Військова Тетяна Моня поділилася своїми переживаннями: "Після звільнення з полону я відчувала себе так, ніби мене випустили на свободу, як дике звірятко."

Після року російського полону військовослужбовиця "Азову" пішла працювати в ТЦК

Тетяна Моня служила за контрактом у спеціальному підрозділі "Азов", виконуючи обов'язки кухаря. У день, коли розпочалася повномасштабна війна, вона мала намір відвести дітей до потяга в Маріуполі, але не встигла це зробити.

24 лютого 2022 року Тетяна разом зі своїм підрозділом надіслала себе на "Азовсталь", тоді як її діти опинилися в окупованій зоні. Незабаром їм вдалося втекти на територію, контрольовану Україною. Тим часом їхня мати була захоплена в полон, де залишалася протягом майже року.

Тетяна розповіла про свої переживання під час перебування на "Азовсталі" та в російському полоні. Вона зізналася, що ці спогади надихають її продовжувати жити та стали основою її рішення повернутися до лав ЗСУ.

"Шлях до «Азову»" можна перефразувати як "Дорога до «Азову»".

Доля підготувала Тетяні Моні багато випробувань і дала вибір - зламатися та впасти, чи боротися і йти далі. Вона обрала другий шлях, хоча він - набагато складніший, а подекуди - взагалі нестерпний.

Тетяна походить із села Велика Хайча, що знаходиться в Овруцькій громаді Житомирської області. Вона отримала освіту бухгалтера та працювала за спеціальністю в сільській раді. Пізніше зустріла свого чоловіка, за якого вийшла заміж, і разом із донькою переїхала в курортне містечко Урзуф на Донеччині. У їхній родині з'явився син. У 2014 році, коли почалася війна, жінка вирішила на деякий час поїхати до батьків, але зрештою повернулася до чоловіка.

- За Урзуфом був полігон, куди військові їздили на навчання. Одного разу, коли я вчергове бачила військові машини, у мене з'явилося сильне відчуття, що теж хочу допомагати країні. Утім, не могла піти на службу, бо в мене був маленький син. Та невдовзі доля внесла корективи в моє життя. Із чоловіком ми розійшлися, він поїхав до батьків, а я почала шукати роботу, щоб утримувати двох дітей, - згадує Тетяна.

В один із днів, коли вона спілкувалася з сусідкою, до них підійшла знайома жінка і повідомила, що в "Азові" відкривають вакансії. Тетяна спочатку вирішила, що мова йде про пансіонат з такою ж назвою в Урзуфі, але згодом усвідомила, що йдеться про військову частину.

- У той момент мене вела якась вища сила. Я прийшла в "Азов", і мені там одразу запропонували працювати в овочевому цеху, де робила заготовки. Паралельно спостерігала за роботою кухарів, бо теж люблю готувати. За два місяці мені запропонували укласти контракт і самій стати кухарем, але я відмовилася, бо переживала, що не вийде. Пообіцяла, що трохи ще попрацюю і коли наважуся, повідомлю, - говорить співрозмовниця.

Через рік Тетяна уклала трирічний контракт із спеціальним підрозділом "Азов" і взяла на себе обов'язки кухаря. Вона зізнається, що протягом перших шести місяців їй було важко, оскільки хвилювалася, чи подобається військовим те, що вона готує. Але коли після обіду солдати підходили, щоб висловити свою вдячність, це приносило їй спокій та надихало на подальшу працю.

- Я отримувала велике задоволення від своєї роботи, оскільки відчувала повагу військовослужбовців до своїх зусиль. Жодного разу не сумнівалася в правильності вибору цього шляху, - розповідає.

За словами жінки, сил їй додавали і діти. Син щоразу із захопленням дивився, як мама у військовій формі виходила з дому й прямувала до частини. Донька навчилася давати раду і собі, і братові, коли Тетяна їхала на полігон або іншу військову базу.

"УСВІДОМЛЕННЯ, ЩО ДІТИ ЗАСТРЯГЛИ В ОКУПАЦІЇ, БУЛО ДЛЯ МЕНЕ ТАКЕ Ж ЖАХЛИВЕ, ЯК І СМЕРТЬ."

Тетяна зазначає, що усвідомлення серйозної загрози, яка нависла над Україною, прийшло лише за два дні до початку повномасштабної війни.

Вона насолоджувалася вихідним, готуючи вдома суп, який так і залишився недовареним. Раптом надійшов дзвінок з військової частини, де її попросили терміново зібрати найнеобхідніше та прибути на казарменний режим. Вона встигла зателефонувати доньці, яка навчалася на слідчого в Донецькому юридичному інституті МВС у Маріуполі. Вона попросила доньку повернутися додому та придбати квитки на потяг для себе і брата на найближчі дні, адже їм потрібно вирушити до бабусі з дідусем.

Військова ділиться своєю історією, зазначаючи, що швидко вирішила: незважаючи на обставини, залишиться з "Азовом", адже присягнула на вірність Україні. Вона погодилася з командуванням, що 24 лютого ненадовго покине підрозділ, щоб відвезти дітей на Житомирщину. Але, на жаль, їй не вдалося побачити ані доньку з сином, ані свій рідний дім.

- Одну ніч я переночувала на базі, а наступної прокинулася від гучних вибухів. Почула, як по коридору бігають військові. Розпочався виїзд із бази, яку кухарі залишали останніми. Ми завантажили всі запаси і поїхали на "Азовсталь". Були змішані відчуття - і страх, і розгубленість від невідомості, що на нас чекає. Коли їхали в Маріуполь, я побачила віконечко свого будинку і розплакалася на весь автобус, бо там залишилися мої діти, - пригадує Тетяна.

На "Азовсталі" вона разом із колегами відразу взялася до виконання своїх обов'язків. Хоча усвідомлювала ризики, які несли за собою її дії — можливість поранення або загибелі, вона намагалася не піддаватися цим страхам, адже вдома її з нетерпінням чекали.

Невдовзі я дізналася, що Урзуф потрапив під окупацію. Усвідомлення того, що мої діти залишилися в небезпеці, стало для мене справжньою катастрофою. Складно описати, що відбувалося в моїй голові та душі в той момент. Я відчувала себе абсолютно загубленою. Ми всі розуміли, що місцеві жителі можуть видати близьких, які служать у війську, і існує реальна загроза, що російські військові прийдуть до наших домівок з обшуками, - ділиться жінка.

Вона встигла зателефонувати своїй доньці, попросивши забрати з дому всю символіку "Азову" та її зимову військову форму. Російські солдати дійсно прийшли з автоматами до дітей Тетяни, але син і донька вирішили нічого не розповідати про свою матір. Вони провели майже півтора місяця під окупацією. За хлопцем приїхав його батько з Дніпра, а дівчина відмовилася їхати, вирішивши чекати на матір.

Невдовзі їй теж довелося вибиратися з окупованого Урзуфа, адже власник, в якого сім'я Тетяни орендувала будинок, погрожував її доньці, що розкаже росіянам про маму. Дівчина встигла схопити лише свій ноутбук, мамині прикраси і кицьку Зіну, яка переїхала з ними із Житомирщини. Вона дісталася спочатку до Бердянська, далі - Запоріжжя, побула якийсь час у Дніпрі й переїхала до рідних в Овруцьку громаду.

ПІРОЖКИ ВІД "АЗОВСТАЛЬ" ДЛЯ ДІТЕЙ І "РЕДІС"

Щодня на "Азовсталі" ситуація ставала дедалі складнішою. Тетяна пам'ятає, як їй доводилося постійно змінювати місце для кухні, оскільки російські війська обстрілювали територію, де готували їжу. З часом були повністю заблоковані всі маршрути, якими доставляли гарячі страви в термосах на позиції.

Постійні переживання за дітей і страхи Тетяні вдавалося подолати завдяки її коханому, який також служив у війську. Він привів її до свого бункера, де вона продовжувала готувати їжу. Разом з іншими бійцями він вирушав на зруйновані обстрілами склади "Азовсталі", де збирав залишки продуктів і доставляв їх на кухню, щоб забезпечити запас харчів.

У підземеллях "Азовсталі" справжня цінність життя не визначалась матеріальними благами, а усвідомленням того, що ти присутній тут і тепер. Я жила кожним днем, постійно молячись, щоб Бог зберіг нас. Завдяки моєму коханому я відчувала величезну підтримку. Він був для мене не лише коханим, а й другом, братом і батьком. У ньому зосереджені всі найкращі людські якості, - розповідає жінка.

Один з військових "Азову" якось поділився з нею інформацією про бункер на території заводу, де ховаються цивільні, зокрема й матері з малими дітьми, які вже давно не мали змоги скуштувати хліб. Він запитав, чи могла б вона передати їм хоча б кілька пиріжків, які вона випікає для солдатів.

Тетяна приготувала дріжджове тісто і на сковороді спекла півтора відра великих булочок для цивільних. Після цього військові аккуратно упакували все в свої рюкзаки та перенесли до бункера.

- Хлопці повернулися і поділилися новиною: дорослі вирішили відмовитися від випічки на користь дітей. В знак вдячності мені з того бункера передали цукерку, і я не змогла стримати сліз. Потім, коли була можливість, військові ще кілька разів приносили маленькі подарунки туди. Пам'ятаю, як одного разу я передала два пиріжки і для нашого командира "Редіса", - згадує жінка.

Незадовго до того, як вибратися з "Азовсталі", вона отримала звістку, що її донька і син змогли вирватися на територію, контрольовану Україною. На серці їй стало трохи легше, хоч і ненадовго.

У Оленівці від голоду допомагала робота в пекарні.

18 травня 2022 року Тетяна Моня разом із товаришами покинула "Азовсталь" і була захоплена в полон.

Ми вибралися з укриття і пройшли через "Азовсталь". Там була картина, як після війни: завод став зовсім не впізнаваним. Те, що ми побачили, виявилося жахливішим за будь-які кадри з фільмів про кінець світу. Досі в пам'яті стоїть момент, коли серед руїн я побачила тюльпани, що цвіли. Такі емоції, як тоді, я ніколи не відчувала раніше, - згадує вона.

Українських військовослужбовців обшукали, посадили в автобуси і повезли в Оленівку. Рідні Тетяни уже пізніше дізналися від її військової частини, що вона потрапила в полон.

Жінка перебувала в Оленівці, коли там стався теракт. Згадує сильний вибух, полум'я і крики поранених військовослужбовців. Тих, хто вижив, перевели в сусідню до Тетяниної камеру. Наступні кілька днів були справжніми муками, адже жінки, яких утримували в СІЗО, хвилювалися за своїх чоловіків та хлопців, бо ніхто не знав, вижили вони чи ні.

Оскільки одну з українських військовослужбовиць змусили вести облік поранених, а ті повідомляли і про загиблих, вона передала інформацію у свою камеру. Тетяна дізналася, що коханий живий, а невдовзі вони з ним і побачилися - перед невідомістю і довгою розлукою.

Нас супроводжували на флюорографію повз один із корпусів. Ми крокували з опущеними головами та руками, схованими за спиною, але намагалася поглянути на те, що відбувається навколо. Мій коханий стояв біля воріт. Спочатку я його не впізнала, оскільки він дуже змінився. Коли наші погляди зустрілися, мене охопили сльози. Потім я знову побачила його, коли поверталися назад, і більше наші шляхи не перетнулися, - згадує Тетяна.

В Оленівці її разом із 24 жінками утримували в камері, розрахованій на чотирьох. Годували погано. Тетяну залучили до роботи в пекарні, яка працювала цілодобово у три зміни. Каже, що її це рятувало від голоду. Більше того, вона ховала хліб і приносила його дівчатам у камеру. Коли охоронці колонії посилили контроль, висушувала скибочки і так само несла тим, хто на неї вже чекав. Якщо у конвою виникали питання, навіщо взяла сухарі, прикривалася тим, що, мовляв, через загострення хвороби шлунка не може їсти свіжого хліба.

25 вересня 2022 року Тетяну, разом із групою інших військовополонених, транспортували з Оленівки. Охоронці запевняли, що їх відвозять для обміну.

Надію на обмін перервали гучні гавкання вівчарок.

- Нам на голови натягнули шапки, а поверх них обмотали скотчем, - розповідає моя співрозмовниця. - Руки також туго стягнули скотчем. Нас, жінок, закидали в автомобілі, як мішки. Мені так сильно затягнули голову і руки, що я почала втрачати свідомість. Одна з колег покликала охоронця, і він послабив мені скотч на голові, але заборонив піднімати шапку. На руках скотч аж порізав шкіру, і досі у мене залишився шрам від нього. Уявляєте, з якою ненавистю вони це робили? Я зрозуміла, що ми їдемо не на обмін, коли через щілинки в шапці побачила, як ми в'їхали на територію Росії. Потім ми заїхали через якісь ворота, і я почула жахливий гавкіт собак, зрозумівши, що нас привезли до в'язниці.

То був слідчий ізолятор у Таганрозі. Жінок із закритими очима спихали із кузова на їхні речі. Потім їм видали тюремний одяг, поношені капці і відправили під крижаний душ.

Далі нас привели до камер, і почалося справжнє пекло. Найбільш жахливим було те, що ми не могли знайти порятунку. Ми знаходилися на четвертому поверсі і чули крики хлопців, яких катували в підвалі. За нами переважно спостерігали жінки, які виявилися найжорстокішими, - згадує військова.

Тетяна розповідає, що під час перебування у Таганрозі в неї від постійних побоїв литки були чорного кольору. Українських захисниць під час перевірок били берцями по ногах росіянки. Часто військовослужбовиць шикували вздовж коридору і відпускали вівчарок, які сильно на них гавкали, від чого з грудей вилітало серце.

Замість прогулянок їм раз на тиждень влаштовували прохід на світанку забетонованим двориком під заґратованим небом. Це тривало 3-4 хвилини.

Як згадує Тетяна, найважчою частиною її існування був голод. Постійне бажання їсти ставало нестерпним, адже сиру кукурудзяну кашу, залиту окропом, що давали на сніданок, жінки просто викидали. Споживати її доводилося лише в ті моменти, коли від голоду починали втрачати свідомість. Обід складався з якихось неприємних залишків, а на вечерю приносили всього дві маленькі картоплини і, якщо пощастить, шматок смаженої риби. Проте, частіше це були лише кістки, адже все смачніше забирала наглядачка. Жінки виживали лише завдяки пів буханки липкого хліба, з якого їли лише шкірку.

- Я була худенькою, а в полоні схудла ще більше. Коли нам почали давати трішки більші порції, запідозрила, що відгодовують перед обміном. Ми взагалі нічого не знали про події в Україні. Там казали, що нашої країни вже немає, лишилася тільки західна Україна. Не раз говорили, що лишайтеся в нас, або вам доведеться їхати за кордон, - розповідає Тетяна.

Після ув'язнення я по-іншому навчилася відпочивати та харчуватися.

Одного дня українських полонених посадили в автозак, відвезли на аеродром і вантажним літаком доставили на обмін.

Після того, як нас пересадили в автобуси, до нас підійшов чоловік у мультиках і привітав: "Доброго дня, хлопці і дівчата! Ласкаво просимо на українську землю", - згадує Тетяна, переживаючи емоційний момент. - Ми продовжували сидіти, опустивши голови, поки він не сказав: "Піднімайте голови, ви вдома!". Ми перепитали один одного, чи це справді так, і сльози потекли по наших щоках. Серце моє переповнювалося радістю, проте я не могла усвідомити, що відбувається. Це було схоже на те, як дику тварину випускають на волю, а вона не знає, як реагувати. Мені знадобився час, щоб адаптуватися до нових обставин. Мій мозок залишався спритним, адже в полоні я перечитала безліч книжок, навіть тих, що не були цікаві чи корисні, але це допомогло мені підтримувати його активність.

Тетяна Моня повернулася на батьківщину в Україні в рамках обміну, що відбувся 10 квітня 2023 року. Її час у полоні тривав майже рік, за винятком двадцяти днів.

Протягом першого місяця лікування донька підтримувала матір, адже жінка стикалася з труднощами у повсякденному житті. Вона повинна була освоювати основи сну, харчування та користування громадським транспортом. Процес лікування та реабілітації тривав цілий рік. Тетяна досі відчуває дискомфорт через травми, отримані під час полону, а також важко справляється зі стресами та конфліктними ситуаціями, адже підвищений голос або крик можуть викликати в неї спогади про ті важкі часи.

- Я потрохи почала брати себе в руки, бо розуміла, що можу в такому стані залишитися назавжди. А мені цього не хотілося, бо ще мушу дочекатися з полону свого коханого чоловіка. Якби не він, я б не впоралася з собою. Навіть на відстані думки про нього витягнули мене із дуже важких станів. Вірю, що ми з ним зустрінемося, і я подякую йому за все, - каже жінка.

ЩЕ В УТРИМАННІ ЗРОШИЛА ПОВЕРНУТИСЯ ДО СЛУЖБИ.

Перебуваючи в російських ув'язненнях, Тетяна прийняла рішення, що після повернення до України вона обов'язково знову приєднається до Збройних сил. Вона багато пережила від рук росіян, тож прагне стати частиною тих, хто чинить їм опір. Проте, процес пошуку місця служби виявився непростим. Декотрі відмовляли їй миттєво, інші ж просили почекати, але так і не зателефонували.

Із часом вона знайшла роботу. Нині Тетяна Моня працює діловодом мобілізаційного відділу в першому відділі Коростенського районного ТЦК та СП.

- У нас бувають різні випадки. Деякі чоловіки одразу приходять із агресивним настроєм. Дехто каже, що це - не їхня війна, вони на неї не підуть і заявляють, що готові нести покарання за ухилення від мобілізації. Натомість я вважаю, що ми повинні захищати свою країну. Якщо всі будуть говорити "маю відстрочку", "не хочу", "боюся", через що не відстоїмо своєї держави, то росіяни прийдуть сюди. Вони нікого не будуть запитувати і змусять нас не захищати свою країну, а воювати за Росію, - говорить військова.

Вона зазначає, що після пережитого полону у неї посилилося відчуття справедливості, через що важко сприймати критику діяльності ТЦК та СП, а також байдужість окремих осіб до війни.

Жінка обережно висловлює свої міркування щодо майбутнього.

Я неймовірно щаслива, що знову в Україні. У мене є діти, а нещодавно я стала бабусею, і тепер мені нічого більше не потрібно від життя. Найголовніше для мене – це закінчення війни та повернення всіх полонених, - ділиться своїми думками Тетяна Моня.

Вона робить коротку паузу, дивиться у вікно, за яким граються діти, і додає, що хоче дочекатися часу, коли на службу можна буде йти під небом, яке більше не нестиме загрози.

Ірина Чириця з Житомира.