Південний рубіж. Яким є повсякденне життя та мрії херсонців два роки після визволення їхнього міста.
Два роки тому, 11 листопада 2022 року, ЗСУ звільнили від окупантів Херсон і частину правобережжя. З того часу місто живе під постійними обстрілами. РБК-Україна розповідає історії трьох херсонських волонтерів, які самі пережили окупацію, зберегли силу духу і продовжують допомагати рідному місту.
Влітку 2022 року Збройні Сили України активно атакували Антонівський міст, оскільки російська протиповітряна оборона не могла ефективно перехоплювати всі удари. У листопаді з'явилися обережні натяки на можливе звільнення міста.
Якийсь час російське командування намагалося демонструвати "контроль" над Херсоном, водночас поширювали новини про підготовку до евакуації цивільних. З окупантами на лівий берег перебралося немало колаборантів, частину людей вивезли примусово. За день до звільнення міста при відступі з правого берега Дніпра окупанти підірвали Антонівський міст, зруйнувавши кілька його прольотів.
11 листопада містяни з прапорами вже поспішали привітати і особисто обійняти хлопців з ЗСУ. Раділи херсонці, і разом з ними - вся країна. Ті події надовго залишаться в серці українців і увійдуть в історію як один з ключових етапів російсько-української війни. Сьогодні ж Херсон щодня стикається з великою кількістю викликів: від обстрілів до перебоїв зі світлом і водою.
Голова херсонської громадської організації "Місто Сили" Євген Гілін - активний громадський діяч, батько чотирьох дітей. Допомагав місту і під час окупації, і весь час після звільнення міста. 24 лютого різко розділило життя в мирному Херсоні на "до" і "після", згадує він.
Того дня в небі над містом гуділи гелікоптери, і новини про десантування заполонили інформаційний простір. Об 11:30 російські військові висадилися з повітря поблизу Антонівського мосту, швидко захопивши його під контроль. Звук вибухів ставав дедалі частішим. Спокійне життя в Херсоні миттєво перетворилося на військову реальність: перші цивільні жертви, зруйновані мости та полум'я, що охопило узбережжя, свідчили про те, що місто ніколи вже не буде таким, як раніше.
Залишитися чи поїхати? На ранок наступного дня Євгену доводиться прийняти складне рішення про евакуацію своєї родини. О шостій ранку він разом із дружиною, дітьми та їхнім собакою поспішно вирушає в подорож на Західну Україну.
Зображення: Лідер громадської організації "Місто Сили" у Херсоні Євген Гілін.
"Шосе було безлюдним. Коли я звернув увагу на наших солдатів, які мирно перебували біля бронемашин, мені спало на думку: якщо ситуація залишиться такою ж, багато з них, можливо, не переживуть до завтрашнього світанку," - згадує він про ті миті.
Після того, як його родина була евакуйована, Євген зосередився на волонтерстві. Його основним завданням стало привернення максимальної уваги та підтримки з боку світової спільноти до Херсона та регіону, і він разом зі своєю командою активно працював у цьому напрямку.
На початку окупації мешканці залишалися вдома, не усвідомлюючи масштабу подій. Вони з обережністю передавали продукти сусідам, здійснюючи короткі вилазки. Згодом усі усвідомили, що, особливо після жахливих подій в Бучі, загарбники прагнули створити враження, ніби вони ставляться до жителів Херсона з доброзичливістю.
"В Херсоні вони хотіли показати, що прийшла "гарна" влада, що нарешті все буде класно, що Херсон тепер під патронатом "великої Російської Федерації". Хотіли викликати бажання співпраці. Але добре, що херсонці не скорилися стратегії і почали виходити на мітинги, на пікети - протестувати проти російської окупації", - каже волонтер.
Чимало людей, безсумнівно, прагнули покинути країну. Першими, хто наважився на цю подорож, стали справжні сміливці.
Найближчий товариш Євгена, Антон Кушнін, який трагічно загинув 16 травня 2022 року, під час початку окупації міста часто сідав за кермо свого автомобіля і вирушав до Антонівки та Олешок. Він став першим мешканцем області, кому вдалося дістатися до Миколаєва. Антон фактично тестував нові маршрути, передаючи штабу важливі відомості про умови та правила проїзду. Завдяки його зусиллям, інші змогли розробити стратегії для евакуації цивільних осіб та доставки гуманітарної допомоги в окуповані райони.
Шукаючи можливості, як вивезти людей, волонтери часто розчаровувалися. Деякі водії просили за транспортування своїх же містян шалені гроші. Вартість була різна залежно від напрямку. Десь просили 5-6 тисяч гривень за місце. В якихось місцях доводилося проїздити 20-45 блокпостів.
Фото: Команда громадської організації "Місто сили"
Нарешті вдалося знайти чудових перевізників, які перевозили людей на своїх автобусах. Їм пропонували фінансову компенсацію, але частина відмовлялася, тоді як інші погоджувалися на покриття лише прямих витрат та зарплати водіїв. Вони здійснювали перевезення, ризикуючи всім.
"Ця ініціатива мала двосторонній характер: під час евакуації людей автобуси поверталися, перевозячи гуманітарну допомогу. З великим почуттям вдячності я згадую про водіїв, які долучилися до цієї важливої справи: Віталія Прокопова, Артема Присяжного, Олександра Демчука, Олексія Грибка, Олега Камінського, Костянтина Блізниченка, Євгена Штопеля та багатьох інших", - акцентує наш співрозмовник.
Сьогодні, через два роки після звільнення, Херсон щодня зіткнеться з багатьма труднощами — місто перетворилося на справжній південний бастіон України, зазначає Євген Гілін.
В даний момент в місті панує складна ситуація, де переплітаються елементи мирного життя та військових дій. Місцеві жителі, медики, військовослужбовці, комунальні працівники, представники ООН та окремі волонтери – всі ці люди спільно підтримують функціонування міста. Приїхавши сюди, можна побачити двірників у бронежилетах, які прибирають вулиці, незважаючи на постійні обстріли. Також можна помітити водіїв маршруток у касках, які виконують свою роботу, наражаючи себе на небезпеку, – так охарактеризував він обстановку в місті.
Станом на 1 листопада, чисельність населення Херсонської територіальної громади складає 158 тисяч осіб. Проте деякі населені пункти залишилися практично безлюдними. У Вереміївці та Петрівці налічується всього кілька мешканців, а в Майському та Миколаївці не залишилося жодної людини. В окремих селах проживає всього 5-15 осіб, які щодня зазнають величезного психологічного тиску через постійні обстріли. Водночас місто Херсон також страждає від цих атак.
В даний час волонтери шукають шляхи для забезпечення місцевих лікарень броньованими автомобілями швидкої допомоги. У зв'язку з активними бойовими діями в Херсоні, медики змушені виїжджати на виклики на цивільних машинах. Нещодавно, під час обстрілу, троє медичних працівників отримали поранення, один із яких tragically загинув, прямувавши на виклик.
Бригади швидкої допомоги ризикують життям, відвідуючи усі зони області, де є потерпілі. Фермери змушені розміновувати власні поля, бізнеси намагаються адаптуватися до нових податкових умов, купа викликів і у влади.
"Місцеві організації, подібні до нашої, стикаються з величезною кількістю різноманітних потреб. Більшість людей, які залишилися, – це переважно літні особи, які не можуть дозволити собі залишити свої домівки в пошуках нового житла. Локальні ініціативи постійно живуть у стресі, на кофеїні та адреналіні. Якщо ви не палите, у Херсоні існує велика ймовірність, що почнете", - зазначає Євген.
Зображення: У Херсоні волонтери працюють, перебуваючи в постійному стані адреналінового підйому.
Недавно місто сколихнуло розслідування щодо будівництва протирадіаційного укриття. Люди почали запитувати, навіщо це робити, коли місто щодня під обстрілами.
Цю тему обгортали численними скандалами, і міські керівники не змогли запобігти витоку інформації в громадський простір. Нещодавно розпочалися роботи з будівництва, і туди відразу ж прибули два КАБи.
"Усі виконані роботи виявилися марними, а разом із ними зникли й фінансові вкладення. При цьому жоден з людей не був запитаний, чи дійсно їм це необхідно в даний момент. Також будівництво школи в Херсоні, що знаходиться всього в п'яти кілометрах від лінії фронту, зазнало значних ушкоджень. Всі вікна вибило, а стіни в квартирах обрушилися. Як юрист, я розумію причину такого стану справ: місцева влада не має ефективного спілкування з громадою, а під час війни така напруга в тилу є абсолютно неприйнятною", - зазначає Євген.
Незважаючи на всі труднощі, Євген продовжує вражати незламним бойовим духом херсонців. У місті літні мешканці не просто спостерігають за подіями, але й активно беруть участь у підтримці. Вони готують їжу для військовослужбовців, плетуть маскувальні сітки, дбають про тварин і роблять все можливе для допомоги місту. Кожен тут усвідомлює свою важливість і прагне бути корисним.
Херсонці, які вирушили до Одеси, Львова, Іспанії чи США, також зустрічалися з ризиками. Дехто зазнав шкоди від природних катастроф. Вони висловлюють думку: "Немає жодного місця, де можна було б почуватися абсолютно в безпеці - ні тут, ні там. То чому ж їхати? Якщо ми покинемо Херсон, то опинимося в тій же невизначеності, але без знайомого оточення і з додатковими викликами", - зазначає він.
Ця логіка базується на глибоких емоціях: для жителів Херсона їхнє місто символізує комфорт, знайомі обличчя, унікальну атмосферу та любов до рідного краю, що розташувався на березі Дніпра. Херсон викликає асоціації з прекрасними краєвидами, прогулянками уздовж моря, а також з дельфінами, що грайливо з'являються на горизонті. Люди не бажають відмовлятися від цих цінностей, навіть незважаючи на можливі ризики.
Фото: Євген Гілін разом з родиною
Повертаючись з інших міст, багато людей відчувають значне полегшення: "Ну все, я вдома, тут усе займе своє місце". Це почуття близькості та підтримки стає важливим під час переживання обстрілів.
Для багатьох жителів Херсона вибір залишитися вдома означає обирати між знайомими стінами та невідомістю. Хоча невизначеність присутня всюди, в рідному місці, де поруч близькі та підтримуючі люди, вона виглядає менш загрозливою. Сусіди приносять пиріжки, діляться водою та молоком — це створює відчуття спільності та затишку. Тому, незважаючи на постійні обстріли, мешканці виступають одні за одних, підтримують і продовжують боротьбу за своє місто, - зазначає він.
Ірина Ільїна, представниця громадської організації "Тарілка-Херсон", до початку великої війни працювала вчителем молодших класів і реабілітологом. Вона надавала безкоштовні послуги дітям з обмеженими можливостями через свою організацію. Саме так розпочався її волонтерський шлях, який розпочався за кілька років до вторгнення Росії в Україну.
"Я пам'ятаю, як у ті часи небайдужі жителі Херсона активно підтримували місцевих мешканців та область. Ми мріяли про те, щоб волонтерство стало невід'ємною частиною кожного. І хоч це сталося швидко, умови, в яких ми опинилися, були зовсім не такими, якими ми їх уявляли. Наша мета полягала в тому, щоб забезпечувати людей продуктами, а також допомагати дітям і дорослим з інвалідністю. Було безліч ідей та планів. Але 24 лютого серце і дихання кожного українця на мить завмерло", - ділиться вона своїми спогадами.
Дзвінок рідним на Лівобережжя: "мамо, прокидайся, війна". Страх, переживання, неконтрольований психологічний стан, тривога - все це було в перший тиждень. Але підтримка команди і згуртованість дозволили опанувати себе.
Фото: Ірина Ільїна до великої війни працювала вчителем початкових класів та реабілітологом
Волонтери організували "Банк одягу" — спеціальне місце, де кожен міг безкоштовно залишити або отримати речі. Протягом восьми місяців Ірина щодня проводила час саме в цьому закладі. Тут можна було зустріти багато переселенців та матерів з малюками, які або приносили одяг, або знаходили необхідні речі для себе.
"У перший місяць окупації ми забули про слово 'волонтер', оскільки це стало небезпечним. Я казала, що у мене є секонд-хенд, а потайки роздавали медикаменти, які ще надходили з територій, підконтрольних Україні, та продукти. Коли везли їжу в села, на блокпостах стверджували, що їдемо на продаж у магазин. А прибувши до села, швидко пакували все в мішки і розносили по дворах," - ділиться Ірина.
Траплялося в окупації й кумедне. Для Ірини цим моментом було, коли буряти прийшли в "Банк одягу" і запитали, де продаються магнітофони.
Ми сміялися довгенько, а потім вони запитали, де можна придбати взуття. Я вказала їм шлях до дитячого магазину. Але наш сміх тривав недовго, адже з'явилися колаборанти, які погрожували звернутися до комендатури, бо на моєму лобі, на їхню думку, було написано, що я підтримую Зеленського. Я лише посміхнулася, піднімаючи волосся, і спитала: "Справді так помітно?" — згадує вона.
Зображення: "Одежний банк" в умовах окупації Херсона.
Волонтери активно доставляли продуктові набори тим, хто цього потребував, як у селах, так і в містах. Вони усвідомлювали, що деякі отримувачі допомоги можуть раптово змінити свої погляди на патріотизм.
Коли вони відвідали одне село, яке досі залишається під окупацією, процес розподілу наборів тривав дуже швидко. Це було зумовлено тим, що волонтерів у той час дійсно ловили і відвозили до підвалів: російські війська усвідомлювали, що ці люди мали зв’язки з територіями, контрольованими Україною, які забезпечували фінансування. Вони прагнули змусити волонтерів працювати на окупантів.
"У пакеті виявилися деякі продукти з тимчасово окупованого Криму. Запам'ятався дідусь з того села, який кричав, щоб я не заходила на його подвір'я, адже він відмовлявся приймати російську гуманітарну допомогу. Я просила його не кричати і пояснювала, що ми свої. Доказом цього стала пляшка олії, на якій було написано українською "олія". Він заспокоївся і сказав: "Добре, олію візьму, але більше нічого не буду брати". Такі люди підтримували мене морально, адже я відчувала, що не одна в цій ситуації", - розповідає волонтер.
У тому населеному пункті, після того як роздали гуманітарну допомогу, загарбники почали обшук і питали, хто з'являвся в селі. Ірина, спілкуючись з місцевими, просто стверджувала, що вона родом з Херсону. Так вони і намагалися знайти світловолосу дівчину з Херсону...
Зображення: Подібні пакунки з продуктами роздавали людям під час окупації.
В день, коли місто звільнили, Ірина зранку встала і приєдналася до черги, щоб купити картоплю для людей. У той час не було зв'язку, електрики та води.
Продавець тихо запитав: "Ти бачила наших?" Я просто кивнула, адже не знала, кого він має на увазі. Спілкування стало небезпечним. Проте пікап, що проїжджав повз нас з українським прапором, розставив усі крапки над "і". Сльози радості наповнили мої очі. Це були емоції, які я хотіла б відчути не раз. Я вірила в те, що так станеться, до самого кінця. А віра – це найпотужніше почуття, яке може існувати в людині, - згадує Ільїна.
Батьки Ірини залишились на лівому березі. Вона піймала зв'язок біля Антонівського мосту, подзвонила мамі та встигла сказати "нас звільнили, скоро зустрінемось". Але наскільки скоро - вона не розуміла.
Ірина невпинно турбувалася про своїх батьків, адже ворог продовжував стежити за її діями, а її рідні залишалися під окупацією. Вона постійно повторювала матері: "Тримайтеся, незабаром все зміниться". Проте війна мала свої власні наміри.
Коли трапилася трагедія з підривом Каховської ГЕС, Ірину знову охопили ті страшні відчуття, як і 24 лютого. Тоді вона втратила зв'язок із рідними, а Херсон затопило. Волонтери працювали вдень і вночі, без відпочинку.
Протягом декількох тижнів Ірина змогла переконати своїх батьків виїхати, і вона безмірно вдячна їм за цю згоду. Адже сьогодні перша лінія на лівому березі знищена. Тепер вона сповнена віри, що вони повернуться і відновлять свій рідний дім.
Зображення: Ірина мріяла про те, щоб наступний день народження святкувати в уже вільному Херсоні. І її бажання стало реальністю.
Наразі я продовжую підтримувати Збройні сили України, працюючи над ініціативою з громадською організацією "Місто сили". Ми відкрили центр розвитку для матерів і дітей під назвою "Зростаймо разом", де фахівці проводять заняття з логопедії, лікувальної фізкультури, організовують майстер-класи, кіновечори та безліч інших активностей для батьків і їхніх дітей. Це не просто спосіб провести час — це невеличка спільнота, яка дарує тепло і радощі малюкам, особливо в такі важкі часи для Херсона, - ділиться Ірина.
Свій день народження у травні 2022-го Ірина провела під окупацією. Вона загадала одне бажання - щоб наступний відзначити вже у вільному Херсоні. І воно здійснилося.
"Це нагадує мені, наскільки важливо бути разом. Ми, як і раніше, робимо все можливе, щоб підтримувати один одного. Сьогодні в місті непросто. Херсон живе в режимі одного дня, адже обстріли відбуваються з кожною хвилиною, а атаки дронів тривають всю ніч. Коли кілька днів панує тиша, ми усвідомлюємо, що ця тиша може бути ще страшнішою. Але ми не втрачаємо надії. Я вірю у краще так само, як і раніше, під час окупації," - зазначає співрозмовниця.
Перед початком масштабної війни Сергій Кіндра з Херсона працював ведучим на різних заходах. З 24 лютого, з початком війни, він долучився до волонтерської діяльності. Після того, як місто було окуповане, Сергій та його син опинилися під вогнем, і хлопець загинув у батька на очах. У Сергія залишився молодший син, і, незважаючи на всі жахи, які він пережив, він продовжує жити в Херсоні та активно підтримує військових.
"Родинам зниклих безвісті захисників я кажу: "моліться, у вас є надія, що він десь в полоні. У вас є надія, що чоловік чи син вам зателефонує". А у мене надії, що син подзвонить і скаже "Пап, привіт" - немає. Кажу дівчаткам, щоб допомагали побратимам, посестрам зниклих. Важливо людину, яка стикнулася з нещастям, вивести зі стану горя в стан помічника. Це важливо робити хоча б для того, щоб не збожеволіти. І робити добро - це єдине, що їх ще якось тримає", - каже Сергій.
Херсон сьогодні – це щоденна реальність, сповнена болю і страждань. Жахливо усвідомлювати, що люди починають звикати до постійних атак. Сергій не може прийняти той факт, що обстріли цивільних стають звичними: в деяких містах це викликає обурення, а у Херсоні – це частина повсякдення.
Фото: Сергій Кіндра до великої війни був ведучим на святах, зараз активно займається волонтерством
Ті, хто в місті чимось займається активно, живе практично під землею. У сховищах проводять робочі збори, якісь заходи. Там само збирають гуманітарну допомогу. Звучить страшно, але на сигнал тривоги вже мало хто звертає увагу: часто вона гуде постійно.
"Я б сказав, що у місті залишились трошечки чокнуті люди. Є кілька місць, де ці люди перетинаються, всі ці обрані, шалені люди. І концентрація така насичена. Ми один одного практично всі знаємо. Ми знаємо, хто яким ресурсом володіє, до кого за чим можна звернутися", - розповідає волонтер.
О четвертій годині ранку 24 лютого, коли в Чорнобаївці пролунали перші "прильоти", багато хто не усвідомлював, що це старт війни. Лише згодом, коли почалися атаки на Антонівський міст, стало зрозуміло, що ситуація серйозніша, ніж здавалося спочатку.
На початку волонтер вирушив по сусідніх дворах свого приватного району, роздаючи жителям свій номер телефону та організовуючи сигнали для випадків небезпеки. Громада швидко об'єдналася, і люди почали підтримувати один одного. Тим часом багато хто масово покидав свої домівки, залишаючи за собою собак і котів. Вони передавали йому ключі від своїх квартир і просили піклуватися про своїх улюбленців.
"Важко було тим, хто не мав запасів їжі. Тоді річка Дніпро і риба стали справжньою допомогою: люди, які раніше не знали, як готувати рибу, тепер вчилися її смажити та робити котлети. Черги до місцевого маслозаводу були величезні. Але навіть у такій ситуації ми з друзями знаходили ліки і допомагали один одному. Проблема з медичними засобами стала дуже серйозною, і ми намагалися доставити їх людям",- згадує Сергій.
Коли росіяни прийшли, багато місцевих взагалі їх не боялися. Хтось навіть поводився сміливо, відчайдушно.
Фото: Після звільнення міста багато хто спершу не вірив, що ворог втік
"Ми діяли, як справжні господарі цього міста. Заявляли, що нас тут не чекають. Як тільки почалися випадки незаконного вилучення приватних автомобілів, я попереджав хлопців бути більш обережними", - ділиться спогадами чоловік.
Після того, як у місто вступили сили Росгвардії та інші підрозділи загарбників, хлопців і дівчат почали затримувати та допитувати. Багато знайомих Сергія, які пережили перебування "на підвалах", тепер звертаються один до одного як "брат підвалу" та "сестра підвалу".
У листопаді 2022 року Сергій спочатку не зміг повірити, що Херсон було звільнено від загарбників. Навіть тоді, коли в Інтернеті почали з'являтися перші відео, на яких військові ЗСУ на БТРах поступово наближаються до міста. Після цього відбулися радісні зустрічі жителів Херсона з нашими захисниками — ці моменти стали відомими у всьому світі.
"Багато людей зустрічали військових, але я спочатку вважав, що це може бути якась провокація. Ми чекали на сигнал від своїх, адже росіяни підготували велику кількість техніки: БТРи були розміщені на вулицях, а маленькі блокпости стояли по всьому місту. Я не мав уявлення, чия техніка де знаходилася. Коли прийшли наші військові, спочатку це не було так очевидно, але ми вже усвідомлювали, що обстановка змінюється. Здавалося, росіяни просто в паніці тікали, не витримавши натиску наших сил," - ділиться своїми думками він.
Дев'ять місяців окупації дуже скалічили Херсон. У багатьох було відчуття, що вони відстали від життя.
"Коли українські Збройні Сили нарешті ввійшли в Херсон, всі з великим захопленням вітали їх. Це була справжня радість, щира та невимушена. Проте, водночас, з'являлося відчуття, що важко повірити в реальність цієї події. Емоції були абсолютно щирими, і навіть деякі з наших військових відчували невелику ніяковість через те, як їх тепло зустрічали. Люди обіймали, цілували, щиро пригощали. В деякі моменти виникала думка: ось і все, війна закінчилася," - розповідає чоловік.
Зображення: Наразі Херсонщина щоденно зустрічає численні труднощі.
Перші п'ять днів місто залишалося в спокої, без жодного обстрілу. Відчувалася абсолютна тиша. Сергій мав відчуття, що в ці дні росіяни були зайняті чимось іншим: вони в поспіху залишали місто. Люди вільно гуляли вулицями, а на кожному розі можна було побачити наших військових на пікапах і цивільних автомобілях.
А далі стало відбуватися все те, що ми щодня читаємо в новинах: обстріли, загибель людей, теракт на Каховській ГЕС, порятунок людей. І - знову обстріли.
Нині Сергій, подібно до багатьох інших мешканців Херсона, прагне, щоб місто отримувало більше уваги.
"У Києві, зокрема в Охматдиті, було зібрано величезні суми коштів, і це безумовно позитивно. Проте в Херсоні ситуація зовсім інша: жодна лікарня не вціліла від обстрілів, і великих акцій по збору коштів для них не проводиться. Крім того, потреби військових залишаються незадоволеними. Міжнародні фонди, дотримуючись своїх принципів, надають допомогу дітям та цивільним, але військовим – ні. Тому підтримка ЗСУ залежить лише від нас усіх," - зазначає він.
Під час триваючого масштабного конфлікту більше 60% населення Херсону залишило місто. Проте, незважаючи на труднощі, деякі жителі вирішили повернутися назад. За три літні місяці цього року чисельність населення Херсону зросла на 12 тисяч осіб.
Однак у цьому випадку не йдеться про те, що люди повертаються до міста через відновлення безпеки. Багато з них роблять це через відчай та труднощі з адаптацією в новому середовищі. Дехто не зміг знайти роботу, інші ж мають обов’язки по догляду за близькими.
"Минулого року було скасовано виплати для більшості внутрішньо переміщених осіб, що суттєво позначилося на їхньому становищі. Раніше вони отримували кілька тисяч гривень, які хоч якось допомагали покривати витрати на житло. Це змусило багатьох повернутися назад, адже у них не було ні грошей, ні домівки. І траплялися випадки, коли люди поверталися додому, але потім, на жаль, ставали жертвами ракетних обстрілів", - з болем згадує волонтер.
Фото: Обстріли міста і області відбуваються щоденно
Цивільні особи опиняються під загрозою через те, що деякі райони з сусіднього окупованого берега розташовані настільки близько, що можна розглянути обличчя людей, які проходять повз. Попри те, що російські військові чітко бачать, хто є їхніми мішенями, вони не вагаються відкривати прицільний вогонь. Їм байдуже, чи це автомобіль швидкої допомоги, дитина чи літня жінка.
Перед початком війни Сергій неодноразово підкреслював, що Херсон — це місто, яке варто відвідати кожному туристу. Вражаючі Херсонські плавні, чудові Олешківські піски, острів Джарилгач та Арабатська стрілка — всі ці місця вражають своїми красотами. На жаль, нині вони опинилися на окупованій лівобережній частині.
Волонтер додає: коли місто звільнили, херсонці плакали від щастя. Це давало надію, що ось скоро звільнять і інші міста й села. Зараз, через два роки, Херсон живе на межі депресії, відчаю та зневіри, але водночас чекає і сподівається, коли закінчиться війна. Так само, як колись чекали звільнення самого Херсону.
