Мені здається, що для того, щоб американці вийшли з себе, Путіну потрібно здійснити щось екстраординарне, наприклад, скинути ядерну бомбу на Київ або Одесу. Це думка з інтерв'ю з Єльченком.

Російський диктатор Володимир Путін продовжує свою стратегію задля досягнення мети - "перемолоти й добити Україну". Його армія наступає та вимотує Сили оборони України. Паралельно Путін продовжує "перемелювати" президента США Дональда Трампа, не ведучи серйозних переговорів, але й не відмовляючись від них. У такий спосіб він планує дотягнути до закінчення терміну військової допомоги США Україні, уникаючи при цьому гніву, який може викликати відверта відмова від пропозицій Трампа.

Схоже, що американський лідер також готовий долучитися до гри Кремля — його нещодавня заява про необхідність дозволити Україні та Росії "трохи побитися" перед підписанням мирної угоди, а також дії щодо швидкого завершення допомоги свідчать про прихильність до путінського сценарію. Крім того, Трамп дав зрозуміти, що нові санкції проти Росії не будуть введені, поки не стане очевидним, що мир досягти неможливо, і ненавмисно зазначив, що у разі провалу переговорів не виключає санкцій і проти України. Проте, незрозуміло, де саме проходить межа терпіння Трампа щодо Путіна. Найгірше для України та Європи, що такої межі може й не бути. Наразі, як зазначають джерела, у пріоритеті Білого дому стоїть відновлення відносин із Москвою, а не її покарання за агресію в Україні.

Західні лідери вважають, що майбутній саміт G7, який відбудеться в Канаді з 15 по 17 червня, може стати для Трампа можливістю зайняти більш чітку позицію щодо конфлікту, після кількох тижнів невизначеності щодо його підтримки України. У свою чергу, український президентський офіс сподівається на організацію зустрічі між Володимиром Зеленським та Дональдом Трампом під час цього саміту. Якщо така зустріч відбудеться, це може дати відповідь на питання про те, чи є у України ще якісь аргументи, які могли б переконати Трампа змінити свою думку щодо дій Путіна та завершення війни в Україні.

Власними думками щодо того, як саме розвиватиметься ситуація навколо мирного врегулювання в Україні та чого чекати у цьому напрямі від Дональда Трампа, в ексклюзивному інтерв'ю OBOZ.UA поділився надзвичайний і повноважний посол України, експредставник України при ООН Володимир Єльченко.

- Не новина, що Володимир Путін дотримується і далі стратегії для досягнення своєї мети - "перемолоти й добити Україну" та продовжувати дурити Трампа, не ведучи сьогодні серйозних переговорів, але й не відмовляючись від них. У такий спосіб він планує дотягнути до закінчення терміну військової допомоги США Україні, уникаючи при цьому гніву Трампа. Здається, що президент США вже відверто грає у цю гру - його остання заява про те, що доведеться дозволити Україні та РФ "трохи побитися", перш ніж укладати мирну угоду, та заява, що "Україна дала Росії привід розбомбити їх до біса", а також дії щодо завершення допомоги вказують на путінський порядок денний.

Щодо нещодавніх, а також інших заяв Дональда Трампа, вони стають щораз більш скандальними — якщо не сказати ще більше. Президентові наймогутнішої країни світу абсолютно не личить порівнювати війну з дитячими забавами в пісочниці або хокейними матчами. На жаль, це характерно для стилю Трампа. Якщо порівнювати з його першим терміном, можна помітити, що він став ще більш, скажімо, театральним, якщо дозволите так висловитися. Зізнаюся, я помилився у своїх прогнозах після його обрання: сподівався, що він зробить висновки з минулого терміну і уникне повторення тих самих помилок. Тоді його команда складалася з більш досвідчених професіоналів: держсекретар Помпео, віцепрезидент Пенс, постпред в ООН Ніккі Гейлі та інші. Я ще сподіваюсь, хоча з кожним днем ця надія слабшає, що Трамп перегляне склад своєї команди. Вже минуло пів року – можливо, він змінить деяких співробітників на більш кваліфікованих. Принаймні, теперішній держсекретар, пан Рубіо, є справжнім професіоналом. Якщо ви звертали увагу, його висловлювання часто суттєво відрізняються від слів самого Трампа. Він намагається внести певні корективи у зовнішню політику, хоча, очевидно, це йому дається нелегко. А також відхід Ілона Маска та події, пов’язані з ним, підтверджують мою думку про можливі зміни в оточенні Трампа.

Які наші подальші кроки? В Офісі президента України висловлюють надію на те, що вдасться організувати зустріч між президентом Володимиром Зеленським і американським лідером. Ця зустріч може відбутися в рамках саміту G7. Чи може потенційна зустріч між Трампом і Зеленським призвести до якихось позитивних результатів? Чи залишилися у України аргументи, які можуть вплинути на Трампа та змінити його думку?

Це складне питання. Достукатися до Трампа, напевно, вже не вдасться. Час втрачені можливостей. Хоча були спроби, результатів не було. Можливо, дещо проясниться після можливого спілкування між Трампом і Володимиром. Можливо, з'являться якісь результати. Але якщо згадати ту сумнозвісну зустріч у Білому домі 28 лютого цього року, то вона чітко показала, що ставлення Трампа до нашого президента, м'яко кажучи, не можна назвати доброзичливим. Це прикро. Проте тут є парадокс: спочатку він не раз висловлював думку, що Зеленський — чудовий лідер, і це робив як на публіці, так і в приватних бесідах, коли я вручав йому вірчі грамоти у Вашингтоні. А потім раптом почав говорити вкрай незручно — то називав його диктатором, то стверджував, що це був жарт, то звинувачував Україну у провокаціях проти Росії. Отже, ми бачимо повний спектр висловлювань, які свідчать про те, що особистий контакт, на жаль, зник. Але дипломатія продовжує діяти. Наше посольство у Вашингтоні та інші канали роблять усе можливе (і навіть більше), щоб підтримувати стратегічний курс США щодо України.

На даний момент ситуація не є критичною: США все ще залишаються нашими союзниками. Проте, я впевнений, що нам слід активніше займатися парламентською дипломатією з Конгресом. Ми все ще маємо підтримку з обох партій. Наприклад, законопроєкт, ініційований сенаторами Гремом та Блюменталем, продовжує перебувати на розгляді в Сенаті вже кілька тижнів, якщо не місяців. Таким чином, необхідно налагоджувати комунікацію з Конгресом, залучаючи до співпраці тих, хто ще не усвідомив, що підтримка України є вигідною для них. Це може спонукати їх впливати на свого президента. Можливо, є ще шанси, які варто використати.

- Ви згадали про двопартійну підтримку України в Конгресі. Так, законопроєкт сенатора Грема має підтримку не тільки в Сенаті. Так, спікер Палати представників Джонсон також зазначив, що чимало конгресменів вважають за необхідне запровадити жорсткі санкції проти Росії. Але президент США неодноразово повторює: у разі потреби. Що це за "потреба", коли вона настане й у результаті чого - він не уточнює. Спочатку він казав: "Припиніть вогонь - інакше введу санкції". Путін відмовився, Україна погодилася - санкцій немає. Те саме й в іншому: "Володимире, не треба бомбити Україну". Путін бомбить. Трамп каже: "Ви ж його спровокували". На вашу думку, є взагалі якась критична межа, після якої Трамп скаже: "Все, досить, треба діяти"? Чи він насправді вже давно вирішив, що головне - це економіка, "відновлення", як він каже, цінних двосторонніх відносин із РФ? І про санкції тоді можна забути, навіть якщо Конгрес - за?

- На жаль, це справді схоже саме на таку гру. Але я ще раз підкреслю - у Конгресу теж є межа терпіння. За останніми даними, хоча, можливо, цифра вже зросла, - 88 сенаторів виступають не просто за підтримку цього законопроєкту, а як його співавтори. Це серйозно. Така кількість голосів означає: якщо документ поставлять на голосування й ухвалять, то Трамп навіть не зможе ефективно накласти вето - його буде легко подолано. Бо потрібно дві третини, а 88 - це навіть більше, ніж потрібно. І саме тому він уникає винесення цього проєкту на голосування. Бо знає, що програє. А подолання президентського вето в Конгресі - це не імпічмент, але це доволі серйозний сигнал слабкості. Це ляпас, якого кожен президент намагається уникнути.

Отже, він використовує всі можливі методи, щоб затримати цей процес: відтягує час, намагається переконати, чинить тиск. Проте я вірю, що терпіння Сенату рано чи пізно закінчиться. Хоча... якщо чесно, боюся, що нам для цього ще потрібно щось катастрофічне - вибачте за цю цинічну думку - можливо, навіть ядерний удар по Києву чи Одесі. Тоді розмова буде зовсім іншою.

Я все ще сподіваюся, що процес ухвалення відбудеться найближчим часом. Кожен день, поки Росія продовжує отримувати прибутки від продажу нафти, є днем, коли підживлюється її військова машина. Так, їхні танки і техніка вже не такі, як три роки тому, і армія теж ослабла. Але доходи від нафти все ще дозволяють підтримувати економіку на поверхні. Найголовніше те, що населення поки що не відчуло серйозних наслідків санкцій, щоб у країні почалися масові протести чи економічний крах, як це сталося в СРСР після санкцій Рейгана. Я б дуже хотів, щоб Трамп звернув увагу на досвід Рейгана. Адже він сам неодноразово заявляв, що Рейган - його кумир. То чому б йому не спробувати повторити те, що Рейган зробив із Радянським Союзом?

Але ні. Він усе ще мріє, що зможе переконати Путіна. Хоча мені здається, вже не лише Україна, а й уся Європа та, мабуть, половина світу - якщо не більше - зрозуміли: цього кремлівського карлика переконати неможливо. Путін буде вести війну до кінця. Бо це для нього питання виживання. Кінець війни - це крах усієї його політики, а отже - катастрофа для нього самого. Тож Путін продовжує гратися з Трампом, а Трамп, зі свого боку, грає у власну гру: сподівається на якийсь "профіт" від співпраці з Росією.

Звичайно, існують важливі стратегічні питання, такі як ядерна безпека, контроль над озброєннями, ситуація в Арктиці та космічні дослідження. Очевидно, що в цих сферах Сполучені Штати прагнуть зберегти зв'язок з Російською Федерацією. Проте ситуація в Україні є набагато більш складним викликом. Для США вона, можливо, є навіть серйознішою, ніж питання, пов'язані з Китаєм. Тут потрібно робити вибір: або підтримувати Росію як "партнера", або знайти спосіб завершити війну, яка загрожує стабільності в Європі. Я не певен, які міркування має на увазі Трамп, але сподіваюся, що ми ще не бачимо всієї ситуації в цілому. Можливо, це всього лише стратегічна гра, і незабаром з’являться конкретні ініціативи, що можуть призвести до завершення конфлікту.

Ви згадали про майбутній саміт G7, який заплановано на 15-17 червня у Канаді. Західні лідери вважають, що цей захід може стати для Трампа можливістю зайняти більш чітку позицію щодо війни, враховуючи його попередні коливання в питанні підтримки України. Як ви вважаєте, чи зможе вплив G7 справді змінити його ставлення, враховуючи його скептичне ставлення до Заходу? Адже за останні місяці ми спостерігаємо майже явну напругу між США (представленими Трампом) і західними союзниками.

Знаєте, G7 — це серйозне міжнародне зібрання. Але важливо усвідомлювати, що воно не є формальною міжнародною організацією. Це не Рада Безпеки ООН і не структура, чиї рішення є обов'язковими для виконання. Проте, безумовно, це одна з найвпливовіших платформ для обговорення глобальних питань. На цьому заході зберуться більшість світових лідерів, які активно підтримують Україну. Єдиним винятком можуть бути США, особливо в контексті політики Трампа. Якщо лідери зможуть знайти спільну позицію і вирішать тиснути на нього, це може дати певний результат. Навіть якщо це не призведе до безпосередніх дій, зміниться хоча б риторика Трампа. Коли ти чуєш, що всі висловлюють єдину точку зору, а ти — єдиний, хто говорить щось інше, це змушує враховувати думку інших. А ще важливою є особиста зустріч із Зеленським. Незалежно від їхніх відносин, особистий контакт може мати більший вплив, ніж безліч документів. Сподіваюся, що кілька ключових лідерів, таких як новий канцлер Німеччини Мерц і президент Франції Макрон, зможуть об'єднати свої зусилля, щоб чинити тиск на Трампа. Потрібні конкретні дії. Не можна постійно повторювати фрази на кшталт "якби я був президентом, цього б не сталося", або "за 24 години я б зупинив війну". Це, звичайно, вражає на мітингах, але за півроку президентства не було жодних суттєвих зрушень у питанні конфлікту.

Крім того, зовнішня політика Трампа не лише не приносить позитивних результатів, але й викликає обґрунтовані запитання навіть у наших союзників. Озирнімося на інші регіони: ситуація в секторі Гази — невдача, відносини з Китаєм — напружені, а розвиток подій у Північній Кореї знову нагадує про ракети. Не варто забувати й про спроби "придбати" Гренландію або "жартівливі" коментарі про Канаду як 51-й штат. Панамський канал і Арктика вже давно стали не полем дипломатії, а справжнім геополітичним шоу. Саме тому саміт G7 може стати останньою можливістю для колективного впливу та демонстрації єдності Заходу. Якщо його не почують, нам доведеться визнати, що зовнішня політика США за Трампа остаточно втратила зв’язок із спільними інтересами Заходу.

Ситуація з Іраном також викликає запитання: чому Трамп вирішив покластися на підтримку Путіна? Схоже, що Кремль вміло маневрує у питаннях ядерних переговорів з Іраном, намагаючись утримати Трампа на своїй стороні, демонструючи свою здатність "пропонувати щось" Сполученим Штатам, і, здається, президент США піддається цій стратегії.

Очікування, що Путін може допомогти Трампу "залагодити іранське питання", виглядає досить сумнівною перспективою. Якщо ці теми і будуть підняті, то, скоріше за все, на рівні G7, адже це, в першу чергу, платформа для обговорення глобальних політичних викликів. Так, економічні та фінансові питання також відіграють роль, але коли мова йде про геополітику, ситуація стає набагато складнішою. Взаємодії США з ЄС, США з Китаєм, а також інші багатосторонні зв’язки є вкрай важливими. Коли "велику сімку" сприймають як єдину силу в цих питаннях, це позитивно впливає на ситуацію у світі. Натомість, відсутність такої єдності відкриває можливості для активізації інших об’єднань, таких як БРІКС. Це, безумовно, є метою Путіна: посварити всіх між собою, тоді як сам він прагне об’єднати навколо себе країни, як-от Північна Корея, Іран, Китай, Південна Африка тощо. Це, безумовно, не на користь ні світовій спільноті, ні, в першу чергу, США. Хотілося б, аби президент Трамп звернув на це увагу. Хоча, якщо чесно, сумніваюся, що він називає хоч кілька книг з історії. Проте, сподіваюся, що хтось із його команди нагадає йому про це.

- Враховуючи все, що ми маємо зараз: заяви, дії американців, Путіна - чого Україні чекати найближчим часом? І на що сподіватися?

Маємо надію, щонайменше, на дві ключові речі. По-перше, на власні сили. Ми вже неодноразово це підтверджували і продовжуємо демонструвати щодня. Зверніть увагу на останню вражаючу операцію наших спецслужб глибоко в Росії! Атаки на авіабази, удари по складам і нафтопереробним заводам – це відбувається постійно. "Іскандери" знищені, НПЗ палять по всій країні. І це результат зусиль наших військових та спецслужб. Велика їм вдячність.

По-друге, наші партнери з Європи. Ми спостерігаємо зміни в позиції Німеччини. А також бачимо зовсім іншого Макрона, порівняно з тим, яким він був три роки тому. Сьогодні він став надійним союзником України. Сильний прем'єр Британії Кір Стармер підтримує нас з самого початку і продовжує це робити. Маємо надію, що Європейський Союз нарешті перейде до активних дій, а не лише говоритиме про фонди в 800 мільярдів, відновлення оборонно-промислового комплексу та збільшення витрат на оборону. Здається, вони усвідомлюють, що ця війна може загрожувати і їм.

Нещодавно я відвідав Варшаву і чув, як деякі політики висловлювалися про ситуацію в Україні. Вони стверджували, що поки Україна тримається, варшавські вулиці залишаться вільними від російських танків. Проте, якщо ми зазнаємо поразки, це може призвести до початку Третьої світової війни або чогось дуже подібного. Можливо, країни, що розташовані далі на захід від Польщі, ще не усвідомлюють всю небезпеку, але все більше держав, зокрема Швеція та Фінляндія, починають це розуміти. Балтійські країни та Німеччина також вже виявили усвідомлення загрози. Тому нам слід сподіватися, що Європейський Союз нарешті відреагує на ці виклики і розпочне конкретні дії. Ще одним важливим моментом є введення серйозних санкцій проти Росії з боку Сполучених Штатів.