"Вітю, поясни мені, як це сталося?" - запитав Поклад у Ющенка під час їхньої останньої бесіди про війну, згадуючи про передбачення композитора перед його відходом.
У середу, 9 липня, на 84-му році життя пішов з життя видатний український композитор Ігор Поклад, Герой України, національна ікона та геній, що охоплює два століття. На початку великої війни він разом із дружиною Світланою пережив окупацію рідної Київщини. У розмові з OBOZ.UA один з близьких друзів художника, волонтер Костянтин Гудаускас, поділився деталями евакуації Покладів з захопленого Ворзеля, а також розповів про останні місяці життя композитора.
Костянтин Гудаускас - громадянин Казахстану, який з перших днів повномасштабного вторгнення активно брав участь у рятуванні українців з окупованих територій Київської області. Однією з родин, яку він врятував, була сім'я Ігоря Поклада, що застрягла в підвалі свого будинку у Ворзелі без води, їжі та зв'язку. Пізніше Костянтин став прототипом головного героя фільму "Буча", що базується на реальних подіях його евакуаційної роботи. Між волонтером та родиною Поклада зав'язалася міцна дружба.
"Ми познайомилися в середині березня 2022 року, коли евакуював Ігоря Дмитровича з дружиною та їхніми домашніми улюбленцями в Київ. Коли вони після деокупації Ворзеля повернулися у свій будинок у передмісті, приїздив до них у гості, останнім часом - майже щодня. Ми живемо від них недалечко. Коли не виходило заїхати, він телефонував: "Щось тебе давно не було. Чому не приходиш?" "Та я тільки вчора був у вас, Ігорю Дмитровичу", - відповідав. Він: "Приходь вечеряти".
"Знаєте, ця людина займає велику частину мого життя. І він дуже багато для мене зробив - як взірець. Мені дуже не вистачало тієї мудрості, яку отримував від нього - порадами, розмовами, підтримкою. Скажу без перебільшення - він мені став як батько. Я втратив свого рідного тата у 2022 році. Ігор Дмитрович став для мене людиною, яка ставилася з неймовірною любов'ю і такою ніжністю... Не передати словами - для мене це величезна втрата. Я не можу навіть описати, наскільки багато місця він займає у моєму серці. Напередодні його смерті я не спав усю ніч. І, як потім з'ясувалося, написав Світлані за 10 хвилин до його відходу. Не знаю, як це відчув, імовірно, тому, що в нас дуже близькі стосунки - духовно я його завжди відчував".
Коли його стан здоров'я раптово погіршився, ми вирішили терміново відвезти його до лікарні. Ігор Дмитрович провів кілька днів у Феофанії, але згодом ми дійшли висновку, що вдома він почуватиметься краще. Ми створили всі необхідні умови, щоб забезпечити йому максимальний комфорт. Лікарі та медсестри регулярно приходили до нього додому. Щоночі він звертався до мене зі словами: "Благослови мене". Мені здається, він усвідомлював, що відбувається.
Він з великим захопленням ставився до свого дачного будинку під Києвом та до своїх улюбленців, які приносили йому радість і сенс у останні роки життя. Це місце дарувало йому спокій і комфорт, яких він так потребував. Коли виникала потреба, ми разом їздили до клініки для здачі аналізів — він не любив залишати свій затишний куточок і часто жартував: "Нехай лікарі завітають до нас". Я запевняв: "Це зовсім близько". Він відповідав: "Гаразд, ти ж зі мною поїдеш?" "Звичайно, ми поїдемо разом," — казав я. Так проходили наші дні... Ігор Дмитрович і Світлана — ця сім'я стала для мене всім, що я маю в Україні.
"Він завжди цікавився моїм волонтерством: запитував, чим можна допомогти. Це ніколи не афішувалося, але разом зі Світланою щомісяця переказували певну суму зі своїх пенсій на потреби кількох благодійних фондів. Кожного разу, коли я приходив, запитував: "Як там справи? Які потреби в хлопців?". Я привозив до них у гості військових - він був щиро радий таким зустрічам, знайомствам. Знаєте, ця клята війна забрала в нього роки життя - я у цьому впевнений. Якби не все це, він іще жив би. Ігор Дмитрович любив Україну всім серцем, глибоко переймався всім. Це була людина, яка не робила нічого "для показу" - він справді все це переживав".
У нього був надзвичайно проникливий розум і чудове почуття гумору, яке іноді могло бути навіть іронічним. Пам'ятаю, минулого року до нього в гості завітав президент Ющенко. Ми провели час в атмосфері затишку та родинності. Ви ж знаєте, Віктор Андрійович любить ділитися історіями про Трипілля та минуле України. Ігор Дмитрович уважно слухав, а потім запитав: "Вітю, скажи мені, чому ми зараз воюємо з росіянами? Як сталося, що вони вторглися на нашу землю? Чому ми не подумали про це раніше?". І на цьому розмова про "гетьманські часи" завершилась. Він вмів ставити дуже непрості, іноді навіть гострі запитання політикам. Але таким він і був – надзвичайно відвертим і чесним. Я майже не зустрічав людей з такими рисами. Він ніколи не намагався догодити комусь, не виявляв підлабузництва і не прагнув пристосуватися.
Він присвятив все своє життя створенню музики. Багато його творів сьогодні сприймаються як народні пісні, настільки вони резонують із серцями людей. Запитайте молодих людей: багато хто вважає, що композиція "Кохана" є народною. Хоча він написав її ще в підлітковому віці. Ігор Дмитрович володів унікальним даром виявляти та підтримувати молоді таланти. Якось я показав йому на своєму телефоні виступ молодого українського співака – Юхима Мельникова. Тоді ми займалися волонтерською діяльністю, відвідуючи обдарованих дітей, і саме так я познайомився з цим хлопцем. Ігор Дмитрович одразу ж зауважив: "Це справжній талант. Я хочу з ним зустрітися". Коли вони нарешті зустрілися, їхнє спілкування відбувалося як у двох музикантів, а не як у дорослого і підлітка. На святкуванні свого останнього дня народження Ігор Поклад запросив мене зробити гравіювання на елегантному годиннику зі швейцарським механізмом: "Майбутньому маестро від Ігоря Поклада". Цей годинник він подарував Юхимові.
Безумовно, в останні роки, враховуючи серйозну хворобу, йому доводилося нелегко. Але він залишався стійким. Він був справжнім українським чоловіком, справжнім козаком. Ніколи не скаржився на своє самопочуття, хоча я впевнений, що відчував біль. Я знаю, що це таке, адже моя мама пішла через онкологію. Пам'ятаю, які це муки. Але він тримався до самого кінця. Можливо, лише в останній місяць уже не міг пересуватися, але до того був сповнений енергії. Прокидався рано вранці, випускав своїх тварин у сад, виходив на терасу та насолоджувався цигаркою. Зазвичай не снідав, хіба що випивав каву або з'їдав канапку. А обіди та вечері були вже повноцінними.
Ви навіть не уявляєте, наскільки ця людина була освіченою і інтелігентною. Він і Світлана, навіть у компанії близьких друзів, завжди зверталися один до одного на "ви", використовуючи ім’я та по батькові — от такі вони були. Ця родина є справжнім еталоном. Для мене вони завжди слугували еталоном, до якого варто прагнути протягом усього життя. Важливо бути гідним такої дружби. Я вже говорив: я рано втратив маму, а кілька років тому пішов з життя і тато. А тепер... Зараз я відчуваю себе сиротою, адже втратив ще одного батька. Ігор Дмитрович, навіть коли я виїжджав на кілька днів, завжди телефонував: "Ну що, як ти там? Повертайся додому, ми тебе чекаємо". Поруч з ним я відчував себе дитиною (плаче). Він завжди щиро цікавився моїми справами та давав мудрі поради: "Ось тут зроби так". Я безмежно вдячний йому за все. І особливо, знаючи, як важко йому було пускати до себе людей. Він був як рентген: міг бачити наскрізь. Для мене велика честь мати можливість бути поруч з таким великим українцем.
Ці три роки мого життя стали справжнім переломом. Ігор Дмитрович відкрив мені новий погляд на повсякденність і на життя в цілому. Він був людиною, для якої матеріальні цінності не мали значення. Усі свої твори він дарував світу безкоштовно, завжди повторюючи: "Нехай моя музика звучить". Для нього пісні були як рідні діти, і він з неймовірною пристрастю розповідав про їхнє народження. Його історії з гастролей ансамблю "Мрія" та дружби з Володимиром Івасюком, а також багаторічної співпраці з Юрієм Рибчинським, були захопливими. Він створив стільки музичних шедеврів, і ще більше залишилося невиданим. У його кабінеті в київській квартирі стоїть ціла шафа з непублікованими творами — справжніми скарбами. Серед них є чудова театральна постановка "Чумацькі фрески", яка зворушила мене до сліз, адже в ній я побачив всю суть України. Я впевнений, що ми ще почуємо про багато його творів, які залишилися в архівах, адже він писав все своє життя. Йому неодноразово пропонували різні посади, але він завжди відмовлявся, стверджуючи: "Я — композитор".
Ігор Дмитрович залишив у моєму житті незабутній слід. Я від щирого серця бажав би, щоб він продовжував жити і далі. Якби була можливість подарувати йому частину своїх років, я б зробив це без жодних сумнівів. В нашому світі таких людей, як він, не так вже й багато. Це ті, хто любить без умов, просто за те, що ти існуєш. Не за досягнення чи вчинки, а лише за твою присутність. Таке кохання притаманне лише батькам...
Останні кілька днів він уже не розмовляв, мовчав. І ще за місяць до того зізнавався, що втомився. Щовесни ми накриваємо стіл на терасі - відкриваємо теплий сезон. І от тоді він сказав: "Це останнє літо в моєму житті". Я заперечив: "Ну що ви таке кажете! Ми ж ще дочекаємося перемоги - ви ж кожен день починаєте з новин". А він тихо повторив: "Ні, це моє останнє літо". Ці слова прозвучали ще у квітні. Чи розуміла Світлана, що він іде? Ми всі розуміли. Бо бачили, як важко йому. Але молилися, віддавали все на волю Божу. Знаєте, ми, люди, часто егоїсти. Думаємо, як краще для нас. Але треба думати, як краще для тієї людини. Я завжди кажу: "Господи, зроби так, як буде краще не для нас - для нього".
Ігор Дмитрович з'явився на світ під час війни. Його батько, офіцер, пройшов усі випробування конфлікту. Після завершення війни йому запропонували престижну посаду, але він відмовився, оскільки це передбачало переїзд. Він стверджував: "Я - українець". Ігорю Покладу, у радянські часи, також пропонували виїхати до Москви. У перемовинах брав участь відомий співак Муслім Магомаєв, який обіцяв квартиру в самому центрі столиці. Проте він відповів так само рішуче: "Я - українець, буду жити тут, у Києві. Якщо бажаєте, можете завітати до мене". У його житті було безліч впливових осіб, які могли б суттєво допомогти. Проте Ігор завжди відмовлявся від їхньої допомоги, ніколи не просив про щось і не приймав подарунків, особливо від політиків. Світлана згадувала, що коли йому присвоїли звання народного артиста, він забрав документи лише через п’ять років. Єдине, що він вирішив отримати особисто, - це звання Героя України, оскільки вважав, що не з’явитися на церемонії було б неповажним. Адже це найвища державна нагорода.
Найважливішим для нього було, щоб його музика лунала. Це приносило йому справжнє задоволення. Кілька років тому я організував для нього сюрприз на день народження — запросив Київський національний академічний духовий оркестр. Вони приїхали в повному складі і просто на подвір'ї виконали його "Марш Сотні" з гопак-опери "Конотопська відьма". Я бачив, як він сяяв від щастя. Ігор Поклад був надзвичайно обдарованим композитором. Як можна в 17 років створити "Кохану"? Це просто вражаюче. Він невтомно працював протягом усього свого життя, ставлячися до свого таланту з великою відповідальністю. Усе, що він робив, було вкрай серйозно. Ви навіть не можете уявити, який порядок панував у його кабінеті, в нотах, у всіх робочих файлах. В усьому його житті — вдома, в гаражі, де стояла його машина — панувала ідеальна організація. Я завжди усміхався, коли бачив, як його попільничка була акуратно заповнена недопалками, складеними один до одного. І в цьому відображався його характер — справжній педант.
Кохання Ігоря Дмитровича та Світлани базувалося на глибокій повазі одне до одного, яку вони пронесли через усе своє життя. Вони були настільки нерозлучні, що навіть під час коротких відвідувань крамниці, Ігор Дмитрович завжди дзвонив, щойно вони виходили з подвір'я, запитуючи: "Ви надовго?". Їхнє спільне життя було сповнене єдності – вони практично завжди були разом. Світлана була його натхненням, партнеркою, з якою він пройшов усі етапи життя, ніколи не відпускаючи. Це особливе зв'язок відчувалося в усьому, що вони робили. Вони завжди радилися один з одним з приводу найдрібніших справ: що купити, що запланувати, як краще вчинити. Такої гармонії я більше ніде не зустрічав.
У нього нерідко бували гості, серед яких Ольга Сумська, Павло Зібров і Петро Мага. Впевнений, багато людей прагнули завітати до Ігоря Дмитровича, однак він не запрошував усіх підряд. Тусовок він не любив. Серед його відвідувачів були лише ті, хто його щиро цікавив. Він не схвалював показних візитів, особливо від політиків та депутатів, адже добре розумів, з якою метою вони приходять. Завжди повторював: "Я - простий чоловік". І саме в цій простоті криється його справжня велич. Він жив без зайвого пафосу.
У мене є безліч спільних відео. Одного разу ми прогулювалися другим поверхом його дому, де були розвішені концертні афіші, що датуються ще з 50-х років минулого століття. Я знімав усе на свій телефон, а він ділився спогадами про важливі події, розповідав про колег та корифеїв, яких уже немає серед живих. А тепер і він сам пішов до них... Він надзвичайно мужньо, хоча й важко, витримав окупацію. У його домі мешкали російські солдати. Ви ж знаєте, що, відступаючи, вони замінували помешкання. Але ці люди прекрасно усвідомлювали, в кого живуть: на стінах були фотографії, концертні афіші, а також два піаніно... На одному з них вони навіть розклали його паперові нагороди в ряд. Вони знали, у чиєму домі перебувають. Після цього Ігор Дмитрович майже не говорив про те, що пережив. Він належав до тих чоловіків, які не виносять свої емоції на поверхню, все тримали в собі. Але я бачив, як йому болить. Особливо, коли з фронту приходили тривожні новини - тоді іноді дозволяв собі відчути. Але завжди стримано, без лайливих слів. Він ніколи не дозволяв собі таке. Завжди дотримувався рамок - справжній інтелігент. Його життя - це урок для нас усіх: як жити з гідністю, любити без зайвого пафосу, творити без корисливих мотивів і залишатися вірним собі навіть у найскладніші часи.
Не пропустіть інтерв'ю на OBOZ.UA з дружиною видатного композитора Світланою Поклад, де вона розповідає про Зеленського, свою дружбу з Кобзоном та замінований будинок під Києвом.
