходив".

"Не забуду момент, як верталися з моргу у Вінниці з тілом чоловіка, а в нашому дворі мій маленький син зустрічав свого батька, стоячи на колінах... Перший час потому він прокидався й вітався з фото, де знятий Володя, коли був у відпустці, що стояло на столі в кімнаті: "Привіт тато!". А лягаючи спати, Костя бажав йому доброї ночі. Перед Новим 2024-м роком вигадали подарунок від тата. Немов він раніше його замовив Святому Миколаю і той приніс дарунок під свято. Це браслет з підписом "Назавжди твій. Тато". Цю річ зробили з Вовиних прикрас, що він носив і які нам повернули - вони були потрощені ворожими уламками. Це символічний знак пам'яті, що залишиться про батька у сина", - ділиться Катерина.

Подруга та сусідка Ірини Анатоліївни, Олена Гонтар, ділиться спогадами: "Володимир був справжнім чоловіком і відданим батьком, завжди вмів додати гумору до спілкування". Але і в її житті трапилася біда: її чоловік, також на ім'я Володимир, зник безвісти у грудні 2024 року. Через кілька тижнів його телефон знову надіслав сигнали. 14 січня у Viber Олени та дружини її побратима з'явилися фотографії, зроблені його смартфоном, на яких були обидва воїни, які загинули від рук ворога. А також цинічне повідомлення від рашистів: "Простите нас. Это не мы, это - политика". Тіла героїв досі залишаються на окупованій території...

"Згадую, як сусід Володя приїхав у відпустку. Ніяк не вдавалося зустрітися через щоденні клопоти. І ось ми побачилися у крайній десятий день відпустки. Він уже був у формі, стояв складений наплічник. Ми востаннє сфотографувалися утрьох - із ним та мамою. Потім збирали кошти на бінокль, дивилися подячне відео за допомогу... І зустрічали героя на щиті. Ірина Анатоліївна згодом навзаєм підтримувала, коли сталася трагедія з моїм Володею", - говорить пані Олена.

У 2023 році, в День Гідності та Свободи, у Жмеринському ліцеї №5, де здобував освіту Володимир Березовський, був відкритий меморіал на честь всіх випускників закладу, які віддали життя за Україну. На момент відкриття пам'ятника їх налічувалося дев'ять, а до березня 2025 року ця цифра зросла до чотирнадцяти. Костя, син Володимира, є представником п'ятого покоління родини Березовських, яке навчається в цій школі. Щодня він бачить батька на меморіальному фото та розуміє, за що і заради кого той пожертвував своїм життям.