"Що насправді об'єднує нас? Це кохання". Олена Тополя розмірковує про свої стосунки з чоловіком, життя поруч зі свекрухою, а також про політикиню, яка "відмовилася" від участі у Євробаченні.

Олена Тополя — відома українська співачка та композиторка, яка представляла свою країну на міжнародному пісенному конкурсі Євробачення в Осло. Вона є дружиною Тараса Тополі, фронтмена популярного гурту "Антитіла". У подружжя росте троє дітей. Після початку вторгнення Олена разом із дітьми знайшла притулок у США, тоді як Тарас і його музичні побратими вирушили на фронт, виконуючи обов'язки парамедиків. У серпні 2022 року їх демобілізували, і вже у вересні 2023 року Олена повернулася на батьківщину з синами та донькою.

У бесіді з OBOZ.UA артистка відкрила нові сторінки свого життя в умовах війни, детально описала важку операцію, яку перенесла після появи на світ донечки, а також поділилася тим, що переживає складні зміни як у особистому, так і в професійному плані.

- Олено, ми з вами мали невелике інтерв'ю одразу після вашого повернення зі США. Згадую, ви просто сяяли від щастя, що вже вдома. Однак чи не виникало згодом сумнівів щодо доречності повернення в Україну з дітьми в розпал війни?

Протягом року і восьми місяців я відвідала Україну тільки двічі: перший раз на тиждень, а другий — всього на чотири дні. Проте з чоловіком ми зустрічалися частіше. Коли я повернулася, зрозуміла, що більше не планую їхати з дому. Якщо ж виникне така потреба, то лише разом з Тарасом. Самостійно з дітьми — ні за що. Незалежно від того, що мені радять чи куди відправляють. Тим більше, що моя віза в Америку закінчилася, і нову мені не видали — і я цьому дуже рада (сміється).

Мій дозвіл на перебування в цій країні закінчився 25 грудня минулого року. Я вирушила до польського посольства, оскільки наше не працює. Всі документи я заповнила бездоганно, адже маю досвід у цій справі. Під час співбесіди мені ставили питання, на які я відповідала. Однак, можливо, моє ставлення до візи видалося їм недостатньо ентузіастичним, і в результаті мені відмовили (сміється). Я планувала поновити візу не через якісь конкретні плани, а на всякий випадок, плюс до того ж, у мене є родичі в Польщі. Проте в посольстві так і не внесли дозвіл у мій паспорт. Хочу зазначити, що це вперше, коли я зіштовхнулася з подібною ситуацією. Раніше мені видали візу на цілих 10 років.

Коли ви ухвалили рішення про народження вашого первістка в США?

Так, коли прийшов час народжувати. Але це рішення не було моїм — його дуже хотів чоловік, а я, чесно кажучи, не прагнула туди йти. Америка... Я не маю нічого проти людей, які там живуть, але мушу зізнатися: ця країна мені не до вподоби. Чомусь у мене з дитинства склалося таке ставлення до двох країн — Росії та США. І з роками нічого не змінюється.

Щодо сумнівів про повернення в Україну, я не відчувала страху, коли везла дітей додому, адже довіряю своїм відчуттям. Однак, зізнаюся, у мене виникали різні думки – я їх називаю "маленькими демонами". Але, на мою думку, ці коливання лише знижують впевненість у собі, у своїй інтуїції і в тій божественній енергії, що нам дана. Коли починаєш сумніватися і більше зосереджуєшся на думках інших, на їхніх страхах, ти ризикуєш втратити себе. Життя стає сприйнятим через призму чужих переживань. Я ж вважаю, що важливо ставити собі запитання і слухати свої власні відповіді.

- Як час вимушеного перебування за кордоном змінив вас?

Вірю, що кожен із нас пережив суттєві зміни, і я не є винятком. Моє сприйняття життєвих цінностей змінилося, я почала більше цінувати різні миті. Вони стали глибшими та усвідомленішими. Тарас також зазнав значних змін. Деякі речі, які для мене стали важливими, для нього виявилися навпаки. Чи можливо щось із цим зробити? Я не відчуваю бажання впливати на ситуацію.

Мої зміни стали результатом певних життєвих ситуацій, які призвели до того, де я зараз знаходжуся. Але я не можу створити схожий досвід для когось іншого, адже це не працює так просто. Лише пройшовши через власний аналіз, усвідомлення та різноманітні стани, можна відкрити нові відчуття та сприйняття. Поділитися цим досвідом виявляється неможливим. Не можу вказувати, переконувати чи навчати когось, оскільки я не в силі стерти певні моменти з його пам'яті, і він також не може цього зробити. Його враження, переживання і те, що його торкнуло, стали причинами його змін. У тих, хто перебуває на фронті, а також у людей, які стикаються зі страхом смерті, відбувається безліч процесів у свідомості. Кожен з них знаходить щось важливе для себе.

Чи ділився він з вами своїми враженнями з фронту, чи намагався вас уберегти від цих спогадів?

- Він не розповідав у подробицях. Чи були в мене думки бути в той час поряд? Не було таких ідей. У мене все ж таки троє маленьких дітей. Але якби я знала, що чоловік може мене підмінити з малими, могла теж піти служити. Я можу, правда, відчуваю, що зможу. Я не проходила під час великої війни військової підготовки, проте ще до вторгнення ходила на курси медичної підготовки. Бувала в тирі - наче непогано виходить стріляти.

Які поради ви могли б дати парам, які в умовах війни стикаються з труднощами у стосунках на відстані?

- Відверто кажучи, не знаю, що порадити. Єдине: максимально використовувати всі можливості бути разом. Усе, що тільки можливо. Коли ви біжите за якимось комфортом, безпекою, знайте, що можете втратити ціле майбутнє. І в чому цей комфорт? Щоб діти навчались, були нагодовані й жили зі зручностями? А якщо постаратися зробити разом цей комфорт? Може, не такий, але родина вкупі. А спокійне життя з басейном у дворі абсолютно не потрібне, якщо сім'я в розлуці. Яким дітям сподобається, коли їхня мама постійно сумна, а поруч немає тата, який міг би бути разом з ними. Таке нікому не до вподоби.

Які у вас були взаємини з матір'ю Тараса?

Ми дійсно є дуже різними людьми — в наших цінностях і уявленнях. Це призводило до певних труднощів у деяких ситуаціях, але в інших випадках все йшло гладко. Це зрозуміло, адже я доросла жінка, і кожен з нас відчуває незручність, коли змушений жити за чужими правилами. Нажаль, це реальність для багатьох українців — адаптуватися до нових умов. Проте, якщо є хоч якась можливість покладатися на свої власні сили, варто обирати саме цей шлях. Я дуже вдячна мамі Тараса та її чоловікові Алексу за всю їхню підтримку — вони зробили для нас неймовірно багато.

Олено, переглядаючи світлини ваших дітей у соціальних мережах, не можна не звернути уваги на те, що ваш найстарший син - це справжня ваша копія. Як так сталося?

Не знаю, можливо, це через те, що я його справді хотіла. О, саме вчасно Ромашка зайшов до кімнати. Він у нас дослідник. Я дуже люблю спілкуватися з ним про природу і все живе — клітини, молекули. Він завжди чимось займається — вивчає прапори різних країн, Марс, гори. Я також маю захоплення планетами та природою, тому наші бесіди завжди виходять дуже природними і цікавими.

Марко — це хлопчик, якого можна охарактеризувати як "енергію у русі". Він не здатен залишитися на місці ані на хвилину. Його активність вражає! Увага його витримує максимум 30 секунд, після чого він з легкістю переходить з однієї ідеї на іншу. Можливо, в ньому є щось від мене, адже я також часто приходила на уроки, трохи слухала, а вже за хвилину починала писати вірші (сміється). А ще через 30 секунд у моїй голові могла виникнути нова мелодія. І поки тривав урок, вчитель не витримував: "Кучер, що я тільки що сказав?" (сміється).

А що скажеш про Марійку? Вона у нас справжня генерал-полковник! Дуже активна жінка! Вона може не лише командувати, але й малювати, танцювати — часто все це робить одночасно. Признаюся, коли дізналася, що стану мамою дівчинки, я трохи злякалася. Адже з хлопчиками я вже все знаю, а тут все по-іншому. Проте з Марійкою мені було навіть легше, ніж із синами. Це так цікаво — вона обожнює сукні, паєтки, блискучі камінчики, вже починає цікавитися моєю косметикою.

У молодості ви уявляли себе матір'ю трьох малюків?

Ні, я ніколи не замислювалася про дітей. Більше того, я була впевнена, що не вийду заміж — вважала, що це мені зовсім не потрібно. Чому? Я відчувала себе господинею власного життя, і це мені дуже подобалося. Під вінець я не збиралася, чесно кажучи. Проте тепер я не шкодую, що все склалося інакше. Чи плануємо ми четверту дитину? Я не думаю про це, оскільки під час вагітності з Марійкою в мене повністю розійшлися м'язи на животі. Мені довелося проходити операцію, ставити спеціальну сітку. Фізично я не можу більше народжувати. Можливо, є інші варіанти, але це було б дуже небезпечно як для мене, так і для дитини.

- В інтерв'ю нашому виданню хореографиня Олена Шоптенко теж зізнавалася, що "заробила" діастаз м'язів живота, бо через три тижні після пологів погодилася працювати у новому проєкті.

Я також сильно навантажила себе. Під час вагітності з Марійкою мій живіт став дуже великим. Навіть при незначних зусиллях у мене починали виникати болі та дискомфорт. Потім я не могла нормально їсти: здавалося, що лише трохи перекусила, а живіт виявлявся настільки великим, ніби я з'їла слона. Органи знаходилися не під м'язами, а прямо під шкірою. Я зрозуміла, що так далі продовжувати не можна, тому вирішила провести операцію. Тепер усе добре, сітка тримається. Проте я не змогла дотримуватися обережності після втручання – відразу сіла за кермо, вирушила у далекі подорожі та почала тренування. Через це на моєму животі залишився досить помітний шрам. Тепер розмірковую про татуювання або шліфування.

Признаюся: коли ви з дітьми повернулися з Америки і почали з'являтися на публіці, ми не могли вас впізнати. У своїх бесідах ви згадували, що ваша вага перевищувала 40 кілограмів.

Це все викликано стресом. Я намагалася споживати більше їжі, але все одно все зникало. Ця ситуація почалася ще в Америці і продовжилася тут. З часом усе постало на свої місця - зараз я важу 50 кілограмів. Це моя звичайна вага, і я почуваюся в ній комфортно.

Одного разу я проводила інтерв'ю з Тарасом Тополею. Він розповів мені, що в день нашої бесіди вирішив взяти вихідний і залишився вдома, щоб піклуватися про своїх маленьких синів, адже його команда поїхала з виступом в інше місто. Чи можна з ним залишити трьох дітей?

Таке, звичайно, трапляється, але ненадовго (сміється). Зазвичай на допомогу приходять або моя мама, або няня. Проте зараз вона поїхала за кордон із власними дітьми, і ми дуже чекаємо на її повернення. Тому поки що допомагає мама. А ще тато Тараса відвозить хлопців на додаткові заняття. Інші домашні справи, в основному, лягають на мої плечі. Єдине, що я роблю рідко, — це миття вікон. По-перше, це займає багато часу. По-друге, потрібно, щоб була відповідна погода, інакше все швидко висихає. А ще ми на п'ятому поверсі, і не завжди можу стежити за дітьми. Вони граються, штовхаються, хапаються за ноги (сміється). Особливо Марія завжди знаходить привід для веселощів. Чи може Тарас чимось допомогти? Ні, не через брак часу, а просто він ніколи не робив цього.

Є моменти, про які я прошу, на яких наголошую, акцентую, тому що він подає приклад хлопцям, але це не історії з вікнами (усміхається). Є речі, які так і не змінились, на жаль, а інші навпаки - дуже. Але ж немає людей, які залишаються одними й тими самими протягом життя. Коли ти вибираєш пару, маєш розуміти, що завтра твій обранець може бути іншим. Ми якось домовилися: розповідати все одне одному відверто. І це дуже допомагає. Мені цікава, наприклад, думка Тараса з приводу якихось моїх вчинків, йому, напевно, теж важлива моя думка.

Знаєте, ми за характерами дуже різні. Особливо багато чого змінилося в той час, коли я жила з дітьми за кордоном, а він - тут. Що ж тоді досі тримає нас із чоловіком разом? Кохання. Спільні цілі, мрії, бажання. Ну і те, що ми вкладаємося у наші стосунки, а це свідчить про бажання бути разом.

Чи можна стверджувати, що Тарас є вашим найкращим другом?

Звісно, це можна так інтерпретувати, проте найближчий друг для кожного з нас – це, перш за все, ми самі. Є речі, які я ніколи не зможу розповісти нікому. Дружба, мабуть, може існувати лише між тими, хто є родичами – в межах сім'ї чи роду. Або ж між людьми, які пережили схожі життєві шляхи. Вони здатні розуміти один одного на глибокому рівні, навіть без слів. У мене є така подруга, але ще до війни вона переїхала в іншу країну і знайшла там своє кохання. Наше спілкування обірвалося, проте це не означає, що вона зникла з мого серця.

На початку масштабного конфлікту індустрія розваг зазнала істотних змін, про що свідчили самі виконавці: зникла та химерна ієрархія — перший, другий ешелони артистів. Проте сьогодні, здається, багато аспектів знову відновлюються.

- Чесно, мені все одно. Я ні з ким ніколи не конкурувала. Мене постійно продюсери намагалися поставити на якусь доріжку разом із кимось. І слава Богу, в мене більше немає продюсерів (усміхається). Я закінчую з попсовою музикою, тепер буде поп-рок, про який давно мріяла.

Як ви згадуєте свої перші кроки в кар'єрі, коли почали виконувати беквокали? Чи підтримуєте зв'язки з артистами, з якими співпрацювали в ті часи?

Мене завжди цікавило, чому люди вважають, що я була беквокалісткою. Усе почалося з того, що я створювала пісні для інших артистів. Я виступала як авторка та композиторка, а беквокали виконувала лише під час роботи в студії, де займалася вокальними аранжуваннями. Проте на сцені я ніколи не виконувала партії бек-вокалу. Я — самодостатня співачка і можу впевнено сказати, що маю гарний голос.

Ваші композиції входять до репертуару таких зірок, як Наталія Могилевська, Настя Каменських, Потап та інших популярних артистів. Які у вас думки щодо того, що Потап дедалі частіше потрапляє в епіцентр скандалів?

Я не можу сказати, що саме відбувається з цією людиною, і, чесно кажучи, мені це не цікаво. Кожен обирає свій шлях у житті. Чи знадобляться сили, совість або ж відсутність совісті для того, щоб діяти чи говорити — це їхній вибір. Я не маю права судити інших, адже я не є ними. Вони дорослі, оточені такими ж зрілими особистостями — своїми близькими, які можуть дати пораду, якщо це необхідно. Якщо ж вони не можуть допомогти, то, на жаль, мені залишається зосередитися на своєму житті, яким я хочу займатися.

- Як живе зараз ваше рідне Запоріжжя?

Мої батьки переїхали до Києва ще у 2019 році, продавши свій будинок у Запоріжжі та придбавши нове житло в столиці. Однак, якщо бути відвертим, їхнє бажання повернутися додому залишається дуже сильним. Київ не приносить їм комфорту, і вони відчувають, що хочуть повернутися туди, де пройшло їхнє дитинство, де знаходиться їхня душа і рідна земля — місце, яке дарувало радість. Це цілком зрозуміло, але як розвиватимуться події — покаже час. У нас є родичі в тій місцевості, що зараз під окупацією, і мама підтримує з ними зв'язок. Вони не можуть виїхати — час для цього вже минув. Ситуація важка, і їм доводиться працювати на окупантів, щоб вижити. Проте, як я дізнався з розмов, українська мова там все ще звучить. Люди втомлені, але надіються на звільнення.

Ви є однією з вокалісток, які втілювали українські традиції на Євробаченні. Якщо б з'явилася можливість, чи ризикнули б ви знову випробувати свої таланти в цьому конкурсі?

Я б не вирушила в подорож лише через брак коштів. У моєму випадку участь у Євробаченні обійшлася в 450 тисяч доларів. Ми отримали публічну обіцянку від Ганни Герман (в той час заступника голови Адміністрації президента. - Ред.), що всі витрати будуть покриті. Але коли я повернулася з конкурсу, вона вручила мені картину, надруковану на принтері, подякувала і попрощалася. Нам довелося розплачуватися з боргами протягом декількох років, і майже половину з них нам пробачили. Можна сказати, що заплющили на це очі. Це була велика компанія, і вони змогли собі це дозволити.

Якщо б виникла ситуація, де потрібно обрати між вашою кар'єрою та Тарасом, чи були б ви готові зробити компроміс?

Відтоді, як з'явилася на світ наша перша дитина, минуло вже 12 років. Я постійно опиняюся за межами своєї професії, адже в першу чергу я мама. Замість того щоб створювати музику, відвідувати студії та концерти, я присвячувала час вихованню дітей. Я вклала багато зусиль і часу в їхнє виховання. Тепер, однак, я готова повернутися до своєї кар'єри. Відчуваю, що настав відповідний момент. Все відбувається дуже природно, я відчуваю в собі сили і чітко бачу свої цілі - це найголовніше.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв'ю зі співачкою Тонею Матвієнко - про сексуальні домагання, злість на чоловіка та сни про маму.