Шпаків шлях - загадкові маршрути Одещини.

Цей шлях у стародавні часи слугував для чумацьких караванів, що прямували до Криму, Причорномор'я та Приазов'я.

Одеська область завжди приваблювала туристів. Окрім самої Одеси, гості охоче відвідують Вилкове, що звуть "українською Венецією", пригощаються смаколиками в гастротурах по Ізмаїльському та Болградському районах, дегустують вина в Шабо біля старовинного Акермана, насолоджуються природою в екопарках тощо. Проте мало хто доїжджає до Кодимщини - північної частини Подільського району, де прихований справжній скарб регіону. У цих відрізаних бездоріжжям від цивілізації селах природа збереглася недоторканною, а традиції прадідів переплелися із сучасним життям і передаються з покоління в покоління. Чи не в кожному селищі Кодимщини можна почути старовинні легенди та випити кришталево чистої води із цілющих джерел. А зустрінуть вас неодмінно піснями та короваєм, адже люди тут надзвичайно гостинні!

Туристичний маршрут "Шпаків шлях" проходить через 15 населених пунктів громади. Кореспонденти Укрінформу відвідали п’ять з цих міст та сіл.

Чумацькими стежками

Назва "Шпаків шлях" не має зв'язку з орнітологією. Цей маршрут названо на честь першого отамана-провідника Федора Шпака, який володів мистецтвом прокладати чумацькі дороги через таємничі стежки та безлюдні місця, уникаючи небезпек. Цим довгим маршрутом не тільки постачали сіль, але й приносили нові ідеї та культурні традиції. Міжкультурні обміни, що відбувалися під час подорожей, збагачували життя людей, які мешкали вздовж цього шляху. Завдяки цьому культура Кодимщини стала настільки яскравою і різноманітною. Сьогодні "Шпаків шлях" проходить через 15 населених пунктів: Кодиму, Смолянку, Будеї, Івашків, Пиріжну, Серби, Баштанків, Загнітків, Олексіївку, Шершенці, Грабове, Лабушне, Федорівку, Крути та Семенівку. У цих селах чумаки робили зупинки під час своїх тривалих мандрівок.

Віддаленість та недостатня розвиненість інфраструктури сприяли збереженню унікальності Кодимщини, яка продовжує приваблювати туристів навіть під час воєнних дій. Це явище, відоме як повільний туризм, найкраще розкривається через нематеріальну спадщину. Мандрівники приїжджають у села, орендують житло та занурюються у повсякденне життя місцевих жителів, смакують страви з місцевих продуктів і вивчають традиції регіону.

Козацьке село з героїчним минулим.

Перша наша зупинка на маршруті - село Будеї. Це старовинне чумацьке поселення розташоване на відрогах Подільської височини, на крутих горбах з ярами та балками. Колись сюди стікалися валки зі всієї округи, щоб вирушити на чумацький промисел. Козаки жили в наспіх збудованих наметах-будейках, звідки й пішла назва села.

Будеї розділені на кілька окремих районів. У районі, відомому як "Слобода", проживали бідні поляки; сьогодні там ще живуть їхні нащадки з прізвищами Трояновські, Яворські, Любіранські, Любінецькі та інші. Назва "Крива" походить від слова "кров", оскільки в минулому тут відбулося багато кровопролиття, але в одному з боїв козаки здобули перемогу над турками. Що стосується району "Стінянка", то раніше там проходила стіна, яка розділяла Будеї на правий і лівий береги річки.

Староста села Людмила Ясніцька вітала нас хлібом-поманою. Цей традиційний хліб зазвичай випікається на такі свята, як Святий вечір, проводи, похорон і поминки. Однак у Будеях існує звичай зустрічати гостей та молодят на весіллі саме з поманами. Цей жест символізує повагу до гостя, який, приймаючи хлібину, водночас виявляє шану до цієї землі та людей, що його зустрічають.

Наш народ славиться своєю працьовитістю. Від покоління до покоління передавалися традиції вирощування овочів, зокрема малини. Ця практика досі жива: у нас багато плантацій малини та полуниці. Люди також активно займаються овочівництвом і вирощують чудові сади. Діти беруть естафету у батьків, - ділиться пані Людмила.

Основними символами села є архітектурна пам’ятка — дерев’яна церква Святої Параскеви, збудована без жодного цвяха у 1897 році, а також старовинний дерев’яний млин, що знаходиться на околицях.

ПОЛЕВИЙ СКАРБ

Шлях до млина (скоріше, непролазне бездоріжжя) виявляється непростим, адже він прокладається між полями засохлого соняшника та кукурудзи, то знижуючись, то різко піднімаючись на пагорби. І ось нарешті перед нами постає "степове диво" — вітряк, що важить 10 тонн і має висоту 10 метрів. У разі сильного вітру він здатен за 10 годин перетворити на борошно цілу тонну зерна.

Колись на пагорбах, що оточують Будеї, розташовувалося десять вітряків, проте дев'ять з них знищили німецькі війська під час Другої світової війни.

Моя покійна бабуся часто розповідала про те, як підпалювали вітряки: над селом розгорялася жахлива заграва, це було справді страшно! Коні іржали, немов втративши розум, - ділиться спогадами Людмила Ясніцька.

Вітряки в Будеях будували приблизно з 1925 року - в них була велика потреба, адже тут налічувалося п'ять колгоспів. Уцілілий після війни млин у 1957 році відреставрували місцеві умільці Шклярук та Данілчук. Під вітром лопаті обертаються навколо осі, жорна перемелюють зерно на борошно. Донедавна млин працював, але після одної з ожеледей вийшов з ладу. Тепер вітряк потребує ремонту - вітри і дощі роблять свою справу.

- Я сподіваюся, що ми зможемо його відремонтувати, адже всі відвідувачі прагнуть його побачити. Ліси займають друге місце за популярністю, - зазначає Людмила Ясніцька.

Після відвідання вітряка нас запрошують до столу. Місцеві господині пригощають смачною картоплею, запеченою в старовинних глиняних горщиках. Тепер на Кодимщині глиняний посуд виготовляє лише одна родина. Також на стіл подають традиційні для цього регіону плацинди зі сиром, бринзу й наливають по чарочці малинової настоянки власного виробництва, яка за смаком навіть перевершує відомі карпатські наливки. Цей сніданок запам'ятається нам, певно, на багато років: дерев'яний стіл на березі водойми в кущах терну, запах малини й щирі усміхнені люди, які до нестями закохані в свою землю та хочуть розказати про її красу усьому світові.

МУЗЕЙ ТРИМАЄТЬСЯ НА ЕНТУЗІАЗМІ ПРАЦІВНИКІВ

Після цього ми направилися до Кодими. Історія цього населеного пункту налічує часи трипільської культури. Пізніше ці землі перебували під впливом Київської Русі, Великого князівства Литовського, Польського королівства та Османської імперії. У XVII столітті майже половина жителів Кодими була євреями, але сьогодні тут залишилися всього лише дві єврейські родини.

Оскільки часу було обмаль, ми змушені були вивчати історію регіону "в один присід", тому вирушили до Кодимського краєзнавчого музею.

У двоповерховій споруді, що раніше належала графу Розенфельду, зібрано понад 2500 унікальних експонатів. Найдавніші артефакти, які можна побачити в археологічному залі, — це зуби мамонта, вік яких сягає близько 2 мільйонів років. Інша частина музею присвячена традиційним ремеслам, що були поширені на Кодимщині: ткацтву, гончарству, плетінню і вишивці. Тут також є зали, які розповідають про повсякденне життя українських селян наприкінці ХІХ — середини ХХ століть, а також про історію козацтва. Окрему увагу привертає кімната, що демонструє експонати Другої світової війни, яка вже двічі зазнала змін. Спочатку до військової експозиції додали портрети героїв з Кодимщини, які загинули в АТО. На жаль, зараз кількість портретів загиблих захисників продовжує зростати...

Візитною карткою музею стала кімната, що присвячена видатному письменнику Богдану Сушинському, який є почесним жителем Кодими.

Він єдиний створив Козацьку енциклопедію. Окрім цього, він писав про формування незалежної України, а також створював дитячі книги та романтичні твори. Сушинський отримав 19 літературних нагород. Богдан Іванович заповів музею свою бібліотеку та велику кількість відео- і аудіокасет. Наші спеціалісти вже оцифрували ці матеріали, і ми мріємо про придбання сенсорного кіоску, щоб інтегрувати ці цінності, щоб люди могли ними користуватися, - ділиться директор музею Зинаїда Василівна.

РУШНИК - ЛИДЕР ПО РЕКОРДАМ

Особливою гордістю музею є рушник довжиною 9,5 метра, витканий за традиційною технікою "колодочка" протягом кількох років місцевими умільцями. Наразі планується подати це полотно на розгляд Книги рекордів України.

Ми вирішили створити вишитий рушник на честь 200-річчя Кобзаря. Зібралася команда з 19 вишивальниць. Однак, коли ми розпочали, дев'ять учасниць вирішили відмовитися, адже техніка, яку ми обрали, - "колодочка", є старовинною і вже не практикується. Це особлива подільська вишивка, де задня сторона рушника виглядає так само, як і лицьова. Ми не змогли знайти майстринь у навколишніх селах, оскільки більшість старших жінок вже відійшли, а молодь не мала уявлення про цю техніку. Тоді ми вирішили організувати майстерню "Рукодільниця" при музеї, щоб навчити молоде покоління, аби це вміння не зникло. Наша методистка Ольга Петрівна швидко освоїла техніку і приєдналася до вишивки рушника, створивши кілька орнаментів і завершивши полотно, додавши прізвища всіх, хто брав участь у його виготовленні, - поділилася Зинаїда Василівна.

У музеї часом відбуваються незвичайні події, які можна вважати містичними. Працівники стверджують, що в стінах цієї будівлі можуть бути присутніми примари.

- Одного разу вночі спрацювала сигналізація. Приїхала охорона, ми також прибігли, нічого не було пошкоджено. Але в залі Сушинського на столі лежала ікона, яка мала висіти на стіні. Як вона впала і чому не розбила скло на столі - загадка. Жодне зерно не випало. Діють вищі сили, не інакше. Це освячена ікона, зроблена у техніці флоромозаїки, яку відомий на весь світ майстер Петро Козловський подарував Богданові Сушинському. Петро Сазонович - майстер з Кодимщини, одну його картину подарували Папі Римському, тепер вона зберігається у Ватикані, - розповідає Зинаїда Василівна.

Із фінансуванням у музеї завжди були проблеми, тож багато чого тут тримається на ентузіазмі і зроблено методом "народного" будівництва. Зокрема, освітяни планують відкрити філіал музею в сусідньому селі Крути, який буде присвячено стародавній Кодимщині. Також у планах науковців - провести фестиваль клезмерської музики, яка побутує в місцевих громадах.

КАТАКОМБИ "У ГЛИБИНАХ ОКЕАНУ"

Після відвідин Кодими ми вирушаємо до Загнітків – затишного, проте надзвичайно живописного козацького села, що розташоване всього за 20 км. Ця територія має цікаву історію: колись тут було морське дно, що підтверджують скам'янілі молюски, які можна знайти в місцевих гірських породах.

За переказами місцевих жителів, назва "Загнітків" пішла від козака на призвісько Нитка, якій зі своїм загоном осів у цих краях у XVIII сторіччі та започаткував село. Про козацьку історію нагадує старовинне кладовище, де в землю вростають величні кам'яні хрести XVII-XVIII століть. Таких цвинтарів в Україні збереглися одиниці.

Село розташоване на пагорбах поблизу річки Майстрихи, яка є притокою Дніпра. Ця місцевість особливо приваблює увагу своїм каньйоном "Загнітків яр". Коли ви проходите через його звивисті стежки, виникає враження, що ви опинилися в Карпатах: з обох сторін височать стрімкі гори. Раптом відчувається легкий подих зими — холодний вітерець приносить нам повітря з місцевих шахт, де в часи Радянського Союзу видобували ракушняк.

Катакомби Загнітків мають глибину до 80 метрів і розкинулися практично під усім селом. Кам’яні блоки були вирізані у шаховому стилі, щоб уникнути обвалів. Протягом усього року температура в шахті залишається стабільною на рівні 14 градусів.

Сьогодні колишні каменярі супроводжують туристів цими підземними тунелями.

Мій батько почав працювати на шахті з моменту її відкриття влітку 1957 року. Після служби в армії я також приєднався до цієї роботи. Остання зарплата, яку люди отримали, датується 1992 роком. Тоді виплачували вже камінням, адже грошових коштів не було. Виносити на руках відпиляне каміння було дуже важко. Розмір цього каміння складав приблизно 50 на 50 сантиметрів, і його вага становила 35-40 кг. Люди навіть купували його для будівництва на Закарпатті. Щоб запобігти завалам, у шахті встановлювали дерев'яні шкраби зі сосни. Коли відчувався гірський тиск, сосна починала тріщати. Акація та дуб не витримували, а тріск сосни сигналізував про небезпеку, - ділиться спогадами житель Загніткова Анатолій Бодачівський.

Вражаючі схили Загніткова приховують монастирську печеру, де жив самотній монах — Кармелюкова печера. За переказами, це була укриття для народного борця Устима Кармелюка. В даний час потрапити до печери неможливо, оскільки вона знаходиться в прикордонній зоні з Молдовою.

Тут зберігаються звичаї наших предків.

Після прогулянки катакомбами ми спускаємося у долину, де нас короваєм зустрічають жителі села.

Місцеві жителі дбайливо зберігають і відтворюють звичаї своїх предків: вони готують чумацький капусняк та борщ, дотримуючись давніх рецептів, випікають ритуальні хліби, виконують традиційні пісні та підтримують унікальні обряди, характерні для їхнього регіону.

- Приготування капусняку стало для мене традицією, яку я засвоїла від моєї покійної бабусі. Цей рецепт зберігся до наших днів. У Загніткові капусняк не тільки споживали щодня, але й вважався невід’ємною частиною весільного банкету – його подавали на наступний день після обряду "Проданки", - ділиться місцева мешканка Світлана Олійник.

Господиня кличе нас до столу і пропонує насолодитися знаменитим капусняком. Цей суп, приготований на м'ясному бульйоні, з додаванням пшона, капусти та шкварок, а також з легким ароматом диму від вогню, є справжнім шедевром кулінарії!

З ПОВАГОЮ ДО ВОДИ

Після Загніткова ми поїхали до Шершенців, які називають Одеською Швейцарією, - маленького села в долині річки Білочі на межі з Придністров'ям. У давнину на річці стояли 11 водяних млинів. Тепер працює лише один, в олійниці.

У Шершенцях нараховується приблизно 1000 мешканців. Двадцять місцевих жителів наразі захищають Україну на фронті, а п'ятеро з них вже повернулися додому, отримавши героїчий прийом. У селі функціонує школа, де навчається 95 учнів. Цього року до першого класу вступили 12 дітей.

Щоб насолодитися красою Шершенців, варто піднятися на пагорб при в'їзді – саме звідти відкривається вражаючий краєвид. Багато дахів місцевих будинків красиво оздоблені черепицею, адже колись у селі функціонував завод, який її виготовляв. Самі ж будівлі та стіни навколо зведені за традиційною технологією – методом сухої кладки. Це спеціальна техніка укладання каменю, який тут доступний і недорогий.

Шершенці є найдавнішим населеним пунктом у Кодимщині, згідно з народними легендами, його історія налічує понад 400 років. Однак, на території села були виявлені залишки артефактів трипільської цивілізації, що свідчить про ще більшу давнину цього місця. Люди оселялися тут ще в далекі часи, оскільки поблизу знаходилося джерело води. На кожному полі є криниця, а в самому селі їх налічується 68. Місцеві жителі ставляться до води з великою шаною: поруч із криницями встановлені хрести та ікони, що свідчить про їх повагу, - ділилася з нами бібліотекарка Людмила Александрова.

Тож ідемо вузькою вуличкою під яр - подивитися на найвідомішу в селі Панську криницю. Вона збудована так, що сонячне проміння потрапляє в її басейн і віддзеркалюється від білого піску на дні, тому вода здається блакитною. Криниця розташована на території колишнього панського маєтку ХІХ ст. графа Сумарокова-Ельстона. Кажуть, що сонце збагачує цілющими властивостями її джерельні води, які фільтруються крізь поклади вапняку, а, напившись із цієї криниці, людина здобуде здоров'я та щастя. Куштуємо кришталево чисту холодну воду -сподіваємося, що передбачення прадідів щодо покращення життя збудуться...

Спасений храм

Ще одна знакова пам'ятка Шершенців — це храм Святого Архангела Михаїла, який відомий з XV століття. Під час набігів турків дерев'яна церква була знищена вогнем, але згодом її відновила молдовська княгиня Гіка в XVIII столітті. З плином часу парафія розширилася, і в 1896 році на місці старої церкви було зведено нову, а в 1903 році вона була освячена.

Цей храм занесено до Державного реєстру пам'яток архітектури. У 2006 році церква була реконструйована за кошти благодійника. На території церкви - невеликий цвинтар, де поховані священнослужителі та графиня Сумарокова.

Під час Другої світової війни радянська влада мала намір зруйнувати церкву, використавши її матеріали для зведення військової частини. Проте місцеві мешканці виявилися проти цього: чоловіки, повертаючись з роботи, вночі підіймалися на пагорби, щоб розбивати каміння та транспортувати його на будівництво.

Храм діє і понині, але від початку війни місцевий священник виїхав. Служби проводить священник з Кодими.

Під церковною спорудою розташована кам'яна криниця, яка оснащена просторий жолобом, де місцеві жінки здійснюють прання килимів.

- Віддавна, скільки себе згадую, тут займалися пранням. Спочатку жолоб був зроблений з дерева, а згодом його замінили на кам'яний. Потрібно закрити отвір ганчірочкою, випрати килимок і повісити його на бильце за жолобом, - розповідає пані Людмила.

Наша подорож до Шершенців підходить до свого завершення, і нас ласкаво пригощають смачними прожетурами — хрусткими ласощами, які готуються за давніми традиціями. Місцеві господині обмотують тісто навколо веретена та обертають його в розігрітій олії, завдяки чому прожетура виходить особливо смачною. Кажуть, сучасні способи нарізання і формування тіста не можуть зрівнятися з "веретенним" методом, який практикують наші бабусі.

Джерела молодості та тривалого життя

Наступна наша зупинка - Грабове, яке славиться значними запасами будівельного каменю, глини та піску. Сотні років тому в цьому селі почали функціонувати вапнякові печі, і тут був заснований завод з виробництва вапна. До сьогодні збереглася одна з великих печей для випалювання вапна.

Згадки про Грабове починаються з XVIII століття. Першою будівлею в селі була корчма, навколо якої розрослося поселення. Грабове межує з Молдовою: у давнину тут проходив торговий шлях, що з'єднував великий на той час населений пункт Рашків (Молдова) з Балтою. Це і стало причиною зародження села.

Часу в нас залишається зовсім небагато, тож прямуємо одразу до місцевого скарбу - джерела цілющої гірської води на чотири кринички, які стікаються у великий басейн із фонтаном.

- У першій криничці - звичайна вода, у другій - чудодійна вода, у третій - молодильна вода, вода з четвертої дає щедроліття, - розповіла директорка Грабівського будинку культури Людмила Рогульська.

Коли ж ще з’явиться така нагода? – роздумували ми, вмиваючись водою з усіх джерел. Хоча ефект омолодження не був помітний, ми відчули справжнє освіження! Місцеві жінки також потішили нас смачними стравами: печивом, приготованим на основі вина та жиру, а також ароматним квасом із липи та меду.

Прощаємося з привітними грабовчанами, адже нам час рушати до Одеси. На прощання озираємо навколишню красу: сонце сідає за обрій і заливає небо рожево-фіолетовою барвою, хмаринки віддзеркалюються на водній поверхні.

Далі - година бездоріжжя та ще три - Київською трасою.

Кодимщина виглядає як місце, де час зупинився. Тут панує гармонія і краса природи: діти весело грають у річці, дорослі співають старовинні пісні, будуючи оселі за традиційними методами, і діляться захоплюючими легендами про цілющі води гірських джерел, чумаків та козаків. На один день ми відволіклися від повсякденності і занурилися в цей автентичний, майже паралельний світ. Відчуття неймовірне – немов доторкнулися до своїх коренів і усвідомили, що дійсно є "братами козацького роду". Так і хочеться залишитися тут надовше, адже за один день неможливо відчути всю цю красу й різноманіття.