"Эпоха вакханалии и денежных захватов: Как коррупция разрушила украинскую государственность в 1919-1922 годах"

У червні 1919 року небо над Кам'янець-Подільським, який у той час слугував тимчасовою столицею Української Народної Республіки, заповнив гучний рев моторів бомбардувальника Zeppelin-Staaken R-XIVа — одного з найсучасніших літаків Першої світової війни.

Спроможний перевозити чотири тонни бомб, цей літак замість викликати паніку, отримав оплески від тих, хто перебував на землі і був обізнаний про його місію. Перетворений на транспортний літак, R-XIVа доставив контейнери з 760 кілограмами українських карбованців, які були надруковані в Берліні та Лейпцигу.

Перевізник Deutsche Luft-Reederei (DLR), який пізніше перетворився на славнозвісну Lufthansa, протягом кількох місяців 1919 року здійснив 18 рейсів на Поділля. Задля цього Директорія Симона Петлюри зафрахтувала кілька колишніх військових бортів на суму 1 мільйон 470 тисяч марок.

Незважаючи на важливість цієї місії для Української Народної Республіки, вона так і не була реалізована до самого кінця. У критично важливі місяці для республіки компанія DLR надала значну фінансову підтримку в розмірі 1 мільярда 242 мільйонів карбованців. Однак це становило лише третину від суми, визначеної в контракті.

Директорія потребувала грошової маси. Двісті величезних скринь з новенькими українськими купюрами, що їх мали доставити повітрям, місяцями припадали пилом у Бреслау, теперішньому Вроцлаві. У самому Кам'янці щоденно друкували лише 32 мільйони грошей. Війську УНР не вистачало амуніції та зброї. Уряд чимдалі задкував до європейських кордонів.

Перед катастрофою Україна стикалася не лише з труднощами в логістиці, напруженою ситуацією на фронті та складними геополітичними умовами в Європі. Урядові посадовці і чиновники постійно опинялися на межі екзилю через відсутність ефективного управління, зловживання під час валютних операцій, укладення сумнівних фінансових угод і неналежне використання державних ресурсів.

Зокрема, ревізори Директорії, які намагалися зрозуміти деталі контракту з DLR, заявляли, що літаки для транспортування банкнот можна було б замовити майже вдвічі дешевше. Для оцінки їх технічного стану звернулися до сумнівного експерта. В результаті, орендовані літаки, які вважалися сучасними на той час, часто зазнавали поломок. А українські офіційні особи виплачували німцям бонуси, незважаючи на те, що угода цього не передбачала.

Невигідний для УНР контракт із DLR був лише краплею. За крок до падіння УНР багато хто з чиновників нагадував пасажирів "Титаніка". Безтурботні та веселі, вони ні в чому собі не відмовляли на шляху до загибелі. Деяким вдалося врятуватись і продовжити цілком безклопітне існування в еміграції.

Спостерігаючи за представниками Директорії в Європі у 1919-1920 роках, В'ячеслав Липинський, теоретик українського консерватизму та тодішній очільник дипмісії у Відні, писав: більшість жили "неподобаючим часам руїни, надто широким" життям.

Оперуючи результатами дослідження історика Павла Гай-Нижника, яке стосується української дипломатії та фінансових аспектів періоду 1917-1922 років, а також працями Тетяни Осташко "Україна В'ячеслава Липинського" і даними західної преси того часу, УП висвітлює, як безвідповідальність і корупційні схеми сприяли занепаду держави.

У битві за залізничний вузол Лозова 1918 року на Харківщині борцям за незалежність України підфартило. Кіннота відбила у анархістів Нестора Махна потяг з кількома вагонами із сукном, цукром, цукерками "Жорж Борман" і пудрою "Лебяжий пух". Пізніше в еміграції командир "Чорних запорожців" Петро Дяченко іронізував: "Батько Махно "одягнув" полк".

Один із небагатьох найбоєздатніших і мотивованих підрозділів української армії на Слобожанщині змушений був самостійно вирішувати питання забезпечення. Відібране у махновців полотно використовувалося для виготовлення уніформи для кавалерії. З найманими швачками "запорожці" розрахувались здобутим у бою цукром.

Питання до постачань амуніції та зброї виникали протягом всіх визвольних змагань. Восени 1920 року посол в Угорщині Микола Василько в листуванні з Пилипом Пилипчуком, майбутнім прем'єр-міністром УНР у вигнанні, вказував на дивні справи. За його словами, українське посольство в Берліні, яке очолював Микола Порш, придбало за 500 тисяч марок білизну з німецьких військових складів, яка була "схожа на ганчірки".

У своїй монографії Павло Гай-Нижник зазначає, що цю закупівлю політики та ЗМІ Німеччини використали для дискредитації української дипмісії. На партію трухлявої білизни наклали арешт. Коли представники УНР намагалися перепродати товар, з'ясувалось, що за нього можна виручити лише 80 тисяч марок.

За дорученням уряду Микола Василько ревізував представництво УНР у Берліні і вимагав від Порша, який подав у відставку, повернути гроші за втрачений товар. До того ж стверджувалось, що кудись подівся майже мільйон марок, які виділили на розвиток української преси.

Недоліки в бухгалтерії республіки насправді не вплинули на учасників скандалів. Як зазначив Микола Галаган, ще один дипломат Української Народної Республіки в Будапешті, до 1920 року уряд з нерішучістю займався контролем витрат за межами країни. Деякі представники УНР в Європі були наділені повноваженнями, які дозволяли їм самостійно приймати рішення щодо розподілу державних фінансів.

Фінансові конфлікти виходили далеко за межі внутрішніх суперечок урядових кіл Директорії. Листування між чиновниками та депеші до уряду УНР потрапляли у європейські медіа. Німецькі ЗМІ особливо активно розповсюджували інформацію про Миколу Порша, одного з провідних ідейних соціалістів і демократів України того часу. Вони підіймали чутки щодо можливих фінансових зловживань в посольстві та його особистого життя. "Якійсь Маші Янцовій Порш нібито придбав кабаре в Празі за 600 тисяч чехословацьких крон", - активно підтримуючи більшовиків, писали європейські журналісти.

Ознайомтеся також: Не всім вдасться покинути Україну — історик Ігор Гирич розповідає про уроки революції 1917-1921 років, роль олігархів та трансформації Скоропадського.

Навесні 1919 року, коли Директорія під проводом Петлюри намагалася стримати наступ більшовиків та впровадити реформи, американське видання The Evening Capital відзначило: "Фінансова система нової держави виявляється досить заплутаною. Різноманітність банкнот така велика, що важко визначити, які з них насправді мають цінність."

Старі царські рублі досі користувалися популярністю в народі, зазначав оглядач. Були "керенки", але їх не дуже любили, бо в обігу зустрічалось багато підробок. Були також нові українські карбованці. Існувала навіть локальна одеська валюта.

Фінансові резерви, які накопичилися протягом кількох місяців керівництва гетьмана Павла Скоропадського, почали знижуватися. Це відбувалося не лише через наступ "червоних", що змусив Директорію підвищити витрати на українські збройні сили.

Не пройшло й місяця після антигетьманського повстання, як заснований за часів Скоропадського Державний банк звернувся до Міністерства фінансів зі скаргою на Олександра Лотоцького. Банкіри повідомили, що чиновник з Директорії "за особливим дорученням" змусив їх продати йому майже два мільйони німецьких марок за зниженим курсом. Внаслідок цього, як зазначає дослідник Павло Гай-Нижник, державний банк зазнав втрат на суму 95 тисяч карбованців і звернувся до Кредитної канцелярії Мінфіну з питанням: "Куди занести ці збитки?".

Дмитро Дорошенко, колишній керівник Міністерства закордонних справ за часів Скоропадського, розповідав про спосіб життя дипломатів, які були призначені Директорією. Під час своєї подорожі до Відня влітку 1919 року він став свідком того, як ті витрачали час у той час, коли більшовики поступово захоплювали нові українські землі, а військові УНР намагалися протистояти цій загрозі.

За висловом Дорошенка, чиновники поводилися "не як представники демократичної, трохи не соціялістичної республіки, а як якісь великі сеньйори кидали великі гроші направо і наліво". "Добра частина того великого грошового фонду, що зібрав і зберіг гетьманський уряд, залишалась по кишенях віденських готелярів, рестораторів та підприємців", - писав у споминах гетьманець Дорошенко.

В інтерв'ю швейцарській "Gazette du Lausanne" 1920 року Павло Скоропадський згадав про чотири мільярди грошової маси в закордонній валюті, якими була забезпечена держава наприкінці його правління. Чи так було в дійсності, достеменно невідомо. Але після революції в Німеччині та повалення гетьманату в Києві наприкінці 1918 року на рахунках зокрема державного "Рейхсбанку" залишались українські авуари на сотні мільйонів марок.

Використовуючи хаос на свою користь, німецька влада підступно заморозила ці кошти, стверджуючи, що через відсутність єдиного уряду в Україні неможливо визначити, кому їх слід передавати. Щодо рахунків у банках Відня та Будапешта, ситуація для Директорії була більш сприятливою. Проте для деяких це закінчилось трагічно.

Ознайомтеся також з: Батальйон "Відень". Як українські елітні біженці знайшли своє місце в австрійській столиці.

7 квітня 1920 року в готелі "Бристоль" у Відні покінчив життя самогубством харків'янин Михайло Біленький. Він був адвокатом, видавцем, другом Миколи Міхновського та першим секретарем українського посольства в Австрії. Після заяви представників Директорії австрійська поліція розпочала кримінальне провадження проти Біленького. Врешті-решт, під тиском звинувачень у фінансових порушеннях, дипломат не витримав і вирішив піти з життя.

У некролозі його колишній начальник по дипмісії В'ячеслав Липинський наполягав: Біленький був справжнім патріотом, ідеалістом, який "пав жертвою нашої національної трагедії - еміграційної анархії, розладу й цькування політичних противників".

Протягом кількох років Липинський детально виклав фінансові питання того періоду у своєму листі до Івана Кревецького, директора бібліотеки НТШ у Львові. Він закликав зберегти ці матеріали в архівах, щоб майбутні покоління могли зрозуміти, хто з учасників подій був у помилці.

На момент, коли Директорія взяла владу, в банках Австро-Угорщини знаходилося понад 150 мільйонів крон, отриманих УНР в результаті торгових угод.

В австрійській столиці, Відні, нове українське керівництво довірило 50 мільйонів державного грошового фонду послу Липинському. "Мені було доручено отримати кошти з депозиту і розмістити їх у банку на своє ім'я," - ділився він. Цей фонд мав бути використаний для закупівлі озброєнь та військового спорядження, але не все йшло за задуманим сценарієм. Липинський стверджував, що отримував вказівки від міністра закордонних справ Володимира Темницького про виділення десяти мільйонів "окремим особам".

Як тільки Липинський став скарбником, в чергу до нього вишикувалися численні урядовці та уповноважені. Просили 250 тисяч для видавця тижневика "Воля" Піснячевського, 200 тисяч на дяльність голови канцелярії МЗС Жука, 150 тисяч для колишнього міністра шляхів сполучень Бутенка тощо.

Щодо товарів для армії, розповідав Липинський, чимало коштів йшло на малопотрібні речі на кшталт свистків. Ситуацію ускладнювало те, що уряд створив кілька закупівельних комісій. Між ним не було координації, не існувало єдиного центру. Представники різних структур приходили зі словами, що саме вони мають найвищі повноваження на підписання контрактів, а всі інші є авантюристами.

За словами В'ячеслава Липинського, обов'язки розпорядника фондом з самого початку справляли на нього тягар, адже він "ніколи не мав комерційного досвіду". Неодноразово дипломат звертався з проханням звільнити його від участі у фінансових питаннях, поки врешті-решт не розірвав стосунки з Директорією, висловлюючи свій протест проти страти полковника Петра Болбочана.

Перед тим як піти, Липинський створив колегіальний орган, у розпорядження якого передав рештки фонду. "Комусь може видатись смішною ця парламентарно-демократична комбінація, - виправдовувався він. - Але ж вона була необхідна тому, що це були часи такої вакханалії і такого штурмування цих грошей, про які може мати поняття тільки той, хто їх бачив".

Одним із тих, кому Липинський довірив залишки державних коштів, був його підлеглий Михайло Біленький, який згодом порушив низку домовленостей. Перед самогубством Біленький написав листа Липинському з вибаченнями. Він пояснював, що лише намагався вберегти державну скарбницю від таких фінансових агентів, як Григорій Супрун.

У своєму заповіті Михайло Біленький зазначив, що все його майно, зокрема будинок у Харкові та земельну ділянку на Харківщині, має бути передано "для українських національних потреб".

Ознайомтеся також з матеріалом: Важливо не пропустити видатних особистостей - Марина Мірзаєва розмірковує про досягнення Болбочана, помилки Петлюри та невдачу УНР.

З початку 1919 року на території Європи функціонували кілька спеціальних місій, заснованих Директорією. Однією з таких місій була Фінансова агентура Міністерства фінансів УНР, розташована в Берліні, яку очолив Григорій Супрун. Його ім'я згадував у своєму передсмертному листі Біленький.

Зібравши власноруч команду, Супрун мав, зокрема, акумулювати державні кошти, що лишались у закордонних банках, та направляти їх на потреби республіки.

Фінансова агентура, зазначає дослідник Павло Гай-Нижник, мала величезні повноваження. Могла розпоряджатися європейськими фондами уряду, фінансувати представництва Директорії, брати участь у закупівлях. Офіс Супруна також організовував доставку надрукованих карбованців з Німеччини в Україну.

Проблеми виникли, коли Борис Мартос, міністр фінансів Української Народної Республіки, звернувся з проханням надати річний звіт. Супрун, відреагувавши на це, затримався з відповіддю. У відповідь на ситуацію уряд вирішив створити ревізійну комісію, але Фінансова агентура завадила їй розпочати роботу. Міністр Мартос звільнив Супруна, проте той, разом зі своєю командою, проігнорував це рішення і відмовився передати документи, справи та фінансові ресурси новому керівництву.

Для того щоб завершити перевірку, уряд розпочав переговори із Супруном, надаючи особисті гарантії безпеки. Було сформовано нову команду ревізорів. Крім того, подали цивільний позов проти чиновника до німецького суду, який наклав арешт на майно агента. Проте ревізію так і не вдалося завершити.

Судові конфлікти між українським урядом і його власним уповноваженим органом стали справжнім подарунком для більшовицької пропаганди та їх міжнародних стратегій. В умовах невдалих справ Директорії, Супрун разом із своїми адвокатами вів вигідну для себе гру в суді: "Доведіть, що Директорія є чинним і легітимним урядом України".

Пізніше В'ячеслав Липинський писав: "Найкращий і випробуваний історією спосіб знищення якоїсь нації - показати її моральну нижчість. Чи треба нагадувати про це нам, сучасним українцям, які всі представлялись нашими ворогами як куплені агенти, як некультурні розбишаки, а наша минувшина - як діло якихось морально брудних людей".

Після того, як більшовики ліквідували Українську Народну Республіку, долі учасників визвольних змагань розвивалися по-різному. Проте їх об'єднувала одна спільна риса - загальна поразка. Політичні емігранти з обох боків Атлантики займалися написанням мемуарів, формуванням політичних об'єднань, розробкою концепцій державотворення та створенням наукових установ. Вони детально досліджували причини своїх невдач, беручи участь у заочних дискусіях у журналах, намагаючись обґрунтувати свою позицію.

Симона Петлюру вбили в Парижі в 1926 році. Його попередник у Директорії, Володимир Винниченко, якого емігрантська преса звинувачувала у корупції, дистанціювався від політики. Він присвятив себе літературній діяльності у своєму маєтку неподалік від Канн.

В'ячеслав Липинський прагнув об'єднати українських монархістів та консерваторів навколо постаті гетьмана.

Павло Скоропадський помер у німецькій лікарні навесні 1945 року від ран, що їх отримав під час бомбардування Мюнхена британо-американською авіацією.

Екс-фінансовий агент Григорій Супрун тепер займається видавництвом українських книг. Тим часом, колишній посол УНР у Берліні Микола Порш створював наукові дослідження в галузі економіки та здійснював переклади творів Карла Маркса українською мовою.

Здобутків української еміграції, якими б дійсними вони надалі не були, світ у цілому не помічав. Героїчна минувшина війська, проблеми української ідентичності, історії, культури та науки західні ЗМІ не обходили. Журналістам і публіці було цікаво інше.

1923 року, коли Україну поглинули комуністи, американська The Daily Star-Mirror насмішливо писала: всі українські політичні рухи в еміграції цілком справедливо кажуть про процвітаюче майбутнє їхньої вітчизни, багатої на хлібні поля. Але їхнє сьогодення холодне і суворе. Тож головне для них зараз - погоня за чотирмастами мільйонами марок, що їх комусь заборгував німецький уряд.