Втратити посланця.

Дванадцять суден, озброєних зброєю, козаки на Чорному морі знищили, а самі, вбивши всіх, втекли до Константинополя; козаків переслідували навіть до самих стін міста, всіх жителів Царгорода налякавши. Цю новину, почувши, перший вістун, сповнений люті, наказав стратити.

У козацькому літописі Самійла Величка описано один із моментів Хотинської війни 1620-1621 років: знищення дванадцяти турецьких суден та реакцію султана на цю невдалу для нього ситуацію.

Традиція карати гінців, які приносили неприємні звістки, існує з давніх часів. Хоча епоха фізичних покарань для посланців уже минула, наслідки цієї ірраціональної практики все ще відчуваються в наш час.

Небажання чути з чужих вуст погані вісті нікуди не поділося. Наш гнів часто викликає не стільки сама проблема, скільки публічна констатація проблеми.

Ми часто виводимо свою злість на тих, хто повідомляє нам неприємні новини. На щастя, той, хто приносить нам ці неприємні факти, є значно ближчим і доступнішим, ніж справжня причина всіх наших турбот.

Українське суспільство переживало подібний феномен ще до початку великої війни; варто лише пригадати недавню президентську виборчу кампанію.

Ще в 2018 році стало зрозуміло, що рекордно високий антирейтинг не залишає Петру Порошенку жодних шансів на чесне переобрання. Соціологічні дані свідчили про те, що чинний президент програвав усім реальним конкурентам. Коли наприкінці року у президентській гонці з'явився шоумен Зеленський, його боротьба за перемогу відбувалася не стільки з Петром Олексійовичем, скільки з Юлією Володимирівною. Це усвідомлювали навіть неупереджені спостерігачі.

Проте гуманітарна інтелігенція, що підтримувала п'ятого президента, надавала перевагу уникненню незручних фактів, які суперечили їхнім переконанням.

Залишаючись у своїй інформаційній ізоляції, прихильники Петра Олексійовича активно нападали на "гінців" — тих, хто висловлював сумніви щодо можливості повторного обрання Порошенка. І коли результати першого туру стали відомі, шок, який пережили наші інтелектуали, виявився надзвичайно сильним.

Після 24 лютого 2022 року вітчизняне прагнення "стратити гінця" вийшло на новий рівень.

З одного боку, повномасштабна війна принесла чимало негативних тенденцій. Країні, яка на початку вторгнення пережила величезний емоційний підйом, було важко змиритися з цими реаліями. Неможливість швидко перемогти агресора, нестача ресурсів для повернення всіх українських територій, складнощі на фронті, корупційні явища на тлі війни та проблеми під час мобілізації — усвідомлення будь-якого з цих аспектів давалося нашому суспільству вкрай важко.

З іншого боку, ризики для вітчизняних журналістів, які висловлюють непопулярні думки, значно зросли. У контексті активної інформаційної війни Росії проти України, будь-якого незручного репортера можна легко звинуватити у "зраді" чи "співпраці з ворогом". За бажанням, журналісту можуть приписати "поширення російських наративів" або "допомогу в російському інформаційному впливі". Наслідки таких звинувачень можуть бути значно серйознішими в плані репутаційних втрат, ніж звичайна критика, що мала місце до війни.

Протягом останніх трьох років ефект "покараного гінця" проявлявся в різних формах. В цю ситуацію потрапляли офіцери Збройних Сил України, які інформували командування про важкі умови на фронті. Також це стосувалося державних службовців, що намагалися привернути увагу керівництва до суттєвих проблем в тилу. Не залишалися осторонь і журналісти, публіцисти та блогери, які піднімали незручні питання, навіть якщо обговорювали цілком очевидні аспекти.

Наприклад, ще в початковий період війни, на піку західної солідарності з Україною, було зрозуміло, що наших партнерів не вийде переконати в одвічній порочності всіх росіян і російської культури. Після Другої світової війни колективний Захід сповідує принципи "не буває поганих народів" і "немає поганих культур". Ніхто не готовий пожертвувати цими постулатами заради України.

Проте, подібно до 2019 року, значна частина нашої гуманітарної інтелігенції обрала шлях ігнорування незручних фактів. Багато інтелектуалів спрямували свою гнівливу реакцію на тих, хто намагався донести істину: на гінців, які вказували на безперспективність експорту воєнної ксенофобії та неприязні до таких культурних символів, як Толстой і Чайковський, у країни ЄС.

"Якщо вбивати гінця за погані новини, наступний кур'єр приїде з більш приємними новинами, але вони навряд чи відповідатимуть істині", - писав американський автор Том Кленсі.

Атакуючи тих, хто намагається відкрити вам очі на неприємну правду, ви не змінюєте саму реальність. Ви лише затягуєте момент зіткнення з нею, що в свою чергу посилює негативні наслідки цього контакту.

Яскравим свідченням цього є один із найпотужніших ударів по українському моральному духу за весь період повномасштабної війни: невдача нашого контрнаступу у 2023 році.

Вітчизняна фрустрація не стала б настільки масовою і болючою, якби українців заздалегідь попереджали про ймовірність невдачі. Якби нашим співвітчизникам нагадували, що війна є війна; що будь-яка військова операція може не досягти мети; і що майбутній контрнаступ ЗСУ - не виняток.

Проте навіть ті, хто на початку 2023 року допускав таку ймовірність, обирали мовчання: щоб уникнути хвилі критики та не стати об'єктом звинувачень у "зраді", "співпраці з Кремлем" і "поширенні ворожих ідей".

Внаслідок цього переконання щодо швидкого знищення противника та повернення Донбасу і Криму у найближчому часі стало майже єдино можливим.

Влітку 2023 року чимало людей у тилу почали відчувати, що ситуація не складається так, як планувалося. Проте небагато українських аналітиків наважувалися виявити свої думки відкрито: ніхто не хотів стати тим, хто зруйнує мрії мільйонів своїх співвітчизників.

Досить довго критичні оцінки нашого контрнаступу були представлені лише в західних ЗМІ — український негатив не викликав страху у журналістів The New York Times чи The Washington Post.

Лише в листопаді 2023-го наша країна прийняла не надто приємну реальність. Для цього в ролі гінця довелося виступити найпопулярнішому на той момент українцеві - головкому Валерію Залужному.

Попри те, що після резонансної публікації в The Economist Валерій Федорович зміг зберегти підтримку серед населення, через три місяці він втратив посаду головнокомандувача.

Проте давайте повернемося з недавнього минулого до сучасної реальності України.

2025 рік - із непередбачуваним президентом Трампом, прискореним ламанням світового порядку, перспективою важких перемовин із РФ - тільки стартував. Але вже зрозуміло, що він приготував нам чимало сюрпризів, і далеко не завжди приємних.

Рано чи пізно ці факти доведеться визнати та прийняти. Наш успіх у подоланні нових викликів значною мірою залежить від швидкості реакції України на них. Проте досягти позитивного результату буде неможливо, якщо ми продовжимо карати тих, хто приносить неприємні новини.

Ви маєте можливість спрямувати свій гнів не на супротивника чи зовнішні фактори, а на тих співвітчизників, які повідомляють неприємні новини.

Ви маєте можливість класифікувати будь-яку неприємну інформацію як "ворожий наратив".

Ви можете розглядати будь-які незручні факти як "російське ІПСО".

Але в такому разі не варто скаржитися, якщо болюча реальність застає вас зненацька і з великим запізненням - коли вже мало що можна зробити.