"У Маріуполі живе моя сестра, і я не маю жодної інформації про її стан". Тетяна Міхіна розповідає про своїх близьких, які опинилися під окупацією, незвичний випадок з Жаданом та про те, як у 42 роки вона стала мамою.

Народна артистка України Тетяна Міхіна з'явилася на світ у Маріуполі, де й провела своє дитинство. Пізніше вона переїхала до Харкова, де активно виступала в місцевих театрах, зокрема в легендарному "Арабески". Її образ став натхненням для однієї з персонажів п'єс Сергія Жадана, а також вона ділила сцену з Міськом Барбарою, солістом гурту "Мертвий півень". З часом Тетяна отримала пропозицію від видатного актора Богдана Ступки переїхати до столиці, і ось уже більше двадцяти років вона радує глядачів у Театрі Франка. Сьогодні вона є провідною акторкою цього театру, виконує ключові ролі у найвідоміших виставах, таких як "Калігула", "Марія Стюарт", "Макбет", "Лимерівна", "Украдене щастя", "Тартюф" та багатьох інших.

У розмові з OBOZ.UA Тетяна Міхіна поділилася своїм досвідом життя під час війни, розкривши складні моменти, пов'язані з Маріуполем, містом, де вона народилася та виросла. Акторка також відверто розповіла про своє особисте життя. У свої 42 роки вона вдруге стала мамою і тепер разом із чоловіком виховує 3-річного Богдана, крім їхнього 18-річного сина Тараса.

- Тетяно, як ви переживаєте війну?

З початком повномасштабного вторгнення я усвідомила, як швидко може змінитися наше життя. Над нашим домом, що розташований під Києвом, постійно літають літаки – це викликає глибокі переживання. Кожного ранку я прокидаюся з вдячністю за те, що жива, і що мої близькі також у безпеці. Я почала по-іншому ставитися до всього, що маю, цінуючи навіть найменші радощі. Мої творчі проекти та особисті зв’язки набули нової, глибшої якості.

Згадуючи 24 лютого 2022 року, я усвідомлюю, що передбачала цей день. Як і багато інших, я була постійно в курсі новин. Наш молодший син на той момент ще не досягнув однорічного віку. Коли я дізналася про вторгнення, перше, що промайнуло в моїй голові, було: "Це почалося". Проте, на диво, я зберегла спокій і не піддалася паніці. Я активно допомагала оточуючим зрозуміти, як діяти далі.

До початку березня ми залишалися вдома, а згодом, коли сусідні населені пункти опинилися під загрозою наступу ворога, нам довелося виїхати. Над нами лунали вибухи, свисти та трясіння. Ми вирушили в невідомість, без жодного чіткого плану. На щастя, нам вдалося знайти квартиру в Кам'янці-Подільському, де ми прожили до травня. Після цього повернулися до Києва, і відновили репетиції в театрі. У липні ми презентували виставу "Калігула", над якою почали працювати ще до початку великої війни. Це історія про римського імператора, що втілює абсолютне зло. Маючи безмежну владу, він вчиняє дії, які призводять до хаосу і загибелі. Випуск цієї роботи є дуже символічним у наш час.

- Це неймовірне сценічне видовище: здавалося, багатоскладова історія - одержимість, безкарність необмеженої влади, однак виставу дуже легко дивитися, просто на одному диханні.

- Вона справді крута. Єдине, що ми, актори, трішки страждаємо, бо її дуже часто ставлять у репертуар. Погано, коли занадто великі перерви між показом вистави, і коли занадто малі - також. Ми не встигаємо скучити за нею.

23 роки в одному театрі – це значний чи незначний термін? Ваш колега Олексій Богданович, який віддав понад 40 років Театру Франка, на таке запитання відповів: "Я не можу стверджувати: 'Ой, мені так важко – я тягну на собі важкий тягар!'"

У мене були різні періоди в житті. Іноді настільки тихі, що це лякало — кілька років без нових проектів. Граєш те, що створила раніше, а нових репетицій і прем'єр немає. Однак цей досвід важливий для кожного актора, адже такі моменти трапляються з усіма. Коли потрібно терпляче чекати, не втрачати себе, вірити, що попереду чекає цікава робота і підтримувати свою форму. Це дійсно складні часи. Але коли зараз випадає пауза, я вмію насолоджуватися нею. Мабуть, завдяки зростаючій впевненості в собі. Використовую цей час, щоб читати, дивитися, вчитися чомусь новому. Коли ти займаєшся, в голові з’являються нові ідеї, які можуть привести до цікавого матеріалу. Саме так відбуваються ці магічні моменти. Час без роботи — це також частина роботи.

Чи маєте ви близькі стосунки з якими-небудь акторами?

Я завжди відкрита до спілкування з різними людьми у театрі, і ці взаємини приносять мені багато радості. Але щоб говорити про справжню дружбу... Як на мене, знайти хорошого друга в житті – це велике щастя. Тож я не можу похвалитися близькими друзями в театральному середовищі, але є інші речі, які я ціную не менше: я надзвичайно люблю чудове партнерство. Цікаво, що стосунки на сцені зовсім не залежать від особистих взаємин поза нею. Якщо людина професійна і усвідомлює, що потрібно якісно виконати свою роль, то будь-які можливі непорозуміння залишаються на другому плані. І ви отримуєте задоволення від спільної роботи. Проте, після закінчення вистави, напругу у спілкуванні може бути важко уникнути. А якщо з колегою у вас хороші стосунки поза сценою, це справді чудово. З ким я люблю грати на сцені? Не можу виділити когось одного, адже з багатьма з них у нас складаються чудові стосунки. У "Украденому щасті" мої партнери неймовірні, так само в "Макбеті" і "Трамваї "Бажання" – там все проходить гармонійно.

- Чому так важко стало потрапити на вистави Театру Франка - квитки розлітаються за три місяці практично на всі постановки?

Якщо б я відповідала на це запитання як глядачка, я б зазначила, що відвідую вистави заради живих емоцій. Кінематограф звичайно ж є надзвичайно впливовим мистецтвом, яке здатне викликати безліч почуттів. Проте театр дарує унікальні переживання, які ти відчуваєш саме в даний момент, в цю хвилину. Ти дихаєш, рефлексуєш, відчуваєш любов чи, навпаки, ненависть. Театр — це про "тут і зараз", про насолоду миттю. Мені здається, саме в цьому полягає прагнення людей до театру. Він існує разом із глядачами, все відбувається на їхніх очах. І, звісно, останнім часом ми спостерігаємо потужний сплеск молодих режисерів.

Один з них, Іван Уривський, який є, напевно, найпопулярнішим режисером серед молодих талантів, відчуває до вас велику симпатію. У вас є ролі майже в усіх його виставах.

- Дякую йому за це. Який Іван у житті? Як на мене, дуже чесний. Є люди, які одне можуть сказати, а подумати зовсім інше. Це не про Івана. Якщо йому щось не подобається, то йому не подобається. Він не буде юлити. І навпаки, якщо подобається - не буде про це мовчати.

Коли мова йде про Ігоря Уривського як режисера, важливо зазначити, що до кожного митця потрібно звикати. Робота з будь-яким майстром нашого театру не завжди дається легко з першого разу. Кожен має свій унікальний стиль вираження – свої побажання, бачення та вимоги до акторів. Нам слід вчитися розуміти режисера. У мене вже склалися такі стосунки з Іваном, і я добре відчуваю його наміри. Звичайно, ми іноді маємо різні думки, але це завжди стосується творчості. Я не вважаю, що це заважає нашій спільній роботі.

Іван дає дуже багато свободи актору. Хоча це часом непроста історія (усміхається). Складно, коли тебе постійно фіксують і контролюють, але й непросто мати от таку велику вільність. Бо іноді не знаєш, в яку сторону йти, бо можеш сюди, а можливо - туди краще. Івана створює навколо себе великий творчий простір. Актору поряд з ним треба бути креативним, випускати свою фантазію. І пропонувати, пропонувати. Він дуже чутливий до нас і йде назустріч пошукам та пропозиціям. А потім вже разом відбираємо: куди йти, куди не треба, що правильно, а що - ні. З Іваном стовідсотково треба бути актором-фантазером.

Відомо, що ваше знайомство з Театром імені Франка стало можливим завдяки запрошенню Богдана Ступки, який звернув на вас увагу під час вашої роботи в невеликій ролі в Харківському українському драмтеатрі імені Шевченка. Які спогади у вас залишилися про Богдана Сильвестровича?

- По-перше, він став моїм хрещеним батьком у творчості. І взагалі те, що я його зустріла, для мене велике щастя, подарунок долі. І спогади про нього залишаться в душі назавжди, у нас були дуже теплі стосунки. По-друге, він мені показав, якою має бути талановита людина. Був дуже щедрим - на емоції, на їх прояви. Він однаково спілкувався з усіма - і з молодими акторами, і з дуже відомими. Знаєте, для мене взагалі акторська пиха, самолюбство - це ознака не талановитості. Обдарованій людині немає що з ким ділити. Вона має рівняється тільки на себе. Мене часом запитують, чи важливо мені, як інші оцінять мою роботу? Ще років десять тому я дуже переживала, що скажуть, зараз - ні, мені, в принципі, байдуже. Тепер я дивлюсь тільки на себе, на ту, якою була, наприклад, кілька місяців тому, роботу чи дві тому. Змагаюся лише з собою.

- Ваша театральна кар'єра почалася з Харківської театр-студії "Арабески", у якій грали під керівництвом Світлани Олешко, що нещодавно пішла з життя через важку хворобу. В театрі також працював її обранець - фронтмен гурту "Мертвий півень" Мисько Барбара, якого теж вже немає з нами. А перший чоловік Світлани, письменник Сергій Жадан, створив свого часу п'єсу про ваше життя.

Світлана для мене — це справжній феномен жіночності, що поєднує в собі потужного творця, адміністратора театру та менеджера. Вона є надзвичайно багатогранною особистістю. Все, що вона робила, вражало. Незважаючи на фінансові труднощі та різні проблеми, вона ніколи не втрачала віри. Я пам’ятаю, як ми не мали постійного приміщення і постійно переїжджали. Ми прибирали та наводили порядок на нових локаціях, і це було наповнене теплом. У театрі ми відчували себе справжньою родиною. Місько Барбара був яскравою творчою особистістю, здатною дати чіткі відповіді на будь-які запитання. Коли людина має чітке уявлення про життя, театральні явища або кіно — це безумовно цінно. Я дуже ціную таких людей.

Вистава Сергія Жадана — це справжня загадка, яка залишає враження (усміхається). Мій чоловік, Валентин Панюта, на той момент гітарист гурту Lюk та викладач у Харківському національному університеті імені В. Каразіна, і я випадково зустрілися з Сергієм. Я була на стадії вагітності з нашим старшим сином Тарасом. Під час бесіди я поділилася своїми думками про своє становище, про те, як я сприймаю життя та навколишній світ. І він написав на основі цього свій твір. Жадан — справді талановитий митець, якого я дуже ціную, але тоді я не наважилася братися за реалізацію цієї ідеї. Мені здавалося, що мені бракує знань і досвіду, щоб втілити це в життя. І тоді Світлана Олешко підхопила цю ідею, і вистава "Червоний Елвіс" була поставлена на сцені театру "Арабески".

Ваш чоловік колись займався музикою, водночас викладаючи соціологію в університеті та захищаючи кандидатську дисертацію. Зараз він є одним із найвідоміших бренд-стратегів в Україні і безпосередньо причетний до розробки застосунку Дія. Як йому вдалося поєднати ці, здавалося б, абсолютно різні сфери діяльності?

Він вже не займається ані музикою, ані соціологією, зосередившись на інших справах. Проте всі його професійні напрямки виявилися надзвичайно гармонійними. Це може стати важливим уроком для молоді: ніколи не відмовляйтеся від нових можливостей, адже ви ніколи не знаєте, що саме навчить вас життю та роботі. На початку свого шляху він вважав ці сфери абсолютно різними, але з часом вони злилися, як струмки, що формують одну річку. Сьогодні він залучений у безліч проектів, і досвід, набутий раніше, значно полегшує йому цю роботу.

- Другого свого сина Богдана ви народили в 42 роки. Важко було наважитися, враховуючи, що старшому вже було 15, а тут знову підгузники, недоспані ночі?

Ні, у мене зовсім не було таких роздумів. Я більше переживаю через те, що втратила чимало часу і не зробила цього раніше — адже могла б ще когось народити. І, чесно кажучи, мені здається, що якби не війна, це цілком могло б статися. Але в такі складні часи потрібно більше думати про відповідальність. Як мій старший син сприйняв новину про мою вагітність? Він був дуже здивований — навіть не очікував, що в нашій родині з’явиться ще одна дитина (сміється). Зараз же між братами дуже теплі стосунки.

- Не можу вас не запитати про ваше рідне місто Маріуполь. Чи залишилися у вас там родичі?

Я народилася в Маріуполі, і саме там пройшли мої дитячі роки. Мій батько, дідусь і брат залишилися вічно спочивати на місцевому кладовищі, але я не маю можливості відвідати їхні могили. У 2022 році я побачила карту Маріуполя і впізнала місце, де розташований мій дім, але воно виявилося всього лише червоною плямою. У місті жила моя сестра, і я досі не знаю, що з нею сталося. Вона проживала в районі, який зазнав найпершого і найсильнішого обстрілу, і вже давно не виходить на зв'язок. Інші члени моєї родини тепер перебувають у Норвегії. У Маріуполі вони втратили все – їхній будинок зруйнований, і вони залишилися без даху над головою. Мою маму ми перевезли ближче до себе ще до початку війни, але тепер вона теж відійшла у вічність і похована під Києвом.

Звісно, мені хочеться повернутися у рідні місця. Там найтепліші спогади мого життя. У мене було дуже щасливе дитинство, я любила батьків, вони мене. Тато і мама, як мені здається, і зробили мене щасливою людиною, дали мені патерн щастя на це життя.

Чи маю я зв'язки з кимось звідти? Я намагалася зв'язатися з тими, кого знала, але, на жаль, виявилося, що багато хто вже покинув Маріуполь після всього, що там трапилося. Наш будинок зазнав руйнувань, один із під'їздів зовсім знищений. У Маріуполі проживали друзі моїх батьків, вони вже літні, і протягом всього мого життя мої батьки підтримували з ними зв'язок. Я давно не спілкувалася з ними, але нещодавно отримала повідомлення у Viber, що вони знову на зв'язку. Я вирішила написати, але дізналася, що їхні телефони вже використовують інші люди. Мені здається, що це свідчить про те, як російські громадяни заселяються у квартири — таке дозволяють окупанти. Ці незнайомці входять у чужі домівки, відкривають їх, користуються чужими речами — шкарпетками, майками, рушниками, чашками. І чи не виникає у когось запитання, де ж тепер справжні господарі цих осель? Вони не люди, а просто звірі.

- Здавалося, зараз не на часі якісь мрії, але все-таки: ви думали, що зробите першим після того, як настане мирний час?

Знаєте, мені здається, що цей час не принесе радості, адже ми пережили величезні втрати. Щодня, коли їду на роботу, помічаю прапорці на честь загиблих на Майдані... Ряди чорних автомобілів, які їдуть на прощання з новими героями. Водії, які раптом зупиняються, виходять з машин, деякі стають на коліна, висловлюючи вдячність. Коли я це спостерігаю, мене переповнюють емоції: це дуже сумно, але водночас я відчуваю гордість за те, що живу в цій країні. Я молюся за тих, кого вже немає з нами.

Цікаво, чи відразу після переїзду Київ став для вас рідним містом?

Чи ви читаєте мої думки? Вчора я саме обговорювала це з чоловіком. Я побувала в Маріуполі та Харкові, але завжди відчувала, що це не те місце, де повинна залишатися. Моя природа полягає в постійному русі, в бажанні продовжувати щось нове і досягати перемог. Чесно кажучи, Київ довгий час не відчувався як моє місто. Але нещодавно, коли я йшла Хрещатиком до театру, вперше зрозуміла: я киянка, я вдома. Це дивовижне, але водночас приємне відчуття. Раніше я ніколи не думала про таке, адже завжди мріяла спробувати інші місця, відчути новий ритм життя. Вважаю, що війна змінила мої погляди. Київ - це моє місто.

Також завітайте на OBOZ.UA, щоб прочитати інтерв'ю з актрисою Наталкою Денисенко, де вона ділиться своїми думками щодо спілкування з чоловіком, який служить у ЗСУ, обговорює негативні коментарі в соціальних мережах та розкриває цікаві пропозиції, які надходять з Росії.