Вшанування пам'яті тренера та заступника комбата Василя Прокопенка, відомого під позивним "Вихор".

Службові товариші стверджують, що він мав здатність зберігати спокій навіть у найвикликаніших обставинах.

На фронті Василь Прокопенко був заступником командира батальйону з морально-психологічного забезпечення 110-ї окремої бригади Територіальної оборони.

Він народився і мешкав у Запоріжжі, своє життя присвятив дитячо-юнацькій спортивній школі "СПАС", був тренером-викладачем.

У день, коли розпочалося повномасштабне вторгнення Росії, Василь, не вагаючись, вирушив до військового комісаріату, щоб стати добровольцем. Його направили до 110-ї окремої бригади територіальної оборони, яка в той час захищала Запорізьку область.

Брати по зброї пам'ятають, що навіть у лавах армії Василь не полишав заняття, яке його надзвичайно захоплювало, — він продовжував займатися спортом.

Він не курив і не вживав алкоголь. Василь був еталоном поведінки для справжнього офіцера. Це була чудова, доброзичлива особистість, яка завжди випромінювала спокій і впевненість. Його внутрішня сила вражала, а любов до України була понад усе, - зазначають його товариші по службі.

Після виконання завдань на Запорізькому напрямку, бригада була переведена на Сумщину. Військові пам’ятають, як одного разу ворожий снаряд потрапив у їхній бліндаж, і, на жаль, п’ятеро з них загинули. Василь став першим, хто вирішив взяти на себе відповідальність за евакуацію тіл загиблих товаришів. Попри інтенсивний вогонь противника, евакуаційна група змогла зібрати тіла полеглих солдатів і виконати майже неможливу задачу — вивести їх із зони вогню.

Невдовзі підрозділ зазнавав виснажливих битв у Харківському регіоні, де, за словами солдатів, обставини були найскладнішими за останні два роки масштабної війни. Російські війська постійно здійснювали спроби штурму: вдень і вночі їхні бойові машини піхоти наближалися до вогневих позицій Збройних сил України, висаджуючи десант. Ворожа артилерія, міномети та самохідні гармати діяли фактично безперервно.

- Єдиний, хто міг тримати себе в руках, навіть у таких надскладних ситуаціях, - це Василь. Він не панікував, не кричав, - згадують побратими.

Коли настав час зайняти вогневі позиції та утримувати їх, Василь без вагань вирушив вперед. Ці позиції опинялися під невпинним вогневим тиском супротивника. Протягом п’яти діб групу, до складу якої входив Василь, не мали можливості змінити.

17 травня 2024 року, приблизно о 4:30 ранку, під час чергової атаки російських військ, один з військових отримав серйозне поранення. Інформація про це була передана через радіозв'язок. Планувалася медична евакуація на вечір, але близько 18:00 товариші по службі почули в рації повідомлення, що Василь - "на щиті".

Бойові товариші намагалися винести його тіло, однак потрапили під мінометний обстріл.

Ця частина фронту в даний час підлягає контролю противника, і тут постійно відбуваються бойові дії. Хоча Василь офіційно вважається зниклим безвісти, є відомі координати, де було залишено його тіло.

"Ти був істинним козаком, відважним воїном, палким прихильником України, чудовим тренером та мудрим наставником. Тепер ти у війську Перуна захищатимеш свою Батьківщину з висоти небес", - зазначили на сторінці фестивалю Живий Вогонь.

Василю назавжди 39 років. У нього залишилася мати та сестра.

Вічна пам'ять і почесті Герою!