Українська альпіністка прагне здійснити свою мрію, піднявшись на вершини 14 найвищих гір світу, відомих як "Корона Землі".
Альпіністи вживають термін "штурм" для опису підкорення вершини. Щоб уникнути небезпеки під час цього процесу, важливо уважно проаналізувати можливості свого тіла і, якщо необхідно, своєчасно припинити підйом.
Українська альпіністка Антоніна Самойлова має амбіційні плани піднятися на 14 найвищих вершин світу. Йдеться про гори, висота яких перевищує 8000 метрів над рівнем моря, що відомі як восьмитисячники, або ж "Коронні вершини Землі".
Минулого року Антоніна за одну експедицію зійшла на Еверест і Лходзе. Тоді спортсменка провела без сну понад 65 годин. З початку цього року вона вже має у своєму активі два вдалих сходження.
В ОГНІ ЗА КОМПАНІЮ
Антоніна почала займатися альпінізмом у 2018 році, хоча це не було її "дитячою мрією".
Альпінізм — це вид спорту, що більше підходить для дорослих. Багато моїх знайомих, які займаються міжнародним висотним альпінізмом, почали свій шлях у цій сфері після 20 років, ближче до 30. Мені зараз 36, а я вперше спробувала цей спорт у 29. Це точно не була моя дитяча мрія, але інтерес до гір завжди жив у мені. З уроків географії я знала, що Еверест і К2 — це дві найвищі вершини світу, та на цьому мої знання закінчувалися, — ділиться своїми враженнями Антоніна.
Потрапила в гори вона випадково - пішла з друзями просто за компанію. Те перше сходження, за її словами, було дуже важким. Тоді вона собі сказала, що більше такого не хоче. Це був 2018-й, але вже за рік гори стали частиною її життя.
- Це були відносно низькі гори - "шеститисячники". Ніщо тоді не говорило про те, що я колись зможу піднятися на Еверест. Але після третього-четвертого сходження у мене зʼявилася така мрія. Дуже далека мрія, - говорить.
Після розмови з кількома альпіністами, які піднялися на найвищу точку Землі, Тоня усвідомила, що цей виклик є справжнім випробуванням. Вона зрозуміла, що, можливо, за десяток років, якщо вона постійно працюватиме над підготовкою, у неї є шанс досягти своїх цілей.
Проте чекати так довго не довелося.
- Досягнення перевершили всі мої найсміливіші очікування. Можна сказати, я виграла лотерею від народження: я фізично сильна і витривала. Спортом займалася не професійно, але ходжу в тренажерний зал більшу частину свого життя. Більше того, я завжди розуміла, що в мені сили більше, аніж в інших. Наприклад, у школі на змаганнях могла віджатися 80 разів, і це було завжди таким "вау", - розповідає Антоніна.
Через особисті обставини вона наважилася піти у свою найсерйознішу на той час експедицію - в Антарктиду. Це було сходження на найвищу точку материка - гору Вінсон.
Власне, з того моменту Самойлова справді захопилася горами.
- Саме в цій експедиції я домовилася про дві інші. І менш ніж за пів року вперше піднялася на Еверест, - говорить з гордістю.
Антоніна зазначає, що гора Вінсон вирізняється тим, що альпіністи не мають можливості користуватися послугами портерів (помічників). На інших гірських маршрутах їх завжди супроводжує місцевий гід.
- Існує лише два куточки на планеті - Антарктида та гора Деналі на Алясці, де ти цілком залежиш від власних сил і ресурсів. Це була моя перша експедиція такого роду, і вона кардинально змінила моє сприйняття як себе, так і навколишнього світу, - зазначила вона.
Жінка має дві вищі освіти: за першою вона перекладачка, за другою - дизайнер інтерʼєрів. Нині вона співвласниця ресторану.
Тоня стверджує, що в горах її розум знаходить спокій. Під час експедицій вона практично не підтримує зв’язок з близькими, обмежуючись лише короткими повідомленнями на кшталт "все гаразд".
ПОДОЛАТИ ВЕРШИНУ І... НЕДУГИ
До Антарктиди учасників експедиції доставляють за допомогою літака.
Це не та частина Антарктиди, де звично бачити пінгвінів. Ми знаходилися глибоко в континенті. Подорож до нас була тривалою. Літак приземлився, висадив нас і повернувся через тиждень. Тут вічна мерзлота, а температура повітря падає до -40 градусів — справжні екстремальні умови. Наша команда піднялася на вершину, але, спустившись, потрапила в бурю в базовому таборі. Через несприятливу погоду нам довелося чекати літак ще тиждень, - ділиться спогадами Антоніна.
Вона каже, що фізично було дуже важко тягнути вантаж упродовж переходу, який тривав 5-6 годин. Коли група виходить на круту ділянку, сани там просто не можуть їхати, всі речі доводиться складати у величезний рюкзак і нести. Нелегким є і саме сходження.
- Підніматися на висоту понад 4000 метрів завжди пов'язано з ризиком гіпоксії або гірської хвороби. Наприклад, гора Вінсон має висоту 5000 метрів, але завдяки підвищеній інтенсивності магнітного поля Землі в Антарктиді, це відчувається так, ніби ви опинилися на 6000 метрах, - пояснює співрозмовниця.
Виявилося, що Антоніна вирушила в цю експедицію, страждаючи від запалення сечового міхура (циститу). Хоча вона приймала антибіотики, у неї залишалися сумніви щодо їхньої ефективності.
Я усвідомлювала, що прямує до небезпеки, і якщо антибіотики не спрацюють, запалення може поширитися на нирки, що призведе до серйозних наслідків. Проте відмовитися від сходження було неможливо. Експедиція коштувала чимало — 45 тисяч доларів. Це була своєрідна покупка білета в інше життя, і на той момент для мене ця сума мала величезне значення. З іншого боку, стільки зусиль вже було вкладено, а група готувалася до вильоту, і я залишалася б на "великій землі" — це викликало жах! Проте через три дні я зрозуміла, що антибіотики діють, запалення зменшується, і далі все стало значно простішим, — ділиться вона.
НА ГОРИ СХОДЯТЬ НЕ НОГАМИ, А ГОЛОВОЮ
Для того, щоб досягти вершини, необхідно не лише фізичне, а й ментальне становлення. Антоніна зазначає, що існує мудрість: "восьмитисячники" підкорюються не лише ногами, а й розумом. Протягом своєї карʼєри альпіністки вона спостерігала, як фізично підготовлені люди, професійні спортсмени, не змогли дістатися до вершини через моральні труднощі.
- Гори - це про ментальну стійкість. Ти маєш бути готовим до сильних навантажень і випробувань. До 10-годинного переходу, коли дуже важко, коли треба не просто йти пішки, а підніматися вгору з гіпоксією, розуміти, що кисню буде ставати все менше. Це випробування, і кожен крок дається важко - буквально, це просто фраза, - говорить.
- Як ви справляєтеся? - запитую.
Я усвідомлюю, що врешті-решт все одно візьмуся за цю справу. Навіть якщо це займе не 8 годин, а 9 чи 10, я все одно досягну мети. Мені допомагають терпіння і фізична витривалість. Іноді від втоми хочеться просто заплакати, але це можна зробити і в наметі. Наприклад, під час другого підйому на Еверест я мала коронавірус. Це справжній виклик. Ідучи вгору, в певний момент починаєш запитувати себе: навіщо я це роблю? Людський організм має свої межі, і важливо завжди слухати себе та оцінювати стан. Всі трагедії в горах трапляються тоді, коли людина вирішує: «Ось я вже так далеко пройшла, я маю дійти до вершини», не усвідомлюючи, що потрібно ще й повернутися. Важливо розуміти різницю між відчуттям, коли ти просто втомлений, але ще можеш йти, і моментом, коли сили вичерпані. Якщо не зупинитися вчасно, це може призвести до фатальних наслідків, - додає вона.
Тоня говорить, що сходження їй особисто дається легше, ніж спуск, хоча в більшості випадків спускатися страшніше технічно. Треба приділяти більше уваги рухам, концентрації, йде навантаження на коліна, і ноги можуть у прямому сенсі тремтіти від утоми і зневоднення.
Минулого року вона за одну експедицію підкорила в Гімалаях Еверест (це було її третє сходження на цю гору) і Лходзе. Тоді провела без сну безперервно 65 годин.
Тоня пояснює, що перш ніж група вирушить у штурмову ніч, має здолати кілька висотних таборів. Наприклад, на Евересті їх чотири.
Ми вирушаємо до четвертого табору приблизно о четвертій ранку. Подорож триває від 8 до 10 годин, і в таборі зазвичай немає можливості спати, адже на висоті близько 8000 метрів це стає неможливим через гіпоксію та підвищений рівень адреналіну. Люди там лише відпочивають і харчуються. У мене було вже вісім сходжень на великі вершини, і жодного разу не вдалося заснути в четвертому таборі. Після короткого перепочинку ми переодягаємось і вирушаємо в атаку. Тривалість штурму варіюється для кожного: від 8 до 15 годин. Після цього повертаємося до четвертого табору, а потім спускаємося до базового. Через перевтому я не могла заснути, і коли підрахувала, скільки часу провела без сну, вийшло більше ніж 65 годин, - ділиться вона.
КРИЛА ДЛЯ БОРОЦЯ, ЯКИЙ БАЖАВ ЗАВОЮВАТИ ЕВЕРЕСТ
Тоня посвятила свій рекорд підкорення Евересту 28-річному загиблому воїну Олександру Грянику. Вони не мали особистого знайомства, і про мрію героя альпіністка дізналася лише в базовому таборі.
- Мене набрав мій друг Тарас, коли я була в горах. Він розповів, що військовий, який загинув у Маріуполі, мріяв піднятися на Еверест. Мені роздрукували фото Олександра, я його взяла на вершину і там розгорнула. Коли запостила допис про це у себе на сторінці, мені написали його батьки. Вони мені дякували, лист був дуже зворушливим. Ми з ними зустрілися потім, вони дали шеврон із фото Саші, і я пообіцяла, що цей шеврон ходитиме зі мною й на інші гори, - розповідає Тоня.
- Ви стали його підтримкою, - промовляю.
- Так, і його батьків також. Складно про це говорити, але вони досі живуть ним і його життям, - каже.
Її батько у даний час також перебуває на службі, і коли дізнався про цю подію, висловив Тоні думку, що це може стати єдиною причиною для того, щоб піднятися на Еверест втретє.
КАНЧЕНДЖАНҐА, СКЛАДНА І "НЕСКІНЧЕННА"
Цього року Тоня успішно піднялася на ще два "восьмитисячники" — Канченджангу, що займає третє місце за висотою, та Макалу, який є пʼятим.
Спортсменка називає Канченджанґу найскладнішим "восьмитисячником".
У мене завжди було відчуття трепету перед цією горою. Всім відомо, що нічний підйом на неї є найтривалішим і найскладнішим з технічної точки зору, вона справді вражає своєю величчю. Здається, що вона не має кінця. Це непроста гора, де немає легких маршрутів – усе тут вимагає зусиль. Вона виснажує. Ми вирушили в похід за поганих погодних умов, - ділиться своїми враженнями.
- Коли нарешті піднялися, які були відчуття? - запитую.
Цього разу я не відчула жодних емоцій. Ми сильно змерзли. В мене трапився інцидент з киснем, і я дуже переживала, що він може закінчитись. Холод був нестерпним. Основна роль кисню, окрім забезпечення дихання, полягає в обігріві тіла. Без нього існує великий ризик обмороження. Коли я досягла вершини, мої ноги зовсім не відчувалися, ступні були настільки холодні, що я боялася обмороження і втрати пальців, адже ще потрібно було спускатися. А на самій вершині я нічого не побачила — лише туман, сніг і вітер. Зазвичай я завжди знімаю відео та дістаю прапори, але цього разу все відбувалося інакше: ми провели там лише 5 хвилин, зробили два фото, жодного відео і вирушили назад.
Чи прагнете повернутися, щоб надати нову можливість як собі, так і своїм почуттям?
- Ні, ніколи. Факт того, що ми піднялися, є очевидним, і слава Богу, - усміхається вона.
- Альпінізм - це більше про чоловіків? - уточнюю.
- Я б зауважила, що сучасний альпінізм має жіночий характер. Хоча наразі жінок у цьому спорті менше, ніж чоловіків, їх кількість стрімко зростає, - зазначає вона.
Щодо віку, то, як зазначила альпіністка, вона відома іспанцеві, який уже досягнув 81 року, і гори все ще займають важливе місце в його житті.
Також розповідає про свою подругу з Австралії, яка практикує безкисневі сходження на "восьмитисячники" і минулого року зробила два таких за сезон.
- Яка гора викликає у вас страх? - питаю.
Аннапурна, яку часто називають «вбивцею гір», славиться своїми постійними лавинами. На жаль, цього року я втратив там друга. Це як гра в лотерею, а я не в захопленні від невизначеності. Гора К2 є складною, з частими каменепадами, але там все відбувається без випадковостей. Натомість на Аннапурні ти ризикуєш долею, і це мене відштовхує.
Тоня мріє підкорити 14 "восьмитисячників", які називають "Короною Землі".
Я бажаю здійснити це без жодних обмежень за часом, і якщо все складеться, буду дуже щаслива. Наразі я підкорила шість вершин, що перевищують вісім тисяч метрів, тому залишилося ще вісім.
Ольга Звонарьова, город Запорожье.
