Павло Гриценко, керівник Інституту української мови Національної академії наук України.
27 жовтня - важлива дата для всієї України: День української писемності та мови. Про визначальну роль мови для збереження нації, про те, як народна мова буквально провела нас над проваллям історичного небуття, про нову українізацію нашого суспільства, про зміну мовного коду, мовне донорство та реновацію мовного національного запасу ми поговорили з директором Інституту української мови НАН України доктором філологічних наук, професором Павлом Гриценком.
Шановний Павле, можна з упевненістю зазначити, що українська мова сьогодні звучить у суспільстві — як у публічному просторі, так і в побуті — значно виразніше, ніж це було десять або двадцять років тому. Чи є це природним наслідком історичних процесів, які ми переживаємо, чи результатом державної політики, спрямованої на розвиток та підтримку державної мови?
Якщо розглядати період від здобуття незалежності до сьогодні, можна з упевненістю стверджувати, що в Україні відбулася суттєва трансформація мовного середовища. Мовний код – це система основних орієнтирів, важелів і противаг, які формують мовну ідентичність суспільства та визначають ієрархію мов, що існують в соціумі. На сьогоднішній день український мовний код представлений українською мовою, а не примусово нав'язаною, як це було протягом століть, особливо в часи СРСР, де існувала нерівноправна російсько-українська двомовність, що прагнула до повного витіснення рідної української мови з багатьох аспектів комунікації. Процес денацифікації України, який відрізнявся за інтенсивністю і наслідками в різних регіонах, був постійною стратегією царської Росії, а більшовики лише переодягли його в нову революційну риторику, залишаючи незмінною суть – тотальну русифікацію як запоруку збереження російської імперії.
Якщо говорити загально, то упродовж кількох століть державності українці були роковані на зникнення з історичної цивілізаційної арени, зазнаючи численних масових знищень, різноманітних асимілятивних практик. Довго йдучи над бездонним проваллям, що могли опинитися в небутті, і тільки особлива сила нас урятувала. Тепер ми переконливо стверджуємо: це був внутрішній, притаманний нам українськоцентризм, головним виразником якого була українська мова. Народна мова, згуртувавши пригнічений народ, провела його над проваллям історичного небуття.
- Мова, яку неможливо було знищити остаточно...
- Так, послідовно забороняли твори українських письменників, забороняли їх видання і поширення, забороняли вистави українською мовою, навчання рідною мовою... але бабуня-дідусь, мати-батько говорили до своєї дитини своєю мовою, прийнятою від своїх предків і збереженою як скарб! Для спілкування з дитиною вони не позичала іншої, чужої мови, не ганьбилися мовним відступництвом! Від покоління до покоління наша мова зберігалася, а відповідно - зберігалася народна словесна культура, моделі національного світовідчуття. Зі своєю мовою відповідь на питання - хто ми і чиї ми діти? - відповідь була самоочевидною: ми українці!
Внутрішньо ми були готові скористатися сприятливими умовами, щоб змінити мовний код у нашій країні. Цей процес не був ані простим, ані миттєвим. Російська мова нав'язувалася нам через адміністративні та законодавчі засоби, коли альтернативи не існувало. Протягом десятиліть мовний ландшафт України поступово перетворювався на російськомовний, завдяки систематичному використанню державної репресивної машини, ідеологічному супроводу та інформаційного тиску. Будь-які спроби протистояти російськомовному домінуванню в Україні були під пильним контролем системи, яка переслідувала і карала тих, хто не погоджувався. Безпрецедентна експансія російської мови в Україні за часів СРСР – у загальноосвітніх і вищих навчальних закладах, у офіційній документації, медійному середовищі та книговиданні – призвела до мовного каліцтва кількох поколінь, що викликало занепокоєння в українських інтелектуалів. Влада сприймала цю позицію українських патріотів – письменників, науковців, учителів – як зраду держави, за яку жорстоко карала. Тому тривале відродження української мови в Україні стало свідченням стійкості нашого народу до своєї мови, освітленим жертовністю української інтелігенції. Незважаючи на всі зусилля влади і потужність каральних органів, навіть за умов значного домінування російської мови в Україні, зокрема в освіті, документації та різних сферах обслуговування, українську мову не вдалося повністю витіснити. Активувалася генетична пам'ять українців, традиції спілкування рідною мовою в родинах, багатий фольклор та глибоко українська авторська пісня, а також література, яка, хоч і в обмеженій кількості, допускалася у школи та суспільний простір. Проте українська мова зазнала суттєвих трансформацій і втрат, зокрема витіснення питомої української лексики зі словникового запасу та її заміни російськомовними елементами, а також стрімкого поширення суржику, який проник навіть у державну адміністрацію. Однак основна загроза полягала в чомусь іншому.
В чому конкретно?
- В цілеспрямованому перетворенні економічно важливих регіонів України на переважно російськомовні з мінімальною "декоративною" присутністю українського складника. Це відповідало стратегії кремля щодо викрадення цих регіонів та оголошення їх "законно" належними до Росії. Для цього в Росії руськоязичіє кваліфікували як знак тотожності етнічної/національної належності до росіян, як маркер фантомного руського міра, а системна російська пропаганда забезпечила поширення на весь світ фальшивої тези про "право" Росії на одвічні (які віддавна були визнані міжнародним правом як українські, зокрема - визнані і Росією) так звані російськомовні терени України.
