Катерина Сліпченко: Він завжди мав пристрасть до життя. У пам'ять про Славка Рущишина.

2014-й ми зустрічали на Майдані. Ідея була, звичайно, Славка Рущишина. Всі були тоді нервові та заклопотані, проте коли він запропонував, нікому навіть в голову не прийшло відмовлятись. Перед поїздкою подзвонив колега і сказав, що Славко просив якесь кіно в дорогу. "Щось легеньке?", ‒ спитала я. "То ж Славко просив, ‒ обурився колега, ‒ щось пізнавальне".

Відчуваючи відповідальність, я переглянула свою колекцію DVD і зупинилася на документальному фільмі "Макрокосмос" та ще кількох подібних. Коли ми повернулися, на екрані з'явився саме цей фільм. Славко, що сидів за кермом, не міг насолодитися красою французької макрозйомки, але добре чув усе, що відбувалося. Інші пасажири явно очікували чогось іншого, але терпляче мовчали. Раптом Славко промовив, що звуки про комах (фільм розповідав про їхнє приватне життя) присипляють його. Це викликало активність серед пасажирів, і вони вирішили відхилити мою добірку. На щастя, навколо Рущишина зібралася інтелігентна компанія, і все пройшло мирно. Славко вирішив пошукати щось більш легке у своїй колекції і натрапив на подкаст, присвячений сучасній українській поезії.

Ця кумедна, в цілому, історія не стосується кіно чи проблем з комунікацією. Вона про те, що для Ярослава Рущишина найважливішим було постійне навчання. Усьому і завжди. Навіть за кермом уранці після святкування Нового року. Ця його риса заворожувала мене. Здавалося б, успішна людина, що досягла багато, проте поняття «поспочити на лаврах» не було про Славка. Він з захопленням опановував іноземні мови, історію та музику. Вражає, наскільки він прагнув знань! І в цьому не було ані краплі дидактики чи бажання піднятися вище. Жодного снобізму чи зверхності – лише щира повага.

Він умів цінувати митців. Всіх без винятку. І тих, кого обожнював, і тих, чия творчість залишалася йому незрозумілою. Як успішних, так і менш відомих. У ньому жило справжнє захоплення, де в багатьох випадках панує лише байдужість. Коли Рущишин став співвласником "Львівської газети", він поставив перед відділом культури єдину вимогу: висвітлювати роботи всіх митців, а не лише своїх улюбленців.

Він подорожував Україною, відвідуючи як великі міста, так і маленькі села та містечка. Завжди поруч з ним були різні люди, з якими він із задоволенням ділився новими знаннями та враженнями. Часто хтось відмовлявся приєднатися, нарікаючи на велику зайнятість та втому, хоча, напевно, небагато з них мали стільки справ, як Рущишин. Замість відпочинку він сідлався за кермо і віз веселу компанію то в Суми, то в Трускавець, а часом і зовсім в інші місця, де на них вже чекали детально сплановані екскурсії. Йому було однаково цікаво як у Луврі, так і в маленькому сільському музеї. Він просто обожнював процес пізнання! Це його захоплювало.

Ми знайомі вже багато років. Хоча ми не були найкращими друзями, його несподіване зникнення немов зруйнувало ще одну бар'єру, яка оберігала і дарувала відчуття надії та віри. Скільки таких опор уже впало в останні роки. Спочивай у спокої. Нехай там, де ти, буде цікаво.