Поет і військовий Сергій Жадан: Спогади про загиблих повинні надихати, а не викликати відчай.
Про важливість збереження пам'яті про загиблих Героїв України, створення меморіальних місць та значущість воїнів в історії країни - у інтерв'ю Сергія Жадана для РБК-Україна.
Піклування про людей, які переживають втрату рідних внаслідок війни, є надзвичайно важливим аспектом вшанування пам’яті загиблих. Необхідно, щоб сім’ї не опинялися наодинці з бюрократичними труднощами, а отримували підтримку як від держави, так і від суспільства.
Ще однією ключовою складовою є формування пам'ятних місць, де громадяни можуть вшанувати пам'ять загиблих. Це можуть бути як меморіали і кладовища, так і парки, алеї чи спеціально призначені території, де люди збиратимуться, щоб висловити свої почуття і поділитися спогадами про тих, хто пішов з життя.
РБК-Україна звернулося до письменника, поета і музиканта, а тепер і військового Сергія Жадана, аби дізнатися його думку про те, яким чином потрібно вшанувати пам'ять fallen heroes.
- У 2020 році в одній зі своїх колонок до Дня пам'яті ви згадали про відкриття Меморіалу на місці загибелі танкістів під Пісками на Донеччині. "Кожен з нас рано чи пізно намагається про це говорити. Іноді фальшиво, іноді до щему". Що для вас означає пам´ять про загиблих. Щось змінилося відтоді в сенсі сприйняття?
Ситуація змінилася, адже тепер цей меморіал опинився під окупацією. Я не можу стверджувати, що він досі в доброму стані. Відтак, пам'ять перетворюється на простір, де ми зберігаємо згадки про цих героїв. Надзвичайно важливо, щоб ця пам'ять жила, і щоб, повертаючись туди, ми не забули про це місце та інші, які є символами сили, страждання і нашої історії. Сьогодні пам'ять стає платформою, на якій ми акумулюємо важливі речі, що потребують у майбутньому нашої уваги, розуміння та любові.
- Яким має бути цей майданчик? Якого висвітлення потребує ця пам´ять?
- Він повинен бути в належному стані. Це означає, що це місце — сад, парк чи ліс — вимагає нашої регулярної присутності. Пам'ять не повинна бути забутим та занедбаним простором. Вона вимагає нашої уваги, участі та постійного звернення до себе.
Стратегічна мета політики пам’яті полягає не в тому, щоб перетворити загиблих Героїв на безликі цифри, а в тому, щоб зберегти історичну цінність їхніх вчинків та подвигів для зміцнення національної ідентичності. Як, на вашу думку, має виглядати політика пам’яті?
Я повністю підтримую думку, що це не повинно перетворюватися на бездушні статистичні дані, адже за цифрами ховаються справжні обличчя, голоси і життєві історії. Коли ми згадуємо про загиблих, ми повинні пам’ятати, що за кожною втратою стоїть пам’ять, рідні, родини і ті, хто любив їх. Дуже важливо, щоб цей зв'язок зберігався.
Відео: "Пам'ятаймо про героїв": ветерани та ветеранки звернулися до всіх з закликом вшанувати пам'ять загиблих (youtube.com/Міністерство у справах ветеранів)
Щоб між тими, хто пішов, і тими, хто залишився, зберігалася безперервність любові, поваги та гідності, політика повинна бути зосереджена на людях, а не на цифрах і статистичних даних. Кожна особа мала свої мрії, надії, віру, любов, гнів та розчарування. Усі ці емоції продовжують жити в пам’яті про них, мов відблиски зірок, що згасли, але продовжують дарувати нам своє світло, надихаючи нас на нові сподівання та віру в краще.
Як передати кожному індивідуально, а також всьому суспільству загалом цю безперервність любові та пам'яті?
Важливим аспектом є людяність – необхідно говорити про живих і загиблих як про особистостей, а не просто як про умовні військові одиниці. У нашому суспільстві спостерігається тенденція сприймати армію та сили оборони як щось абстрактне. Це можна зрозуміти, але не варто це виправдовувати чи підтримувати.
Є хлопці і дівчата, які беруть до рук зброю і вступають у бій. Ми щиро їх любимо, поважаємо та підтримуємо, але не завжди задумуємося про те, що кожен із них має власну історію, свій досвід, страхи, сумніви, віру та надії. Тому, говорячи про військових та армію, важливо пам’ятати, що за цими званнями стоять живі люди.
Війна, що охопила Україну, вплинула на кожну родину: деякі втратили рідних у боях, інші мають близьких, які зараз борються на передовій. Як нам зберегти спогади, емоції та переживання та передати їх наступним поколінням?
- Згоден, що ця війна стосується всіх і кожного. І, навіть, якщо хтось якось демонстративно чи принципово намагається відмежуватися, то це скоріше жест заперечення очевидного. Тому що ця війна справді тотальна.
Тут важливим є момент налагодження комунікації між військовими та цивільними. Тому що, якщо глянути у наші соціальні мережі, там, звертаючись до військових, всі говорять: "Повертайтеся!" Це часто просто не відповідає реальності. Наприклад, в Харкові лінія фронту проходить за містом. Тобто військові фактично воюють у своєму місті. Вони нікуди не їдуть, вони перебувають вдома і їх не треба повертатися. І це дуже важливо.
Деякі цивільні сприймають армію як щось віддалене, що існує в іншій реальності. Сьогодні ми знаходимося в Києві, поблизу Могилянки, і тут немає війни. Це, безумовно, позитивно. Але війна триває в нашій країні, і військові є серед нас. Вони не вирушають у якусь іншу реальність чи за межі, а залишаються в рамках нашої держави. Це дуже важливо усвідомлювати.
Зображення: Сергій Жадан став частиною Збройних Сил України (facebook.com/serhiy.zhadan)
Щоб передати досвід майбутнім поколінням, важливо активніше обговорювати ці питання, спілкуватися та слухати військових. Необхідно створити умови, які б дозволяли їм вільно висловлювати свої думки та переживання, щоб вони не відчували сором або дистанцію. Ці дії слід вживати вже зараз, а не очікувати завершення війни, коли на вулицях з’являться тисячі ветеранів.
Говорити потрібно сьогодні і слухати потрібно вже сьогодні. Це взаємний процес. Має бути запит з боку суспільства і не має бути відчуження та дистанціювання з боку військових.
- Чи буде цей запит після перемоги?
Його можна активізувати, і необхідно розвивати. Тут відкривається величезний простір для діяльності, адже багато процесів залишаться нерозпочатими, якщо ми не обговорюватимемо їх і не будемо на них звертати увагу.
- Як ви вважаєте, чи вже відбулося відчуження?
У людей, які перебувають на передовій, та у тих, хто ніколи не був у таких умовах, зовсім різні переживання. Навіть якщо порівняти думки жителів прифронтових міст і тих, хто живе в тилу, можна помітити суттєві відмінності в їхньому досвіді. Я не ставлю оцінок і не намагаюся навішувати ярлики. Усі ці переживання мають своє значення, і їх не слід недооцінювати чи зменшувати. Важливо усвідомлювати, що деякі люди сьогодні потребують більше уваги, залучення та співчуття, оскільки вони стикаються з більшими ризиками та підвищеною загрозою.
Тепер ви також стали частиною військових. Яким чином, на вашу думку, потрібно виражати вдячність і повагу до тих, хто ще серед нас, а також вшанування пам'яті загиблих?
- Має бути почуття гідного ставлення як до людини, яка ризикувала своїм життям, здоров'ям, яка не побоялася стати на захист країни, а не як до статистичної одиниці. А ще важлива пам´ять для військових, які сподіваються, вірять і розраховують, що те, що вони роблять, не зникне, не розчиниться в історії.
Водночас, це так само важливо для всього суспільства. Навіть якщо воно не до кінця це усвідомлює. Тому що той досвід, що нині формується на лінії фронту, формує всіх нас, суспільство, країну. І ми будемо такими, якими себе сьогодні вважаємо, якими себе мислимо і будемо позиціювати. Тому питання пам'яті важливе для всіх нас. Важливо знайти правильну інтонацію, з якою ми будемо говорити про військових і цивільних, про тих, хто лишається на лінії фронту, і про тих, хто звідти повернувся.
Зображення: Тема пам'яті про військових має велике значення для суспільства в цілому, - Сергій Жадан (facebook.com/serhiy.zhadan)
Чи настав цей момент? Адже багато наших співвітчизників переконані, що наразі всі ресурси та зусилля повинні бути спрямовані на підтримку фронту, а не на організацію Національного військового меморіального кладовища.
Безсумнівно, це питання потребує уваги. Військовий цвинтар — це не просто місце, а символ вшанування пам’яті. Нещодавно ми проводили в останню путь одного з наших бійців у Харкові на Алеї Героїв. Це говорить про глибоку повагу. Сюди приходять родичі, товариші по службі, і вони мають можливість вшанувати того, хто був поруч, з ким ділили не тільки труднощі війни, але й дружбу, любов та повагу.
Ця людина не зникла попри те, що вона лежить в землі, і її ніби фізично немає. Лишається пам'ять, лишається її присутність, цей контекст, відчуття пов'язаності. Дуже важливо, щоб такі алеї були місцем сили, любові та гідності.
Це якраз дуже на часі. Це не треба відкладати на майбутнє. Є великий ризик, що щось забудеться, зітреться, деформується, десь у нас зіб'ється якийсь приціл, змістяться акценти. Якісь речі, які сьогодні є дуже важливими, болючими, які сьогодні нас тримають, завтра просто забудуться або розмиються. І це буде найгірше.
Якою повинна бути діяльність митців у збереженні пам’яті про російсько-українську війну та кожного захисника і захисниці, які пожертвували своїм життям заради існування нації?
Вони здатні виконувати роль фіксаторів та репортерів. Вони можуть обговорювати ці питання та привертати до них увагу. Їхній голос надає їм можливість свідчити про події. На мою думку, цю можливість не варто недооцінювати.
- А якщо говорити про вашу роль як митця і військовослужбовця?
У нашій команді ми започаткували Радіо Хартія. Цей проєкт став можливістю для наших військових висловити свої думки та переживання. Ми прагнемо, щоб ті, хто знаходиться в тилу, могли дізнатися про тих, хто на передовій, побачити їхні справжні обличчя, почути їхні голоси, інтонації, силу, а також моменти вразливості, іронії, сарказму та щирої відвертості.
В Хартії зараз будемо запускати проект, який присвячений пам'яті наших загиблих бійців. Хочемо зробити сюжети про кожного з них. Щоб нікого не забути, щоб всіх згадати, щоб зафіксувати пам'ять про кожного з них. Це страшенно важливо для всіх - і для родин цих бійців, і їхніх побратимів.
Ви ведете бесіди з родинами, які втратили близьких. Які їхні думки? Які потреби вони відчувають у цей нелегкий час?
Зимою, ще до початку мобілізації, я гастролював з гуртом "Жадан і Собаки" по країні, збираючи кошти на підтримку військових. Одного дня мені написала жінка з Троєщини, що втратила сина. Він завжди наспівував нашу пісню "Троєщина", коли вирушав на бойові завдання, вірячи, що її мелодія стане його оберегом. На жаль, він загинув, і для його матері це стало величезним горем. Вона запитала: "Чи можу я прийти на ваш концерт з фотографією сина, щоб ви поставили її на сцені? Він ніколи не був на ваших виступах, але мріяв потрапити до вас".
Вона вже кілька разів до нас приїжджала. Ми ставимо портрет на сцені, і в такий спосіб він з нами. Для нас це велика честь і велика радість підтримати людину бодай в такий спосіб, згадавши хлопця. І те, що тисячі людей, які приходять на концерти, чують вперше про нього, бачать його обличчя на фото, та згадують його досвід - це теж про пам´ять.
Зображення: У підрозділі, в якому служить Сергій Жадан, стартувало Радіо Хартія. В планах — створення проекту, присвяченого вшануванню пам'яті наших полеглих воїнів (facebook.com/serhiy.zhadan)
Отже, можна підійти до питання скорботи та жалю з іншого боку. Хоча ці емоції цілком зрозумілі. Для його матері, сестри та друзів це справжня втрата, але вони знайшли в собі сили і стверджують, що він залишився з нами. Вони не використовують минулий час, коли говорять про нього; поки його обличчя присутнє, поки його фотографія займає місце на сцені, він живий, він з нами.
Це неймовірно зворушливий і особистий аспект, що відображає силу тих людей, які відкрито розповідають про свої страждання, водночас знаходячи в собі ресурси для подальшого руху вперед, ділячись своїми переживаннями та любов’ю.
Щодня о дев'ятій ранку ми відзначаємо хвилину пам'яті. У США, наприклад, існують різні способи вшанування загиблих, такі як приспущення державного прапора або загальна зупинка транспорту, коли люди віддають шану тим, хто віддав своє життя. Яких традицій бракує Україні? Які методи увічнення пам'яті могли б бути впроваджені у нас?
- Ставлення з боку суспільства та держави до родин загиблих має бути гідне, шанобливе і цивілізоване, а не сухе бюрократичне і матеріальне. У нас в Хартії дотримуються хвилини мовчання за полеглими.
Пам'ятаю, як я останній раз зайшов до командира у справах, а тут дев'ята година і він каже: "Ми згадуємо наших хлопців і дівчат". Всі встали і замовчали на хвилину. Це не показово зроблено на камеру, аби щось комусь щось довести. Це щиро, по-справжньому.
Чи відчуваєте ви, що сприйняття смерті на війні до 2022 року та після початку повномасштабного вторгнення змінилося?
- Нема такого відчуття, бо коли з цим стикаєшся особисто і це не просто якась абстрактна смерть, про яку ти читаєш, а ти знав цю людину, був на похованні, спілкуєшся з людьми, які її знали, любили, служили разом, то все це має ту саму глибину, різкість, болючість, як і завжди.
Смерть завжди залишається смертю, і її чисельність не зменшує її значущості. Це найбільша втрата, з якою можна зіткнутися. Найважчою частиною цієї війни є втрата наших співгромадян.
У одному з ваших інтерв'ю ви зазначили, що "якщо ти наважуєшся зануритися в область, що максимально наближена до смерті, це означає, що щось тебе надихає, і ти слідуєш якимось внутрішнім імпульсам". Це вказує на певне внутрішнє сприйняття. Чи змінилося ваше ставлення до концепції смерті з тих пір?
Ні, це продовжує бути надзвичайно болісним, різким і чимось, що не може залишити нікого байдужим. Нещодавно ми відвідали поховання. Коли опиняєшся на Алеї слави і бачиш, як прапори майорять під сонячними променями на вітрі, їх стає все більше і більше — це викликає жахливе відчуття болю. Проте, з іншого боку, це також надає сили, оскільки усвідомлюєш, що ці втрати не можуть залишитися без сенсу.
Вони потребують нашої подальшої роботи, нашої включеності. Вони мають мотивувати, а не послаблювати і деморалізувати. Вони повинні давати силу, бо це почуття відповідальності, гідності, великої любові до людей, які полягли заради тебе, заради всіх нас.
