На даний момент у селі важко зустріти чоловіків призовного віку - так зазначає автор YouTube-проєкту "Хащі" Кохан.

Володимир Кохан є одним із засновників YouTube-проєкту "Хащі", що відкриває для широкої аудиторії маловідомі аспекти України.

Разом із командою він мандрує українською провінцією та показує її естетику через дослідження природи і архітектури та через спілкування з місцевими мешканцями.

"Найціннішим багатством України є її народ: їхня щирість, простота, наївність і інфантильність поєднуються з неймовірною геніальністю та здатністю пристосовуватися до будь-яких обставин і об'єднуватися. Саме завдяки цим якостям наша українська держава існує сьогодні," - зазначає Володимир Кохан.

У період масштабного військового конфлікту "Хащі" документують повсякденність міст, які знаходяться в центрі бойових дій або поруч із фронтом, а також продовжують свої експедиції в тилових областях.

"Дуже часто люди навіть не здогадуються, що у них в селі є залишки фортеці чи якесь суперстаровинне кладовище, чи якась історія. Не цікавляться люди своїм власним, тим, що є під боком", - розповідає Володимир Кохан.

Якою є Україна без усіляких прикрас і косметичних наслоєнь? Що є основним феноменом та найзначнішою проблемою українського села? Які відчуття викликає дорослішання в сільській місцевості, і чи є підстави для сорому через це?

На всі ці теми "Українська правда" провела бесіду з Володимиром Коханом. Нижче наведені основні моменти інтерв'ю. Повну версію можна переглянути на YouTube-каналі УП.

Село принесло мені чимало травм, але й безліч переваг. Вважаю, що моя інфантильна суперромантика та творча натура тісно пов'язані з цим місцем.

Не можу точно сказати, якими б були мої обставини, якби я виростав у великому місті, наприклад, в Одесі чи Києві. Можливо, я б розвинув інші здібності та отримав би різні шанси.

В основному, мої спогади про дитинство в селі залишаються позитивними, незважаючи на всі труднощі, жахливу бідність 90-х, обмеження та численні заборони того часу.

Проте, звичайно, я відчував певний сором через те, що виходжу з села. Мабуть, це почуття вперше з'явилося у віці 10-12 років — в період підліткових змін, коли починаєш цікавитися дівчатами. Пізніше, у віці 16-20 років, це відчуття посилилося, коли я опинився в різних формальних і неформальних компаніях, де вживання української мови сприймалося як щось негативне, а моє сільське походження викликало певні упередження.

Це страшенно тисло. Сором був великий. Тому, коли мене у ті часи запитували, звідки я, завжди відповідав, що з Одеси.

Якщо я при знайомстві з дівчатами спілкувався українською або ще й казав, що я із села на Хмельниччині, то для них це був величезний red flag (червоний прапорець - УП), після якого у них зникала будь-яка симпатія до мене. Так частково тривало аж до 2022 року.

Ситуація зараз кардинально змінилася. Тепер мало кого цікавить, звідки ти походиш; найголовніше – це твоя особистість. Проте, можливо, в моєму випадку мають значення моя популярність і соціальне становище.

Я провів своє дитинство в селі Карижин, що знаходиться на Хмельниччині. Це місце зберігає в собі архаїчну, давню атмосферу Поділля, де панують справжні хащі. Тут можна зустріти унікальне поєднання лісів, карпатських пейзажів і степових просторів.

Поділля – це справжній скарб історії та легенд. Воно нагадує захопливу комп'ютерну гру: тільки-но спустився, як натрапляєш на старовинний млин XVIII століття; заглянув за ріг – а там велична фортеця; далі, не відриваючи погляду, можна побачити костел або старовинний козацький цвинтар. В одному селі – глиняні житла, в іншому – цілковито кам'яні. Саме за це я закохався в Поділля! Кожні 5-10 кілометрів тут змінюється все так кардинально, що просто не можеш стримати захоплення: "Як це можливо!?"

У цьому регіоні майже відсутні залізничні колії та значні автомобільні траси. Це робить територію досить важкодоступною. Як наслідок, тут спостерігається певний рівень занепаду.

У певний період євреї справили значний вплив на формування культури та архітектури Поділля. Тому, зменшення чисельності єврейської громади в цьому регіоні стало суттєвою втратою для його історичної спадщини.

Село завжди відчуває найбільші труднощі. На мою думку, сьогодні українське село переживає найгіршу трагедію, яка перевищує навіть Голодомор та попередні конфлікти: воно просто вивітрюється і втрачає своє життя.

Сьогодні в українських селах важко зустріти чоловіків призовного віку: багато з них загинули, а інші просто виїхали з країни.

У моєму селі, до початку війни, проживало близько 20-30 молодих сімей, але зараз приблизно половина з них покинула свої домівки з тих чи інших причин. Це регіон Хмельниччини, де до лінії фронту відстань становить 600-800 кілометрів. Тепер моє село більше схоже на притулок для літніх людей.

Наші експедиції стартували в кінці 2000-х років. Вони у мене завжди викликали не стільки смуток, скільки меланхолійний спогад, приємний відтінок туги, адже я – творча натура, романтик. Після таких подорожей слова самі лилися на папір, і я написав безліч віршів та різноманітних текстів.

Інколи, коли ми відвідували покинуті сільські хатини, я відчував глибокий емоційний резонанс, який іноді змушував мене плакати - всередині мене народжувався звук, схожий на мелодію гітари.

Але потім сталося страшне, коли я зрозумів, що заходжу в ці будинки, і всередині мене нічого не тьохкає.

Наприклад, нещодавно ми були на Житомирщині. Зайшли в хату, там - ікони, фотографії, а я собі такий: "Ну, добре, окей, це прикольно, але, може, тут є щось вражаюче?". А потім такий: "Чоловіче, стоп! Вражаюче - це людські життя, життя людей, яких ти бачиш на цих фото, чиї рушники ти бачиш на цих стінах". І в мені знову щось бринить усередині, хоча все одно не так, як раніше...

Під час наших експедицій ми іноді запрошуємо людей виконати автентичні пісні, характерні для їхньої громади. Проте, багато з них починають співати популярні твори, такі як "Зеленеє жито" або "Червону руту", прагнучи здаватися сучасними. Дехто може також виконати пісні Раїси Кириченко, оскільки чули їх по радіо і вважають, що це є справжньою народною музикою.

Однак під час нашої подальшої розмови стає зрозуміло, що існують пісні, які виконуються лише в їхньому селі, а в інших місцях – ні. Це вже зовсім інша розповідь. Таке мистецтво не може бути створене під тиском чи відповідно до якихось культурних програм. На жаль, воно повільно зникає разом з тими, хто його несе в собі.

На даний момент їх майже не залишилося, а незабаром вони зовсім зникнуть.

Найзначнішим відкриттям під час наших подорожей для мене стало усвідомлення, що Донеччина та Слобожанщина є україномовними регіонами. Якщо не знати, що ти знаходишся у Бахмуті, поблизу Краматорська чи Покровська, спілкуючись з місцевими жителями, важко повірити, що це - схід України. Можливо, ти подумаєш, що опинився на Вінниччині, Черкащині, Хмельниччині або Житомирщині...

Тобто там абсолютно українські села. І усвідомлення цього перевернуло мою свідомість. Тому що до цього, на свій превеликий сором і ганьбу, я думав інакше.

Щодо мови, то, на мою думку, це дуже важливий інструмент. Але для великої частини українців у Харкові, Одесі, Дніпрі це досі не зрозуміло. І вони будуть знаходити мільйон відмазок, мільйон причин, щоб і далі спілкуватись російською.

Проведу паралель. Люди часто спостерігають лише момент, коли куля вражає скло, розбиваючи його. Вони звинувачують саме кулю, не помічаючи, як відбувається її політ, або хто натискає на спусковий гачок. Забувають і про того, хто зарядив зброю, а також про фабрику, що виготовила пістолет і кулі. Так от, мова є своєрідним заводом, який запускає весь наступний процес. Якби вона не була російською, ці кулі ніколи б не потрапили у наше скло.

Я абсолютно впевнений, що на сьогоднішній день всі важливі державні питання все ще обговорюються російською мовою. Це дійсно сумно.

На старті 2022 року українці продемонстрували неабияку згуртованість. Проте тепер ми спостерігаємо зовсім іншу картину. Українець став ворогом для українця. Відчуття, що всі готові з’їсти одне одного, стало реальністю. Іноді складається враження, що антипатія між прихильниками Порошенка та Зеленського перевищує ненависть до Путіна.

До речі, мені завжди викликає усмішку, коли в коментарях наш проєкт називають "порохоботами" або "зелеботами". Але ті, хто уважно переглядає наші випуски, розуміють: ми відображаємо всі точки зору та думки, які існують.

Мене захоплює вивчення різних аспектів життя суспільства, тому я не проти завітати в село й посидіти за чаркою з місцевими чоловіками – ми часом фіксуємо це на відео. Так я налагоджую з ними близькі стосунки, вони починають довіряти і відкриватися мені.

Під час експедицій я уникаю літературної мови, оскільки це може відштовхнути місцевих жителів. Коли я перебуваю на Житомирщині, намагаюся спілкуватися в стилі місцевого діалекту. Якщо мій співрозмовник використовує суржик, я теж не відмовляюся від цього. Коли людина вживає нецензурні слова, я розумію, що для того, щоб стати своїм у їхньому колі, варто також використовувати таку лексику. Лише тоді вони можуть сказати: "О, хлопці, ви свої!".

Люди і їхня відвертість - це найважливіший скарб у подорожах. Якщо в процесі експедиції ти не зіштовхуєшся з цікавими особистостями, вона втрачає свою цінність.

Нашу недавню подорож на Полтавщину можна вважати справжньою експедицією. Чому саме так? Адже зібралося безліч обставин, які цьому сприяли.

По-перше, я перед поїздкою травмував коліно, і мені було важко іти. Це впливало також і на мій психологічний стан.

По-друге, над нами висіла сокира великої відповідальності, адже в цей похід ми взяли із собою наших глядачів, які зробили найбільші донати для нашого нещодавнього збору. Тобто хотілось щось цікаве показати цим людям.

По-третє, спека була неймовірною. По-четверте, ми опинилися в місцях, які виявилися не справжніми селами, а дачними кооперативами, тому там не знайшлося нічого вартого уваги.

Тому після цієї експедиції у мене залишився певний осад, що не все вдалося, що щось було погано, і це досі мене гризе. Взагалі мені здається, що ця експедиція була найважчою за всі часи наших походів.

Протягом наших зйомок після 2022 року траплялося чимало різних ситуацій. У перший рік повномасштабного вторгнення ми неодноразово стикалися з викликами з боку поліції, СБУ, а також представників ТЦК, які приїжджали за нами. Люди ставилися до нас з великою обережністю, особливо в зоні конфлікту, зокрема на півдні: нас або відправляли до підвалу, або ж притискали обличчям до підлоги.

А от коли ми на Донбас приїжджали, то навпаки: ми ходили в Бахмуті за кілька сотень метрів від російських позицій, біля нас відбувалися стрілецькі бої. Але єдине, що ми чули від військових: берегти себе і не стояти під обстрілами.

Зараз ми намагаємося всі свої зйомки узгоджувати з військовими адміністраціями. Адже ми розуміємо, який зараз час: десь тренувальні бази військових, десь - ППО. А ти можеш банально не знати про це і підійти випадково, ще й із камерою.

Ми генеруємо контент, що сприяє розвитку української ідентичності. Постійно отримуємо вдячність від людей за те, що завдяки катарсису, який вони переживають під час перегляду наших відео, у них виникає глибоке почуття любові до України, і вони самостійно вирушають у подорожі до цих сіл.

Крім того, наші відеоматеріали забезпечують фінансову підтримку для військовослужбовців. Ми регулярно надаємо допомогу низці підрозділів.

З іншої сторони військові підтримують наш проєкт. Значну частину нашої фінансової подушки створили вони. Уявляєте? Це люди з передової, які нас дивляться і які нам донатять. Це для нас є найбільшою винагородою, найбільшою цінністю.

А їхні шеврони – це справжній символ! Коли ти опиняєшся на передовій, а вони знімають їх зі своїх рукавів і кажуть: "Друзі, дякуємо за вашу роботу!" – це для мене має безцінне значення.

Цивільні особи часто підходять до нас на вулицях і висловлюють подяку. У такі моменти я усвідомлюю: "Вау, можливо, ми справді робимо щось значуще в цьому світі".