Трахтемирів: Руїни стародавніх святинь та артефакти епохи Козацької держави

"Черкащина - територія могутності". Саме таку назву обрали жителі регіону в липні 2020 року, а в серпні 2023-го вони отримали офіційне підтвердження цього статусу. Черкащина справді була опорним пунктом Козацької держави з центром у Чигирині; тут народився і спочив Кобзар; тут розташовані легендарний Холодний Яр та безліч інших значущих для України місць. Для щонайменше 12 із них розроблено логотипи, зокрема для Холодного Яру, Тарасової гори та Дуба Залізняка... Також є символ для дамби через Дніпро. Проте для місця сили - Трахтемирова - логотип, на жаль, не було створено...

ПОЛУЗАБУТИЙ ГІГАНТ

Трахтемирівський півострів оточений водами Канівського водосховища, яке розширюється настільки, що його межі важко розгледіти, подібно до безкраїх просторов Чорного моря. Хоча до Києва відстань менша ста кілометрів, а Переяслав зовсім близько, адже потрібно лише переплинути Дніпро, тут створюється враження, що це – край цивілізації.

- Якщо добиратися до Канева ґрунтовими шляхами, справді створюється враження, ніби потрапляєш на край світу, - зазначає Ірина Воропай, виконувачка обов'язків директора Державного історико-культурного заповідника.

Місцеві села перебувають на межі зникнення. Григорівка виступає як центр: тут розташовані церква та старостинський округ. Бучака, по суті, вже не існує — залишилося лише кілька хат. Схожа ситуація і в селі Трахтемирів, де також збереглося всього декілька будинків. Проте це - територія, що має особливу енергетику. Тут колись знаходилася столиця реєстрового козацтва. Енергія, яка йде від навколишніх гір, вражає своєю інтенсивністю. Через їхню пористу структуру, енергія, що випромінюється, здатна підсилювати магнітні поля. Тож тут компас може збиватися, а самопочуття людей може бути нестабільним, що супроводжується запамороченнями. Подібні явища часто спостерігаються на Трахтемирівщині, адже сила місцевості передається з навколишнього середовища. На вершинах гір зливаються чотири стихії: повітря, вода, енергія Сонця та Землі. Коли потрапляєш сюди, відчуваєш неймовірний підйом і натхнення.

- Це ж іще залежить від людини...

Це не просто якісь незнайомці, які нічого не розуміють ані в культурі, ані в нашій спадщині. Приходять підготовлені особи, які прагнуть дізнатися більше про конкретні історичні події. Коли ти занурюєшся в цю атмосферу і слухаєш захоплюючі оповіді, все починає оживати у твоїй уяві – це підтверджують 95% відвідувачів. Люди, які не відчувають емоцій, тут не зустрічаються, хоча іноді трапляються втомлені або перенасичені.

- Отже, коли обирали бренд області, вас не згадали?

Коли обирали "Золоту підкову Черкащини", можливо, вважали, що ми трохи віддалені від основних шляхів. Цей регіон дійсно не з легкодоступних. Проте унікальність місцевості, її історичні особливості та потенціал заслуговують на увагу не лише в межах Черкащини, а й для всього українського контексту та навіть на міжнародному рівні, - зазначає науковець.

ОКОЛИЦІ ВИГАРЕНОГО МЛИНА

На території Державного історико-культурного заповідника "Трахтемирів" ще можна знайти кілька поселень, таких як Григорівка, Луковиця та знаменитий Бучак, відомий далеко за межами України. Місцеві жителі практично зникли, поступаючи місцем новим мешканцям, які прагнуть втекти від надмірностей сучасного життя.

- Нещодавно помер один із останніх жителів села. Його хатину купив очільник "Трахтемирівської Січі" Борис Скребцов, тож остання з хат Трахтемирова - у надійних руках. Мабуть, ви чули, що у селі постійно мешкає Олег Петрик - легендарний Скіф (працював у Києві театральним режисером, переїхав у Бучак близько 36 років тому, - ред.). Коли на цю територію прийшли люди з Аграрно-екологічного об'єднання "Трахтемирів", вони поставили шлагбауми, примусово викупили в людей хати - й одразу ж їх зруйнували, аби історичного сліду села не залишилось. Та не всі продалися - кілька сімей залишились - при тому, що тут немає ані світла, ані газу. І тепер важливо, щоб трахтемирівська спадщина, яка пережила Другу Світову, залишилася, і можна було бодай щось показати. Бо коли хоч одна хата є, не можна казати, що село вимерло, - каже Ірина Воропай

Він також зазначає, що від останнього млина в Трахтемирові залишився лише обвуглений стовп.

- Дубовий стовп, який витримав випробування війною... Ймовірно, це був запланований підпал. У селі ще залишалися клуб та школа, але серцем громади вважалося місце, де знаходився млин. Це був пагорб, своєрідна вершина: важливий осередок, де збиралися, щоб обмінятися думками. Місцеві розповідали, що коли виникала потреба в обговоренні, вони прямували до млина. Там зустрічалися, спілкувалися, звітували про тих, хто залишився, а хто відійшов у інший світ... Навколо млина розгорталося культурне життя. Люди пішли, млин зник, але дух громади все ще відчувається, - додає дослідниця.

У 1993 році була заснована пластунська організація "Трахтемирівська січ", що проводить на півострові вишколи молоді. Один із напрямків діяльності - творчість, розкриття здібностей підлітків: це й співи біля ватри, й творчі майстерні, й робота з глиною тощо. Ірина Валеріївна показала кілька зразків "січової" кераміки, переданих музею Заповідника. На полиці, поруч із древніми артефактами, вони виглядають цілком органічно. Щоправда, слово "музей" тут звучить дещо перебільшено. Заповіднику - трохи більше 30 років, але він тільки недавно отримав пристойний офіс у Каневі. Утім, поки все одно ніде розмістити багатющу колекцію знахідок.

ДУХИ ПРЕДКІВ

Коли ти мандруєш цими безлюдними просторами, відчуття суму і страху охоплює, коли заходить сонце. Наче морок насувається, холод пробігає по спині, і внутрішні страхи починають давати про себе знати. Так говорять усі. Невідомо, звідки це походить, але це — реалії нашого півострова. Ось вам і місце сили, ось вам і духи предків, - розповідає дослідниця.

Вона вважає, що ці емоції виникають з усвідомлення безперервної боротьби за життя, яка триває на цій території з тих пір, як сюди ступила перша людина.

- Городище великою підковою охоплює вал скіфського часу, VII-VI ст. до нашої ери. На цій території - ще з десяток пам'яток, які свідчать, що не так-то й легко було виживати. Багато баталій відбувалося. Це стратегічні місця, які треба було обороняти. Це пов'язано з бродами через Дніпро, козаччиною, Другою світовою, Букринським плацдармом, - додає Воропай.

Цікаво, що трахтемирівські броди також використовували трипільці. Вони обрали це місце для переходу на лівий берег, де заснували кілька невеликих поселень. Півострів вражає розмаїттям лісових насаджень, що ускладнювало пересування.

В Україні немає аналогів яруго-балкової системи, подібної до тієї, що існує на Канівщині. Ця унікальна територія простягається від Ржищева до нижньої частини Росі. Тут розташований другий за величиною яр у Європі — Костянецький, глибина якого досягає 90 метрів і продовжує збільшуватися, хоча не так швидко, як це було раніше. Ця місцевість могла б стати чудовим туристичним маршрутом, але через особливості ландшафту легко загубитися: можна зайти сьогодні, а вийти лише через кілька днів. Гори також продовжують формуватися, хоча наше око цього практично не помічає, — ділиться враженнями виконуюча обов'язки директора заповідника.

Згідно з її словами, на півострові збереглися сліди Трипільської цивілізації. В цілому, на території Трахтемирова підтверджено наявність усіх археологічних культур, характерних для середньої частини правобережного Подніпров'я. Проте, тут також виявляються культури, що відносяться до лівобережжя. Невелика смуга завдовжки 30 кілометрів переповнена археологічними знахідками, оскільки це багатошарові поселення. На одній ділянці археологи знаходили по чотири-п’ять культур, що належать до різних історичних періодів. Люди жили тут безперервно протягом тисячоліть: одні покидали ці місця, інші приходили на їхнє місце.

Вивчили лише третину території.

Науковці ще не дійшли одностайної думки, чи були нашими предками скіфи-орачі, які селились на цих пагорбах із VIІ століття до нової ери. А от щодо Зарубинецької культури сперечаються менше: вона вважається першою праслов'янською, назва походить від села Зарубинці, яке нині покоїться під хвилями Канівського водосховища. До речі, сліди цієї культури виявив той самий першовідкривач Трипілля Вікентій Хвойка.

- Поки не було затоплене водосховище, яке у три-чотири рази розширило русло Дніпра, науковці Інституту археології зробили дуже велику справу. Кілька експедицій вийняли неймовірну кількість матеріалу з перших надзаплавних терас. Сьогодні тільки підводні розкопки можуть доповнити їхні здобутки. А так під водою - розвалини давніх храмів. В урочищах ще розташовані певні елементи плінфи, фресок. За результатами тих досліджень вирішили неодмінно резервувати цю територію. Це - скарб у науковому, історичному, археологічному планах. Утім, роботи ще на сто років - досліджено лише 30% території. Багато поселень і городищ - у нетипових місцях, тому несподіванок може бути багато.

Яку роль відігравала Трахтемирова в церковній ієрархії Давньої Русі та в період Козаччини?

Церкви, зведені в ХІ столітті, поступово трансформувалися в кам'яні храми у ХІІ-ХІІІ століттях. Як зазначають дослідники, історія розвитку почалася з печерних монастирів. Спершу ченці оселялися в печерах, згодом були побудовані наземні споруди та інші архітектурні об'єкти. Це пояснюється близькістю Переяславського князівства, яке також славилося своїми мурованими храмами. У той час князівство намагалося зміцнити свої кордони. Юрій Довгорукий ініціював активну політику з розвитку та укріплення руських міст, зокрема вздовж Дніпра та Сули, щоб заохотити населення селитися на прикордонних територіях. Одним із результатів цього процесу стало укріплення Канівського городища. Канівський собор є важливою архітектурною пам'яткою давньоруської доби: хоча його неодноразово відновлювали і піддавали руйнуванням, він зберігся до наших днів. Натомість на території Трахтемирівської землі архітектура не збереглася, оскільки всі наземні муровані будівлі, зведені на заплавних терасах, були затоплені. Існує легенда, що в давньоруський період між Трахтемировом і Бучаком налічувалося близько семи десятків культових споруд — каплиць та церков, що свідчить про активне культурне життя. Незважаючи на вторгнення військ Батия, давньоруська культура змогла відновитися. Також є версії, що до 1240 року в цьому регіоні відбулися кілька потужних землетрусів, які могли призвести до руйнувань як у Переяславі, так і на Трахтемирівщині.

- Володимир Мономах у Трахтемирові якось відзначився?

- Звичайно. Тут, біля бродів, у квітні 1103 року він починав похід на половців.

"Чи заберемо з пам'яті вічну славу козаків?"

Після Батиєвої навали 1240 року життя навколо Трахтемирова припинилось. У XV столітті, за козацької доби, було зведено Успенський монастир. Його використовували як шпиталь для хворих і немічних козаків. Економічним підґрунтям монастиря стали перевезення через Дніпро. Монастирю передали певні угіддя, доходи від каменоломень, бджільництва, рибальства. Монахи у той час уміли господарювати.

У 1578 році король Речі Посполитої Стефан Баторій, не без тиску реєстрового козацтва, передав їм Трахтемирів зі зведеним замком, і він став козацькою столицею. Принаймні, тут гетьман створив свою резиденцію. А Петро Конашевич Сагайдачний почав звідси відроджувати українське православ'я, яке сильно занепало після Берестейської унії 1596 року. Він був у приязних стосунках із архімандритом запорізького Трахтемирівського монастиря Єзекіїлем Курцевичем. Коли козаки на чолі з Сагайдачним вирішили відтворити православну ієрархію в Україні, Курцевич активно їх підтримав.

Після вдалого походу на Москву в 1618 році козацьке військо здобуло значні переваги. Вдалося повернути частину Сіверщини та Чернігівщину. Під час цього періоду велися таємні переговори з єрусалимським патріархом Феофаном III, який, повертаючись з Московії, погодився відвідати Київ, за що козаки забезпечили йому надійну охорону. Водночас вони домовились про участь патріарха у відновленні православної митрополії в Києві, щоб протистояти уніатам. Феофан висвятив відроджену митрополію та її митрополита Іова Борецького. На єпископські кафедри були призначені українські православні діячі, зокрема Єзекіїль Курцевич отримав єпископську хіротонію на Володимирську та Берестейську кафедри, - зазначає дослідниця.

Додає, що у 1663 році син Богдана Хмельницького - Юрій - після невдалого гетьманування, прийняв постриг у Трахтемирівському монастирі (деякі історики вважають, що це відбулося в Чигирині, - ред.). Щоправда, надовго тут не залишився, переходячи з одного монастиря до іншого, поки його знову не затягнуло в політику.

Після принизливого Андрусівського мирного договору поляки знову здобули владу над Правобережною Україною, що призвело до занепаду козацької столиці, яка згодом перетворилася на невеличке сотенне містечко. Об'єднання з московським царем не принесло жодних позитивних змін у її долю.

А панам лукавим...

Нащо здалась козацькая

Величественная слава?!..

І Трахтемиров геть горою

Нечепурні свої хатки

Розкидав з долею лихою,

Наче сп'янілий дідусь з мішечком.

Тарас Шевченко, "Сон" – це поетичний твір, який досліджує глибокі теми сну та реальності, сплітаючи унікальні образи і метафори.

Sure! However, it seems that you've entered a placeholder (asterisks) instead of text. Please provide the text you'd like me to make unique, and I'll be happy to help!

На завершення розповіді – про Бучак. Режисер Олег Чорний охарактеризував це місце як "Голлівуд на Дніпрі". Саме тут Олександр Довженко розпочав зйомки деяких сцен свого фільму "Поема про море", а після його смерті цю справу продовжила його дружина Юлія Сонцева. Хоча сюжет фільму зосереджений на Каховській ГЕС, головний герой згідно зі сценарієм приїжджає до батьківського дому, і саме в Бучаку були зняті ці епізоди. Крім того, тут працював над "Українською рапсодією" Сергій Параджанов, щоправда, ще до створення "Тіней...". Пізніше в Бучаку знімав "Іванове дитинство" Андрій Тарковський. Це місце також пов'язане з такими фільмами, як "Ніч на Івана Купала" Юрія Іллєнка та "Сон" Володимира Денисенка.

Як зазначила Ірина Воропай, під час зйомок на цій місцевості актори залишили чимало реквізиту: бутафорні мечі, кольчуги та інші предмети. Оскільки Олег Георгійович мав досвід роботи в театрі, він був знайомий з багатьма з них. Після переїзду сюди він почав створювати власний музей, і речі, які раніше просто припадали пилом, кіношники передавали йому.

Михайло Бублик з міста Черкаси.