Путін готовий йти на будь-які жертви, аби здійснити свою нав'язливу мету заволодіти Україною — Foreign Policy.

Очільник Росії ніколи не погодиться на жоден компроміс стосовно України.

Протягом багатьох років основним напрямком американської політики у відповідь на російське вторгнення в Україну залишалася єдина стратегічна позиція. Її основною метою не було обов'язкове відновлення всіх українських територій або ж повне знищення Росії. Захід, натомість, зосередився на тому, щоб донести до президента Росії Владіміра Путіна думку, що його агресія приречена на невдачу.

Якщо б Путін усвідомив, що його мрії про відновлення контролю над Україною ніколи не здійсняться, тоді з'явився б шлях до переговорів -- до стабільного перемир'я, а можливо, і до миру.

У теоретичному плані ця стратегія виглядає досить обґрунтованою. Як у будь-якому геополітичному конфлікті, рано чи пізно навіть Путін може усвідомити безвихідь і зрозуміти, що досягти перемоги є неможливим.

Це могло б статися після значних втрат серед російських військових, після обвалу російської економіки чи після краху чергового союзника Москви, якій бракувало б ресурсів, щоб допомогти, зазначає Кейсі Мішель, журналістка, авторка книги "Американська клептократія" та директорка Програми боротьби з клептократією Фонду прав людини.

Але майже через 12 років після першого вторгнення Путіна в Україну і майже через чотири роки від початку повномасштабного наступу стало абсолютно зрозуміло: Путін ніколи не дійде до такого висновку.

Ні кількість зброї, ні матеріальні ресурси чи допомога, які Захід може надати Україні, не зупинять його від остаточної мети — об'єднати Київ і Москву, підкоривши український суверенітет для своїх власних амбіцій. За словами Мішель, Путін настільки захоплений змовами, історичними міфами та одержимістю своєю спадщиною, що готовий заплатити будь-яку ціну за втілення своєї нав'язливої ідеї захоплення України та відновлення Росії як "великої держави", статусу, на який, на його думку, вона має право.

Ця ситуація — нездатність змінити думку Путіна щодо його впевненості у перемозі — є трагедією, яка торкається не лише України. Однак вона також створює нові шанси та вказує на можливості досягнення успіху, як в Україні, так і в остаточному протистоянні російському реваншизму.

Журналістка наголошує, що існує безліч свідчень того, що Путін ніколи не відмовиться від своєї амбіції повернути Україну. Наприклад, варто звернути увагу на нещодавні переговори між Кремлем і адміністрацією президента США. Під час невдалого саміту в Алясці в серпні, де зустрілися Путін і Дональд Трамп, російський керівник категорично відкинув пропозиції Трампа, що включали визнання російського контролю над Кримом та надання Росії впливу на Донбас, без жодних вагань.

Натомість Путін виголосив черговий зі своїх тепер уже сумнозвісних історичних монологів про нібито "братерство" між Росією та Україною, роздратувавши Трампа і зірвавши переговори.

Сполучені Штати вирішили скасувати запланований саміт між Трампом і Путіним у Будапешті, в першу чергу через те, що Москва наполегливо вимагала від Вашингтона вирішення "глибинних причин" конфлікту.

Згідно з переконаннями Путіна, ці фактори не пов'язані безпосередньо з конкретними територіальними поступками чи навіть з можливим членством України в НАТО. Він вважає, що це стосується того, що Україна, яка нібито є ключовим елементом "російського світу", обирає шлях євроатлантичної інтеграції. Таке прагнення, на думку Путіна, є неприйнятним.

Варто зазначити, що в цьому немає нічого нового. Протягом багатьох років Путін повторює свої абсурдні заяви. Його нав'язливі, месіанські уявлення про Україну мають коріння, що сягає десятиліть, подібно до його переконання, що Україна є просто непокірним елементом, що належить Росії. Але справа не лише в особистості Путіна: протягом практично двох століть російське суспільство постійно намагалося переконати себе, що Україна є частиною "справжньої" Росії і повинна залишатися такою.

Журналістка зазначає, що існує суттєва різниця у способах, якими Путін представляв свої тези раніше, і тим, як він продовжує їх озвучувати в даний час. Варто лише ознайомитися з подіями останніх років. Російська економіка наближається до стагнації або навіть до повного краху.

Росія зазнала значно більших втрат серед своїх військових, ніж за всі попередні війни з часів Другої світової, і ці цифри в кілька разів перевищують втрати США під час війни у В'єтнамі. Існує ймовірність, що російські війська можуть понести ще більші втрати, ніж американці під час Другої світової війни. Мрії про поділ України та уявлення про те, що українці радо прийматимуть росіян, виявилися лише ілюзією.

Тим часом через свою безвихідну ситуацію в Україні Путін спостерігає, як геополітичний вплив Росії руйнується, відкриваючи Москву як регіональну державу, що занепадає. Його війська застрягли в Україні, і Путін нічого не міг вдіяти, коли Азербайджан увірвався до Нагірного Карабаху, підірвавши російський вплив у Південному Кавказі. Він також залишався безсилим, коли сирійські повстанці наблизилися до режиму Башара Асада, розмиваючи російський вплив на Близькому Сході.

В даний час в Венесуелі Путін вимушений спостерігати, як США здійснюють тиск на Ніколаса Мадуро, який є одним з найдовготривалих союзників Москви не лише на американському континенті, а й у глобальному масштабі. Це відбувається на фоні того, що Москва стає молодшим партнером, а можливо, навіть підлеглим, значно більш потужного Китаю, - підкреслює Мішель.

Як зазначив один з аналітиків, вся війна стала для Путіна "стратегічним кошмаром". Проте, попри все це, російський диктатор не відступив від своїх кінцевих, максималістських планів.

Журналістка вважає, що це, безсумнівно, є стратегічним дарунком для західних країн. Дії Путіна, які призвели до самознищення геополітичного впливу Росії, стали справжнім подарунком для всього світу.

Але це також означає, що, оскільки Путін не має "виходу" з цієї війни -- оскільки він готовий понести будь-які витрати заради остаточного успіху -- Захід повинен змінити свою стратегію. Вашингтон і його союзники повинні відмовитися від думки, що існує якась остаточна ціна, яка змусить Путіна відступити. Цей потяг уже відійшов.

Отже, необхідно розробити нову стратегію. І така стратегія вже існує, вона добре відома в Вашингтоні — це стримування. Як колись зазначав Джордж Ф. Кеннан, спостерігаючи за Радянським Союзом, який завжди залишався невблаганним ворогом, Захід має усвідомити, що Путін є лідером, якого неможливо задовольнити і який ніколи не відмовиться від своїх амбіцій щодо України, незалежно від кількості загиблих росіян чи стану російської економіки, — підкреслює Мішель.

Світові держави зобов'язані визнати цю істину та вжити термінових заходів. Це, в найзагальнішому розумінні, передбачає усвідомлення того, що Росія залишатиметься безкомпромісно ворожою як до України, так і до Заходу доти, поки Путін буде на чолі держави.

Це також означає, що Захід зобов'язаний продовжувати підвищувати витрати для Росії як на внутрішній, так і на міжнародній арені. Йому необхідно вжити всіх можливих заходів для ослаблення російської економіки, починаючи з конфіскації заморожених активів у Європі і закінчуючи розширенням вторинних санкцій проти тих, хто продовжує підтримувати російську військову машину, зокрема в Китаї, Об'єднаних Арабських Еміратах та в інших країнах.

Захід має зосередити свої зусилля на інших союзниках Росії за межами її кордонів, зокрема в Придністров'ї та Білорусі. Важливо зробити все можливе для ослаблення авторитарних лідерів, таких як Олександр Лукашенко в Білорусі, водночас підтримуючи лідерів, як-от Майя Санду в Молдові.

"На жаль, ця ситуація є частиною нашої реальності, з якою нам доведеться змиритися. Пора відмовитися від ілюзій, що Путіна можна переконати, і визнати, що нам потрібно просто витримати цей період. Такий стратегічний поворот не лише відображає дійсність на фронті (і в Кремлі), але й сприятиме швидшій перемозі України та, зрештою, російській демократії. Це вимагатиме все більше зусиль і ресурсів, але результат вартий цих витрат," -- підсумувала Мішель.

Раніше в Foreign Affairs писали, що Путін прагне захопити Україну в три етапи. Перший із них передбачає бойові дії. Другий етап -- використання економічного тиску й політичних маніпуляцій (із погрозами нового вторгнення) для встановлення контролю над Києвом. Третім етапом мало б стати поглинання України за білоруським сценарієм.