Україна стала каталізатором нового геополітичного зсуву - 2

Моя стаття, озаглавлена "Україна стала catalyst нового геополітичного зсуву", була опублікована на "Українській правді" 4 березня 2014 року, в момент, коли розпочалась перша (гібридна) стадія сучасного конфлікту між Росією та Україною.

Тоді масштаби започаткованих геополітичних процесів були не такими очевидними, як зараз, але з кожним роком проявлялись все більше і більше.

Те, що Путін не зупиниться на досягнутому в 2014-2015 роках, багатьом експертам та політологам було зрозуміло і тоді. Нова геополітична стратегія Кремля чітко й однозначно була оголошена ще в 2007 році Путіним на Мюнхенській безпековій конференції.

Однак, незрозуміло чому, це не стало зрозумілим для багатьох високопрофесійних політиків як в Україні, так і в інших демократичних країнах. Вони опинилися під впливом ілюзій 90-х років XX століття, вважаючи, що Холодна війна завершилася, і що перемога демократії в країнах, що пережили тоталітаризм, є неминучим процесом.

У 2014 році Росія ще не мала наміру здійснити військову агресію проти України. На той час у них був маріонетковий президент Віктор Янукович, якого планували переобрати на другий термін у 2015 році. Ситуація розвивалася саме в цьому напрямку. Якщо б такий сценарій справді реалізувався, то зусиллями колаборантів та агентів ФСБ, які перебували б при владі в Україні, наша країна могла б до 2020 року перетворитися на щось подібне до сучасної Білорусі під керівництвом Лукашенка.

Майдан змінив усі плани Кремля. Проте, завоювавши Крим і частину Донбасу, Росія почала підготовку до масштабної агресії.

На кінець 2021 року співвідношення військових сил становило близько 10:1 на користь Росії, що давало Кремлю помилкове відчуття швидкої перемоги та можливості миттєвого захоплення політичного контролю в Україні. Російське командування сподівалося, що зможе захопити Київ за три дні, а всю країну — всього за два тижні.

Жахливий стан українського військово-промислового комплексу, який протягом трьох десятиліть руйнували агенти ФСБ у співпраці з корупціонерами в українській владі, став зрозумілим суспільству лише після призначення Айварас Абромавичуса генеральним директором Державного концерну "Укроборонпром" у серпні 2019 року. Він відкрито розповів про критичну ситуацію на багатьох важливих підприємствах концерну.

Безумовно, російська розвідка була в курсі всіх цих подій. Вони також знали, що українські війська здатні витримати заплановану атаку Росії не більше трьох місяців. Це не означає, що українська армія не має бажання або можливості боротися, а скоріше вказує на брак військових ресурсів, таких як техніка та боєприпаси, які не дозволяють їм протистояти ворогу довше. На той момент демократичний Захід ще не був готовий надати нам необхідну підтримку.

Однак незламний дух українських захисників, разом із ефективними рішеннями військово-політичного керівництва країни у 2022 році, дозволив не лише витримати натиск російських сил, але й відкинути ворога від столиці, а також звільнити окуповані території Київської, Чернігівської та Сумської областей. Крім того, військова підтримка з боку США та Європейського Союзу у 2022 році сприяла визволенню захоплених районів Харківщини та правобережної частини Херсонщини.

На жаль, наприкінці 2022 року в гру на боці росії вступили (явно чи приховано) Китай, КНДР та Іран, що й надало російсько-українській війні глобального характеру.

7 жовтня 2023 року розпочалася нова етап війни між глобальним Заходом і авторитарним Сходом, відомим як "вісь" - Росія, Китай, КНДР та Іран. Після двох десятиліть холодного конфлікту, ситуація на Близькому Сході перетворилася на гарячу фазу.

З жовтня 2023 року вже можна стверджувати, що розпочалася активна фаза Третьої світової війни.

Дипломатичні методи стримування вже не приносять результатів. Це стало очевидним не лише у випадку з Іраном, КНДР та Росією, але й тепер стосується Китаю, який планує відкрити новий фронт глобального конфлікту в південно-західній частині Тихого Океану в 2027-2028 роках. Основна мета цього плану — анексія Тайваню. Якщо до того часу не відбудеться несподіванки (такою несподіванкою могла б стати безумовна перемога України у війні з Росією та її розпад), то світова війна може поширитися і на Тихий Океан.

"Великий геополітичний переділ", який зазвичай відбувається після світових воєн, вже почався.

Китай наразі вже контролює або нарощує контроль над ресурсами країн Середньої Азії, частини Африки та, звичайно, прагне отримати контроль над ресурсами принаймні зауральської росії. Питання головно тільки в тому, де зрештою буде проходити кордон між колективним Заходом і китайсько-російським Сходом: по уральському хребту чи по західному кордону України та Білорусі? Угорщина після "економічних" угод травня 2024 року з Китаєм вже де-факто стала китайсько-російським анклавом у Європі.

Поки США занурені у вир виборчої боротьби, результат якої залишається невизначеним, країни Європи поступово усвідомлюють, що немає простих і швидких шляхів до досягнення миру між Україною та її союзниками з одного боку і Росією з її прихильниками з іншого. Для Росії та Китаю спроби нав'язати мир на своїх умовах будуть свідченням слабкості колективного Заходу, а для Сполучених Штатів це може призвести до втрати статусу світового гаранта демократії.

Втрата впливу та підтримки в Афганістані, а потім і в Україні, може призвести до переорієнтації багатьох держав у бік співпраці з Китаєм, замість США та Європейського Союзу. Це, у свою чергу, може стати серйозним ударом для розвитку демократії та свободи, які після Другої світової війни поступово, але впевнено поширювалися по світу. Наприкінці минулого століття це сприяло становленню Заходу як економічної, політичної та військової домінуючої сили на глобальному рівні.

Серед держав, що здатні оперативно змінити свої зовнішньополітичні вектори, можна виділити такі: Бразилія, Південноафриканська Республіка, Пакистан, Ірак; в Європі, ймовірно, це Угорщина та Словаччина; а в Тихоокеанському регіоні – Індонезія та Малайзія. У південно-східній Азії на цю роль претендує В'єтнам.

Вже зараз економіка країнБРІКС, куди наразі входять Бразилія, росія, Індія, Китай та ПАР, становить приблизно 26% світового ВВП. Наразі ще майже 40 країн світу заявили про готовність доєднатись до цього союзу.

Таким чином, якщо Україна зазнає поразки в російсько-українській війні, це стане показником стратегічної слабкості Заходу, а за 10-15 років розширений БРІКС стане не менш впливовим політичним, економічним та, очевидно, військовим союзом, ніж США, ЄС та їхні союзники по світу. Однак геополітична ініціатива в такому випадку перейде до цього авторитарного союзу, а агресивність його поведінки суттєво зросте.

Водночас явна поразка Росії у конфлікті з Україною суттєво уповільнить ці тенденції. Якщо Сполучені Штати відновлять свою роль гаранта захисту демократії та економічного розвитку на глобальному рівні, зокрема в країнах, що розвиваються (оскільки протягом останніх двох десятиліть основним двигуном економічного зростання залишався Китай), це створить нові можливості для демократичного світу щодо глобальної експансії.

На жаль, в даний момент важко спрогнозувати, як саме відбуватимуться ці процеси: ситуація виглядає як 50 на 50. Це триватиме до тих пір, поки держави авторитарного спрямування не усвідомлять, що їхня агресія проти країн НАТО та інших партнерів колективного Заходу неминуче призведе до відповідних наслідків.

Саме в 2014 році Україна стала ініціатором значного геополітичного зсуву.