Вшанування пам'яті парамедика, лейтенанта поліції Олексія Наборського, відомого під позивним "Льохіч".
Загинув, віддаючи своє життя заради порятунку поранених товаришів.
Олексій був звичайним хлопчиною з передмістя Вінниці, жив разом із батьками у Вінницьких Хуторах, що неподалік від обласного центру. Спочатку обрав собі одну із найбільш мирних професій - хотів рятувати людські життя. Тому й здобував фах у Погребищенському медичному фаховому коледжі на відділенні "Лікувальна справа". А потім працював у міській лікарні швидкої медичної допомоги.
Проте життя внесло свої зміни, і Олексій обрав новий напрямок, який, втім, також надавав йому можливість підтримувати людей. У 2018 році він зробив вибір стати правоохоронцем, працюючи дільничним у Вінниці. Після початку повномасштабної агресії з боку РФ він вирішив приєднатися до бойового підрозділу - батальйону "Вінниця". Олексій усвідомив, що на фронті його допомога потрібніша. Після деокупації Бучі та Ірпеня, ставши свідком жахливих злочинів, скоєних росіянами, він остаточно зрозумів, що не має сили повернутися назад, адже у нього є троє маленьких племінниць, які потребують його захисту.
Він сказав тоді своїй мамі: "Ми всі повинні туди йти, бо вони прийдуть до нас і будуть ґвалтувати наших дітей".
Олексій боровся за свою країну в рядах Об'єднаної штурмової бригади Національної поліції України "Лють". У цей час йому знову знадобилися навички з його первинної професії: він став парамедиком і рятував життя своїм пораненим товаришам.
Мама Олексія Марія Василівна розповідає, що він був чуйним хлопцем і відданим сином, його поважали люди. Всі його знали, як дуже порядну людину.
На початку пандемії я зіткнулася з важкою хворобою. У мене була тяжка форма COVID-19, і я потрапила під апарат штучного дихання. Лікарі вже майже втратили надію на моє одужання. Тоді мій син Олексій ще працював у лікарні. Він справді врятував мене, повернувши з того світу! Після його трагічної загибелі мені знову довелося потрапити до лікарні. У цей момент я зрозуміла, наскільки мало знала про свого сина. Я стала свідком того, як його колеги продовжують вшановувати його пам'ять, та почула слова вдячності від пацієнтів, яким він допомагав, - ділиться своїми переживаннями жінка.
Марія Василівна згадує, як приблизно за десять днів до трагедії Олексій відкрив їй свої плани одружитися. Він мріяв завершити навчання в юридичному університеті після перемоги та продовжити кар'єру в поліції. Однак доля розпорядилася інакше. 21 жовтня 2023 року Олексій займався евакуацією поранених поблизу Курдюмівки, неподалік Бахмута. Під час цієї операції в його Hummer потрапила ворожа керована протитанкова ракета, внаслідок чого він загинув.
Мама героя згадує, що у ніч своєї загибелі Олексій прийшов до неї уві сні, щоб попрощатися.
- Мені ніколи не снилася моя дитина, а цієї ночі я бачила сон. Ліс, хатина, біля неї Олексій у бойовому спорядженні з автоматом. Подивився на мене, нічого не сказав і пішов. Я кричу: синку, чого ти мене покинув? Я не знаю куди мені йти і що робити! А він розвернувся, махнув мені рукою і знову пішов. А ввечері ми дізнались, що Олексій загинув приблизно у той час, коли й приснився. Виходить, він попрощався зі мною, - згадує Марія Василівна.
Вона згадує, що її син завжди з теплотою говорив про свого командира полку - Руслана Гурняка, якого називав "Батя". Саме через нього він вирішив залишити батальйон "Вінниця" і перейти до "Лють".
Руслана Гурняк зателефонував нам і висловив свої вибачення за те, що не зміг врятувати життя нашому синові. Ви не уявляєте, з якою глибокою тривогою він це сказав; для нас, батьків, це має величезне значення. Я переконалася в словах мого сина, що Руслан був для них як батько під час війни. Більше того, наш Олексій загинув практично на очах у командира — той спостерігав за обстрілом через відеозйомку з безпілотника, - ділиться мама.
Найбільше жаху на війні, за словами Руслана Гурняка, полягає не лише у втраті товариша, а й у важкому обов'язку сповіщати рідних про загибель їхніх близьких.
- Олексія я знав як дуже грамотного парамедика. Краще за все у нього виходило рятувати людей. Він був зовсім іншим, не таким, як всі, одне слово - добряк. Тому і позивний у поліцейського був по-дружньому теплий - "Льохіч", - згадує командир.
Вінницькі Хутора стали останнім притулком для Олексія Наборського, інспектора взводу №1 роти №3 штурмового батальйону №2 з штурмового полку "Миротворець" Департаменту поліції особливого призначення "Об'єднана штурмова бригада Національної поліції України "Лють". Олексій не був прихильником фотографій у своєму житті, тому на його надгробному пам'ятнику використано одне з небагатьох зображень, на якому він зображений. Це фото стало символом його доброти: на ньому він тримає сову, яку врятував, звільнивши її з сітки. Він дбайливо виходив пташку, годував її своїми пайками, а згодом випустив на свободу...
