Сполучені Штати активізують підготовку до можливого конфлікту, Трамп надає Орбану "перерву", в той час як Росія ставить умови для завершення своїх агресивних дій проти України. Інтерв'ю з колишнім послом у США Шамшуром.

Міністр оборони США Піт Гегсет заявив, що світ нагадує 1939 або 1981 рік - часи перед великими зіткненнями. Його слова означають, що адміністрація Дональда Трампа починає реалістичніше оцінювати глобальні ризики. Ілюзія "миру через особисті домовленості" з диктаторами поступається розумінню: світ входить у фазу великого протистояння.

Заяви та дії президента США Дональда Трампа щодо Угорщини свідчать про його стратегію, яка базується не на покараннях, а на вибірковій підтримці: "Ми не будемо карати Угорщину, оскільки Орбан є нашим союзником". Це не лише сигнал для Будапешта, а й серйозний виклик для всієї європейської системи санкцій, яка, хоча й базується на формальній єдності, насправді розмивається під впливом американського тиску. Так звані "союзники" Америки отримують нові вигоди — енергетичні, торговельні та політичні — в обмін на демонстрацію лояльності до Трампа. Ті, хто не відповідає цій схемі, ризикують втратити підтримку або навіть підпасти під американський тиск. У результаті виникає парадокс: поки Європейський Союз прагне зберегти єдність у санкціях проти Росії, Сполучені Штати підривають цю єдність своїми "винятками для друзів".

Зі свого боку Росія знову висуває умови США. Міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров заявив, що готовий зустрітися з державним секретарем США Марко Рубіо, але наполягає: інтереси Москви мають бути враховані під час обговорення війни в Україні. Він згадав літню зустріч Путіна і Трампа на Алясці, назвавши її основою можливої угоди про припинення агресії. Така риторика свідчить, що Кремль прагне повернути діалог у формат "двох великих", якнайдалі відтіснивши Україну з переговорів і перевіряючи, наскільки Трамп готовий до поступок на цьому етапі.

Своїми думками щодо цих та інших питань в ексклюзивному інтерв'ю OBOZ.UA поділився надзвичайний і повноважний посол України в США та Франції Олег Шамшур.

- Пропоную розпочати з військового міністра США Піта Гексета, який заявив, що Штатам треба готуватися до війни. Він навів дві дати: 1939 і 1981 роки - як певні історичні аналогії. 1939-й, зрозуміло, початок Другої світової. А от 1981-й - це, мабуть, натяк на напад на президента США Рейгана. На ваш погляд, Гексет говорить, що Сполученим Штатам треба готуватися до війни, але все ж таки, з зовнішнім ворогом чи внутрішнім?

Це дійсно важливе питання. Ви абсолютно правильно підкреслили, що 1939 і 1981 роки є кардинально різними і не зовсім порівнянними. Але слід звернути увагу на те, що обидві дати мають символічне значення. Говорячи про 1939 рік, напевно, Гексет має на увазі, що сучасна світова ситуація нагадує міжвоєнний період. Союзники повторюють ті ж самі помилки, які колись призвели до початку Другої світової війни. Це помилки антидиктаторських країн, які занадто довго намагалися знайти компроміс з тими, з ким компромісу бути не може. Якщо Гексет натякає на це, то важко з ним не погодитися.

Коли він проводить аналогію з 1981 роком, ймовірно, мова йде про внутрішні проблеми в самих Сполучених Штатах. Сьогодні в риториці адміністрації Трампа можна помітити, що "війна" відбувається не лише на зовнішніх фронтах, але й всередині країни. Згадайте той знаменитий захід, де Трамп зустрічався з вищим військовим керівництвом, в тому числі з Гексетом, на якому йшлося про те, що в Америці відбувається внутрішнє протистояння, яке за своєю напругою наближається до війни. Вони підкреслювали, що армія повинна бути готова до дій так само, як і в умовах зовнішньої агресії.

Отже, якщо розглядати це з цього ракурсу, немає нічого дивного. Це цілком природний розвиток їхніх попередніх висловлювань. Проте, найважливіше — усвідомлення ризиків, пов'язаних із ситуацією. Справді, ми перебуваємо в епоху, коли світ знову опинився на порозі глобального конфлікту.

- Якщо подивитись на це у зовнішньополітичному вимірі - чи починає адміністрація Трампа усвідомлювати, що його особиста дипломатія не працює? Бо на старті він вірив: "Я прийду, зустрінуся з Путіним чи будь-яким диктатором і все вирішу". Чи досі вважає, що будь-яку кризу можна владнати особистою присутністю, просто "зайшовши в кімнату"?

Якщо бути відвертим, сподіватися на якусь систематичну концепцію в зовнішньополітичній діяльності Трампа є надто оптимістичним підходом. Його стратегія завжди базується не на ретельному плануванні, а на інтуїції і емоційному сприйнятті моменту. Безумовно, у його команді з’явилося певне усвідомлення того, що ситуація значно складніша, ніж вони уявляли на початку. Можливо, це не безпосередньо стосується самого Трампа, але його оточення це точно усвідомлює. Вони спостерігають, що багато з їхніх дій призвели до протилежних результатів, і що домовитися "по-гарному" не вдалося ані з Китаєм, ані з Путіним, ані з іншими партнерами. Однак, незважаючи на це внутрішнє усвідомлення, Трамп зовні продовжує вселяти впевненість, що "все під контролем".

Він ніколи не визнає поразки. Його філософія проста: якщо щось не вдалося - не поразка, а "інша форма перемоги". І навіть коли об'єктивно ситуація виходить з-під контролю, він уперто робить вигляд, що все саме так, як задумано. Трамп щиро переконаний, що він центр Всесвіту, що без нього нічого не відбувається і не має відбуватися. Його присутність, на його думку, вирішальний фактор будь-якої події. І якщо результат не той, який він хотів, то це не його помилка, це "інші не зрозуміли". Тому очікувати, що він зміниться... Ну, ви ж розумієте. У його віці світогляд не змінюється. Він залишиться Трампом, людиною, яка впевнена, що її воля і є законом фізики.

- Продовжимо про Трампа. Його "особиста" зовнішня політика знову показала себе - зустріч у Білому домі з прем'єр-міністром Угорщини Віктором Орбаном. Після якої американський лідер ніби з царського плеча, заявляє: санкції проти Будапешта на рік не запроваджуватимемо. Орбан може спокійно отримувати російські енергоресурси, хоча від ЄС вимагає зворотнього. Так, є застереження: Угорщина має закуповувати також американський газ, ядерне паливо, певні технології. Що означає рішення Трампа для США, бо для Будапешта й Москви, очевидно, вигідно: нафта йде, Орбан задоволений, Путін теж. А для Європи - це розмиття санкційного тиску. Якщо сьогодні Трамп зробив виняток для Орбана, то завтра зробить для когось іншого, ким він буде задоволений.

Розглянемо логіку візиту. По-перше, Орбан, без сумніву, може бути задоволений досягнутими результатами. Хоча "максимальний план" не був реалізований повністю, він все ж досяг важливого: санкції було відкладено. Щодо майбутнього, що станеться через рік, покаже час, але вже зараз цей факт є для нього політичною перемогою.

Трамп, коли пояснював відтермінування, заявив, що Угорщина опинилася у "глухому куті" і не може діяти інакше. Тобто він фактично виправдав Орбана перед Європою. А це вже створює для Будапешта відчуття "режиму найбільшого сприяння" з боку Вашингтона.

Далі - атомна енергетика. Ми вже чули про послаблення санкцій, що могли блокувати добудову потужностей на угорській АЕС. Натомість Орбан пообіцяв купувати американське ядерне паливо. Як це буде реалізовано, побачимо, але головна мета Орбана зараз - продовжити спільні з Росією проєкти.

Не менш захоплюючою є політична складова. Існує велика ймовірність, що Орбан "передав" Трампу свої погляди стосовно України. Судячи з деяких його коментарів після зустрічі, ці ідеї знайшли відгук. У їхніх уявленнях про "мирне вирішення" конфлікту існує певна спільність. Можливо, в кулуарах знову піднімалася тема "переговорів у Будапешті": концепція, яку Орбан вже давно намагається реанімувати. Він, без сумніву, повернувся додому з результатами, які можна презентувати як політичну перемогу. І, звичайно, у нього є що доповісти "другу Володимиру". Здається, Трамп ставиться до Орбана не лише з розумінням, а й із певною повагою.

Що ж до Росії...

Ситуація виглядає цілком зрозуміло: послаблення санкцій — це "музика для вух Путіна", як кажуть. Для Європейського Союзу це стає черговим ударом. Усі, хто в Брюсселі дійсно прагне стратегічної автономії, отримали нове підтвердження: Орбан є троянським конем Москви. Виявляється, що ослаблення санкційного режиму, навіть на такому недосконалому рівні, — це небезпечна гра. Реакція Трампа, який щедро роздавав компліменти Орбану, стала справжнім шоком для європейців. Це виглядало майже як прямий заклик: "Наслідуйте Орбана". Після цього в Брюсселі ще раз зрозуміли, що Будапешт — це проблема, а за його спиною тепер стоїть підтримка самого Трампа.

- І нарешті, США...

- Моя суб'єктивна думка - Трамп не в захваті від цієї зустрічі, але уникнути її не міг. Підготовка тягнулася довго. Очевидно, були суперечки всередині адміністрації. Посилення санкцій могло відбутися у момент, коли ціни на нафту дозволяли зробити це з мінімальними ризиками для американського ринку. Та попри все, Трамп пішов на це не лише через політику, а й через ідеологію. Орбан йому симпатичний, консерватор, антибрюссельський, "сильна рука". Його люблять у трампівському електораті. Тому Трамп не міг йому відмовити. Показово, що зустріч із, здавалося б, "другорядним" прем'єром перетворилась на міжнародну подію. Це, власне, й є головна шкода - політична й символічна.

Якщо розглянути ситуацію з більшої перспективи, можна помітити, що Трамп останнім часом проводить активну політику стосовно союзників Росії. Вперше в історії лідери п'яти країн Центральної Азії відвідали Білий дім. США значно активізували свої зв'язки з Мінськом: Лукашенко звільняє політичних в'язнів, у Вашингтоні відбувається пом'якшення санкцій, а також прозвучали обіцянки про подальше зняття обмежень. Таким чином, ми спостерігаємо активність США в напрямках, таких як Угорщина, Білорусь та Центральна Азія, де американський вплив стрімко зростає, особливо серед країн, які нещодавно перебували під впливом Москви. Чи є це випадковістю, чи ж частиною ретельно продуманої стратегії?

Як зазначав колишній радник Трампа Джон Болтон, не намагайтеся розгадати його зовнішньополітичні погляди, оскільки їх просто не існує. Формально, зустрічі з лідерами Центральної Азії можуть здаватися частиною якоїсь стратегії. Проте, варто бути реалістами: для Трампа будь-яка стратегія є лише серією ситуативних домовленостей. Він не створює цілісні системи, а просто веде переговори.

Навіть Дональд Трамп усвідомлює, що Сполученим Штатам необхідні країни Центральної Азії через їхні багатства, зокрема запаси рідкоземельних металів. На мою думку, ця ідея стала для нього манією – забезпечити американську економіку цими важливими елементами. Усі знають, наскільки критично важливими вони є для сучасних технологій, особливо після тривоги, викликаної фактичним обмеженням експорту з Китаю. Тому американська зацікавленість очевидна – отримати доступ до цих ресурсів та вивести їх з-під контролю Росії та Китаю. Крім того, це дозволить зменшити вплив Москви та Пекіна, посилюючи при цьому власну присутність у цьому стратегічному регіоні.

Щодо Білорусі, то якщо Трамп справді намагається ініціювати якийсь діалог із Лукашенком, то це, вибачте, повна дурня. Незрозуміло, навіщо це потрібно США. Якщо розрахунок у тому, щоб "відтягнути Лукашенка від Росії", то це просто смішно. Це як колись за часів Обами, коли дехто всерйоз думав, що Медведєва можна відірвати від Путіна і зіграти на цьому. Ну, так от це з тієї ж опери. Абсолютно нереалістично.

Де тут може бути прагматичний розрахунок? Лукашенко робить показові жести -- відпускає політичних в'язнів (щоправда, потім одразу саджає інших), і Трамп зможе сказати: "Ось, бачите, я вмію домовлятися навіть із Білоруссю". Тобто, для нього це символічна демонстрація: мовляв, я ефективний.

Є ще один аспект, який варто розглянути. Це може бути частиною стратегії Путіна. Він може використовувати білоруський канал, щоб донести свої меседжі до Трампа, мовляв, "дивіться, навіть Лукашенко підтримує нашу позицію". І тут знову виникає запитання: навіщо це взагалі потрібно американцям? Адже Трамп має можливість безпосередньо зв'язатися з Путіним або навіть надіслати свого представника Віткоффа – обійми, усмішки, угоди. Тому я, чесно кажучи, не бачу логічного пояснення цьому зближенню з Лукашенком.

На завершення теми Росії. Протягом кількох тижнів Путін активно обговорював ядерну зброю, нові ракети та можливі плани щодо відновлення випробувань. Однак потім настала різка тиша. Як Пєсков, так і Лавров почали виправдовуватися, стверджуючи, що "всі неправильно зрозуміли президента". Вони зазначили, що він лише "попросив оцінити доцільність" проведення випробувань. Що ж стало причиною такої раптової зміни в риториці залякування?

На мою думку, тут є кілька важливих аспектів. Перш за все, навіть у найскладніші часи Холодної війни, коли світ міг опинитися на межі катастрофи, питання ядерної зброї завжди розглядалися з великою обережністю. Одна помилка могла призвести до глобальної катастрофи. По-друге, непостійність риторики Путіна та його оточення свідчить про те, що їхні погрози, в більшості випадків, є лише блефом. Вони не мають схильності до самогубства і добре усвідомлюють, до яких наслідків можуть призвести їхні дії. Третій момент: вони помітили, що такі заяви викликають відповідну реакцію у Трампа, немов червона ганчірка для бика. Трамп може почати відповідну риторику, наказати збільшити ядерний арсенал або провести якісь випробування. У такому разі Кремль, з огляду на логіку та психологію Путіна, буде змушений реагувати, що призведе до нового етапу гонки озброєнь. Ми добре пам'ятаємо, чим це закінчилося для Радянського Союзу. Тому, на мою думку, Росія наразі не має жодного інтересу виходити за рамки звичайної риторики, за винятком внутрішніх цілей.

Глава МЗС Росії Сергій Лавров висловив готовність до нових зустрічей з представниками США для обговорення шляхів вирішення, як він вважає, конфлікту в Україні. Однак він також зазначив, що "первинні причини" залишаються незмінними, зокрема питання "денацифікації". Додатково, він згадав про важливість угод, досягнутих між Трампом і Путіним під час зустрічі в Анкоріджі. Лавров підкреслив, що американська сторона запевнила їх, що зможе вплинути на Володимира Зеленського, щоб той не заважав мирним переговорам. Це створює враження, що Трамп нібито дав обіцянку "зламати" Україну, аби вона прийняла російські вимоги, і тепер Москва чекає на реалізацію цієї обіцянки.

- Я гадаю, що, на жаль, це припущення не позбавлене підстав. Не "зламати", але принаймні вплинути. Президент США ж хоче "миру". У нього завжди хтось "поганий": то Зеленський, то Путін, то знову навпаки. Це така собі "гойдалка Трампа". Тож те, що сказав Лавров: про зустрічі, про Анкорідж, все це не варто відкидати. Очевидно, це значною мірою відповідає тому, що справді відбулося. Не забуваймо: після Аляски Путін фактично "зламав" самого Трампа - і той вийшов із переговорів уже з переконанням, що не потрібно просто зупиняти війну, треба "розв'язувати глобальні першопричини". Саме на це й розраховували росіяни.

Чому це все знову виникає саме тепер? Ми вже неодноразово спостерігали, що щойно у Трампа зростає рівень роздратування або він потрапляє в стан агресії, Росія миттєво вносить свої корективи. То пропонує нібито "економічні ініціативи", то говорить про "нову двосторонню зустріч", то ж надсилає Дмітрієва, який намагається "обережно" дослідити ситуацію. Це класичний "багатошаровий торт" росіян: одночасно й тиск, і натяк, і спроба зменшити напругу. Не слід недооцінювати ефективність цієї стратегії, особливо коли мова йде про вплив на Трампа. Чи спрацює вона цього разу - покаже час.