Знову взятися за руки. Історія подружньої пари, що знову зустрілася після випробувань полоном і окупацією.

Дружина, яка вирвалася з окупованої Каховки, та її чоловік, котрий провів майже три роки в полоні, розпочали нове життя в Коростені

Повномасштабна війна принесла багато випробувань подружжю Ірини Антоненко та Віталія Алєєва з Каховки на Херсонщині: окупація рідного міста, полон чоловіка, народження сина далеко від дому...

Одного разу пара вирішила зробити собі символічні татуювання на руках, зобразивши серцебиття, зафіксоване на електрокардіограмі. Під цими "серцевими хвилями" розташовувався напис, який можна було прочитати, з'єднавши руки: "Моя сім'я - моя фортеця". Незважаючи на те, що чоловік опинився в полоні і нічого не чув про своїх близьких, спогади про родину зігрівали його душу. Ірина, у свою чергу, була впевнена, що її коханий обов'язково повернеться, і маленький Максимчик нарешті зустріне свого тата.

Нині сім'я облаштовує своє життя на іншому кінці України - в Коростені Житомирської області. Чоловік та дружина говорять, що природа Полісся нагадує їм про Каховку.

ЩАСЛИВА ДАТА

Ми з Іриною та Віталієм узгодили зустріч у Коростені. Заходимо в одну з кав’ярень, де починаємо знайомитися. Дружина ділиться, що сьогодні вранці вони відвезли сина до садочку, і він хотів, щоб його супроводжували обидва батьки. Чоловік усміхається скромно, підключаючись до бесіди.

Обоє моїх співрозмовників гарно розмовляють українською. Ірина ділиться, що раніше вони були російськомовними, та повномасштабна війна мотивувала перейти на українську.

У Каховці, де до початку великої війни мешкала пара, Ірина займалася роботою в Укрпошті, а Віталій працював столяром. У 2020 році чоловік прийняв рішення приєднатися до Збройних сил України і став частиною розвідувальної роти 57-ї окремої мотопіхотної бригади, названої на честь кошового отамана Костя Гордієнка.

Вони побралися всього за кілька місяців до початку повномасштабної війни. Віталій планував цю важливу подію на лютий або березень 2022 року, адже мав повернутися з ротації. Але Ірина вмовила його одружитися 16 жовтня 2021 року – у цей день колись склали свої долі її батьки. Тоді молодята ще не здогадувалися, що через три роки, саме в цей день, Віталій вперше завітає до свого нового дому після полону та лікування.

Перед тим як вийти заміж за Віталія, Ірина самостійно виховувала двох доньок і сина. Вона встигла повідомити чоловіку про те, що у них буде спільна дитина, але потім розпочалася війна.

"Я НЕ ХОТІЛА ЖИТИ В ОКУПАЦІЇ"

Ірина розповідає: "Я прокинулася 24 лютого о п’ятій ранку від звуку полум’я, що охопило все навколо. Тоді мені ще не вдавалося усвідомити, що війна вже почалася. З чоловіком у той момент я не могла зв’язатися, і не знала, що з ним трапилося."

Ірина невдовзі дізналася, що Віталій опинився в полоні, переглянувши відео, яке натрапила в російських соціальних мережах.

В окупованій Каховці вагітна жінка провела три місяці зі своїм сином Олександром. Її дві доньки, Наталія та Любов, які навчались у Миколаєві, змогли евакуюватись до Німеччини, де їх прихистила кума Ірини.

- Я не прагнула жити під окупацією, - згадує жінка. - Ми до останнього сподівалися, що Збройні сили України звільнять наше місто. Коли усвідомили, що це не станеться найближчим часом, почали готуватися до втечі. Разом із сином ми тричі переглядали речі, які планували взяти з собою. Кожного разу, коли дізнавалися про обстріли автомобілів, які намагалися виїхати з окупованих територій, ми знову відкладали нашу евакуацію.

Тим часом у Каховці вже почали ходити російські рублі, почалися розмови, що новонародженим дітям видаватимуть російські свідоцтва про народження.

- Було важко знайти перевізника, вдалося, коли я вже була на сьомому місяці вагітності. Росіяни чотири доби тримали наш транспорт та дуже багато цивільних автомобілів, не дозволяючи виїхати. Було страшно, коли в "сірій зоні" почалися обстріли, - розповідає Ірина.

Вона стала свідком російських БТРів, які патрулювали вулицями Каховки, знала про ті підвали, де місцевих жителів піддавали тортурам, і усвідомлювала, що окупанти можуть завітати і до неї, як до дружини українського військового. За її словами, все це хочеться витіснити з пам'яті, проте спогади продовжують повертатися.

Спершу Ірина та Сашко вирушили до Кропивницького, не маючи наміру залишати межі України. Проте у молодшої доньки, яка перебувала за кордоном, виникли труднощі з документами, які не могли бути вирішені без участі матері. Тому жінка разом із сином вирушила до Німеччини, де на світ з'явився їхній Максимчик.

Після теракту в Оленівці Ірина разом із синами вирушила до України, щоб здати зразки ДНК, оскільки не мала ніякої інформації про місцезнаходження чоловіка. Вона зізнається, що відчувала страх, але в той же час сподівалася, що найгірші новини не справдяться.

Під час тієї поїздки жінка відвідала куму з Каховки, яка виїхала в Коростень. Подивилася на місто, воно їй сподобалося і вирішила теж там оселитися.

Я не могла залишатися бездіяльною, поки Віталій був у полоні. Придбала дім у Коростені, зробила ремонт, а також завершила курси водіння і вирушила здобувати освіту психолога в університеті. Зацікавлення психологією виникло в мене після проходження курсу кризового спілкування з військовими. Крім того, я усвідомлювала, що отримані знання стануть у нагоді, коли мій чоловік повернеться з полону.

Одного разу жінка побачила оголошення, що місцевий відділ Червоного Хреста в Коростені потребує волонтерів, і вирішила стати частиною цієї організації. Ірина активно працює з дітьми і зазначає, що в той непростий час вони стали для неї важливішими, аніж вона могла б уявити, адже їхня підтримка була для неї необхідною.

Одночасно жінка брала участь в акціях, присвячених рідним військовополоненим, які проходили в Німеччині, Коростені та Києві. Вона активно відвідувала заходи, організовані Координаційним штабом з питань поводження з військовополоненими, не втрачаючи віри у можливість звільнення свого чоловіка.

"Не мав довіри до обміну, доки не опинився на українській землі."

Віталій розповідає, що в полон потрапив наприкінці лютого 2022 року в Луганській області. Спочатку його утримували в СІЗО, а потім у колонії на території тимчасово окупованої Луганщини.

- Найбільше турбувався, щоб моя сім'я не опинилася на захопленій території, - ділиться чоловік. - Я швидко зрозумів, що нічого кращого не станеться, тому сподівався, що нас обміняють. Знаєте, протягом усього цього часу мене підбадьорювали лише думки про близьких.

Протягом двох років і семи місяців ув'язнення Віталій отримав всього один лист від своєї дружини, і навіть той одразу забрали після прочитання. Він дізнався, що його близькі ще живі, але не мав жодного уявлення про те, що з ними сталося і де вони можуть бути.

Військовослужбовець усвідомлював, що тривають обміни, адже час від часу до них приєднувалися нові українські воїни, які розповідали про події на свободі.

- Якось мені сказали: "Збирай свої речі, їдеш на етап", - пригадує Віталій. - Думав, що мене переводять у Росію. Нас транспортували автозаками, а далі літаком. Під час тієї поїздки конвоїри сказали, мовляв, вам пощастило, бо їдете на обмін. Але я не повірив у це, аж поки не ступив на українську землю... Це була дуже велика радість. Як тільки ми вийшли з автобусів, я попросив, аби мені дали телефон, щоб зателефонувати дружині.

Віталій Алєєв увійшов до числа 103 українських військових, які повернулися на Батьківщину в ході обміну 14 вересня 2024 року.

Його дружина зазначає, що в той день вона була незвично спокійною і навіть не тримала телефон поруч. Їй зателефонували з Координаційного штабу і повідомили радісну новину, а незабаром вона почула голос свого чоловіка. Через три дні вони нарешті зустрілися.

Прошу Ірину поділитися емоціями від зустрічі з чоловіком. Вона усміхається, а на її очах починають виступати сльози.

- Віталій мав дуже струнку статуру, - зізнається жінка. - А його погляд, жести та міміка були такими ж, як я їх запам'ятала. Лише через годину спілкування з Віталієм наш син Максим вже почав називати його татом. Мені здається, що ці три роки, які він провів у полоні, просто не існували.

РОСТЕ ЩЕ ОДИН ЗАХИСНИК УКРАЇНИ

В даний час Віталій, Ірина та їхній малюк проживають у Коростені. Під час перебування в полоні чоловік зазнав мікроінсульту. Він не отримав необхідної медичної допомоги, тому тепер відчуває негативні наслідки для свого здоров'я. Нещодавно Віталій звільнився зі Збройних сил і має намір знайти роботу в цивільному секторі. Ірина, у свою чергу, мріє присвятити своє життя психології.

У той же час у родині з'являється ще один потенційний захисник Батьківщини: 15-річний Олександр, який минулого року вступив до військового ліцею, реалізуючи свою дитячу амбіцію.

Ірина розповідає, що спробувала переконати сина змінити рішення, але, побачивши його рішучість, вирішила не чинити тиску. Віталій, у свою чергу, підкреслює, що поважає рішення свого сина, і під час святкової церемонії в ліцеї прийняв від Сашка присягу на вірність Україні.

Жінка згадує перші місяці свого життя в Коростені, коли нікого тут не знала. А зараз вже звикла, познайомилася з людьми і каже, що тепер у її сім'ї є місце, де можуть збиратися всі діти. Чоловік натомість ділиться, що він завжди був витривалим і нині не відчуває проблем із адаптацією до нового життя.

На прощання Ірина з Віталієм кажуть мені, що найбільша їхня мрія зараз - це перемога України.

Про себе зауважую, що всю розмову вони трималися за руки.

Ірина Чириця з Житомира.