Історія української боротьби за свободу та українська спадщина в Китаї: що таке Далекосхідна Січ?

Націоналістична Січ в комуністичному Китаї: реальні дії українців у Харбіні та процес створення Далекосхідної Січі.

Усі ми знаємо про існування Запорізької Січі. Ця козацька фортеця, розташована за Дніпровськими порогами, стала символом споконвічного прагнення українців до свободи. Після її руйнування 250 рокiв тому багато запорожців не змирилися з втратою своєї вольниці та заснували ще кілька Січей, найвідомішою з яких є Задунайська, яка проіснувала майже до середини ХІХ століття.

Проте в українській історії існувала ще одна Січ, яка істотно відрізняється від інших своїм устроєм та умовами, в яких вона виникла. Однак найбільшою її особливістю є географічне розташування — Маньчжурія, нині відома як Китайська Народна Республіка.

31 липня 1931 року, неподалік від Печеніжина на Львівщині, стався напад на поштовий віз, що транспортував гроші компанії "Піляж". Троє озброєних злочинців атакували, внаслідок чого фірман отримав поранення. Злякані коні, не витримавши нападу, втікали разом з возом у бік міста. Поранений фірман зміг впізнати одного з нападників — колишнього гімназиста Миколу Митлюка. Ще під час навчання в школі він потрапив за ґрати за напад на викладача, який мав шовіністичні погляди. Тому те, що Митлюк став частиною організації, що активно виступала проти польської влади, не стало несподіванкою для оточуючих.

Українські націоналісти ухвалили рішення евакуювати Миколу Митлюка та кілька інших учасників різних акцій з експропріації, адже в разі їх затримання хлопцям загрожувала неминуча страта.

Молоді націоналісти вирушили через Карпати до Чехословаччини, а згодом продовжили шлях до Німеччини та Італії. Однак ніхто не міг передбачити, де ж буде їхня остаточна мета.

Коли у 1922 році більшовикам вдалося відновити свою владу над Зеленим клином (український анклав на Далекому Сході Росії), найактивніші українці були змушені рятувати свої життя еміграцією. Їх новим пристанищем став центр Маньчжурії -- місто Харбін. Через кілька років по тому лідер Української військової організації (УВО) -- єдиної сили, яка продовжувала зі зброєю в руках боротися за українську державність, Євген Коновалець звернув увагу на цей далекосхідний осередок та став складати плани, як можна його використати у боротьбі проти радянської влади.

На початку 1930-х років керівництво ОУН, що виникла на основі УВО, встановило контакти з Японією, яка в той період здійснювала окупацію Маньчжурії та створила на її території власну маріонеткову державу — Маньчжоу-Го. Ситуація складалася максимально вигідно, і Євген Коновалець не міг проігнорувати можливість зміцнити український спротив на Далекому Сході. Саме тоді й стали в нагоді втікачі від польської юстиції. Так, Микола Митлюк разом із націоналістом Михайлом Затинайком вирушили транзитом через Нідерланди та Великобританію до Токіо, де їх зустріли офіцери імператорського генерального штабу.

Перед групою Митлюка було поставлене чітке завдання -- налагодити підпільну роботу ОУН в Маньчжурії. В одному лише Харбіні проживало майже 20 тисяч українців. Ще десь стільки ж жили в інших містах Маньчжурії. Проте Маньчжоу-Го була лише плацдармом. Основною ціллю ОУН було поширення своїх ідей серед приблизно мільйона українців, які продовжували жити на території Далекого Сходу СРСР.

Обидва діяли під вигаданими особистостями, використовуючи підроблені місії для прикриття. Зокрема, Митлюк прийняв образ німецького дослідника-економіста на ім'я Богдан Луковенко. Зайнявши посаду секретаря Української національної колонії (УНК), менш ніж за півроку він зміг усунути з організації, що представляла українську діаспору, всіх "малоросів" — так він називав тих, хто підтримував співпрацю з білими емігрантами (підтриманими імперією, але розгромленими більшовиками), а також позбавив впливу представників УНР, які колись були лідерами українського руху на Зеленому Клині.

Починаючи з 1937 року, весь український рух на місцях потрапив під контроль ОУН. В рамках цієї організації під керівництвом Ярослава Барановського був створений спеціальний відділ, який займався питаннями, пов'язаними з далекосхідним напрямком.

Символом остаточного підпорядкування української діаспори в Маньчжурії націоналістичному руху стало перейменування молодіжного крила УНК на Далекосхідну Січ у січні 1937 року. Цей крок нове керівництво зробило, щоб підкреслити зміну вектора діяльності місцевих українських організацій: від просвітницької роботи до активних дій з метою відновлення української державності, хоча б на Далекому Сході. Цей перехід реалізував новий голова осередку — Михайло Мілько, оскільки попередній керівник Микола Митлюк загинув у вересні 1936 року, намагаючись перетнути радянський кордон.

Цікаво, що Михайло Затинайко, з яким Митлюк прибув до Харбіна, підозрював у вбивстві свого друга та соратника уенерівців. Адже саме їх представник Унитченко перетинав з Митлюком кордон, але сам водночас повернувся неушкодженим.

Справжня ситуація виявилася більш заплутаною. Унитченко, який втік з СРСР, видавав себе за учасника антирадянського підпілля, що нібито функціонувало на території Зеленого Клину ще з часів революційних подій. Після завершення війни він повернувся до радянського союзу. Тепер, оглядаючись на ці події, можна стверджувати, що він був агентом, направленим радянськими органами безпеки.

Через кілька десятиліть, аналізуючи історію українського національного руху, можна помітити, що радянські органи безпеки регулярно застосовували методи заманювання ключових діячів українського руху до вигаданих підпільних груп на території СРСР. В той час ніхто не мав уявлення про цю тактику.

Для активізації своїх дій до Харбіна цього разу з Неаполя вирушила ще одна команда націоналістів під проводом Григорія Купецького. Як і Митлюк, він брав участь у невдалому акті експропріації, але в містечку Городок. У Токіо їх зустріли представники японського генштабу. Після короткочасного курсу з вивчення російської мови, а також отримання знань про структуру та організацію радянської армії і географію радянського Далекого Сходу, групу Купецького направили до Мукдена, де їх зустріло керівництво Квантунської армії, японських військ, що діяли в Маньчжурії та готувалися до вторгнення в Радянський Союз.

Японське командування ставило перед українцями завдання дезорганізації радянських військ, залучаючи на свій бік солдатів та офіцерів українського походження. Основою для формування диверсійних груп, які мали виконувати ці завдання, стала Українська Далекосхідна Січ (УДС), що активно працювала з українською молоддю в Маньчжурії. У разі успіху Квантунської армії українці планували створити на території Зеленого Клину незалежну українську державу під протекторатом японського імператора.

Прибувши до Харбіна, Григорій Купецький став головою УДС. Поряд із культурно-просвітницькою діяльністю, були започатковані курси водіїв і введено обов'язковий військовий вишкіл кожної неділі для всіх членів організації. УДС готувалася до виконання складної місії — таємного перекидання невеликих груп у радянський тил та організації повстання в момент нападу японської армії на СРСР.

Однак, поразки імператорських сил в битвах на озері Хасан влітку 1938 року та на річці Халкін-Гол наступного року зірвали заплановане вторгнення. Саме в період між цими подіями Українська Державна Служба (УДС) досягла найвищого рівня популярності серед молоді України. У той час до Маньчжурії дійшли чутки про проголошення Карпатської України, що стало каталізатором національного піднесення – українці почали вірити, що така можливість справді існує. УДС пообіцяла всім своїм членам громадянство нової української держави.

Натомість для японського уряду, який вирішив шукати миру із СРСР, розростання УДС було зовсім не потрібне. Перед Григорієм Купецьким було поставлено вимогу відійти під управління російської діаспори у Харбіні (той самий білий рух). Такий розвиток ситуації був неприпустимий для українських націоналістів, тож Далекосхiдна Сiч перейшла у підпілля та зосередилася на просвітницькій роботі.

У 1939 році представники УДС встановили повний контроль над УНК, що призвело до репресій з боку японської адміністрації. У результаті українці почали залишати підконтрольну Японії територію Маньчжоу-Го та направлятися до Шанхаю, де влада належала уряду Чан Кайші. Після завершення Другої світової війни ОУН підтримувала добрі стосунки з китайським генералісимусом, якого витіснили на Тайвань комуністи, яких підтримував Кремль.

Григорія Купецького, який залишився у Харбіні разом зі своєю організацією восени 1940 року, взагалі заарештували. Нагадаємо, що ще весною 1938 року у Роттердамі радянською розвідкою було вбито керівника ОУН Євгена Коновальця (тодішня українська преса вважала, що остаточно це рішення у Кремлі було ухвалено саме через діяльність УДС). Тож Григорій Купецький -- бойовик без будь-якого політичного досвіду залишився сам на сам із японцями, які змінили свої пріоритети. Для нападу на Перл-Харбор їм не потрібні були українці.

Проте після вступу США у війну -- саме втягненням наймогутнішої промислової держави світу обернулися японські авантюри на Тихому океані, імперія сонця, що сходить, відновила співпрацю з УДС. Біля Харбіна навіть було відкрито табір для утікачів із СРСР, які б мали поповнювати лави січовиків.

У свою чергу, УДС займалася розробкою агітаційних матеріалів та направила двох своїх представників на курси для дикторів. Це була вже друга спроба організації диверсійної місії на територіях Зеленого Клину. Також відновила свою діяльність УНК, реальне керівництво якою здійснював Купецький.

Маньчжурський уряд надав українцям ділянку землі поблизу Харбіна, де вони здобули повну автономію — так зародилася Сангрійська Січ. Ця Січ стала останньою, створеною українцями до того, як це ім'я почали використовувати для бойових підрозділів у складі сучасних Сил оборони України.

На жаль, у 1944 році ситуація повторилася, як у 1938-1939 роках. Японці вирішили підтримати білу еміграцію, що викликало незадоволення серед січовиків. Усвідомивши, що співпраця з Японією, яка програвала війну, не має перспектив, січовики почали переїжджати до Шанхая, з метою подальшої відправки на Тайвань та інші майбутні країни Західного блоку. Ті українці, які обрали залишитися в Харбіні (переважно представники старих організацій, що діяли до приходу ОУН), стали жертвами радянської окупаційної влади після захоплення Харбіна в серпні 1945 року.

Діяльність Далекосхідної Січі, яка проіснувала в різних формах близько восьми років, є яскравим свідченням того, як особистості можуть впливати на історичні процеси. Її виникнення не було логічним результатом об'єктивних історичних умов. Навпаки, діяльність Української Громадської Спілки постійно відбувалася всупереч ходу історії, раціональній логіці та інтересам найбільших держав світу. Далекосхідна Січ слугує живим підтвердженням того, що історія не є детермінованою, а часто формується випадковостями та волею окремих особистостей.

Євген Коновалець відправив на Далекий Схід всього вісьмох своїх людей (і то останні три вирушили після загадкової загибелі Миколи Митлюка), які повністю перевернули тамтешній національний рух, який повільно рухався до того, щоб стати філією російської імперської "білої" еміграції. Ця неймовірна пасіонарна особистість розсилала своїх відданих воїнів у різні точки світу, де лише були українці -- в надії, що десь та й вдасться.

На даний момент відомо, що українську державу вдалося оголосити вже після загибелі відважного керівника ОУН у Закарпатті, де діяв Карпатський Січ, сформований здебільшого з членів ОУН. Однак в інших умовах українці могли б оголосити незалежність і на Далекому Сході. Це, можливо, стало б реальністю, якби Микола Митлюк не став жертвою зрадника.

Можна довго гадати, що було б, якби на місці молодих відчайдухів опинилися досвідченіші політики. Проте Карпатську Україну досвідчений Августин Волошин не зміг вберегти від ворожої окупації. Натомість діяльність Далекосхідної Січі стала прикладом безкомпромісної боротьби і уміння відстоювати свою позицію у дискусії із наймогутнішою та найжорстокішою армією Азії.