"Клубок підступає до горла". Віталій Ажнов ділиться спогадами про пророчий діалог зі Ступкою, конфлікт із відомим режисером та Малевича, якого привласнила Росія.
Віталій Ажнов - зірка столичного Театру Франка, яскравий кіноактор ("І будуть люди", "Гуцулка Ксеня", "Незламна", "Кава з кардамоном", восени відбудеться прем'єра "Малевича", де зіграв головну роль). Викладач з акторської і ораторської майстерності, диктор, віршоман. Вихопити Віталія на розмову - задача з зірочкою, однак OBOZ.UA вдалося вклинитися в непростий графік актора.
Ми зустрілися у скверику біля Театру Франка. Повз проходили перехожі, дехто з них зробив навіть не одне коло, аби ретельніше роздивитися актора, а Віталій - тихим голосом, видаючи емоції переважно рухами, то завмирав, то повертався всім тілом, розкидав руками, підіймався, палив, знову затишно розташовувався на лавочці - відповідав на наші запитання.
Віталію, так вже сталося, що ми зустрілися напередодні твого дня народження. Які у тебе плани на завтрашній день?
Визначив для себе день відпочинку — це справжня рідкість. Чесно кажучи, я не дуже захоплююся своїм днем народження. Зазвичай напередодні відчуваю якийсь дивний настрій — досить сумний і меланхолійний. Я ніколи нічого не планую на цей день. Проте, як не дивно, завжди опиняюся серед чудових людей, і щось приємне трапляється спонтанно. Тож конкретних планів на завтра немає, але, напевно, на нас чекає щось цікаве.
Тільки що ви виступили на сцені театру Франка з новою постановкою "Лимерівна", яка користується величезною популярністю серед глядачів. Чи задоволені ви результатом своєї роботи сьогодні?
Я щиро захоплююся "Лимерівною". Це дебютна вистава режисера Івана Уривського в Театрі Франка, і вона наповнена особливою енергією, шармом і атмосферою. Однак враження від вистави можуть бути досить різними. Сьогодні, здавалося, все пройшло вдало. Хоча мені важко оцінити це об'єктивно, оскільки я схильна до самоаналізу. З першого погляду може здатися, що я задоволена собою, але це не зовсім так. Моя самокритичність та постійні сумніви спонукають мене не зупинятися, а шукати нові можливості та ідеї.
- Робота в театрі, зйомки в кіно, викладання в театральному Карпенка-Карого, майстер-класи з акторської майстерності, курс із читання поезії, культурний подкаст "Ажнов шоу" - навіщо ви так себе завантажуєте?
Відчуття невпинного плину часу і невизначеності завтрашнього дня стало особливо явним з моменту початку вторгнення. Ця тривога поступово посилюється. Я відчуваю потребу зробити якомога більше корисного. Для мене, як для митця, це своєрідна місія, хоч це може звучати пафосно. Я прагну бути справжнім представником своєї культури. А коли настає вихідний, я часто не знаю, як його провести (сміється).
А як щодо повсякденного життя? Чи є у вас досвід з прибиранням та приготуванням їжі?
- У мене проблеми зі сніданками. Можу вперше за день поїсти о першій-другій годині дня. І оскільки майже завжди в репетиційному процесі, то це відбувається десь у кав'ярні цього району. А вдома бувають моменти, коли мені хочеться ввечері щось приготувати - я дуже люблю це. Не просто посмажити яйця, а зробити пасту з трюфелями чи якимось цікавим соусом. Качку можу замаринувати. Колись навіть голубці крутив.
Восени відбудеться прем'єра фільму "Малевич", в якому ви виконуєте головну роль – видатного киянина та художника Казимира Малевича. Ви мали можливість представити стрічку на кінофестивалі "Молодість", де разом з глядачами переглянули цю роботу. Поділіться своїми враженнями про фільм.
- Мені здається, що цей фільм дуже на часі. Ми знаємо, що за цього художника бореться не одна країна, а Росія якимось дивом оголосила його своїм. У фільмі є сцена, коли під час допиту від Малевича вимагали в анкеті вказати, що він росіянин. Однак той відмовляється, тому весь час казав, що він українець. У фільмі є паралелі з сучасним часом - це дуже цікаво. Але все одно у мене відчуття, що можна було зіграти ще краще (усміхається). Але зі мною таке завжди.
- А буває, що ви задоволені роботою на сто відсотків?
- Складно відповісти на це питання. Я завжди залишаю якийсь люфт для себе - хай хоч кілька відсотків. Інакше можна зупинитись у розвитку.
Що відбудеться, якщо ви усвідомите, що досягли межі, і немає більше можливостей для зростання?
Насправді, я не відчуваю, що існує якийсь обмежений максимум для будь-якої людини, незалежно від її професійної діяльності. Потенціал людини безмежний, а можливості – також. Проте, якщо мені доведеться зіткнутися з таким моментом, я б хотів усвідомити це вчасно. Адже можна затриматися на місці, не помітити змін, а хотілося б піти з "театру" вчасно. Але я не можу передбачити, як саме це станеться. Можливо, я буду триматися до останнього?
Ваш театр славиться акторами, які віддані своїй справі протягом багатьох років: Хостікоєв і Сумська, Бенюк, Богданович, Задніпровський та інші. Чи замислювались ви над можливістю працювати тут тривалий час?
Якщо зберегу свій внутрішній вогонь, адже акторство – це, по суті, гра енергії. А ті, кого ви згадали, справжні енерджайзери, живі й активні. Хто знає, чи зможу я підтримувати таку іскру? Але ще раз підкреслю: ніхто не може передбачити, чи зможеш усвідомити момент, коли почнеш поступово втрачати цю енергію.
- Друзі в театрі потрібні? Ваш колега Олексій Богданович відверто зізнався нам в інтерв'ю, що не має друзів у театрі, те саме сказав і Остап Ступка.
Друзі, безумовно, важливі, проте це досить складне питання. У мене їх не так багато, але вони є. Серед них – Акмал Гурєзов і Христина Корчинська. Часом ми з Оленою Хохлаткіною маємо дуже цікаві розмови. Режисер Іван Уривський – це та людина, з якою завжди можна обговорити свої думки. Його дружина – Мальвіна Хачатрян. Ще у колі близьких – Давид Петросян та Дана Кузь. Чи можемо ми зустрітися десь, окрім театру? Так, буває, але останнім часом це трапляється дуже рідко, адже у всіх нас життя стрімко рухається, справ стає все більше.
Протягом багатьох років вашою вірною подругою в театральному світі була акторка Світлана Косолапова, яка, у зв'язку з війною, переїхала до Сполучених Штатів.
- Це почалося ще в 2010 році, коли ми вступали в Карпенка-Карого. Я пам'ятаю, з'явилися там в один день, пішли разом у гуртожиток вирішувати питання, де ж будемо жити. Так і подружилися. До речі, повномасштабне вторгнення застало мене вдома у Світлани. Забіг привітати її маму з днем народження, а оскільки було вже пізно, заночував. Прокинувся о п'ятій ранку, вирішив, що треба сходити додому (а ми мешкали недалеко одне від одного), забрати документи.
Згадую, як мене охопив дивний стан: повільно крокуючи вулицею, я відчував себе немов у фільмі. Вокруг панував хаос, люди металися у різні боки, а я, мов у тумані, рухався неквапно. Дійшовши додому, я прийняв душ, але все ще залишався у цій гальмівній атмосфері. Вийшов на балкон, закурив сигарету – і раптом, як за помахом чарівної палички, усвідомив, що потрібно діяти. Швидко зібрав свій рюкзак і повернувся до квартири Світлани. Згодом вирушили до Калуша (Івано-Франківська область): я, Світлана та Іван Уривський з дружиною. У Калуші живе мій батько у трикімнатній квартирі, і ми оселилися у нього. Повернувшись навесні, ми почали репетиції в театрі, і незабаром розпочалися вистави.
- Цікаво, отака близькість з керівником, маю на увазі Івана Уривського, не заважає роботі?
Ні, зовсім не так. Я переконаний, що встановлення дистанції у творчому процесі є рудиментом старої радянської системи. Безумовно, питання ієрархії важливе – режисер повинен бути провідником, який веде команду. Проте, близькість у співпраці, на мою думку, сприяє досягненню кращих результатів. Адже часом у акторів виникають оригінальні ідеї, які важко висловити під час репетицій, але їх можна обговорити за чашкою кави.
Я справді вважаю, що нам усім неймовірно пощастило з Уривським. Він надзвичайно талановитий, водночас м'який і добрий. Його мудрість, стратегічне мислення і далекоглядність вражають. Він має велику харизму, хоча інколи може бути трохи сором'язливим. Проте в його складності є щось привабливе - у найкращому сенсі. Так само можу сказати і про Давида Петросяна. Під час репетицій "Слуги двох панів" він не соромився вносити свої ідеї, що, безумовно, є позитивним моментом.
Протягом трьох років ви були частиною театру "Золоті ворота". Христина Корчинська, яка разом з вами та іншими акторами перейшла до Театру Франка, поділилася в інтерв'ю, що на неї досі сердиться колишній керівник цього театру - режисер Стас Жирков. Щодо Івана Шарана, то, за словами актора, Жирков у соцмережах заявив, що ніколи не потисне йому руку.
У мене схожа ситуація, хоча вона зовсім не має виправдання. Мій театральний наставник, до якого я маю велику прихильність і захоплення, - це Дмитро Богомазов, мій викладач у університеті (зараз він є режисером Театру Франка - ред.). Проте обставини склалися так, що тоді Дмитро Михайлович працював режисером у Театрі на лівому березі Дніпра. А Стас запропонував мені перейти до "Золотих воріт". Я мав чудові моменти в цьому театрі, працюючи з талановитими молодими режисерами, які нині здобули популярність. Але я постійно відчував якусь зарозумілість, навіть токсичність з боку Жиркова щодо Богомазова. Це ставало відчутним для мене, адже я був його студентом. Я не знав, як правильно реагувати на таку ситуацію.
Проте суть справи не в цьому. Люди розвиваються, життя продовжується, і всім хочеться рухатися вперед. У Стаса ж було дещо нездорове сприйняття реальності. Крім того, його егоцентризм був надмірно високим. Тим не менш, я все ж вдячний йому за шанс працювати в театрі "Золоті ворота".
- Що ви думаєте з приводу того, що Стас Жирков виїхав вже від час великої війни за кордон і не повернувся в Україну?
- Чесно зізнаюся, у мене немає бажання замислюватися над цим. Не прагну витрачати свій час на такі речі, навіть якщо це звучить досить пафосно.
Ви здаєтеся чутливою особистістю. Чи здатні ви, в разі необхідності, проявити різкість?
Так, можу. Це, певно, моя захисна реакція через внутрішню вразливість. Я не схильний до фізичної агресії, але в деяких ситуаціях можу проявити її в якості захисту. Проте мої колючі жартівливі зауваження чи слова з'являються лише тоді, коли це дійсно виправдано. І я дуже радий, що навчився визнавати свої помилки – якщо усвідомлюю, що зайшов занадто далеко, завжди готовий вибачитися.
Яке у вас ставлення до негативної критики?
Хейт – це цілком природне явище. Хоча я особисто не стикався з серйозною публічною агресією, ніхто не може бути від цього застрахований. Так, траплялися поодинокі інциденти, але я зазвичай не звертаю на них уваги. Чому? Бо тільки ми самі знаємо, хто ми є насправді, чи не так? Коли ти усвідомлюєш власну сутність, то зовсім не переймаєшся тими, хто намагається зіпсувати тобі настрій чи спровокувати. Ти чудово усвідомлюєш свої недоліки, помилки і те, де міг би зробити краще. А от критика – це зовсім інша річ. Я створив своєрідне середовище, яке мені близьке (це не лише кілька осіб) – можна назвати це фокус-групою для моїх нових ідей і ролей. Ми можемо зібратися, випити чаю, і я починаю ділитися своїми думками, спостерігаючи за реакцією співрозмовника: чи зацікавиться він, підхопить мене, чи навпаки, відсторониться. І на основі цього роблю свої висновки.
- Акторська заздрість - відчуваєте таке на собі? Христина Корчинська розповідала нам в інтерв'ю, що коли прийшли в Театр Франка, вас добре прийняли, але додала, що "старші актори не розраховували, що ми так міцно закріпимося, розростемось у репертуарі".
Чудово висловлено! (сміється) Я впевнений, що подібні ситуації трапляються в кожній команді, особливо коли вона велика. Існують певні непорозуміння та ревнощі, зокрема в театрі — щодо режисера і ролей. Це лише одна з багатьох складових. Проте мої інші заняття дозволяють мені спостерігати за цим з певної відстані, тому я рідко замислююся над такими речами.
- Після закінчення театрального вишу вам запропонували викладати, цим ви займаєтеся і зараз. Не виникало незручностей через невелику різницю у віці зі студентами?
Ну, це відчуття дійсно є, але тепер я усвідомлюю, що в певному сенсі відстаю від нового покоління, яке приходить. В їхньому світі стільки цікавих речей, що просто не можу не посміхатися. Часто згадую один випадок, коли після заняття студенти показали мені схрещені вказівний і великий пальці. Я запитав, що це означає, і вони відповіли, що це сердечко — швидке прощальне повідомлення. В такі моменти усвідомлюєш, що вже трохи запізнюєшся (сміється). Навіть іноді помічаю, як після вистави з глядацької зали посилають подібні сердечка.
Коли мова йде про вікові аспекти, важливо розуміти, що справа не лише в передачі інформації з книг. Творчість у професії значною мірою залежить від особистого досвіду. Безумовно, можна рекомендувати певні джерела для читання чи слідувати навчальному матеріалу, але справжній успіх полягає в інтуїції та чуттєвому сприйнятті, оскільки ви працюєте з психофізичними аспектами людини, що є досить складним завданням.
Університет Карпенка-Карого останнім часом потрапив у центр уваги через численні публічні скандали, пов'язані з випадками харасменту, які здійснюють викладачі стосовно студентів. Це негативно позначається на іміджі навчального закладу.
- Так, а що, замовчувати все це? Але щодо репутації вишу - це доволі складна річ, бо вона, знову ж таки, залежить від людського фактору. І тут є питання. Але ми обов'язково прийдемо до прозорої, якісної та відкритої комунікації, дуже сподіваюся на це.
- Під час вашого навчання в театральному спостерігалися подібні історії?
Зовсім ні! Наша майстерня була створена з акцентом на підтримку твоєї творчої індивідуальності. Тут тебе ведуть, надихають виявляти свою свободу, пропонують допомогу та поради, але не намагаються обмежити твою креативність.
Яке ваше бачення ситуації в Молодому театрі, де численні актори вирішили публічно висловити своє невдоволення щодо режисера Андрія Білоуса? Його звинувачують у неналежній поведінці по відношенню до колег та студентів Карпенка-Карого, де він викладає. Незважаючи на це, Білоус знову повернувся до роботи в театрі, і нещодавно стало відомо, що йому присвоєно звання доцента на факультеті університету. Яка ваша реакція на ці події?
- Це болюча тема. Вчинок акторів - якраз і є проявом свободи. Інша річ - як прореагували далі. Мені здається, все це повинно вирішуватися не лише на рівні столичного департаменту. Це питання рівня міністерства культури, бо ми говоримо про культуру загалом. Але ж наразі триває розслідування, і будемо сподіватися, що справедливість переможе.
Не секрет, що у театральних колах ваше ім'я часто порівнюють із видатним актором Віталієм Лінецьким, а також пророкують вам славу Богдана Ступки, підкреслюючи схожість вашої психофізики. Які у вас виникають почуття, коли ви чуєте такі порівняння?
В такі моменти я відчуваю неймовірну відповідальність. Іноді навіть відчуваю, як клубок підступає до горла, адже прагну досягти високого рівня майстерності. Я бачив Богдана Ступку лише один раз – у коридорах Театру Франка. Ми з Світланою Косолаповою прийшли на його виставу, і в той момент він проходив повз нас. Зупинився і сказав: "Ви театральні студенти? Скоро будете тут працювати". І рушив далі. Це не вигадка – ці слова дійсно прозвучали. Ми залишилися стояти, дивлячись йому вслід, переповнені усмішками, страхом, подивом і захопленням.
А Віталій Лінецький якось прийшов до нас, студентів, на тренінг, його запросив Дмитро Богомазов. І в мене під час заняття сталася травма з коліном. Все життя пам'ятатиму момент: він мене виносить на руках з другого поверху до "швидкої". А потім одного разу ми бачилися на пероні вокзалу, я їхав додому на Франківщину. І ще раз - напередодні його загибелі, ми знімалися в одній картині.
Які, на вашу думку, сучасні театральні актори заслуговують на місце в десятці найкращих?
Олег Стефан, Олена Хохлаткіна, Тетяна Міхіна, Ольга Голдіс, Христина Корчинська, Акмал Гурєзов, Олег Стальчук... Мене трошки лякає думка, що можу когось пропустити, і це може когось образити. На сцені зараз дійсно багато талановитих акторів. Приємно спостерігати, як раніше акцент робили більше на кінематографі, а тепер ситуація стала більш збалансованою. Театральні артисти частіше запрошуються на різноманітні колаборації. Ви бачили, як Хохлаткіна з'явилася в рекламі одного з ювелірних брендів? Виглядає просто неймовірно! До речі, вона, можна сказати, стала моєю першою театральною наставницею, адже грає в "Лимерівні". У нас надзвичайно глибокий емоційний зв'язок, пані Олена дуже сучасна та легка у спілкуванні. Її реакція на навколишній світ вражає, в ній горить справжній вогонь!
- Так сталось, що ви у студентські роки втратили маму...
Мій день народження кардинально змінився після тієї трагічної події. Втративши запал до святкування, я відчуваю порожнечу, адже поруч немає тієї, хто подарувала мені життя. Це сталося несподівано в лютому 2014 року – хвороба серця. Чи відвідує мене мама у снах? На жаль, я не пам'ятаю своїх снів, але якщо хтось перед виставою вимовляє "Боже, допоможи", я можу думати: "Мамо, будь ласка, допоможи". Тато, безумовно, гордиться мною. Хоча він ще не був на моїх виставах у Києві, але дивився "Марію Стюарт" у Львові. У мене є старший брат, який живе в Калуші, і наші стосунки дуже добрі. Він також бачив мої вистави в столиці.
Я, як і багато інших шанувальників Театру Франка, вражений виставою "Калігула". Чи можете розповісти, змінюється ваш образ Калігули? Чи відповідає він вашим уявленням, які ви мали на початку?
Звичайно, він змінюється. Ми стаємо старшими, і це, безумовно, впливає на спектакль. Постановка, зрежисована Іваном Уривським, побудована таким чином, що багато залежить від акторів. Для мене ця вистава не лише про прагнення Калігули заволодіти Місяцем, не лише про політичні ігри, тиранію чи любов. Вона торкається глибокого усвідомлення самотності. Кожна людина, на мою думку, йде по життю в певній ізоляції. Але ми намагаємося приховати це відчуття, зменшити його вплив. Останнім часом я почуваюся так, ніби ця самотність стала більш очевидною для мене. І вона неймовірно резонує з цією виставою.
- Ця самотність вам подобається? Чи це вимушений стан?
- Це дуже цікаве запитання. Я думаю, що, напевно, це мій свідомий вибір. Бо питання ж не в родині, не в сім'ї. Питання у внутрішній гармонії. Часто задумуюся: а що ти робиш у театрі? Репетируєш, граєш ролі, гориш ними. Тобі подобається аншлаги, глядачі, миті вистави - це як наркотик. І все це (я кажу зараз про себе) якраз компенсує відчуття самотності. А потім пізно ввечері виходиш з театру, думаєш: щойно ти був не сам, а зараз знову сам. І вже начебто нікому не потрібен. Ти їм віддав, вони взяли і ми попрощалися.
- Як ви почуваєтесь у відвертому образі Калігули? Підбори, панчохи, відкрита сукня - вам комфортно у цьому всьому?
- Цього потребує образ, але ми дуже багато думали щодо доречності цих сцен. Робота над виставою йшла ще до початку вторгнення, прем'єра відбулася в перші місяці великої війни. Але це ж питання не епатажності постановки, а важливий момент у контексті цієї вистави. Тому, власне, ми колегіально все-таки наважилися на це. Чи комфортно мені в такому образі? Ну спершу було важко. По-перше, я комплексую досі стосовно свого тіла. А по-друге, це акторський виклик.
Нещодавно на екрани вийшов еротичний фільм "Морена", у якому ви взяли участь. Чи легко вам погоджуватися на ролі в таких проектах? Ваш колега Олександр Рудинський під час прем'єри фільму "Дві сестри" поділився, що сцена інтимного характеру між ним та головною героїнею була придумана режисером прямо на знімальному майданчику, і актори виконали її без попередніх репетицій.
У "Морені" я не включив еротичні сцени. Як я ставлюся до подібних моментів? Щоб зважитися на оголення перед камерою, мені необхідно усвідомлювати, що це справді важливо. Якщо це служить на користь фільму і є частиною творчого процесу, я міг би дати згоду.
- Чим ви готові пожертвувати заради хорошої ролі? Наприклад, погладшати на багато кілограмів, враховуючи, що якийсь час боролися за струнке тіло?
Я б із задоволенням прийняв таку роль, адже знаю, як повернутися назад (сміється). І готовий би взятися за багато інших проектів. Але в поганому кіно, знаєте, такому без змісту, я не погоджуся грати навіть за великий гонорар. Не бажаю знижувати свої стандарти.
- Зараз ви продовжуєте контролювали вагу? Знаю, що на перше заняття своїх сценічних курсів ви приносите торт для майбутніх учнів. Самі куштуєте?
Ви просто неймовірна інтерв'юерка! Скільки ж ви про мене знаєте (посміхається). У питаннях їжі я все ще стримуюся, хоча іноді не можу встояти перед тортом. Наразі ми в театрі зайняті роботою над новою постановкою "Арлезіанка", прем'єра якої запланована на початок червня. У цій виставі мені дісталася чудова роль, яку я вже починаю дуже любити. І, до речі, в одній зі сцен буде елемент роздягання (невеличкий спойлер!), тому я намагаюся тримати себе в рамках. Як тільки святкую день народження, стану набагато суворішим до себе.
Кожне інтерв'ю я детально аналізую ваш стиль, в якому є безліч цікавих нюансів. Зараз мені хочеться відчути себе Ніколасом Кармою, автором блогу "Яка ціна вашого образу?".
На мені пальто з натуральної вовни, яке я придбала в секонд-хенді. Не можу сказати, що часто відвідую такі магазини, але деякі знайомі вміють знаходити для мене справжні скарби. Це пальто простого кольору, проте, щоб надати йому оригінальності, його розрізали на спині та акуратно зшили білими нитками. Я обожнюю аксесуари і надаю перевагу українським брендам. Мій срібний ланцюжок з конвертиком став подарунком від учнів. Зараз ми вивчаємо епістолярний жанр – листи та щоденники відомих українських особистостей. Вони приготували для мене цей милий сюрприз, а всередині знаходиться крихітний листик.
Мій светр - це виріб марки Avant Toi, який відрізняється високою якістю, хоча й коштує чимало. Шапка ж звичайна, але я завжди обираю ті, що не потрібно натягувати на вуха, адже з дитинства це мені не до вподоби. Хоча мама завжди намагалася їх надіти (сміється). Щоб образ не здавався занадто простим, я доповнив шапку аксесуаром - великим жучком. А ще у мене є шкарпетки з люрексом, двосторонні, і вінтажні черевики Buffalo.
Також не пропустіть на OBOZ.UA інтерв'ю з актрисою Оленою Кравець, в якому вона розповідає про свої непрості взаємини з соцмережами, повернення до "Квартал 95" та надихаючу фразу, що допомагає їй долати страхи.
