"У своїй ізоляції я провів п'ять місяців, ведучи бесіди з павуком, як з другом, аби не втратити розум."
Військовий, який у 25 років пройшов ООС, блокаду Маріуполя, російський полон та втратив ногу в штурмах, уперше розповів свою історію
Він не розкриває своє ім'я та прізвище, лише використовує позивний - "Морпіх". Запланована зустріч з військовим в рамках програми "Тато-хаб" зібрала повну залу в Закарпатській обласній бібліотеці імені Потушняка. Переважну більшість аудиторії складають жінки. Модератором заходу виступає волонтерка, яка добре знайома з "Морпіхом". Хлопець бере до рук мікрофон і, рівним, спокійним голосом ділиться своєю історією з публікою, так, ніби розповідає близькій подрузі про події, що сталися вчора, без зайвих прикрас.
На цій зустрічі я виступаю в якості слухача. Не раз помічала, як в моменти, коли "Морпіх" спокійно ділиться своїми переживаннями, моє обличчя спотворюється від болю. Його історії викликають фізичний дискомфорт, адже те, що він пройшов, важко усвідомити. Проте, в той же час, я із захопленням спостерігаю за його розповіддю, широко розкривши очі: його неймовірна стійкість справляє величезне враження.
Сподіваюсь, що незабаром українці матимуть можливість побачити історію 25-річного "Морпіха" в екранізації про супергероя. А наразі я ділюсь цією розповіддю з читачами Укрінформу.
МРІЇ ПРО ФРАНЦУЗЬКИЙ ЛЕГІОН
Я, насправді, мав намір приєднатися до "Французького легіону" (військове формування французької армії, яке складається з висококваліфікованих піхотинців і є унікальним тим, що відкритий для іноземців, готових служити у збройних силах Франції), активно готувався до цього і завжди мріяв стати професійним військовим, - ділиться "Морпіх".
Проте, через відсутність знання мови, юнак так і не зміг приєднатися до "Французького легіону". Тому після закінчення школи він вирішив вступити до університету, де здобував освіту в галузі інженерії, спеціалізуючись на механіці реактивних двигунів для літаків.
Я навчався всього лише рік, коли мені випала нагода поїхати за кордон для проходження курсу молодого бійця у Великобританії. Це навчання тривало два місяці. Після цього до нас завітали представники українських військових частин, і я вирішив приєднатися до морської піхоти. Це елітний підрозділ, відомий своєю потужністю і відвагою. Особливо мене вразила їхня історія: перший батальйон морської піхоти, створений в Незалежній Україні, залишився вірним своїй присязі у Феодосії в 2014 році, коли більшість частин у Криму перейшли на бік росіян. Це стало для мене важливим фактором. Після виходу наш батальйон розташувався в Миколаєві і отримав назву Феодосійський батальйон. Я підписав контракт із ними (йдеться про 1-й окремий Феодосійський батальйон морської піхоти, що входить до складу Військово-морських сил України), - ділиться молодий чоловік.
ПЕРШЕ ПОРАНЕННЯ - НА ПЕРШОМУ БОЙОВОМУ ВИХОДІ У 18 РОКІВ
На той час "Морпіхові" виповнилося 18 років. Він пройшов курс молодого бійця у морській піхоті. Далі було перше бойове хрещення.
- Мій дебют у бойових діях відбувся у 2018 році, саме тоді я зазнав свого першого поранення. Це були осколкові рани в ногу та обличчя. Мабуть, у мене якась особлива доля – все летить мені в лице, - розповідає молодий чоловік.
Після отримання поранення, коли військовий трохи оговтався, командування вирішило направити його на навчання до курсів снайперів.
Мої результати у стрільбі були надзвичайно високими. Я проходив піврічне навчання разом з американськими військовими, які виконували завдання в Іраку та Афганістані. Це була дійсно якісна школа. Сьогодні такі програми називають курсами марксменів.
Так "Морпіх" став снайпером, працював на великі дистанції. В подальшому перебував на Світлодарській дузі, в Кримському, Зайцеві, Водяному.
Саме в Водяному юнак разом зі своєю командою зіткнувся з повномасштабним вторгненням.
Під час спроби евакуації з Маріуполя було втрачено значну кількість людей та техніки.
- Це були околиці Маріуполя, на березі Азовського моря. Нас із 20 чисел лютого росіяни почали щільно крити артилерією та "Градами". А за кілька днів після повномасштабного вторгнення надійшов наказ відійти в місто і ми розділилися з "Азовом" - взяли правий та лівий берег, відповідно, заводи Ілліча та Азовсталь. У подальшому ми потрапили в оточення, добре знали про це. Президент говорив триматися та обіцяв деблокаду Маріуполя - ми трималися до останнього. Далі стало зрозуміло, що деблокади не буде. Мали декілька спроб проривів в Україну, які не вдалися - під час них ми втратили особовий склад і техніку.
Наступним етапом стала "Азовсталь" та захист у надзвичайно складних умовах.
Авіація стала для нас найбільшим викликом. ФАБи. Якщо з наземними силами ворога ми ще могли боротися, то з авіацією ситуація була зовсім інша. Постійні бомбардування та ворожі літаки атакували нас безперервно, 24 години на добу. Ми навіть не мали можливості вийти з укриття. На "Азовсталі" я отримав важке уламкове поранення в голову та обличчя. Мені ледь не відрізали язика, а коли я потрапив у російський полон, ще не міг нормально говорити, - ділиться спогадами "Морпіх".
Кімната розміром 4 на 4 метри, зі стільцем і ліжком.
17 травня 2022 року Президент віддав наказ українським військовим вийти з "Азовсталі".
- За Женевською конвенцією нас усіх через 90 днів мали обміняти. Я, зрештою, пробув у полоні 9 місяців. Майже весь термін - в одиночній камері.
"Морський піхотинець" об adorned with numerous tattoos. Його руки та шия щільно усіяні малюнками.
На моїй грудях красується великий тризуб. Через це я опинився у "особливому режимі" серед росіян. Весь час, проведений у полоні, я провів у одиночній камері. Це була кімната розміром 4 на 4 метри, з єдиним стільцем і нари. Щоб не втратити розум, у одній з колоній я почав спілкуватися з павуком, який став моїм єдиним супутником у цій камері. Ми провели разом 5 місяців.
Віри та сил триматися, каже військовий, додавало те, що на нього чекали вдома.
Сестра чекала на мене. У мене також є маленька донечка, яка в той момент була в окупації. Лише після мого звільнення я зміг вивезти їх звідти. Мені дуже хотілося знову побачити свою доньку, і це ще більше підігрівало мою ненависть до росіян. Я чітко усвідомлював, що після повернення я знову піду на фронт! - згадує "Морпіх".
Після обміну не зміг пригадати номер телефону сестри.
Військовий каже, що обміну не очікував.
Росіяни часто брали нас у переїзди, постійно запевняючи, що це обмін. Після кількох таких випадків я втратив до них довіру. Я вже був готовий до того, що нас знову відправлять до нової колонії, а отже, чекають нові побої та нові правила. Коли нас посадили в літак у Курській області, а потім наглядачі заявили, що ми приземлилися в Таганрозі — місці, відомому своєю жорстокістю щодо полонених, — я готувався до найгіршого. Але виявилося, що ми просто зупинились на дозаправку, і далі нас повезли до Криму. Саме там ми зрозуміли, що насправді йдемо на обмін.
Зрештою, "Морпіха" та його товаришів утримували в підвалі ще одну ніч, а потім обміняли та відправили до Запоріжжя.
Ми отримали телефони з SIM-картами, але я зовсім не міг пригадати номер сестри. Хоча, це й не дивно: пройшло стільки часу, пережито стільки травм, що я втратив зв’язок з реальністю... Добре, що хоч своє ім’я я ще пам’ятав.
Щоб зв'язатися з сестрою, чоловік вирішив завести акаунт в Інстаграмі, і через цю платформу йому вдалося налагодити контакт.
- Я написав їй, і наступного дня ми вже поговорили по телефону. На той момент вона перебувала в Німеччині. Ми зв'язалися, коли я вже проходив реабілітацію. Відчуття були змішані..., - згадує "Морпіх".
ТРИМАВ ОБОРОНУ В ПОВНОМУ ОТОЧЕННІ 21 ДЕНЬ
Після успішної реабілітації він знову взявся за службу. Як зізнається, на це його спонукали труднощі в особистому житті з дружиною. Він повернувся до свого рідного батальйону, де його завжди чекали.
– Тоді ми були розташовані на Херсонському фронті, у районі Кринок. Я двічі переправлявся на лівий берег, загалом провів там 40 днів. Після цього разом із батальйоном вирушив у Вовчанськ. Згодом я вирішив перейти до Третього штурмового підрозділу. Мене приваблювало те, що це один з найпрестижніших підрозділів у Збройних Силах України, його порівнюють зі Силами спеціального призначення. Атмосфера там кардинально відрізнялася, ставлення до військових було зовсім іншим. Тим часом у нашій морській піхоті з’явилися нові командири, які не мали нічого спільного з тими хлопцями, з якими я служив і боровся раніше. Тож я вирішив змінити бригаду, – розповідає військовослужбовець.
Далі на "Морпіха" нас очікували атаки на ворожі укріплення.
Під час штурму Макіївки, що відбувся у Сватівському районі, я разом із побратимом провів 21 день у оточенні. Він – мій найближчий друг, і хоча я свого часу обіцяв собі не заводити нових друзів, адже втрати завжди болючі, війна нас зблизила. Потім стався ще один штурм, і зі мною були двоє товаришів. На жаль, одного з них поранило в перший же день, і далі мені довелося тримати оборону майже самостійно. В якийсь момент ворог здійснив наступ, і я отримав поранення: куля влучила мені в обличчя, зліва все запухло, а також постраждало око, через що я досі майже не бачу. Коли я намагався вийти з поля бою, не бачачи нічого, випадково наступив на ворожу міну, внаслідок чого втратив ногу. Під час евакуації мені довелося ще 4 кілометри йти на одній нозі.
Після цього був стабілізаційний пункт, евакуація до Харкова, а у Львові юнак переніс 15 хірургічних втручань. Наразі він проходить курс реабілітації та отримує протезування в Ужгороді.
Я дуже прагнув відновити свою незалежність. Мені пощастило зустріти людей, які надихають мене працювати над собою і займатися в спортзалі. Це Іван та Ірина Дідики. Мені виготовили тимчасовий протез. Наразі у мене є вакуумний протез, який також не є постійним – він призначений для купання, щоб я міг комфортно приймати душ. Спочатку його використання супроводжується дискомфортом і болем, але усвідомлення того, що я можу ходити на своїх ногах, а не користуватися інвалідним візком, справді надихає!
ХОЧЕ СТАТИ ІНСТРУКТОРОМ
У "Морпіха" є безліч військових відзнак. Серед них – медаль "За мужність" II ступеня, яку він отримав за героїчну оборону Маріуполя після звільнення з полону.
Також має "Лицарський хрест". Це одна із високих нагород у ЗСУ, яку отримують воїни, котрі з ризиком для життя проявили виняткову хоробрість під час ведення бойових дій проти ворога України.
На даний момент "Морпіх" має намір отримати протез, пройти курс реабілітації та повернутися до служби в армії в якості інструктора.
- Штурмувати я вже не зможу, звісно, але поділилися тим, що знаю і вмію, теж буде непогано. Хочу ділитися досвідом із підростаючим поколінням, тому далі планую займатися з підлітками, молодими людьми на військових вишколах. На БЗВП (базова загальновійськова підготовка, - ред.) працювати зі старшими мобілізованими дядьками мені було б некомфортно. У мене непогані знання з тактики ведення бою, вогневої підготовки - я снайпер вищої категорії, хороший стрілок. Тож багато чого зможу передати молодому поколінню, - переконаний "Морпіх".
ОБУРЕНИЙ ТРАМПОМ І БОЮСЬ ТОГО, ЩО ДАЛІ
На завершення зустрічі маю змогу поспілкуватися з військовим та поставити йому кілька питань. Перше, що питаю - чому, зрештою, зважився на цей публічний камінгаут.
Раніше в бригаді намагалися зробити з мене медійну фігуру, але я тоді відмовився. Мабуть, це не було моїм часом. Тепер, коли мені запропонували завітати сюди і попередили про присутність журналістів, я не заперечував. Отже, виглядає так, що я стану "зіркою", - жартує "Морпіх".
- Ще б пак, ваша історія - готовий сценарій фільму про супергероя, щиро вам зичу, аби так і було незабаром. Як думаєте самі, до чого вона б мала мотивувати тих, хто її вперше почує/прочитає?
- Та я нікого не хочу мотивувати, насправді. Знаєте, мого віку хлопці, переважно, думають над тим, як штурмувати Тису, а не посадки на фронті. І знаєте, що? Я їх не засуджую. Нікого не закликаю в армію. Це вибір кожної свідомої людини. В армії різні люди. Я ніколи не буду пропагувати, що армія - це класно, йди і станеш героєм, це дуже просто! Де там класно - там люди гинуть! Тому дійсно - у кожного свій вибір, і кожен сам собі суддя. Хто я такий, щоб когось засуджувати - кожен сам вибирає свій шлях. Я свій обрав.
Які рекомендації ви б дали тим, хто відновлюється після серйозних травм?
- Більше часу приділяти рідним. Рідні все витягнуть.
- Чи слідкуєте за останніми новинами, тим, що несеться навколо через дії США та їхнього президента, які стосуються нашої війни?
Я в гніві. Мене дратує Трамп, просто жах. Якби я його зустрів, то міг би плюнути йому в обличчя.
Які у вас є припущення щодо подальших подій?
Якщо говорити відверто, то я відчуваю страх перед тим, що чекає попереду.
На завершення, не можу утриматися від питання про того павука. Звідки виникла ця ідея?
Спочатку я вивчав записи, залишені в своїй затишній камері. А потім, коли все вже було перечитано, одного дня помітив павука. Це мене потішило, адже він був єдиним живим створінням поруч. Я спілкувався з ним, як із давнім другом — щодня вітався і ділився своїми історіями. Так проходили дні, і це тривало дуже довго (мовчить, - авт.). Але згадувати про це мені зовсім не хочеться.
