Десятиріччя війни, підготовка новобранців і легенди про військову службу. Сторінки життя старшини "Хартії" Волиняки.
Журналіст і солдат бригади "Хартія".
Цієї весни, в процесі реформування Сил оборони у корпусну структуру, 13-та бригада "Хартія" розширилася до другого корпусу Національної гвардії України, а її головний сержант Дмитро Грицюк, відомий як Волиняка, отримав посаду головного сержанта корпусу.
Псевдо Волиняка Дмитрові дав колишній головний сержант бригади та його земляк Олександр (Капа) Ющенко. Саме він заклав у "Хартію" "сержантський фундамент". У квітні 2024-го Капа трагічно загинув, виконуючи бойове завдання. Грицюк став його наступником і продовжив справу.
Останні десять років життя Волиняки безпосередньо пов'язані з війною та військом, до якого він долучився добровольцем. А ще - з постійним навчанням та удосконаленням знань: як своїх власних, так і особового складу. Нещодавно Грицюк став одним з героїв кампанії "Зростай у "Хартії", які своїми прикладами мотивують тих, хто ще не наважився вступати до лав корпусу.
Комунікаційник "Хартії" Дмитро Кузубов на прохання LIGA.net розпитав Волиняку про його бойовий шлях, про те, як цивільні стають військовими, яку роль у сучасному війську відіграє сержант і чим хартійський курс адаптації відрізняється від базової загальновійськової підготовки (БЗВП). А також, чи правда, що всі новобранці після навчання одразу відправляються штурмувати посадки.
Російські правоохоронці та польські птахи.
Майбутній головний сержант "Хартії" з'явився на світ у Волинському місті Ківерці. Після закінчення школи в 2003 році він вирішив продовжити освіту в луцькому професійному училищі, де здобував спеціальність будівельника. Проте технікум, який він почав, не вдалося завершити через фінансові труднощі. Тому Дмитро знайшов роботу за своєю спеціальністю на луцькому ремонтному заводі "Мотор".
Після року роботи на підприємстві я вирішив відслужити в армії. Незважаючи на те, що мав право на відстрочку через свою допомогу мамі в вихованні молодших сестер і брата, я вважав, що кожен повинен пожертвувати частиною свого життя на користь країни.
Після року служби він отримав демобілізацію, здобувши звання молодшого сержанта. Повернувшись до цивільного життя, він зайнявся будівельними роботами, розвозив медикаменти по аптеках у рідній Волині, а також виїжджав на заробітки за кордон – до Польщі та "навіть за порєбрік", де став свідком того, що там відбувається. Військовий згадує запам'ятовний випадок, який трапився з ним у Росії в 2010 році, коли він повертався додому:
Я сидів на вокзалі, нікого не чіпаючи, чекав свій потяг. До відправлення залишалося 15 хвилин, коли підійшли їхні правоохоронці: "Пройдіть з нами, потрібно бути понятым". Лише я переступив поріг кабінету, як той, до кого я мав йти "понятым", миттєво вийшов. Почалися запитання: "Хто ти? Що везеш? Скільки грошей маєш? Діставай гаманець". У мене було кілька тисяч рублів, і я поклав гаманець на стіл. Вони забрали майже всі гроші, залишивши лише на проїзд: "Ми ж теж люди".
У Польщі з Дмитром трапилася досить цікава історія, але зовсім іншого характеру. Разом із колегами вони займалися будівельними роботами, коли раптом опинилися на шляху місцевих птахів.
"Ми ізолювали фасад і закрили сіткою вентиляційні отвори на даху, де гніздилися ластівки, - ділиться він. - Місцеві жителі викликали поліцію, і коли приїхали правоохоронці, вони сказали: 'У нас немає до вас претензій, але, будь ласка, зробіть отвори, щоб ластівки могли повернутися додому'. Ось такі парадокси."
Після роботи за кордоном Дмитро повернувся додому, займався будівництвом і працював сам на себе. Але невдовзі спокійне життя закінчилося: почалася Революція гідності.
"Навіть якщо не досягну успіху, я все ж таки зроблю спробу."
У ніч на 30 листопада працівники "Беркуту" атакували студентів на Майдані. Коли Дмитро дізнався про ці події, він вирушив до Києва і 1 грудня приєднався до протестувальників. Він проводив час на Майдані, активно беручи участь у різних акціях. Але раптово захворів — на вулиці вже відчувалася люта холоднеча — і його друзі вирішили відправити його додому.
Тож за розгоном Майдану силовиками Грицюк дивився з екрана телевізора. Проте їздив у Луцьк на акції протесту проти свавілля влади.
У березні 2014-го Росія анексувала Крим і почала війну на Сході України. Ці події остаточно переконали Дмитра: він не може лишатися осторонь. Тож рушив до військкомату.
"Я усвідомлював, що не можу уникнути служби в армії, адже війна тільки почалася - тоді її називали АТО - і тривала вона не рік і не два, - згадує він. - У військовому комісаріаті переглянули мій військовий квиток, і оскільки я мав спеціальність зв'язківця, мені відповіли: 'Зараз такі спеціалісти не потрібні, повертайтеся додому, ми з вами зв’яжемося'. Я ж відповів: 'Готовий навчитися на стрільця чи гранатометника...' Я двічі точно навідувався до комісаріату, наполягав на своєму. Але мені знову сказали: 'До побачення, ми вам передзвонимо'."
Дмитро мав контакти двох товаришів з Майдану. Один із них - Михайло Гайдамака - тоді проходив службу в батальйоні імені генерала Кульчицького, який складався з добровольців. Грицюк набрав Михайла, запитав, чи є можливість йому також долучитися.
Він згадує: "Він запрошував мене: 'Приїжджай'", - розповідає військовий про свого товариша, який загинув на фронті чотири роки тому. - Я неодноразово приїжджав з Волині до Києва, і мені щораз повторювали: "Почекай, приїдь трохи пізніше". Врешті-решт, мене просто затягували в очікування.
У лютому 2015 року Дмитро офіційно став членом батальйону, де відслужив близько року. Проте згодом дізнався про формування бригади швидкого реагування за стандартами НАТО, яка тепер відома як бригада "Рубіж" в складі корпусу НГУ "Хартія". Це спонукало його зробити вибір на користь приєднання до нової структури.
"Кілька моїх товаришів з батальйону Кульчицького проходили відбір там і відзначали, що це дійсно вражає, - розповідає військовослужбовець. - Тебе оцінюють з усіх боків: якщо успішно проходиш, то стаєш частиною цієї бригади, а якщо ні - продовжуй служити в іншому місці. Я вирішив, що навіть якщо не вийде, хоча б спробую".
Відбір проходив протягом чотирьох діб, під час яких рекрутів перевіряли як фізично, так і морально. У будь-який момент учасники могли вийти з процесу: для цього достатньо було зняти манішку і подати сигнал про відмову.
"Нас постійно ганяли, ми бігали з колодою, присідали, каталися. Ця колода стала частиною нашого побуту, і якщо ти ненароком покладав її під ноги, одразу ж потрібно було підніматися. За 30 секунд ти вже стояв у строю з колодою над головою, готовий до вивчення історії, - ділиться спогадами Грицюк. - А потім інструктор запитує: 'У якому році сталася певна подія?' Якщо не можеш відповісти, знову присідаєш з колодою. Це дійсно допомагало швидше запам'ятовувати дати."
Саме в тому місці Грицюк зустрів Капу, який в майбутньому стане головним сержантом "Хартії". Олександр, будучи інструктором, намагався вивести Дмитра з рівноваги.
"Він невисокого зросту, але такий живчик, серйозний дядько. Тож ми всі думали, що він щонайменше підполковник. А потім вже з'ясувалося, що старший сержант, - сміється Волиняка. - Найбільше бентежило, а може, навіть навпаки запалювало, коли весь спітнілий стоїш в упорі лежачи на півтора, в тебе руки до ліктів зігнуті, грудями не торкаєшся землі й вже в тебе судоми, руки-ноги трясуться, а Капа стоїть наді мною і каже: "Друже, знімай манишку, вдома жінка, тепла ванна, кава, чай, нащо воно тобі потрібно? У тебе таке щодня буде в цій бригаді!" Я мовчав, пихтів, трусився, стікав потом, але вистояв і не повівся на ці провокації".
Військовий згадує, що не всі з учасників цього "марафону" мали гарну фізичну форму, деякі "ззаду пленталися, але йшли до кінця". Проте врешті відбір пройшли далеко не всі: із групи у приблизно 70 людей - лише трохи більш як 20. І після цього вони почали формувати бригаду, в якої вже був кістяк з офіцерів і сержантів. Грицюка спочатку призначили на посаду регулювальника, потім - командиром відділення, далі - головним сержантом взводу.
"Тоді, коли в українській армії взагалі ще не було розуміння, що таке головний сержант, ми вже впроваджували саме такі посади. І рівень головного сержанта там уже був на декілька голів вище звичайного сержанта Збройних сил, - пояснює Дмитро. - У тебе були не тільки обов'язки, а ще й права: сержант мав можливість ухвалювати рішення. Він був лідером, вів за собою, тренував особовий склад, дивився за дотриманням дисципліни, порядків, навченості своїх підрозділів".
Усвідомлював, що АТО перетвориться на значно масштабніший конфлікт.
Після завершення навчання Волиняк, разом із своїми товаришами, вирушив на бойове завдання до Станиці Луганської. На той час він вже обіймав посаду головного сержанта роти. Спільно з командиром роти та командиром батальйону Корнетом і Капою, він розпочав процес формування третьої роти і виїхав з нею на Світлодарську дугу.
На той момент Національну гвардію вже відвели від безпосереднього контакту з противником, і вона переважно займала позиції на другій та третій лініях, - розповідає Волиняка. - Однак наш підрозділ, тоді ще бригада швидкого реагування, завдяки зусиллям командира зміг вибороти місце на фронті, адже всі бійці були надзвичайно мотивовані. Коли ми дізналися, що нас можуть перевести на другий чи третій рівень, у нас на очах з’являлися сльози: "Ми проходили тренування, хочемо захищати свою країну". Наш підрозділ відповідав за певну ділянку оборони. Це, здається, було у 2016 або 2017 роках. Тоді лінія зіткнення вже стабілізувалася, маневри фактично відсутні, і ми вели окопні бої, стоячи на захисті нашої країни.
Дмитро продовжив свою службу в розвідвзводі, де обіймав посаду інструктора-розвідника. Військові розташовувалися в селі Піонерське, неподалік від Маріуполя, виконуючи бойове чергування на лінії фронту, де суша зустрічалася з морськими просторами, і фактично виконували функції морської піхоти.
У січні 2019 року, повернувшись з ротації, Грицюк завершив свій контракт і ухвалив рішення піти зі служби. На той момент в підрозділі відбулося практично повне оновлення керівництва, і Волиняк відчував, що деякі члени колективу не відповідають його поглядам і принципам. Проте він не планував завершувати свою військову кар'єру.
"Я усвідомлював, що з високою ймовірністю повернуся до служби в армії, адже конфлікт в АТО/ООС може перерости у значно масштабнішу війну, - ділиться Дмитро. - Тому під час служби я офіційно придбав собі карабін АКМ та пістолет "Форт", хоча й з гумовими кулями. У мене вже були готові зброя, каска, бронежилет і наплічник, який стояв у куті, практично укомплектований - у разі потреби я був готовий вирушити до армії."
Після завершення контракту Грицюк повернувся до вільного життя. Він знайшов роботу на підприємстві "Нашої ряби" в Каневі. Згодом вирушив на заробітки до Литви, де також працював на заводі. Після піврічної роботи він повернувся додому і знову зайнявся будівництвом. Незабаром одружився, а незабаром у них з'явився син.
"На нашій стороні були "вагнерівці", які просувалися вперед, немов зомбі."
24 лютого 2022-го Дмитро гостював у матері. Його родина була вдома, в місті біля кордону з Білоруссю. Зранку росіяни почали гатити по аеродрому поруч ракетами.
"У той момент я усвідомив, що розпочалося повномасштабне вторгнення, - ділиться спогадами Грицюк. - Негайно зателефонував дружині і сказав, щоб вона збирала речі, адже по радіо повідомляли, що вороги заходять з Білорусі, і я не був впевнений, чи направляться вони до Волинської області. Я рухався в бік білоруського кордону, сумніваючись, чи встигну дістатися до своїх близьких, чи, можливо, зустріну танк. Коли я прибув, забрав їх, відвіз у відносно безпечне місце, захопив наплічник, бронежилет, каску, зброю і направився до військкомату."
Проте в установі військового комісаріату вже утворилися черги, тому Дмитро знову залишився без можливості зайняти місце. Тоді його товариш порекомендував йому приєднатися до територіальної оборони, де ще були вакантні позиції.
"Я стрибнув у останній вагон, адже охочих було дуже багато, - ділиться Дмитро. - Вийшов якийсь офіцер і закричав: 'Хто має посвідчення учасника бойових дій - підніміть руки!' Ми підняли руки, і нашу команду запросили на територію військової частини".
Грицюк розпочав свою службу в другій роті 53-го батальйону 100-ї бригади територіальної оборони на Волині. Спочатку він обіймав посаду командира відділення, а згодом став головним сержантом взводу. Оборонці виконували обов'язки на блокпостах, займалися патрулюванням, а також облаштовували укриття та проводили мінування прикордонних територій, що межували з Білоруссю. У вільний час Дмитро також навчав особовий склад.
"Приблизно 85-90% з них складали цивільні особи, деякі з яких вперше мали справу зі зброєю: ми регулярно проходили тренування, відпрацьовували стрільбу, тактику, тактичну медицину та різні сценарії, - ділиться він. - Ми виконували повне бойове чергування, і, на щастя, ніхто не намагався втрутитися."
У лютому 2023 року батальйон був перенаправлений на Бахмутський фронт. Військовослужбовці зайняли стратегічні позиції на лівому фланзі, де противник намагався оточити Бахмут і заблокувати логістичні шляхи.
"Противником були бійці "вагнера", які наступали, немов зомбі. Ми стримували їхній наступ у цьому напрямку, - ділиться спогадами Волиняка. - Жодної позиції батальйон не здав, навпаки, наші хлопці надихнули деякі підрозділи ЗСУ продовжувати наступ і не відступати. Бої за дорогу Часів Яр - Хромове - Бахмут були надзвичайно важкими, адже "вагнера" прагнули її перерізати. На жаль, ми зазнали втрат, багато поранених, і, на жаль, загиблих."
Попри втрати, тоді батальйону Волиняки вдалося втримали цю ділянку. А потім його побратими навіть пішли у контрнаступ і відвоювали частину території на тій самій клішні.
"Хартія", новий підрозділ та роль старшого сержанта.
У травні 2023 року Грицюк прийняв рішення перейти з 100-ї бригади тероборони до бригади "Хартія". Основною причиною цього кроку стало те, що він вже був знайомий з командою, очолюваною командиром Корнетом та головним сержантом Капою, з якими раніше спільно служив у бригаді швидкого реагування.
"Цього мені вистачило, щоб зрозуміти, що хочу бути саме в цій бригаді, з цими людьми будувати нове військо", - каже Волиняка, й на питання, що саме він вкладає в це поняття, пояснює:
Головним аспектом є ставлення до військовослужбовців. Я не маю на увазі, що потрібно постійно стежити за ними чи виконувати їхні дрібні прохання. Ставлення полягає, насамперед, у підготовці та навчанні. Коли ти відправляєш особовий склад на бойове завдання, важливо забезпечити їх усіма необхідними знаннями та ресурсами, щоб зберегти їхнє життя і успішно виконати поставлену задачу. Саме таку філософію ми втілюємо в нашій бригаді.
На той час "Хартія" була ще зовсім незначною: можливо, розміром з батальйон, а можливо, навіть менше. Тому командири взялися за доукомплектування, формування, навчання та оснащення підрозділів.
У листопаді 2023-го "Хартія" вже як 13-та бригада НГУ поїхала виконувати перші бойові завдання на Лиманський напрямок, у Серебрянський ліс. Натомість Волиняка займався підготовкою особового складу в тилу.
У травні 2024 року російські війська розпочали новий наступ на Харківщині, і протягом доби "Хартію" перевели на Харківський напрямок. Також туди вирушив Грицюк.
Місяць тому сталася жахлива подія, яка сильно вплинула на команду: в Дніпропетровській області загинув Капа.
Він зауважив: "Не соромся бути незручним, рішучим і вимогливим. Саме тепер ти передаєш солдатам ті знання та навички, які можуть врятувати їхні життя", - згадує Волиняк слова свого побратима, які сьогодні увіковічені на банері в одному з навчальних центрів бригади на його честь.
"Як особистість, Сашко завжди залишався добрим, хоча багато хто з його підлеглих, які пережили його "доброту" на власному досвіді, можуть із цим не погодитися, - ділиться Дмитро. - На службі він проявляв суворість, але у той же час був справедливим. Він ніколи не повторював своїх вказівок кілька разів. Якщо він давав наказ, а його не виконували, це призводило до труднощів для всього колективу через неуважність або байдужість окремих осіб. Проте після цього всі починали виконувати завдання належним чином. Одного разу у навчальному центрі Капа наказав підрозділу вийти у формі з довгими рукавами. На вулиці стояла спека, і "найрозумніші" вирішили: "Займемося в футболках". Вони почали виконувати завдання, і коли дійшли до ділянки зі щебенем, Капа віддав команду: "Прийняти упор лежачи та переповзти цю частину". Ті, хто був у футболках, на власному досвіді зрозуміли, чому важливо мати довгі рукави."
Після втрати Капи командир призначив Волиняку на посаду старшого сержанта бригади. Завдяки цьому, він взяв на себе відповідальність за організацію та контроль, особливо в навчанні та підготовці особового складу, а також за вдосконалення цього процесу.
"Чим ретельніше людина готується, тим вищі її шанси на виживання."
У "Хартії" сержанти займають важливе місце в підготовці військових. Іноді може здаватися, що їх повноваження перевищують повноваження офіцерів. Однак Волиняка заперечує це, зазначаючи, що в корпусі навіть не виникає питання про те, хто є головним — сержант чи офіцер. Кожен виконує свої функції та обов'язки.
Дмитро підкреслює, що сержанти виконують роль важливого зв'язку між рядовими солдатами та офіцерами. "Сержант не повинен бути конкурентом для офіцера, а навпаки – його надійним помічником. Офіцеру доводиться вирішувати безліч завдань, пов'язаних із плануванням та веденням документації, тоді як сержант походить з самого середовища солдатів. Він добре розуміє потреби бійців, важливі акценти в їхньому навчанні, ідеології та морально-психологічному стані. Сержанти повинні бути в курсі ситуації в колективі та знати, що відбувається в житті кожного солдата, адже проблеми в їхніх родинах можуть негативно вплинути на виконання бойових завдань. Основне завдання сержанта – виявити ці труднощі та допомогти їх вирішити. Він повинен стати для особового складу наставником, відчувати їхні потреби, навчати, бути як батьком, так і матір'ю".
Після проходження двомісячної базової загальної підготовки в одному з центрів Нацгвардії рекрути "Хартії" продовжують навчання на двотижневому курсі адаптації вже саме від корпусу. Під час цього курсу їхніми наставниками стають дрілл-сержанти, які виконують саме ті функції, про які вище розповідав Грицюк.
Дрілл-сержант - це посада, яка була запозичена з армій країн НАТО, але модифікована з урахуванням українських умов. Це особливо важливо в умовах воєнного стану, обмеженого фінансування та стиснутого часу, що необхідний для підготовки нових військовослужбовців.
Зазвичай інструктори, які навчають різним дисциплінам, є сержантами. Проте за побутом особового складу та дисципліною відповідає дрілл-сержант, пояснює Волиняка. Він має на меті контролювати всі процеси, включаючи дотримання графіків, щоб військовослужбовці не запізнювалися, мали можливість вчасно виконати гігієнічні процедури та приймати їжу. Дрілл-сержант також стежить за тим, аби особовий склад вчасно приходив на заняття і залишав їх у встановлений час. Це той, хто забезпечує порядок і підтримує бойовий дух, допомагаючи цивільним усвідомити, що вони вже стали частиною військової структури.
Усі сержанти та інструктори, що працюють у військових частинах, мають досвід участі в бойових операціях і регулярно залучаються до виконання завдань на передовій. Це дозволяє їм залишатися в курсі подій на лінії зіткнення та відстежувати зміни в умовах війни. Отриманий досвід вони привозять назад, щоб вдосконалити його разом із новобранцями.
"Війна постійно еволюціонує, - зазначає Волиняка. - Ми не можемо залишатися прив'язаними до одного з етапів конфлікту і постійно базувати нашу підготовку на ньому. Важливо адаптуватися, постійно змінюватися та вдосконалювати свої навички, а якщо є така можливість, навіть випереджати події на крок вперед."
У сфері управління та підготовки сержантів "Хартія" активно співпрацює та обмінюється досвідом з "Третьою штурмовою".
На мою думку, конкуренція повинна бути конструктивною, адже вона є важливим обміном досвідом, - зазначає Волиняка. - Ми не є єдиними учасниками цієї війни. По обидва боки від нас є товариші з інших підрозділів. Ми не можемо просто зайняти певну ділянку фронту і заявити, що ми найкращі, а інші нехай діють, як їм завгодно – тоді нас можуть обійти, і ми опинимося в оточенні. Тому ми підтримуємо розвиток всіх підрозділів армії.
Одним із ключових елементів курсу адаптації хартії є ідеологічна підготовка, якою керують не просто призначені спеціалісти, а справжні ентузіасти історії та державницьких ідей. Вони щедро діляться своїми знаннями, розкриваючи основи та хід безперервної війни Росії проти України.
З будь-якої людини можна створити героя, подібного до Рембо чи Термінатора, але без глибокого усвідомлення, чому вона це робить, - Волиняка вказує на голову і серце, - зрозуміти, заради чого здійснює свої вчинки, - рано чи пізно вона може зламатися. Натомість, людина з міцним духом та ясною метою може не мати такої фізичної витривалості, але залишиться непохитною.
Це всього лише міф, що мобілізовані не можуть ефективно виконувати свої обов'язки на полі бою. Існує певний відсоток бійців з синдромом посттравматичного стресу - і це стосується не лише мобілізованих, але й добровольців. Важливо, що кожен боєць, який приєднується до нас, отримує однакові знання, навички та чітке розуміння своєї місії. Завдяки цьому вони здатні більш ефективно виконувати поставлені завдання. Мобілізовані проходять підготовчі курси і приходять до своїх підрозділів з абсолютно іншими навичками та впевненістю.
Курс адаптації закінчується забігом на шеврон "Хартії", який не можна купити в магазині, а потрібно заслужити власними зусиллями та роботою над собою. Отримання шеврона, каже Волиняка, дозволяє новобранцям відчути себе "частиною сім'ї, складником перемоги, тим самим шматочком пазла, без якого країна не вистоїть" - відтак і прищеплює їм розуміння і мотивацію. Уже після курсу адаптації хартійці роз'їжджаються по своїх підрозділах і продовжують навчання безпосередньо в секторах.
"Я ніколи не забороняю підрозділам на місцях покращувати свої навички, освоювати нові методи і впроваджувати їх у навчаннях, а, можливо, навіть на практиці, - зазначає Волиняка. - Однак спробувати щось нове бійці можуть лише тоді, коли вони на 100% оволодіють основами, коли ці знання стануть для них настільки звичними, що вони зможуть їх легко відтворити. Адже якщо базові знання не засвоєні, а ми намагаємося додати щось нове, в їхніх головах виникає плутанина і нерозуміння того, що відбувається."
З переходом на корпусну структуру навчальний процес зазнає змін. Наразі до "Хартії" приєдналися нові підрозділи, і в корпусі ставлять перед собою завдання уніфікувати методики та підходи, за якими навчають як солдатів, так і сержантів. Вже незабаром рекрути проходитимуть на базах "Хартії" не лише курс адаптації, а також і БЗВП.
"У нас буде вже не два тижні в нашому таборі, а два з половиною місяці підготовки саме нашими інструкторами, персоналом нашого навчального підрозділу, з нашою ідеологією і з нашим підходом, - пояснює Грицюк. - Ба більше, ми зацікавлені, щоб людина, яка потрапить після нашого КМБ і нашого БЗВП у бойовий підрозділ, не йшла відразу в бій, а й там ще два тижні проходила адаптацію. Тож загалом це фактично три місяці навчання".
Новий план підготовки рекрутів у корпусі вже є. Проте точних термінів, коли навчання розпочнеться за такою схемою - ще немає. Волиняка вважає, що це станеться найближчим часом.
"Ніхто не може надати абсолютну гарантію виживання на полі бою навіть з найкращою підготовкою, - зазначає він. - Війна є війною, проте, безсумнівно, чим вищий рівень підготовки людини, тим більша ймовірність знищити супротивника і залишитися в живих."
"Нехай на фронт вирушають діти парламентарів" — це російська пропаганда.
Чимало хто вважає, що після відвідання ТЦК усіх новобранців одразу везуть на "нуль" і кожен з них стає штурмовиком. Волиняка називає таку думку міфом.
Після зустрічі з представником ТЦК, людина не опиниться в окопах з лопатою, намагаючись штурмувати позиції противника. Кожен військовослужбовець проходитиме підготовку, яка може тривати до трьох місяців перед виконанням бойових завдань, - зазначає він. - Крім того, для забезпечення одного піхотинця чи штурмовика потрібно багато ресурсів: щоб у нього була зброя, якісне екіпірування, аптечка, надійні турнікети, харчування для підтримки сил, можливість відпочити, помитися і привести себе до ладу після виконання завдань. Без належної підтримки, логістики та забезпечення, ці бійці не зможуть впоратися. Отже, наша мета також полягає в організації тилу.
Практично всі напрямки, що є у війську, зараз потребують поповнення, каже Волиняка. І в тилу нестача кадрів також відчувається.
"Люди вичерпуються і втомлюються, - зазначає Грицюк. - Уявіть собі, що боєць, який вступив у 2022 році, а можливо, ще у 2014-му, рано чи пізно змушений піти з лав, адже йому необхідний відпочинок. Дехто залишає службу через поранення, інші - через сімейні обставини, а хтось просто не витримує. Постійно потрібні нові кадри."
Звичка перекладати відповідальність на інших, разом із російськими інформаційно-психологічними операціями, на думку головного сержанта "Хартії", лише посилює нестачу кадрів.
"Всі прагнуть знайти винного, перетворити це на обвинувачення, залишаючи себе осторонь, - зазначає він. - Є люди, які спостерігають за конфліктом лише через телевізійні екрани. Інші намагаються абстрагуватися та робити вигляд, що це їх не стосується. Або ж вважають: «Нехай воюють діти депутатів, прокурорів, правоохоронців». Це все - російські наративи. Не дай Боже, щоб ворог повністю захопив нашу територію. В першу чергу він націлиться на найактивніших. А потім неодмінно звернеться до тих, хто думав, що війна їх не торкнеться і що вони «не призначені для бою». Він вдягне їх у свою смердючу російську форму і відправить на війну проти умовного Казахстану, Польщі, країн Балтії та інших."
Еволюція війни і Волиняки
За десятиріччя, що він у війську, війна, каже Волиняка, змінилася кардинально: не лише порівнюючи з АТО, але й від початку повномасштабного вторгнення. І продовжує змінюватися постійно.
"Зараз війна технологій, війна дронів, можна сказати той самий "Термінатор", "Сара Коннор, привіт!" - посміхається Дмитро. - Якщо, виконуючи задачі на Бахмутському напрямку, я міг ледь не в окоп заїхати на пікапі, забрати і висадити бійців, привезти провізію, будматеріали, то зараз не можу під'їхати до ЛБЗ ближче як на 20 кілометрів - уже працюють fpv і оптоволокно. Роботизація йде практично за всіма напрямками: що озброєння, що розвідка, що логістика. Якщо Україна й Росія в цьому рухатимуться однаково, цей конфлікт постійно буде в підвішеному стані. Хто перший масштабує цей напрямок - той виграє війну".
Оцінювати свої особисті зміни за ці десять років Волиняка не береться. Каже, що краще їх можуть помітити люди, які його оточують. Але каже, що став більш свідомий:
Під час моєї участі в АТО в моєму плейлисті на телефоні був російськомовний контент, створений в Україні, але все ж російськомовний. Я переконаний, що навіть такий контент не має місця в нашій країні: жодні наративи та культурні прояви сусіда, який не має культури, не повинні бути присутніми.
Пропозицію поступитися територіями в обмін на ілюзорний мир Дмитро також вважає хибною. Й наводить приклад з новітньої історії:
Ми вже чули різні міфи під час АТО: "Навіщо нам війна? Віддайте Крим і Донбас, і вони заспокояться!" Але чи дійсно це так? Сумніваюся. Це абсолютно інша культура, зовсім інші люди, які прагнуть знищити Україну: її мову, церкву, культуру та народ. Це перш за все боротьба за цінності. Ті, хто не бажає знати або не знає своєї історії, зрештою стануть жертвами власного незнання. Якщо ти знову і знову наступаєш на ті ж граблі, вони зашкодять тобі, а ти швидко забуваєш про це і знову повторюєш помилку — врешті-решт це призведе до серйозних наслідків. Ситуація тут аналогічна: знання історії — це ключ до виживання. І важливо дотримуватись цих цінностей. Українських цінностей.
