Саботаж з боку державних службовців та деколонізація через активний опір. Як Одеса позбавляється від російських уявлень - журналістський репортаж.
Одеса була заснована в 1789 році російською царицею Катериною ІІ та стала четвертим за розмірами містом імперії. Порт приваблював іноземців, шукачів кращої долі та авантюристів, тому згодом там виник і розвинувся харизматичний кримінал, непересічний гумор, курорти та кіно...
Сучасна війна Росії проти України змусила багатьох мешканців українського півдня переосмислити міфи радянських часів про місто чарівних бандитів із окремою "одеською мовою".
Та все ж виконання закону про "Про заборону пропаганди російської імперської політики і деколонізацію топонімії" відбувається в Одесі чи не найповільніше, якщо порівнювати з іншими містами України, і наштовхується на опір мешканців і саботаж місцевої влади. Досі документація на демонтаж 13 пам'ятників російським поетам і царям тут чекає на розгляд Одеської міськради.
Противники деколонізації міста кажуть, що прагнуть захистити мультикультурність та ідентичність Одеси. Їхні опоненти наполягають, що за словами про захист мультикультурності часто приховується прагнення убезпечити існування в Одесі переважно російської культури.
Найбільш завзяті противники деколонізації написали листа до ЮНЕСКО із закликом повпливати на українську владу і "зупинити спотворення" Одеси, чиє історичне середмістя перебуває під особливим контролем організації.
Журналістка УП.Культура Анастасія Большакова повернулася з Одеси і ділиться своїми враженнями про те, скільки ще часу місту залишилося бути в тіні власного міфу.
У новому році Одеса поки що не відчула на собі холодних морозів. Місцеві жителі гуляють вулицями, насолоджуючись теплом сонячних днів. Промені сонця освітлюють центральні райони міста, підсвічуючи тріщини та обдерту штукатурку на старовинних будівлях, а також грубі балкони, що додають їм особливого шарму, і фасади, прикрашені графіті.
З істориком мистецтва Кирилом Ліпатовим ми зустрілися в парку Тараса Шевченка. Серед зелені дерев, неподалік Алеї героїв, прихована колона, присвячена імператору Олександру ІІ. Цей російський монарх став правителем в той час, коли Шевченко відбував заслання в Казахстані. Олександр ІІ помилував багатьох політичних в'язнів, проте український поет залишився в вигнанні ще на три роки. Крім того, Емський указ Олександра ІІ заборонив публікацію творів українською мовою, включаючи і роботи самого Шевченка.
Олександрівську колону в парку переназивали тричі й усе в ХХ столітті: пам'ятник ІІІ Інтернаціоналу в 20-х роках, 300-річчя возз'єднання України з Росією в 1954-му, монумент Олександру Суворову - в 70-х. В 2012 році, вже в незалежній Україні, їй повернули оригінальну назву на честь російського царя і відновили - з двоголовим орлом, мономахівською шапкою, гербом Одеси.
На цих протиріччях базується сучасне місто.
Тепер ця колона стала однією з претенденток на видалення з публічного простору. Загалом, 19 пам'яток, пов'язаних із російською імперією, підлягали знесенню. Наразі в списку залишилося 13 таких об'єктів, але документи на їх демонтаж ще не були затверджені міською радою. Лише пам'ятник Володимиру Висоцькому, що знаходиться біля Одеської кіностудії, вдалося швидко демонтувати та передати на зберігання відповідній установі. Що стосується стели Леніна на монументі "Крила перемоги", її зняли місцеві активісти.
Дивно, але більшість символів Російської імперії були відновлені або створені в Одесі протягом останніх тридцяти років, вже в часи незалежності України. Серед них – пам'ятник Пушкіну біля музею, що носить його ім'я (з початку повномасштабної агресії він укритий від обстрілів у дерев'яному саркофазі, розмальованому місцевими жителями в червоно-чорні кольори), а також скульптура Бабеля і монумент Катерині II.
Кирило Ліпатов став одним із підписантів звернення до ЮНЕСКО з проханням зупинити деколонізаційні заходи в місті. Він підкреслює, що багато з пам'яток, які планується демонтувати, є невід’ємною частиною архітектурного комплексу історичного центру.
"Процеси, які називають деколонізацією, дійсно відбуваються. Але чи можна це назвати послідовною роботою на різних рівнях? Я б так не сказав. Головна моя претензія до деколонізаційних ініціатив в Одесі - вони відбуваються реактивно, непослідовно й, можливо, навіть кулуарно. Якщо ми прагнемо отримати сталі результати, ці процеси повинні бути більш відкритими, із залученням експертної думки й громадськості".
Перед війною Кирило Ліпатов займав посаду в Одеському художньому музеї під керівництвом Олександра Ройтбурда. У бесіді він демонструє обдуманість і спирається на свої знання культурних явищ. Проте, у своїх публікаціях на Facebook він називає тих, хто підтримує деколонізацію Одеси, "інтегральними націоналістами".
У дослідженнях пам'яті можна виділити дві основні парадигми: презентизм і критичний підхід. Презентизм стверджує, що наше розуміння минулого нерозривно пов'язане з сучасними уявленнями та контекстом. Це призвело до виникнення багатьох значущих явищ, таких як "недосказані історії" в американській історіографії, серед яких жіноча історія, історія афроамериканців та інші.
Проте презентизм може викликати феномени, що нагадують Cancel Culture, і в деяких випадках призводити до певного регресу.
Наприклад, французький історик Еммануель Фюрекс характеризував це як відновлення історичних пам'яток до їхнього первісного вигляду. В Одесі ми спостерігали подібний процес: пам'ятник Катерині II був встановлений у 1901 році, але демонтували його вже в 1918-му. Для отримання дозволу на його встановлення влада витратила чимало зусиль, і це стало можливим лише за часів правління Олександра III. Однак пам'ятник протримався не так уже й довго, а вже за часів незалежної України він знову повернувся в міський простір. Отже, необачна робота з історією може призвести до її несподіваних проявів.
Знесення цих монументів не гарантує змін у свідомості містян, вважає Ліпатов. Щоб Одеса стала українським містом, потрібно працювати із символами, що в ньому перебували й будуть з'являтися:
"Робота з публічним простором і колективною пам'яттю має бути виваженою. Якщо незручне минуле просто ховати чи знищувати, це не призведе до осмислення. Тому я був одним із ініціаторів того, щоб автентичні скульптури з пам'ятника засновникам Одеси (та Катерині ІІ, - УП) були перенесені до музею. У музейному просторі, який є своєрідною "стерильною лабораторією", можна проводити дискусії та конкурси з переосмислення цього монумента".
"Українська правда" впродовж кількох тижнів намагалась отримати від Одеського департаменту культури інформацію, на якому етапі зараз перебуває розгляд документів про демонтаж російських і радянських пам'ятників. Але відповідь ми так і не дочекалися - чиновники вдались до традиційних методів комунікації: директор департаменту у відпустці, а без нього такої інформації не дають.
Пам'ятник Катерині в даний час зберігається в Одеському художньому музеї, оскільки його демонтували ще у 2022 році. Внутрішні експозиції музею включають роботи Максима "Далі" Кривцова, мандрівну виставку World Press Photo 2024, а також твори сучасних українських художниць. Науковий відділ музею наразі займається "переосмисленням" спецфондів, серед яких чимало картин російського імперського періоду.
Ось як описує цей процес комунікаційниця музею Валерія Шевченко:
Перегляд усталених поглядів на історію, коли частина громади є їхніми носіями, вимагає від дослідників вмілості акробата, щоб уникнути обох крайнощів. По-перше, існує спокуса спростити проблему і зарахувати всіх учасників до прихильників режиму. По-друге, є ризик завдати ще більшої шкоди, коли люди похилого віку опиняться в абсолютно незнайомому для них середовищі символів нової епохи. Тому однією з основних задач є спроба створити місток між минулим і сучасністю.
Однак Валерія відзначає, що створення подібних зв'язків між музеєм ускладнюється через брак фінансування для залучення спеціалістів та проведення заходів. Тому на публічні лекції та обговорення можна не сподіватися.
Прогулюючись містом, звертаю увагу на старовинні будівлі, прикрашені "Блакитними щитами" — символами, що нагадують про необхідність захисту цих архітектурних пам'яток з боку місцевої адміністрації та їхніх нинішніх мешканців.
Більшість споруд тут набагато старші за імперські пам'ятки, які захищають противники деколонізації. Одеське середмістя в стилі класицизму сформувалось у 19-му столітті. Творцями його стали європейські архітектори та інженери, що прибули до Одеси на хвилі розвитку міста й портової зерноторгівлі. У радянський період на вулицях з'явився конструктивізм. А в 21 столітті - багатофункціональні комплекси з вкрапленнями поштоматів, літніх майданчиків, терміналів і МАФів довкола.
Розповіді про багатокультурне середовище постійно прославляються, в той час як про стан архітектури досі не виникло жодного жарту. Руйнування стали невід’ємною складовою війни, хоча сама війна не завжди була їхньою причиною.
"Нематеріальна культурна спадщина часто сприймається як більш важлива, ніж нерухома. І це не дивно, адже саме нематеріальні складові — такі як оповіді, традиції та атмосфера певного місця — надають йому унікальності. Проте вся ця взаємодія та емоційний фон грунтуються на архітектурних рішеннях і плануванні міст. Якщо не звертати уваги на нерухому спадщину, цілісність системи просто не зможе функціонувати," - зазначає Яна Образцова, співзасновниця громадської організації Pixelated Realities і координаторка Стратегії розвитку культури Одеси.
Щоб вирішити зазначені проблеми, команда Pixelated Realities створила посібник з культурної спадщини Одеси та активно працює над оцифруванням важливих архітектурних об'єктів. У цьому документі представлено інформацію про стан пам'яток та рекомендації щодо їх збереження – це лише перші кроки у цьому напрямку. Громаді слід зосередити увагу на своєму оточенні.
Наприклад, жителі можуть брати участь у невеликих ремонтах: піклуватися про двері та вікна. Як підкреслює активістка, важливо усвідомлювати, що заміна старих воріт або вікон часто є недоцільною, оскільки вони можуть бути унікальними зразками ковки 19 століття.
Місто повинно розробити стратегічний план управління своїми об'єктами та підготувати науково-проєктну документацію для історичного центру. Це дозволить чітко визначити, які об'єкти потребують збереження. Наприклад, в Одесі досі відсутні наукові дослідження, які б встановлювали оптимальну висоту забудови. Без таких аналізів неможливо створити ефективний план охорони, адже рішення, що базуються лише на політичних рішеннях, є ненадійними та не мають достатньої обґрунтованості.
До процесу деколонізації Одеси приєднуються й більш радикальні активісти. Вказівники, що вказують на вулицю Пушкіна, замальовані чорним. Саме на Приморському бульварі Пушкін уже бачив подібні акції — червона фарба на його бюсті, поліетиленові мішки й пікети.
Позаду постаменту, на одній з адміністративних будівель, колони прикрашає плакатна плащівка в колір прапора. Поки пам'ятник стоїть, плакати нагадують, що Одеса - це Україна.
Спосіб, яким місцева адміністрація та комунальні служби дбають про пам'ятник поету, очищаючи його після протестів і захищаючи від можливого зносу, вражаюче контрастує з умовами, в яких жив Олександр Пушкін в Одесі. Поет перебував у місті під час свого південного заслання трохи більше року — з червня 1823 року до липня 1824 року.
У внутрішньому дворику будівлі, де проживав герой, гостей вітають старовинні дерев'яні вікна та двері, м'яке, приглушене освітлення і стіни, що покриті тріщинами. В даний час відвідувачів не так багато, тому команда музею, що функціонує тут, щиро цінує кожну нагоду поспілкуватися з прийдешніми.
У оповідях про Одесу, пов’язаних із Пушкіним, все виглядає немов у казці. Місто постало, наче за чарівним жестом, як у легендах, де поет закохувався і черпав натхнення, хоча й висловлював сумніви, що навколо нього лише "голий степ". Експонати представлені в довільному порядку, з підписами українською та російською мовами, причому перша часто трапляється рідше.
Неочікувано в останній залі помічаю стенд з офортами і збірками творів Шевченка. Екскурсовод пояснює, що з ним Пушкін пов'язаний опосередковано через російського поета Василя Жуковського. В Одесі Тарас Шевченко ніколи не був, але за легендою фарби для малювання йому надсилали саме з цього портового міста.
"Хотя они и не пересекались в жизни, их истории имеют удивительное сходство. Оба были бунтарями и творцами: Пушкин часто дополнял свои рукописи набросками портретов, что подчеркивало его художественный талант. Они существовали в одно и то же время, и народная молва, как будто, связала их вместе. Позже к этому кругу борцов за народные идеалы был причислен и Горький," - объясняет дама, говоря о сборнике с тремя именами.
Озирнувшись на Театральній площі біля пари туристів, помічаю брунатну стелу - "Героям Радянського Союзу Одещини". Ще в 2022 році місцева влада обіцяла перенести пам'ятку до Алеї слави, а фасади відреставрувати. Відтоді панує штиль.
До воріт Одеського художнього музею прямують відвідувачі й зникають за високим порогом. У його підмурках збираються дослідники міста, історики, журналісти та інші культурні дієвці. Підвал Одеського художнього музею зберігає рами від полотен, що зараз перебувають у фондосховищах.
Тут активно ведуться дискусії, в яких минуле постає як виклик і водночас як ресурс. Лише через п'ять хвилин після початку заходу вже можна відчути перші емоційні обговорення. На сцені спікерки спілкувались українською мовою, в той час як кілька учасників з аудиторії відповідали їм російською.
Що таке колективна пам'ять? Це знання, яке формується та передається через певні наративи. Найскладніше для тих, хто звик до цих наративів, - це розпізнати їх недоліки та проаналізувати заплутані аспекти. Важливо, щоб ми спілкувалися один з одним; якщо ж ми починаємо навішувати ярлики, це тільки заважає прогресу. Ключовим є вміння вислухати думку іншої людини, - зазначає на сцені дослідниця та докторка філософських наук Оксана Довгополова.
І справді, авдиторія цього обговорення є різною, а дискусія триватиме дві години. Розмова про минуле переростає в суперечку щодо приватного права на розвиток свого міста, проблеми децентралізації, неартикульовану присутність у місті інших національних меншин. З минулого виринає лише рескрипт Катерини ІІ про створення гавані у Хаджибеї, поселенні, що передувало сучасній Одесі.
Учасники панельної дискусії використовують академічну термінологію. Іноді складається враження, що таким чином вони намагаються уникнути запитань від надто наполегливих супротивників.
"Завдання, яке ми з колегами бачимо перед собою - інтегрувати регіональну пам'ять у загальноукраїнський гранд-наратив. Ця пам'ять має об'єднати українців, зі збереженням специфіки мультикультурності для таких міст, як Одеса. І головна задача полягає в тому, щоб ми не протиставляли місто Києву чи Харкову абощо, а навпаки шукали та прокладали об'єднуючі містки", - розповідає історикиня та начальниця Північно-Східного міжрегіонального відділу Українського інституту національної пам'яті (УІНП) Марія Тахтаулова.
Сьогодні мультикультурність Одеси виглядає більше як легенда, ніж реальність. Історики, які досліджують це питання, зазначають, що домінуючою є російська культура, яка найяскравіше виражена у міському житті. Незважаючи на те, що місто регулярно відвідувала Леся Українка, а Олександр Довженко займався сценаріями на кіностудії ВУФКУ (Всеукраїнське фотокіноуправління - УП) та Юрій Яновський працював головним редактором, пам’яток їхньої спадщини в Одесі залишилося небагато. Крім того, варто згадати про Хаджибей — порт, який процвітав під час Османської імперії.
Однак зміни відбуваються поступово і непомітно. Сквер Паустовського отримав нову назву на честь Номана Челебіджіхана, засновника Кримськотатарської Республіки. Також виникають ідеї перейменувати сквер Космонавтів на парк Лесі Українки та встановити їй пам'ятник.
Повномасштабне вторгнення стало потужним імпульсом для обговорень щодо деколонізації. У цей період у місті почали активно говорити про нову, не російську епоху, а також про альтернативну, поза російську ідентичність та історію. Протягом деякого часу рушійною силою цих дискусій стали члени бізнес-клубу Одеси, які об'єдналися в рамках ініціативи Odesa Decolonization.
Яна Борцова з організації Pixelated Realities зазначає: "Обговорення цього міфу стало більш широким, виходячи за рамки вузького кола активістів, експертів чи академічних дебатів. Хоча, можливо, раніше й існували книги на цю тему, їх ніхто не піднімав для публічного обговорення".
Зараз у цій дискусії спостерігається відкат. Яна каже, що обговорення змінило фокус на закон про деколонізацію замість обговорення глибинного дослідження проблеми.
"Те, що ми спостерігаємо в даний момент, нагадує інерцію після потужного імпульсу. Всі верстви суспільства, культурні установи, бізнес-структури та державні органи почали активізуватися. Цей процес певним чином ускладнив закон про деколонізацію, який спростив деякі аспекти, а також активність Українського інституту національної пам'яті. Проте, імпульс все ще діє, і важко передбачити, якими будуть його наслідки," - міркує Борцова.
Ваша подорож Одесою завершується в затишній кав'ярні-книгарні, що відрізняється своєю атмосферою. На полицях виставлені світові бестселери в українських перекладах, а також численні видання про урбаністику. Окрема секція присвячена сучасній одеській літературі: тут ви знайдете краєзнавчі дослідження, вірші та прозу українською мовою. Тим часом працівниці книгарні активно обговорюють нові вивіски, які з'являються в місті — їх стає все більше, і більшість з них виконана українською.
