''В Україні вчителі часто сприймаються як особи другого ґатунку''. Освітянка ділиться своїми думками про мізерні зарплати, неадекватну підготовку до педагогічної діяльності та взаємодію з батьками.

З героїнею нашого інтерв'ю ми познайомилися зовсім випадково. Переглядаючи рекомендовані відео в Instagram, натрапила на філіппінський тест, який визначає фізіологічну готовність дитини до школи: хлопчик або дівчинка мають виконати просту вправу - охопити голову та дотягнутися долонею до вуха. Діти, які не можуть справитися із завданням, не готові йти до першого класу.

Вірусний ролик створила вінницька педагогиня Ольга Танаскова. Вона має майже 20 років досвіду роботи з дітьми та активно веде свої соціальні мережі, де ділиться фото та відео зі своїх уроків. Ольга переконана, що кожна дитина є унікальною особистістю, а навчання не повинно ґрунтуватись на страху. Які причини призводять до того, що в Україні вчителів сприймають як людей "другого сорту"? Які помилки допускають батьки під час підготовки дітей до школи, і скільки слів повинен знати першокласник? Про ці та інші питання – в інтерв'ю Танаскової для OBOZ.UA.

- Пані Ольго, ви вже досить тривалий час займаєтеся підготовкою до першого класу і репетиторством з учнями 1-4 класів. Не було бажання робити це в стінах школи? Чому?

Насправді, це не так. Я заснувала дитячий центр для свого сина, коли йому виповнилося лише два роки. Моя мета полягала в тому, щоб забезпечити йому сприятливе середовище для розвитку, а не просто зайняти його чимось. Тому питання про "поступлення до школи" навіть не виникало у мене.

До того ж мій підхід до навчання та спілкування з дітьми суттєво відрізняється від того, як це зазвичай відбувається в школі. У школі потрібно чітко слідувати програмі, яку, на жаль, часто створюють люди, далекі від реального досвіду роботи з дітьми. А я вважаю, що кожна дитина - індивідуальність, тому і програму, і кожен урок я створюю відповідно до її потреб, темпу, інтересів і психологічних особливостей.

Ігор Лікарчук, колишній керівник УЦОЯО, висловлює думку, що до педагогічних університетів часто вступають ті, хто не зміг знайти місце в інших вищих навчальних закладах. Це, на його думку, негативно впливає на якість навчального процесу. За останніми дослідженнями, більше 40% вчителів мають намір залишити свою професію до 2030 року, і основною причиною цього є недооцінка інтелектуальної праці. Як ви вважаєте, яку зарплату повинні отримувати вчителі, щоб це вважалося справедливим?

У нашій країні праця вчителя насправді не отримує належної оцінки. Низькі зарплати — це не лише проблема фінансів, а й відсутність можливостей для особистісного та професійного зростання. Багато вчителів не можуть дозволити собі подорожувати, харчуватися якісно, займатися спортом або повноцінно відпочивати. Без цих речей важко зберігати натхнення, енергію та готовність до змін. В результаті, на педагогів часто дивляться як на людей другого ґатунку, що є дуже болісним і несправедливим. Тому ті, хто прагне кращого життя, знаходять інші шляхи для себе, і це абсолютно виправдано.

Гідна зарплата вчителя, на мою думку, - це не менш ніж середній дохід у сфері ІТ або фінансів. Людина, яка формує мислення й цінності майбутнього покоління, має заробляти стільки, щоб жити гідно, а не виживати.

Ваші відео, присвячені філіппінському тесту на фізіологічну готовність дітей до школи, стали неймовірно популярними – їх переглянули більше 100 тисяч разів! Ви детально пояснювали, що якщо дитина у віці 6-7 років не здатна дотягнутися долонею до вуха, то це свідчить про її невідповідність для вступу до першого класу. Але що робити, якщо при цьому вона знає всі літери, читає по складах, вміє додавати та віднімати в межах 10 і активно відвідує різні гуртки?

Так, справді, мої відео про філіппінський тест здобули понад 100 тисяч переглядів. Це не дивно, адже він надзвичайно простий у виконанні, займає менше хвилини і зацікавлює не лише батьків, а й усіх, хто прагне спробувати його "на собі". Саме тому цей тест так швидко розповсюджується в соціальних мережах.

Проте важливо усвідомлювати, що філіппінський тест є лише одним із показників фізіологічної готовності дитини, і не може слугувати єдиним підставою для вирішення, чи готова вона до навчання в школі. Навіть якщо малюк вміє читати, рахувати та відвідує багато секцій, це не завжди свідчить про його психологічну, соціальну чи емоційну готовність до повноцінного шкільного процесу.

Саме тому я часто проводжу прямі ефіри й багато розповідаю про комплексне поняття шкільної готовності: фізіологічну, інтелектуальну, емоційно-вольову, соціальну. Все пояснюю просто й доступно, щоб батьки змогли нічого не пропустити й зробили зважене рішення.

- Якщо підсумувати: як зрозуміти, що дитина готова до школи?

- Як це усвідомити? Ось основні етапи:

- Коли варто починати підготовку дитини до школи, щоб не відбити інтерес до навчання?

Насправді, підготовка до навчання стартує ще з моменту народження. Саме тоді у малюка починають активізуватися пізнавальні здібності: перше брязкальце, перша книжечка, перше "агу" – усе це вже є етапами навчального процесу.

Проте, якщо мова йде про цілеспрямовану підготовку, я б порадила розпочати цей процес приблизно за два роки до вступу до школи. Такий підхід забезпечить дитині можливість повільно і без надмірного стресу засвоїти всі необхідні навички. Звісно, можна почати і за рік до школи — в деяких випадках цього також може бути достатньо, якщо заняття організовані системно.

А от коли батьки згадують про підготовку за місяць до школи, результат, на жаль, часто буде дуже поверхневим - і це може призвести до труднощів у навчанні й втрати мотивації вже на старті.

- Які найпоширеніші помилки, на вашу думку, роблять батьки під час самостійної підготовки дітей до школи? Як НЕ треба вчити читати і рахувати?

- Дуже слушне запитання. Ось найпоширеніші помилки:

Підготовка до школи не полягає в гонитві за "швидше, більше, складніше", а у поступовому розвитку основних навичок у зручному для дитини ритмі.

Нещодавно я поспілкувався з подругою, яка вже тривалий час мешкає в Португалії. Вона була вражена тим, що моєму синові, якому ще немає й п'яти років, вдається непогано читати. Вона зауважила, що в португальських школах приблизно половина учнів першого класу не здатна до цього, підкресливши, що це відповідальність вчителів. Які у вас думки з цього питання? В якому віці найкраще починати навчати дитину читанню?

Ми дійсно існуємо в різних освітніх контекстах. У європейських країнах, зокрема в Португалії, старт навчання в школі є початком формування основних академічних навичок, таких як читання. Це закладено в навчальний план: дитина, яка приходить до школи без знання читання, поступово опановує цю навичку протягом першого року навчання.

В Україні ситуація інша. Хоча в Базовому компоненті дошкільної освіти не прописано прямо, що дитина має читати, на практиці все інакше. Коли дитина приходить у 1 клас, ніхто поступово не виводить її на навичку читання. Варто лише розгорнути буквар Болшакової, щоб побачити: букви подаються дуже швидко, буквально по кілька на тиждень, і вже з перших сторінок вимагається читання простих слів.

На жаль, батькам доводиться самостійно підготовлювати своїх дітей до школи, щоб вони мали уявлення про літери, вміли складати звуки в склади, а також мали розвинутий мовлення і достатній словниковий запас.

Коли краще розпочати навчання читанню? Це питання залежить від індивідуальної підготовленості дитини. Найсприятливіший вік – 5-6 років, проте важливо уникати тиску. Якщо малюк проявляє зацікавленість, можна починати й раніше. Головне – не перевантажувати дитину, адже важливо, щоб у неї були сформовані базові мовленнєві та когнітивні навички.

Скільки слів повинна опанувати дитина в першому класі? Яка роль навички читання в нашому житті? Я добре пам’ятаю, як у дитинстві читала дуже швидко: у першому класі навіть встановила свій рекорд - 102 слова за хвилину. Проте не можу стверджувати, що це дало мені якісь переваги в дорослому житті. Зараз я також читаю досить швидко, але помічаю, що це негативно позначається на моєму розумінні та здатності відтворювати прочитане.

У першому класі, відповідно до державних стандартів, орієнтовна швидкість читання на кінець навчального року має становити 25-30 слів за хвилину. Проте це не повинно бути основною метою. Значно важливіше - вміння розуміти текст, переказувати його, відповідати на запитання та висловлювати свої думки щодо прочитаного.

Якщо дитина читає повільніше, але при цьому усвідомлює зміст прочитаного, це набагато важливіше, ніж досягнення високих швидкостей читання.

Чому важливо, щоб діти займалися запам'ятовуванням віршів? Яким чином це сприяє розвитку їхніх інтелектуальних навичок?

- Сьогодні, на жаль, дедалі менше батьків вивчають вірші з дітьми, а це одна з найпростіших і водночас найефективніших вправ для розвитку мислення. Навіщо дітям вірші?

З якими учнями вам найскладніше взаємодіяти? Чи підвищуєте ви тон голосу під час занять? Які методи ви використовуєте, щоб зробити навчання ефективнішим?

- Важко не з дітьми, а з очікуваннями дорослих - коли хочуть "результат за два заняття", "щоб читав і писав", але при цьому дитина ще не готова до цього ані психологічно, ані фізіологічно.

Якщо бути відвертим, інколи виникають емоційні ситуації. Так, я можу зробити зауваження своїй дитині. Але це не буде криком чи наказом. Я спілкуюсь з дитиною як із особистістю, яка гідна поваги, навіть у моменти, коли щось іде не за планом.

А секрет мого підходу простий:

Зрозуміти причини дій дитини - коли вона відволікається або проявляє протест, я не підвищую голос, а намагаюся зрозуміти, чому це відбувається. Можливо, вона втомилася? Або не зовсім зрозуміла завдання? Або ж просто не виспалася? Зазвичай це свідчить про щось більше, ніж лише небажання вчитися.

Давати свободу в межах структури - діти не люблять тиску. Але коли є чіткі рамки (що, коли і навіщо), їм легше включатися у процес.

Я завжди сприймаю дитину як унікальну особистість - не просто "учня №3 на 10:00", а маленьку індивідуальність з власним характером, звичками, сильними і слабкими сторонами.

Мій підхід - це навчання через розуміння, а не через страх. Діти найкраще навчаються не у тих, кого бояться, а у тих, з ким їм добре. Для мене це не просто слова - це щоденна практика.

- У Радянському Союзі приблизно до 1980-х років шульги вважалися "не такими", їх буквально перевчали писати правою рукою. Причому використовувалися різні методи - били указками, прив'язували ліву руку до стільця, цькували. Ви звертаєте на це увагу? Намагаєтеся перевчити дітей?

Я вдячна, що не пережила часи радянської освіти — я не маю спогадів про ці методи та суворі підходи. Проте мені відомо, що людей, які пишуть лівою рукою, змушували "перевчатися", і наслідки цього іноді проявляються навіть у зрілому віці, викликаючи тривожність, проблеми з письмом, увагою та координацією.

Особисто я ніколи не перевчаю шульг. Це не звичка - це фізіологічна особливість мозку. У кожного з нас є домінантна рука, і у ліворуких дітей вона просто інша. Це не "недолік", а природна варіація розвитку. Моє завдання - не змінити дитину, а створити для неї комфортні умови навчання. Якщо дитина шульга, ми підбираємо зручну посадку, розташування зошита, розмітку, спеціальні канцелярські інструменти. І все - процес іде без стресу.

У сучасній педагогіці давно вже відійшли від ідеї "усіх під одну лінійку". Тому ліворукість - це не те, що треба виправляти. Це те, що потрібно розуміти й приймати.

Чи ділитеся ви з батьками фотографіями та відео з уроків? Освітня омбудсменка Надія Лещик наголошує, що це може призводити до збільшення навантаження на педагогів і супроводжуватися певними ризиками.

Іноді я записую відео під час занять, але це не є вимогою — мені це до вподоби як елемент творчої діяльності та блогерської практики. Звичайно, я завжди отримую дозвіл від батьків і суворо дотримуюсь правила: не знімати, якщо дитина чи її родина цього не бажають.

Це більше про натхнення і віру, ніж про "звітність". Я вважаю, що фотографії та відео можуть бути корисними для показу досягнень або надання порад щодо занять вдома, але не повинні перетворюватися на обов'язок чи вимогу.

- Нещодавно в соцмережах натрапила на крик душі вчительки початкових класів, яка скаржилася на батьків, що "висмоктують з неї енергію". Мовляв, з дорослими буває значно важче домовитися і працювати, ніж із дітьми. Українські педагоги також часто розповідають про неповагу батьків до їхнього особистого часу. Можуть писати вчителям повідомлення та телефонувати ввечері, на вихідні й свята. Ви ставите якісь кордони у спілкуванні з батьками?

Таким чином, я визначаю межі.

Я педагог, а не автоматизований чат, що працює безперервно.

Ціную час батьків і сподіваюся на таку ж повагу з їхнього боку.

Щоб мати сили на дітей, треба берегти себе.

Читайте також інтерв'ю з українською педагогинею Оксаною Лавриненко - про гіперопіку, російську мову в садочках і помилку з мультиками, яку роблять батьки: "Дитина не знає, яка на дотик трава, дерево чи м'яч".