"Україну руйнують, а ми все ще прагнемо зберегти Достоєвського?" Алла Самойленко розповідає про кастинги в кіно, сімейні трагедії та відповідь російськомовним.
Алла Самойленко, найвідоміша кастинг-директорка та мати захисника "Азовсталі", володіє глибокими знаннями про закулісся українського кіно. Доля підкинула їй чимало труднощів, але вона не лише мужньо зустріла ці виклики, а й активно підтримує тих, хто цього потребує. Крім того, Алла має унікальний дар – вона вміє виявляти талановитих акторів просто на вулиці.
В інтерв'ю OBOZ.UA кінодіячка розповіла, чи впливає українськомовність акторів на шанси пройти кастинг, як змінилось українське кіно з початком повномасштабного вторгнення та чому вважала себе самозванкою. Також Алла Самойленко поділилась найболючішими періодами у житті й пояснила, чому так активно захищає студенток, що постраждали від харасменту викладачів.
Шановна Алло, ви не лише одна з найвідоміших кастинг-директорів, але й мати трьох дітей. Серед них - Ілля Самойленко, Герой України та офіцер "Азову", який під час АТО зазнав серйозних травм, втратив око і руку, а з початком великої війни пройшов через жахи "Азовсталі" і чотири місяці провів у російському полоні. Ваш середній син Гліб пережив клінічну смерть і втратив здатність ходити та говорити. Також ви виховуєте шестирічну доньку Маргариту.
Ви знаєте, після всього, що сталося з Глібчиком, я пройшла через усі етапи – від заперечення й гніву до компромісу, депресії та, зрештою, прийняття. Я усвідомила, що нікого не можна звинуватити, адже все відбувається так, як повинно. Є певний план, в рамках якого кожна людина має свою волю, але ця воля не є безмежною. У той важкий період мене підтримала книга регресолога і психолога Долорес Кеннон "Між життям і смертю". Вона містить чітку концепцію, яка допомагає зрозуміти, що відбувається з нами з моменту народження, через життя і до смерті. Згідно з цими ідеями, людина, яка проходить такий складний урок, може обрати його ще тоді, коли душа не має фізичного тіла. Якщо мій хлопчик, мій Глібчик, мій улюблений син живе в такому стані, можливо, це його спосіб знайти порятунок від чогось. Можливо, він рятує і мене, я не знаю... (Гліб Самойленко, 12 років, паралізований після тривалої зупинки серця. - Ред.).
Ситуація з Глібчиком могла скластися значно гірше. Він міг опинитися в непритомному стані, оточений трубочками та медичними приладами, страждати від болю. Проте, на щастя, він зберіг частину пам'яті про своє минуле. Я вдячний хоча б за таку можливість...
З іншого боку, я зрозуміла ще одну річ. Коли людина потрапляє в таку ситуацію (у Гліба сталася раптова зупинка дихання і серця, що тривала понад 10 хвилин), не варто проводити реанімацію... Треба дати людині спокійно і гідно перейти в інший вимір, а рідним залишити світлий спомин. Жодна країна світу, якою б розвиненою медицина там не була, не може нічого вдіяти з такими пацієнтами, крім рідкісних випадків із синдромом Лазаря, коли у людини просто знижуються всі життєві показники до мінімального рівня. Але коли вже була зупинка, коли з'явилися плями на обличчі, як мені сказав лікар швидкої... Навіщо його реанімували?
Я багато разів замислювалася, що якби йому дали можливість піти, я б відчула нестерпний біль, плакала б за ним завжди, але залишилася б в невідомості щодо його теперішнього стану. Він став зовсім іншою людиною. Це важко усвідомлювати. Дуже боляче бачити, як мій чудовий, розумний, повністю здоровий хлопець перетворився на таку людину. У Гліба руйнуються зуби, його внутрішні органи деградують, кінцівки стискаються, а хребет викривляється. Тепер він лише може лежати, сидіти, дивитися телевізор і їсти. І я не знаю, що було б краще... Мені важко про це говорити. Я змирилася з ситуацією. Єдине, чого я хочу, — щоб він не відчував болю.
Я чула, що після втрати Гліба ви більше не відвідуєте церкву, але в своїх бесідах все ще згадуєте Бога. Чи залишилися у вас інші вірування чи надії?
- У мене з'явилася Маргарита, абсолютно якесь диво небесне! Ви запитуєте про Бога. От у мене відчуття, що він поцілував мене у маківку, коли ця дитина прийшла в наше життя. Це той самий задум. Як його передати, не знаю. Мабуть, тільки через досвід. Знаєте, мені іноді пишуть у приватні повідомлення з подякою за розповіді про Гліба, жінки зізнаються, що мої слова їм допомогли. Я дуже дорожу такими листами.
Я маю віру в те, що існує певний вищий задум для всіх нас. Мене заспокоює думка про те, що є якась невидима сила, яка має свій план. Проте те, що відбувається в Україні та у світі загалом, важко зрозуміти, як з точки зору божественного розуму, так і через призму колективної провини. Здається, що наразі у нас накопичилося чимало запитань до вищих сил.
Яким ви запам'ятали 24 лютого 2022 року?
- Пам'ятаю, напередодні я подивилась ту саму промову Путіна і плакала десь до другої години ночі. А вже о четвертій прокинулась від вибухів і спостерігала за всім наче у прямому ефірі.
За кілька днів до початку великої війни мій старший син Ілля прийшов додому, забрав частину свого обладнання, провів з нами вечір і повідомив, що вирушає до Маріуполя. Він сказав, що там читатиме лекцію і скоро повернеться. Але, на жаль, повернення не сталося. Перед цим він залишив військову службу і близько півроку працював в американській компанії, займаючись міжнародними продажами та плануючи кар'єру в цій галузі. Коли почалося вторгнення, ми активно переписувалися. Ілля — досвідчений розвідник і дуже розумна особистість, він вміє спілкуватися так, що не виникає зайвих запитань. Однак Маріуполь швидко опинився в оточенні, і стало очевидно, що вибратися звідти неможливо...
Наскільки мені відомо, ви не виїжджали з Києва?
У мене є чимало друзів з-за кордону, які висловлюють щиру підтримку Україні. Вони запрошували мене приїхати, але я не могла уявити, як ми з Глібом подолаємо цю подорож. Коли стало очевидно, що Київ опинився в напівоточенні, перспектива виїзду виглядала ще більш невизначеною. Чесно кажучи, ми навіть думали про переїзд до іншого міста, наприклад, до Тернополя, але зрештою вирішили залишитися в столиці.
У перші дні вторгнення я була дуже емоційна. Виходила в пряме включення зі шведським, іспанським та польським телебаченням. Я розповідала їм, що по трасі на Київ їдуть танки, що вони стріляють по будинках, що вбивають мирних людей, що нам потрібна допомога, просила, щоб нас врятували! Я вважала це своїм обов'язком і таким чином намагалася знайти собі заняття, яке могло б мене сконцентрувати, відволікти від масштабу загрози. Насправді я трохи була готова до війни. Мені вдалося вмовити чоловіка підготувати запаси їжі, і ми безболісно, можна сказати, провели десь місяць. Російські окупанти робили спроби перейти Житомирську трасу. Якби це сталося, то, думаю, нам би дуже швидко прийшов гаплик...
Чи вдалося зберегти контакт із старшим сином?
Після відступу росіян я залишалася в Маріуполі і часто обмінювалася листами з Іллею. Однією з переваг було те, що він завжди мав змогу підтримувати зв'язок. Я дуже співчуваю тим, хто не міг зв’язатися зі своїми рідними, що залишилися в Маріуполі... Ілля не ділився всіма жахливими подробицями. Багато чого я дізнавалася через його публікації в Telegram-каналі. Коли розпочалася облога міста, Ілля почав ділитися своїми думками щодо військової ситуації. Вся ця інформація допомогла мені зберігати емоційну стійкість і залишатися ментально здоровою, навіть коли він опинився в полоні.
Безумовно, це було неймовірно страшно. Протягом цих чотирьох місяців кілька разів мене охоплював відчай, і я починала думати про найгірші можливі варіанти. Тоді я знайшла величезну кількість інформації про полон, досліджуючи всі можливі способи зв'язку. Я намагалася самостійно розшукати виходи та шукати можливості достукатися до когось.
Після звільнення мого сина, до мене почали активно звертатися люди з питаннями про подальші дії. Я надавала їм короткі рекомендації, оскільки на той момент не існувало єдиного списку від координаційного штабу. Згодом з'явилася злагоджена діяльність від жіночих організацій, зокрема Асоціації родин захисників "Азовсталі".
Перейдемо від меланхолійних спогадів до вашої професійної діяльності. Поділіться, будь ласка, як ви обираєте акторів для конкретних ролей?
Основою моєї діяльності є сценарій. Якщо він привертає увагу, має високу якість, і я уявляю, як можна втілити його візуально, я починаю діалог з режисером. Прислухаюся до його думок, але також пропоную свої ідеї. Якщо ми знаходимо спільну мову в основних аспектах, розпочинаємо спільну роботу.
Я не можу виконувати свою роботу, коли мені просто надають список осіб, яких потрібно запросити на кастинг. Кастинг є не менш творчим процесом, ніж будь-яка інша сфера кіновиробництва. Це справжнє місце натхнення, відчуттів і інтуїції. Якщо я вже знайома з актором і бачила його в певному проекті, я запам'ятовую його, фіксуючи свої враження та асоціації, що стосуються того, в яких ролях він міг би проявити себе. Коли читаю сценарій, у мене виникає можливість "побачити" його в цій ролі. Я дуже довіряю своїй інтуїції в цьому процесі.
Мене захоплюють живі кастинги, адже під час цього процесу я дізнаюся багато нового не лише про акторів, а й про себе та режисера. Особливо люблю створювати дебютні короткометражні студентські фільми, адже це чудова нагода поділитися своїм досвідом з тими режисерами, які цього прагнуть. Моя робота полягає в тому, щоб служити режисеру та його проекту. Я докладаю всіх зусиль, щоб знайти ідеальних виконавців, і продовжую пошуки, поки він не буде повністю задоволений. Компромісів у нашій роботі бути не може.
Чи звертався хтось до вас з проханням отримати роль для себе або для когось із близьких, використовуючи ваше знайомство?
- Це неможливо. Всі затвердження відбуваються лише в тому випадку, якщо це логічно для картини. Принаймні така моя практика.
Чи звертаєте ви увагу на мову, якою спілкується актор? Чи вважаєте, що вміння говорити українською є важливим критерієм для вибору його на певну роль?
- Це важливий фактор. У моїй фільмографії було багато випадків, коли постановки відбувалися регіональними діалектами. Це дуже захопливе заняття - шукати акторів, які ними володіють. З 2013 року я пропагую серед акторів берегти свої говірки, не витравлювати їх із себе, не робити мову суто академічною. Традиційне мовлення органічно звучить на телебаченні та, можливо, сцені академічного театру. Кіно живе інакше. Тут дуже цінується життєподібність, здатність до трансляції людської багатогранності, де не останнє місце займає мовна характеризація. Важливо добре володіти різними формами мовлення, застосовувати їх відповідно до задачі.
Під час підбору акторів для фільму "Брати" я звернула увагу на західну частину країни, оскільки акторам звідти було простіше оволодіти гуцульським діалектом. Єдиним, хто не зміг цього зробити, виявився киянин Віктор Демерташ. Наші актори, намагаючись багато років опанувати російську мову, досягли помітного успіху, проте в результаті втратили свою рідну українську.
Сьогодні спостерігається зворотний процес: частина акторів стає нетерпимою до вживання російської мови в своєму середовищі. Однак багато з них все ще спілкуються російською в повсякденному житті, що, на жаль, є реальністю. У громадських місцях, де нас можуть почути, люди намагаються переходити на українську. У соціальних мережах нині панує тільки українська мова. Це своєрідний код, за яким ми ідентифікуємо одне одного, адже якщо людина спілкується російською, це стає підставою для того, щоб уникати співпраці з нею. А коли до мене звертаються російською, я роблю вигляд, що не розумію, і це приносить мені значне полегшення.
У бесіді з OBOZ.UA актриса Соломія Кирилова поділилася, що спершу кастинг-директор запропонувала їй роль коханки брата Памфіра. Проте режисер стрічки Дмитро Сухолиткий-Собчук відразу помітив у ній потенціал для головної героїні, що суттєво змінило її кар'єру...
Таке трапляється. Кіно має чудову силу трансформувати долі, життя та сприйняття себе. Це справжнє щастя, коли актор знаходить свого режисера, який здатен розкрити його потенціал. І дуже добре, коли в цьому процесі допомагає кастинг-директор.
Кастинг-директор повинен мати особливу здатність збирати різноманітну інформацію про акторів, їхні особистісні риси, професійний розвиток, приховані таланти та специфічні навички. Ідеальний кастинг-директор також може виступати в ролі адвоката для актора, переконуючи команду, режисера і продюсера в тому, що актор має потенціал, що саме він підходить для цієї ролі і заслуговує на шанс. У такі миті ти відчуваєш себе, немов рука Бога. Іноді потрібні актори з'являються зовсім несподівано, в найменш очікуваний момент. У моєму досвіді часто головні ролі виконували діти, яких ми знаходили на вулицях; були випадки, коли людина, яка спочатку знімалася в масовці, згодом отримувала значну роль і ставала справжнім актором; багато дебютантів вийшли з театральних колективів або театральних факультетів.
- З якими фільмами у вас найяскравіші спогади?
- Одна з найцінніших речей, яку може дати кастинг-директор акторам і загалом знімальній групі, - це свою впевненість і віру в конкретну творчу одиницю. Тобто найвиразніша особливість моєї роботи - можливість бути адвокаткою для акторів, відстоювати їх перед продюсерами, переконати дати можливість. Але найголовнішим все ж таки залишається задум і відчуття режисера.
Я неймовірно захоплена можливістю поділитися історією про фільм "Брати. Остання сповідь" Вікторії Трофіменко. Це справді важлива віха у сучасному українському кінематографі, яка стала визначальною для мене як творчої особистості. Усе склалося надзвичайно цікаво. По-перше, моя подорож перетворилася на своєрідний тур вільного падіння — я просто вирушила на захід України. І вже в дорозі ми організовували все буквально на ходу: зустрічі, записи та інші моменти. Це була справжня пригода, під час якої я занурювалася в місцеву культуру, звичаї та традиції.
Одного разу я вирушила з Івано-Франківська на старовинному паровозі, що складався з двох вагонів. Він доставив мене до колишнього містечка Карлівка, яке сьогодні відоме як село Прутівка. Це місце має багатий історичний контекст, адже ще в часи Австро-Угорщини тут активно діяло товариство "Просвіта", що сприяло розвитку української культури. І, уявіть собі, в цьому селі є народний театр, який зберігся ще з тих "просвітницьких" часів. Я пам'ятаю, як мене вже зустрічали з горілкою, домашньою ковбасою та паштетом, який вони щедро намазували на свіжий житній хліб і пригощали столичну гостю (посміхається). Серед гостей були голова сільради, його дружина і син, які також є акторами цього театру! Цей театр має великий авторитет і неодноразово отримував нагороди на фестивалях аматорських театральних колективів. Я отримала незабутнє враження від спілкування з цими чудовими людьми і досі зберігаю записи з того кастингу.
Невдовзі я запросила кількох осіб до різних проектів. Однією з них стала Марія Василівна, вчителька, яка відновила театральну трупу. Коли я згадую цю історію, у мене на очах сльози, адже їхні розповіді, почуті під час кастингу, торкаються глибини душі: один дідусь воював за УПА, а інший - за Червону армію; одна жінка покинула рідний дім та поїхала на заробітки в Італію, залишивши дітей без материнської опіки. Скільки ж емоцій вони виявили під час зйомок... Цей портрет сільського театру ще більше зміцнив мою любов до нашого народу, до різноманіття людських характерів, їхньої сили та проявів.
Ця вчителька, Марія Василівна, пережила жахливі часи репресій, коли її чоловіка забрали, і він загинув. Після десяти років, проведених у таборах, вона повернулася до рідного села і відновила театральну діяльність! Я запросила Марію Василівну на зйомки політичного рекламного ролика, режисером якого був Олесь Санін, і це стало справжнім емоційним досвідом. Вона виконала роль бабусі, до якої у двір заїхав екскаватор, руйнуючи її дім. Вона виходить, показує документи і розуміє, що це більше не її земля, адже злочинці її позбавили. Повертаючись до хати, вона в тиші білує піч, знімає ікону і виходить на вулицю. Вибачте, я не можу стримати сліз, розповідаючи про це... Вона стоїть з іконою в руках і дивиться в камеру... Їй виповнилося 84 роки. Це була для неї, немов, кульмінація всього її життя. Бабуся приїхала до нас на таксі з Верховини, виконала цю роль з усім своїм болем, досвідом та любов’ю до театру. Це був справді неперевершений ролик.
Або ще розкажу, як я Ївгу (акторка Вероніка Шостак, тоді першокурсниця Львівського університету. - Ред.) з "Братів" зустріла. Цілий день у Львові в Національному академічному театрі імені Марії Заньковецької проводила кастинг. У певний момент виходжу в коридор, повертаю голову - бачу промінчик сонця, який падає на руде волоссячко, і розумію, що це вона, що це наша Ївга! І як це сталося, не можу пояснити.
Безсумнівно, тривала професійна діяльність формує певні ментальні артефакти. Я можу спостерігати телевізійні програми, виходячи з можливості натрапити на когось знайомого (як це сталося з Антоном Вельбоєм під час роботи над фільмом "Королі репу"). Також можу вирушити в інше місто і під час прогулянки випадково зустріти когось.
Цікаво вийшло з Олегом Мосійчуком, який у "Братах" дебютував. Колись він закінчив Дніпропетровське театральне училище, десь у 1970-му році знімався в епізодичній ролі на кіностудії Довженка, а потім усе життя працював художнім керівником театру. Я шукала актора на роль Войтка і не могла знайти. Я "рила" театри, театральні сторіночки і натрапила на його портрет - а він дивовижної вроди чоловік! Брюнет з блакитними очима, схожий на італійську зірку 60-х років, і думаю: та це ж Войтко, тільки молодий! Коли він до нас приїжджав, йому, здається, було трішки за 60, а бігав, як юнак! Дідуся зіграв так, що ніхто й не вірить, що йому на той момент не було 90 років! Яскраво перевтілився!
Чи не могли б ви роз’яснити, чому українське кіно в наш час не отримує належної підтримки з боку кінотеатрів? Чому сеанси часто заплановані на невигідні для більшості відвідувачів години, а продажі квитків залишаються на низькому рівні?
По-перше, кінотеатри працюють як приватні підприємства. Їхня стратегія часто визначається простими економічними міркуваннями, незважаючи на законодавчі норми, які вимагають від них забезпечувати квоту для вітчизняних фільмів.
Другий аспект – це кінематограф як явище та його сприйняття в Україні. Раніше наші глядачі часто висловлювали думку, що українського кіно, мовляв, не існує. При цьому вони не намагалися дізнатися більше про вітчизняну кінематографію. І що дивно, такі люди й досі зустрічаються. Коли розпочинаєш з ними бесіду, стає очевидно, що вони майже нічого не переглянули. Можливо, вони бачили лише один фільм і на основі нього роблять загальні висновки про весь кінематограф.
Це явище є наслідком тривалого колоніального впливу та складної політики з боку Росії. Навіть сьогодні багато професіоналів у кіноіндустрії залишаються в невизначеності, очікуючи, як все розгортатиметься далі. Для них не має значення, чи звучатиме українська мова, чи російська — їх цікавить лише бізнес. Багато "очікувальників" упевнено вважають, що "російська культура є величною". Водночас вони проявляють неприязнь до всього українського, але продовжують знімати фільми в Україні. Це епоха прагматизму та цинізму, коли головним є заробіток, а не ціннісні чи мистецькі принципи. І найгірше, що все це фінансується з українського бюджету.
Третій аспект - це час. Українське кіно існує лише близько десяти років на повноцінному рівні, що є досить коротким терміном. Непослідовні та недостатньо продумані кроки в розвитку індустрії не сприяють її стабільному функціонуванню. Якісні фільми не доходять до своїх глядачів через брак фінансування та недостатньо розвинені маркетингові стратегії для їх просування. Фільми масового попиту мають свою аудиторію, що складає приблизно 300 тисяч глядачів, що є малим показником для нашої чисельності населення. Проте, варто відзначити, що після повномасштабного вторгнення українці виявили значний інтерес до власної культури, що сприяє зростанню ринку. Не менш важливим є питання представлення нашого кіно на міжнародній арені. Якщо ми не будемо створювати власні фільми, інші опишуть нас своїм чином.
Слухала безліч розповідей про те, як польські та американські продюсери запрошували українських акторів виконати ролі "добрих росіян"...
- А чому ви дивуєтесь? Вони особливо не розрізняють Україну та Росію, для них це суцільний простір. У них усталені стереотипи про росіян, створені російською пропагандою. Іноземці старанно виправдовують "хороших русских". У нас також є актори, це переважно ті, хто мешкає за кордоном, вони не бачать нічого поганого в цьому...
Одночасно існують і новачки, які до 2022 року не звертали уваги на війну, але раптом відкрили очі. Нині вони стали одними з найзапекліших захисників української мови! Проте я сумніваюся, що вони зможуть залишити російську. Ці внутрішні комплекси та культурне самоусвідомлення все ще дуже сильні: "Хто я? На чому я виріс?" Для таких людей відмова від чогось означає відмову від власної ідентичності, адже це невід'ємна частина їхнього "я".
Для мене, наприклад, це було легко. Я сама з Київщини, виросла на суржику, проте в побуті говорила російською мовою. У 2022-му раптом спіймала себе на думці, що для мене російська мова - як жаба, і ця жаба мені все життя не дає спокою! Вважала себе самозванкою, коли говорила російською. Але після вторгнення необхідність розмовляти російською зникла. Я відчула таке полегшення...
Ще я раптом зрозуміла про себе одну цікаву річ: у мене є багато публічних виступів, та ви не знайдете жодного російською мовою! Навіть у 1991 році, коли я як одна з переможниць конкурсу "Міс Київ" давала інтерв'ю для українського телебачення, то говорила українською мовою. Для мене це абсолютно логічно попри те, що я дуже добре знаю російську культуру, російську літературу.
Для тих, хто виріс у російській культурі та ідентифікує себе з нею, це може стати справжнім викликом — адже їм доводиться відмовитися від частини своєї ідентичності. Ми повинні підтримувати тих, хто свідомо обирає зміну, проте я не підтримую м'яку українізацію. Вважаю, що потрібно створювати для людей з "не такою щелепою" ті ж труднощі, які вони влаштовували нам. Чому я, представник українськомовної родини, маю ламати себе задля їхнього комфорту?! Це явище залишається поширеним і сьогодні. Чому ми не можемо діяти так само щодо них?! Я не бажаю чути російську мову в публічному просторі — вона завдає мені болю! Я активно з цим борюся. Коли їду в автобусі або потязі, я роблю зауваження російськомовним, причому у досить жорсткій формі. І це приносить результати.
Одна популярна акторка поділилася з нами, що вирішила відмовитися від російської літератури, незважаючи на те, що раніше була її шанувальницею до початку великої війни. В той же час, інша акторка запевняла, що її любов до Достоєвського не згасне, незважаючи на дії Путіна.
Це яскраво відображає суть людини. Наразі ми виявляємо зацікавленість до українського - театру, літератури, кінематографу, які колись зазнали репресій. Ми, нарешті, починаємо відкривати свою культуру. У майбутньому, за необхідності, можна буде використовувати російську мову в побуті та навчанні, коли небезпека для України мине. Але зараз усім, хто захищає російську в нашій інформаційній сфері, я можу сказати лише одне - відійдіть у тінь і дайте можливість розцвісти українській культурі. Вона є ключем до виживання нашої країни та народу.
Пам’ятаю, як зустрілася з американським продюсером, який відвідав Україну в 2004 році. Це була надзвичайно розумна особистість, ізраїльтянин, що здобув успіх у Голлівуді, пройшовши шлях від помічника реквізитора до виконавчого продюсера великих фільмів. Одного разу він запитав мене: "Які у вас є представники української культури? Кого ти можеш назвати, кого знає увесь світ?" Коли я не змогла згадати жодного імені, це дуже мене засмутило. Зараз я можу розповісти безліч історій про людей, які були забуті, недооцінені або навіть вкрадені, і я впевнена, що ці історії були б йому цікаві.
Моя неприязнь до росіян почалась ще в дитинстві. Коли мені було 17, я вперше зіткнулася з політичними реаліями, які справили на мене глибоке враження. Я дізналася, що весь наш козацький архів зберігається в Росії, і ми не маємо жодної можливості повернути його назад. Це відкриття дало мені зрозуміти, як сильно нас обікрали, і що цей процес триває: намагаються знищити те, що неможливо просто так вкрасти. І тепер, коли деякі люди вимагають зберегти Достоєвського, вважаючи його "не путінським", я не можу не задуматися: як можна ігнорувати те, що зроблено з Україною і її культурною спадщиною? Усе - від музики до видатних особистостей - було привласнене, історія була спотворена, і багато чого подається як російське. Все це відбувається лише тому, що хтось вирішив, що для імперської величі потрібно принизити інші культури. І після всього цього хтось ще сміє заявляти, що не віддасть Достоєвського?
Тому ще раз підкреслю: дайте можливість українській мові розцвісти! Нехай зрозуміння власної ідентичності формуються! Нехай це укоріниться, нехай зайде в свідомість маленьких дітей, нехай вони засвоять, що це означає! Я своїй донечці кажу: "Ти будеш знати російську, але зараз я її не хочу чути! Ми не будемо з нею спілкуватися за жодних обставин, адже тобі потрібно виростати в українському середовищі, формувати свій світогляд в українському контексті, де ти зможеш отримати основну інформацію для життя, а вже потім вивчити російську". Чому я так вважаю? Бо навколо все ще російськомовне середовище. Люди на вулиці. Діти в класах, навіть у родинах, де розмовляють українською. Дитина все одно піддається впливу цього "язика". Тому доводиться активно протистояти цьому.
Український автор Антін Мухарський, обговорюючи резонансний секс-скандал в університеті Карпенка-Карого, провів паралель між акторками та повіями, що викликало критику феміністичного популізму. Чи мали ви можливість ознайомитися з цим постом?
Зазвичай ті, хто звинувачує жертв, походять із середовища традиційного радянського виховання. Я сама можу зарахувати себе до цієї групи, адже навіть встигла вступити до комсомолу і вийти з нього першою в класі. Але як можна мати настільки укорінену систему переконань і навіть не задуматися про її можливу неправильність? Людина ставить собі на лоба ярлик: я сексист, мізогін та "совковий" дідусь. Це явище пов'язане з відсутністю свободи. Для мене це патріархальний устрій, який надає чоловікам усю владу, в той час як інші змушені підкорятися. Саме в такому контексті наше суспільство має тенденцію звинувачувати жертв, насамперед дівчат!
Якщо людина дійсно розуміється на біології, вона навряд чи зробить подібні заяви. Тим самим Мухарський, Винничук та їхні прихильники виявляють свою незнання. Якби вони ретельно вивчили біологію людини в старших класах, їм було б зрозуміло, що префронтальна кора мозку завершує своє формування лише до 25 років. Юнацький вік характеризується суттєвими гормональними змінами, через які молоді люди можуть демонструвати провокаційну поведінку, досліджуючи межі своїх можливостей та намагаючись привернути увагу протилежної статі, не завжди контролюючи свої емоції. Це природні інстинкти. Для забезпечення здорового навчального середовища важливо, щоб у нас були емоційно і фізично зрілі викладачі, здатні контролювати ситуацію з власного боку і не піддаватися впливу з боку молоді. Існує така наука, як етологія, яка вивчає поведінку людини з точки зору її тваринного походження. Ознайомившись із кількома популярними статтями на цю тему, можна зрозуміти, що мізогінні та примітивні погляди, які поширюють представники старшого покоління, поступово втрачають свою актуальність.
Це повинно стати соціально неприйнятним явищем, коли педагог або керівник зловживає своїм службовим становищем і використовує підпорядкованих осіб для вчинення дій, які явно є домаганням. Як можуть реагувати молоді люди на агресивну поведінку викладачів, якщо їх емоційна та вольова сфера ще не до кінця сформована? Це може стати важкою психологічною травмою, яка негативно позначиться на їхньому подальшому житті.
Ці події підсвітили, наскільки в нас застаріла система викладання, система звань для збереження держзамовлення студентів, непрозоре використання коштів. Бездумне і безвідповідальне роздування акторських курсів, розмноження акторських факультетів у непрофільних вишах, перетворення навчання акторству на прибутковий бізнес без можливості студентам у майбутньому реалізуватися, бо ні театрів, ні кіно-серіального виробництва для такої кількості акторів немає. Система майстерень, яка провокує патологічні прояви з боку окремих педагогів, зловживання владою і психологічний тиск...
- Вибачте, що знову переходжу на особисте. У соцмережах ви писали про те, як 20 років тому звернулися до поліції через фізичне насилля з боку ексчоловіка, і в той же час до вас залицявся поліціянт, який приймав скаргу. Також ви згадували, що коли були студенткою, вас мало не зґвалтував викладач. Ви тому настільки активно стали на захист 46 студенток, які звинуватили своїх викладачів у харасменті?
Я здатен впізнавати таких людей, які оточують нас – ці сексисти, котрі сприймають дівчат лише як об'єкти. Навіть серед зовні поважних особистостей можна почути вкрай вульгарні компліменти на адресу жінок, не усвідомлюючи, що це є формою харасменту. Це непроста тема. Враховуючи, як розгортаються події, очевидно, що це лише початок довгого шляху. Андрій Білоус знову обійняв свою посаду в Молодому театрі. Деякі курси були передані іншим викладачам, хтось був звільнений, а когось тимчасово відсторонили. Щоб рух під гаслом "Так не можна поводитися!" дав результати у вигляді системних змін, потрібна постійна увага та зусилля всього суспільства.
Також сподіваюся на те, що принаймні сприйняття цих моделей поведінки зміниться. Що така аномальна статева активність педагогів щодо студентів і студенток більше не буде соціально прийнятною і винагороджуваною. Що візьмуть іноземні протоколи, хоча б прочитають, проведуть тренінги. Пояснять педагогам і студентам, де межі, як їх обходити, як уникати харасменту, що таке харасмент зрештою.
Не пропустіть на OBOZ.UA ексклюзивне інтерв'ю з народним артистом України Анатолієм Матвійчуком, в якому він ділиться своїми думками про цинізм Потапа, життя в США та зірку, що мала представляти Україну на Євробаченні-2025.
А ще на OBOZ.UA інтерв'ю з продюсером Миколою Кучерявим - про Євробачення-2022, поїздки на фронт і гостре запитання Леоніду Кравчуку.
