Носити тягар війни простіше вдвох: оповіді про кохання та боротьбу.

На День Святого Валентина Укрінформ ділиться історією подружжя, яке вирішило залишатися разом "у радості та в труднощах".

Одна з героїнь цієї публікації порівняла виклики, які постали перед нами в часи війни, з ношею у наплічнику: якщо чоловік обрав нести цей тягар за двох, жінка має допомогти чим може. Якщо в шлюбі є любов і повага, можна витримати все, що приготувала доля: і розлуку, і повернення до життя після важких поранень, і суворі фронтові будні.

"Незвичайні знайомства" та зустріч на залізничному вокзалі.

Журналістка та волонтерка Христина Петренко зустрілася з військовим Максимом Мар'яшем у 2017 році. Христина активно підтримувала військових, організуючи збори та відправки необхідних речей на фронт, а також проводила зустрічі з бійцями, які поверталися з ротації. Максим, з досвідом служби, підписав свій перший контракт ще в 2008 році, будучи юнаком. На момент їхньої зустрічі, він вже пройшов через бойові дії у Луганському аеропорту та Дебальцевому.

Усе почалося з обміну повідомленнями в соціальних мережах.

- Тоді у фейсбуці створилася група "АТОшні знайомства". Там були волонтери і хлопці військові. Першим мені написав Максим, ми почали листуватися. Але потім якось наша активність у соцмережах знизилася. Аж до одного моменту, коли мені якось було сумно і під час прогулянки мене розчулив маленький хлопчик, який помахав мені ручкою у вікно. Пам'ятаю, я тоді виставила допис, і там була фраза типу: "Цінуйте кожну мить, навіть коли вам самотньо". Того ж вечора мені подзвонив Максим і з якоюсь образою в голосі запитав, чому мені самотньо, адже я завжди можу із ним поговорити. З того часу ми почали частіше зідзвонюватись, а через якийсь час і вперше зустрілися, - розповідає Христина.

Дівчина зізнається, що навіть через сім років вона чітко пам'ятає свою першу зустріч, згадуючи всі найменші деталі. Саме в той момент, можливо, усвідомила, що знайшла людину, з якою їй буде найбільш затишно.

Напередодні зустрічі Максим зателефонував і розповів, що підписав новий контракт із військовою частиною й завтра вирушає на службу в Маріуполь. Запитав, чи не хотіла би Христина його провести на вокзалі.

Коли я прийшла до кафе біля вокзалу, Максим сидів там із побратимом та друзями, чекаючи на поїзд. Він підійшов до мене і почав уважно розглядати. З його зростом у 194 сантиметри, він звик дивитися на дівчат з висоти, але цього разу мої очі були майже на одному рівні з його. Максим запитав, чи я в туфлях на підборах. Я відповіла, що без. І раптом він підняв мене на руки і почав кружляти. Я досі пам'ятаю, як боялася впасти, адже на вулиці була ожеледиця, - сміючись розповідає дівчина.

Його відвага, статура та почуття гумору справили враження на Христину. Перша зустріч і ті перші танцювальні кружляння в його обіймах назавжди змінили їхні долі. Того вечора з'ясувалося, що Максим і його товариш випадково купили квитки на потяг, який вирушав наступного дня, в касі залізничного вокзалу. Саме в цей час Христина разом із колегою також планували подорож до Києва. Таким чином, усі вони виявилися в одному потязі, в одному вагоні.

Перші відверті розмови, перший поцілунок - і розуміння того, що ці стосунки всерйоз і надовго. З того часу постійні телефонні розмови Христини і Максима під час нічних чергувань бійця стали нормою. Пізніше вони почали жити разом. А через кілька місяців, під час однієї із відпусток хлопець зробив Христині пропозицію, і в липні 2019 року пара одружилася.

За півроку до початку повномасштабного вторгнення Максим, зваживши на стан здоров'я, вирішив залишити військову службу. Він планував взяти паузу, відновити сили та зосередитися на створенні затишного куточка для своєї родини. Проте вже в лютому 2022 року його запросили до лав місцевої тероборони. Разом із іншими хлопцями, які мали бойовий досвід, але не могли служити в армії через проблеми зі здоров'ям, вони патрулювали вулиці, надавали допомогу поліції та забезпечували охорону важливих стратегічних об'єктів.

У вересні 2024 року, попри постійні проблеми зі здоров'ям, Максим знову вирішив повернутися до армії. Після проходження навчання в Німеччині, він тепер виконує службу на одному з найбільш напружених фронтів у складі новоствореної 153-ї бригади, де очолює взвод кулеметників.

Христина зізнається, що важко переносить нинішню відсутність Максима. Але намагається робити усе, щоб коханий відчував підтримку і любов навіть через сотні кілометрів.

ЛЮБОВ ЗІ ШПИТАЛЮ

Історія кохання волонтерки Сільвії та військовослужбовця Максима Дмитренка розпочалася в Ужгороді - чоловік перебував на черговому етапі лікування після важкого поранення. Вони, власне, й познайомилися в шпиталі - Сільвія приходила туди з мамою в рамках акцій групи ужгородських волонтерів "Помагатори", які підтримують поранених військових у різних медзакладах Ужгорода.

Це був початок вересня 2022 року.

Максим одразу привернув мою увагу своєю відкритістю і веселим характером. Він безперервно ділився курйозними історіями та жартами, чого важко знайти серед поранених. Зазвичай, люди в шпиталях перебувають у важкому моральному стані і виглядають пригніченими. Але Максим був абсолютно іншим. Коли він на початку нашого знайомства розповів, як у його рідному селі на Запоріжжі "втік" мотоблок, а він біг за ним вулицею, вся компанія не могла стримати сміх!

Спочатку Сільвія познайомилася з Максимом в медичному закладі, але згодом їхні взаємини перетворилися на нещо більше, ніж просто дружба між волонтеркою і пораненим солдатом.

- Ми спочатку спілкувалися, як звичайні знайомі, потім стали друзями, а згодом наші стосунки природно переросли у щось більше, - ділиться жінка.

Після деякого часу вони одружилися, а згодом отримали приємну новину про те, що чекають на малюка. Наразі, у лютому 2025 року, їхньому синові вже понад рік. Вони разом мешкають в Ужгороді.

- Максе, хто ж став ініціатором нашого роману: я чи ти? - запитує Сільвія, звертаючись до чоловіка. - Я? Справді? Гаразд, тоді це я. Пам’ятаю, що все відбувалося якось природно, немов так і повинно було бути, - так гармонійно. Це не була якась вражаюча любов з першого погляду чи щось подібне. Ключовим стало моє відчуття цієї особи. Він виявився зовсім не схожим на більшість моїх знайомих або на людей з вулиці, з міста. Всі вони живуть у своїх комфортних умовах і судять про світ через призму свого обмеженого досвіду. А він пройшов через багато труднощів, але, попри все, зберіг любов до життя, людей, насолоду від кожного дня та почуття гумору. Часто я відчувала себе розчарованою, і він завжди піднімав мені настрій. Це було надзвичайно важливо. Це змусило мене подивитися на життя по-іншому, інакше оцінювати та цінувати його, - ділиться думками Сільвія.

Вона отримала можливість разом з коханим пережити всі труднощі, які ставить перед пораненими військовими медична система.

Лікарі вражали своїм ставленням до пацієнтів, які потребували допомоги – це було схоже на роботу на конвеєрі. Іноді нам доводилося відстоювати свої права. Ми уклали шлюб на початку весни 2023 року, а до цього Максим проходив лікування в Ужгороді. Згодом його перевели до Львова, а потім у реабілітаційний центр на Львівщині. Нас чекали нові етапи лікування та відновлення. Саме там я дізналася про свою вагітність, і, враховуючи важкі обставини, вирішила повернутися додому, залишивши його на самоті. Проте восени 2023 року нам усміхнулася удача: Максим отримав можливість продовжити лікування за кордоном. Там нарешті знайшли ефективний антибіотик, і його стан почав покращуватися – він зміг самостійно ходити.

Сільвія пригадує, що перед народженням сина Максим отримав відпустку і приїхав додому, в Ужгород.

- Бог так дав, що йому випав місяць відпустки перед народженням сина. Це був золотий час! Він дуже ніжно мене доглядав, робив масажики. Все було ідеально! - згадує Сільвія.

Наразі Максим, незважаючи на отримані травми, залишається в складі Збройних сил України - він перебуває у резерві. Має значний бойовий досвід, адже служить ще з часів АТО. Такі військові, як він, зазвичай не залишають лав армії без вагомих причин.

Подружжя наразі мешкає в Ужгороді та радіє розвитку свого сина.

- Наша історія, - каже Сільвія, - це про вибір. Про вибір того, яким може бути життя після поранення. Ти можеш спитися, не виходити з квартири, бути в депресії - чи попри все жити на повну і йти далі, як ми. В житті завжди щось буде складно, але не можна зупинятися. Якщо нічого не робити, то нічого й не матимеш. Якось так.

БУТИ В ОДНІЙ РІВНІЙ ХВИЛІ

Волонтерка Наталя Позняк-Хоменко ділиться своїми думками про те, яким чином війна, на перший погляд, може об'єднати людей, які вже давно перебувають у шлюбі. Це стосується і її власного досвіду з чоловіком, військовим Олександром Хоменком, який також відомий під позивним "Історик".

Скажу дещо незвичне, але це правда: війна стала тим фактором, що зблизила мене і мого чоловіка. Вона знищила всі непотрібні деталі і висвітлила те, що дійсно важливо. Усі особисті образи, які зазвичай виникають у стосунках — спроби змінити одне одного, конфлікти — відійшли на другий план. Ми усвідомили, що найважливіше для нас обох — це зберегти Україну, адже саме це є основою всього нашого життя. Від цього залежить все, що буде далі.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Наталя з дітьми виїхала в Тернопіль.

- Я трималася всі ті страшні перші дні, а коли мені запропонували їхати до Польщі - у мене сталася істерика: я уявила себе в чужій країні серед чужих людей. Сашко одразу пішов воювати. Я теж хотіла до війська, знала, що моє місце на війні - але так вийшло, що я лишилася біля дітей. Після деокупації Київщини ми повернулися, відбудовували будинок, але я далі шукала своє місце в цій війні. І якось так гармонійно воно знайшлося біля чоловіка. Спочатку перезнайомилася з підрозділом, потім почала волонтерити для хлопців, підтримувати контакти з дружинами. Зараз ми жартуємо, що в підрозділі (це батальйон "Свобода" НГУ, - ред.) я - позаштатний радник. Я займаю свою нішу - не настільки масштабно, як би часом хотілося. Але я відчуваю себе поруч із чоловіком.

Це має велике значення, підкреслює Наталя, додаючи, що це сприяє підтримці та укріпленню взаємин.

Війна дійсно є серйозним випробуванням для взаємин. Наша з Сашком перша рекомендація для пар, які прагнуть зберегти свої стосунки, — це бути поруч і на одній хвилі. Що ми маємо на увазі? Наприклад, минулої суботи я вирушила на військовий тренінг. Хоча я розумію, що в свої 52 роки навряд чи зможу брати участь у штурмах чи бігати з автоматом, проте цей досвід дав мені можливість відчути маленьку частинку того, що переживає чоловік на фронті.

Наталя стверджує, що її життя переплетене з війною.

Напевно, мій досвід не універсальний, але це моя реальність. Якось моя донька запитала: "Мамо, ти взагалі думаєш про щось, окрім війни?" Це змусило мене задуматися. Справді, в наші дні найважливішим для мене є все, що стосується підрозділу мого чоловіка. Це створює близькість і надає сили витримати ці складні часи. З іншого боку, я усвідомлюю, що те, що зазвичай має бути в центрі нашого життя - родина, діти, кар'єра, повсякденність, відпочинок і задоволення - відійшло на задній план. На все просто не вистачає енергії, тому доводиться визначати пріоритети. Мої пріоритети такі. Часто мені ставлять питання, як я змогла відпустити чоловіка на війну, адже у нас троє дітей. Це завжди дивує, адже чоловік - це не просто річ, а особистість. Якщо мій чоловік у 54 роки вирішив, що йому важливіше захищати родину з відстані, а не вдома, то цю його позицію варто поважати. Ми з Сашком маємо багато відмінностей. Він - інтроверт, який обожнює читати, а я - соціальна людина, яка насолоджується компанією. Він любить прогулянки старими вулицями, а я - кіно та театр; мене тягне на танці, а його на танцмайданчику не зловиш. Але ще до початку цієї війни ми дали одне одному повну свободу у виборі свого шляху. Це один із секретів нашого щастя: повага і любов. Так, я хвилююся за нього і переживаю за його товаришів, але я безмежно вдячна їм за те, що наші вулиці залишаються вільними від небезпеки.

Волонтерська діяльність для чоловічого підрозділу є великим викликом, зазначає Наталя. Але в той же час це й рятівна соломинка.

Ти відчуваєш свою значущість, навіть якщо твій внесок у Перемогу незначний. Я розумію тих, хто ігнорує війну, заплющуючи очі і намагаючись жити своїм ідеальним життям. Є жінки, які намагаються зберегти старий світ, що вже втратив своє значення, і прагнуть повернути чоловіків із фронту назад у той час. Так, вони повертаються, але часто з почуттям провини, адже життя вже не таке, як раніше. Я вважаю, що краще бути поруч, підтримувати, волонтерити і ділити з ним цей непростий шлях. Тоді ти стаєш частиною його світу, розумієш його переживання. Якщо він забуває про важливі дати, не слід цього драматизувати, адже для нього цей день може бути пов'язаний із втратою побратима або з труднощами, які він пережив, і які можуть бути жахливими навіть у найгірших снах.

Наталя підкреслює важливість розуміння свого партнера.

Уявіть собі, що ви вирушили в похід, а ваш супутник у своєму рюкзаку взяв усі ваші речі, весь тягар. Можливо, він навіть підкинув на плечі ваш наплічник. Те, що він захищає вас і забезпечує відносний комфорт, насправді є вашим тягарем війни, який він несе. Як ви будете реагувати на те, що поруч є людина з таким важким вантажем? Було б дивно, якби ви, бачачи його труднощі, почали відволікати його: "Подивись, яка красива квітка!" або "Чому ти на мене так дивишся?" Часто можна почути думку, що чоловіки, які повертаються з війни, стають зовсім іншими. Вони приносять з собою не лише спогади про війну, а й новий досвід, до якого слід ставитися з повагою. Це як тягар, який потрібно не просто перенести, а зробити так, щоб він не зламав вас. Найважливіше – бути поруч. Якщо є змога, візьміть на себе частину цього тягаря. Якщо ні – уникайте різких рухів. Близька людина сама підкаже, що їй потрібно в даний момент: ваша присутність або самота, компанія друзів чи прогулянка на природі з дітьми. Допомагайте своїм рідним у їхніх труднощах – тоді у вашій родині пануватиме порозуміння, а у чоловіка буде надійний тил. Завдяки волонтерству для підрозділу чоловіка я здобула досвід, який дозволяє мені бути на одній хвилі з ним. Я впевнена, що коли люди розуміють одне одного, вони здобудуть перемогу у цій війні.

Віталій Олійник, Тетяна Когутич