Танцюй зі мною неспішно. Реальна оповідь про військових медиків.

Сховані в лісовій смузі неподалік від Часового Яру, ми насолоджуємося чаєм у компанії військових медиків. Вони палять сигарети та чистять насіння, очікуючи команди на евакуацію чергових "трьохсотих".

Один із медиків, Олександр Бариш із позивним "Логопед", розповідає, що за переведення на службу в рідне Дубно, поближче до сім'ї, йому заломили суму в 5000 доларів. Наші балачки перебиває тривожне повідомлення по рації: необхідно вивозити з "нуля" нового пораненого.

Я лишаюся чекати. Але з двох моїх співрозмовників невдовзі повертається лише один, і сам уже як "300". А Логопеда привозять знекровленого на кузові пікапа. В чорному мішку. Кажуть, коли він нахилився, щоб евакуювати побратима, уламок снаряда залетів прямісінько під бронік.

Від цього мені стає моторошно. Не минуло й трьох годин, як ми ось тут сиділи і всі разом теревенили про щось не дуже важливе. А тепер я із жахом розумію, що на картці моєї фотокамери записаний фрагмент останнього дня земного життя Логопеда...

Of course! Please provide the text you'd like me to make unique.

Тут звикли жартувати "по-чорному". Інакше ніяк. Бо як ще винести з промерзлої донецької землі чорні мішки з тілами чужих, а часом і знайомих тобі людей? Або з глузду з'їдеш, або сам опинишся в тому мішку.

Командир медичної роти з позивним "Дощ", або, як його тут називають, Михалич - теж багато й часто жартує. Може, за гумором маскує болючі спогади про тих, кого не вдалося врятувати?

В усій цій множині спогадів важко зберегти кожен момент. Але принаймні одного з медроти він запам'ятає надзвичайно чітко:

Він наклав на себе руки. Вистрелив у серце. Ввечері завітав до мене, наче прощаючись, а я, жартуючи, мовив: "З чого це ти прощаєшся? Іди працюй і не відволікай". Потім він сів у автомобіль і вчинив самогубство. Тіло дістали, а машина після цього вибухнула.

Самогубець був із Маріуполя. Його дружина з сином зникли під час бомбардувань у березні 2022-го. Він вирішив, що загинули. Не зміг змиритися і наклав на себе руки. Рідна 56-а бригада його й поховала. А за кілька днів після похорону Дощу написала дружина загиблого: "А можно справочку, что он погиб, а не застрелился, чтобы батюшка согласился его отпевать"...

Саме так! Раптом виявилося, що дружина вибралася з Маріуполя. А ще за кілька днів живим знайшовся і син. Військовому не вистачило зовсім трохи часу, щоб дізнатися хороші новини.

На замерзлій землі Донбасу спочивають два чорних пакети, що приховують тіла тих, хто віддав своє життя за цю територію. Поряд, біля забруднених автомобілів, стоять військові медики, які курять, виконуючи свою роботу майже на лінії фронту.

Це зона, куди з передової транспортують поранених, аби згодом відправити їх до медичних стабілізаційних центрів. Наразі тут панує незвичайна тиша і спокій - медики не поспішають, адже двом новоприбулим вже не допоможеш.

Медики обговорюють популярні серіали з дев'яностих. Хтось згадує про "Анжеліку", інший - про "Рабиню Ізауру". Поліна, яка координує діяльність усіх бригад у медроті 56-ої маріупольської ОМПБр, затягнувшись цигаркою, усміхається: її бабуся була фанаткою "Просто Марії". Однак сама Поліна навряд чи могла бачити цей серіал, адже його показували по телевізору ще до її появи на світ.

Поліні всього 22 роки. Вона уклала контракт із Збройними Силами України у віці 19 років.

Для свого віку вона вражає надмірною серйозністю й стриманістю. Особливо помітно це в цій обстановці, де навколо бачилися тільки бруд і чорні мішки, що лежать за кілька кроків від неї.

Поліна не відвідувала рідну домівку понад три роки і не мала змоги побачити своїх близьких. До початку повномасштабної війни їй бракувало вільного часу, оскільки вона була зайнята роботою в такмеді. А після 24 лютого 2022 року повернення стало неможливим – її рідний дім, де бабуся з захопленням дивилася "Просто Марію", потрапив під контроль російських загарбників.

Батька й дядька Поліни захоплено тримають у заручниках. Вона говорить про це з неймовірним спокоєм, немов це звичайна буденність. Нові кадри обмінів полоненими її не цікавлять: "З навіщо? Щоб постійно нервуватися?". Поліна впевнена, що вони живі – цього знання їй цілком вистачає. Тепер залишається лише дочекатися.

- Трьохсоті! - це слово перериває нашу бесіду. Поліна миттєво направляється до автомобіля, що щойно доставив поранених.

У її професійній діяльності найважливіше - це сортування. Коли прибуває група з 8-10 військовослужбовців, необхідно швидко визначити, хто має першочергово отримати направлення до стабілізаційного пункту.

- Я оцінюю стан. Якщо бачу легкі поранення, дрібні уламки, таких можемо перемотати тут і відправити наступною машиною. Головне - правильно розподілити: хто їде зараз, а хто - пізніше. Хай який ти медик, та якщо неправильно оціниш стан, ти втратиш людину, - роз'яснює Поліна.

Цього разу є лише троє поранених, і всі вони перебувають у легкому стані, тому місця для них достатньо. Їх транспортують до стабілізаційного пункту, який знаходиться за 12 кілометрів від місця події.

За дверима з табличкою "Протишокова-1", прикрашеною синьо-жовтим дерев'яним янголом, шість медиків зосереджено працюють над пораненим. Чоловік ледь чутно стогне, на його штанях помітні сліди крові. Всі діють злагоджено і швидко: спеціальними ножицями вони ріжуть штани та футболку, звільняючи травмовану ділянку тіла.

- Бєрци, то добрі бєрци, не ріжте, - хрипить боєць, стискаючи зуби через біль.

- Не будемо, - божаться медики.

Один із них, чоловік середніх років у чорній футболці з принтом яскравої писанки, акуратно розрізає шнурки й знімає взуття.

- Що тебе турбує, брате? - запитує вона, не відриваючи погляду від своїх справ.

- Все гаразд, вже нічого не заважає. Я готовий повернутися на позиції! - реагує поранений Дмитро.

На одній руці у нього вже встановлена крапельниця, а іншу обв'язують бинтом.

- Кульове. Ось тут, - показує на заплямовані кров'ю труси. - І ще ось тут, на нозі.

Штани вже зняли з нього. Коли Дмитро помічає камеру УП, він каже:

Знімайте, але, будь ласка, не публікуйте це на PornHub.

У його кишенях виявляють "декілька гривень", і лікарі не можуть стримати сміху:

Ти що, плануєш купити каву прямо в окопі?

Коли пацієнт лишається повністю голим, лікарі вичавлюють йому на живіт прозорий гель, щоб провести УЗД.

- Дихай, котику, дихай, - м'яко звертається лікар із писанкою на футболці, Олег Токарчук. Для нього всі поранені - "котики" або "братики".

- Лоскоче, - реагує Дмитро на УЗД.

- Отже, ми, власне, зібралися тут, щоб трішки тебе розвеселити, - додає молодий анестезіолог Роман.

Гумор, здається, єдине, що підтримує їх усіх у таких умовах.

Мене турбує, чи все буде добре. У мене вдома дружина-лікар і троє дітей, ви ж розумієте! - висловив свої переживання боєць.

- Троє дітей, а ще стільки планів?

Звісно, адже у нас троє хлопців, а я мрію про донечку!

- А, зрозуміло. Не переживай, це всього лише подряпина, а не серйозна травма. Найголовніший орган не постраждав, - заспокоює Роман, посміхаючись.

Після завершення всіх медичних процедур пацієнта одягають і вивозять на каталці з "Протишокової-1" у коридор. У цей момент він починає ділитися своєю історією про те, що з ним трапилося.

О пів на четверту ранку російські війська почали вогневий обстріл їхніх позицій.

- У нас навіть п'ять хвилин на перекур не було. Як поранило, я сам одразу наклав собі турнікет. Нас трохи вчили тактичної медицини, то дуже пригодилося. А потім побратими мене винесли, бо до позицій було далеко, - ділиться Дмитро.

Олег Токарчук, тим часом, старанно заповнює "форму 100" для Дмитра – це документ, що супроводжує поранених, який також відомий як "сотка". На цьому аркуші зображено контури людського тіла, де медичний персонал вказує на уражені області. У форму вносять вид травми, застосовані ліки, паспортні дані, а також відомості про транспорт та місце евакуації.

Цей документ має надзвичайно важливе значення. Він засвідчує травму військовослужбовця та стає частиною розслідування, що дозволяє йому отримати компенсацію чи пройти медичну експертизу. Це певний міст між різними етапами евакуації, який документує виконану роботу. Ідеальним варіантом було б, якби ця форма заповнювалася безпосередньо на фронті, а потім кожен підрозділ доповнював її своєю інформацією. Коли боєць потрапляє до лікарні, медичний персонал відразу отримує повну картину: хто і що вже зробив, адже кожен етап має свої обов'язки та обсяг роботи, - пояснює лікар.

Олег Токарчук виконує роль керівника стабілізаційного пункту, хоча офіційно така посада не існує. Коли медичні команди кількох бригад створили цей пункт, саме його обрали на цю відповідальну позицію завдяки його управлінському досвіду в цивільному секторі.

Його футболка з принтом та написом "Хто ми без писанки?" не випадкова. Токарчук родом із Коломиї - міста, яке вважають центром писанкарства і де розташований Музей писанкового розпису. До повномасштабної війни Олег був заступником міського голови, а до того багато років працював головним лікарем. За фахом він травматолог.

У Коломиї було фізично комфортно, але ось тут, - вказує на своє серце, - усе інакше. Незважаючи на те, що ця робота займає весь час, і траплялися моменти, коли ми спали лише по три години за добу, я відчував, що знаходжусь на своєму місці, що займаюсь саме тим, що потрібно.

Стабілізаційний пункт може обслуговувати до 200 поранених щоденно. Проте, як зазначає Олег, його основна мета полягає в наданні допомоги саме тим трьом-п'яти особам, які не змогли своєчасно доїхати до найближчих лікарень у Слов'янську чи Краматорську.

Протягом півроку на цьому столі з п'яти тисяч пацієнтів лише п'ятеро не змогли вижити. Це вражаюче низький показник. Наша команда професіоналів працює настільки злагоджено, що, якщо людина приїжджає сюди в доброму стані, ми докладемо всіх зусиль, щоб вона такою і залишилася.

Ми здатні не лише на стабілізацію. Якщо виникне ситуація, коли потрібна кров, а її не виявиться, хтось із нашої команди готовий здати свою. Такі випадки вже мали місце, - зазначає Олег.

До медпункту вносять жахливого пацієнта, підтримуючи його під руки. Бійця укладають на каталку просто в коридорі. Його очі широко розплющені, лякаючі, нагадують скло, і він бездумно дивиться кудись у стелю.

Олег Токарчук присідає поруч і починає обстежувати бійця. Видимих поранень чи слідів крові не видно.

Чесно кажучи, брате, чи були серйозні обстріли?

- Бу-лі... - тихо, майже непомітно відповідає він. Токарчук схиляється ще нижче і шепоче йому на вухо.

- Тебе ніхто не бив? По животі, по грудях? Це важливо, скажи. Я нікому не скажу.

- Не ударил.

Які у вас взаємини з командиром?

- Нормальні.

Токарчук підводить підсумки, дійшовши до висновку:

- Це - психіатрія.

Серед медиків є невролог, який впізнає бійця, мовляв, уже бачив його раніше. У нього діагностували тяжку форму депресії, яка буквально паралізує. Лікар каже, що чоловікові призначали сильні антидепресанти, але, схоже, стан знову погіршився.

Коридор раптом наповнюється життям: сюди вривається безліч бійців. Деякі з них мають незначні травми, інші страждають від контузій. Лікарі активно переміщуються між ними, з'ясовуючи, де і в кого болить. Одним накладають пов'язки на руку, іншим - на ногу.

- У вас травма голови? - запитує лікар у чоловіка, який спирається на стіну.

- Контузія - то не те слово, - відказує той, показуючи на закривавлені штани. Помітивши фотоапарат, додає з посмішкою:

- Мою світлину можна безпосередньо надіслати Путіну. Нехай дізнається, що я обов'язково повернуся. Запишіть це і передайте в Москву.

Двері знову відкриваються, і до приміщення вносять бійця, що лежить на ношах. У нього травма ноги. Токарчук миттєво поспішив на допомогу.

- Чи не можете ви вколоти мені знеболювальне? - благально запитує поранений.

- Колемо, колемо, маленький кіт. До речі, у тебе є невеличкий переломчик, - заспокоює Олег, обережно ощупуючи ногу. Виявляється, перелом закритий, і лікар починає готуватися до накладання шини.

Невдовзі до стабпункту привозять ще одного важкопораненого. В нього на ногах бракує кількох пальців. Чоловіка кладуть на стіл у "Протишоковій-2". Білу підстилку швидко заливає кров'ю. Він без свідомості.

Декілька лікарів займаються обробкою поранень та їх перев'язкою. Інші спеціалісти виконують прокол в області шиї для введення лікарських засобів. На руці, що стала чорного, як вугілля, кольору, закріплений датчик для контролю артеріального тиску.

- Зверніть увагу на другу ніжку, - говорить Токарчук, коли першу вже обробили.

Від цього м'якого "ніжку" всередині щось затискається.

Олег розпочинає виконання ультразвукового дослідження, в той час як його колеги завершують роботу над другою ногою. Під його керівництвом волонтерка Олена Школьна з Першого добровольчого мобільного шпиталю, яка має позивний "Таро", виконує непросту процедуру - дренування плевральної порожнини.

— Ось тут розрізаєш, а тут обережно натискаєш. Давай, у тебе все вдається, — заохочує її Токарчук.

Поранений залишиться живим. Його транспортують до шпиталю в Слов'янську. Зрізаний одяг ретельно відсортують: перевірять кишені, вилучать патрони та гранати, а особисті речі — гроші, телефон, іконки, фотографії та документи — помістять у прозорий пакет, на якому буде вказане прізвище військового. Усе це вирушить в дорогу разом із ним.

Рештки зіпсованого одягу та порізаного взуття спакують у великі чорні мішки. Надворі біля входу до стабпункту таких мішків - уже гігантський терикон.

Інколи, коли перших солдатів уже розмістили в медичних закладах, а інших ще не доставили, виникають незвичайні миті спокою.

З-за вікна вже давно панує ніч. Олег Токарчук підключає свій телефон до bluetooth-колонки і на повну потужність наспівує знайомий хіт: "Танцюй зі мною повільно, хай зачекає світ божевільний". Він не може стримати своєї радості.

Серед каталок, носилок і візків волонтерка на ім'я "Таро" влаштовує танець разом із Лєрою, медиком із 54-ї бригади. У їхньому спільному русі на мить виникає інша реальність: закривши очі, можна уявити мирний світ, вільний від війни. Світ без росіян, які принесли з собою страждання та біль.

Of course! Please provide the text you'd like me to make unique.

Щотижня, починаючи з понеділка, "Українська правда" пропонуватиме нові випуски документального проекту "Люди Дощу". Цей серіал, створений відеографом УП Богданом Кутєповим, являє собою унікальний погляд на повсякденність та життя військових медиків у часи війни.

Упродовж двох років він мав ексклюзивну можливість спостерігати за життям і роботою медичної роти 56-ої окремої мотопіхотної Маріупольської бригади ЗСУ.

Серіал занурює глядачів у весь процес евакуації поранених: від окопів на передовій до лікарень, через пункти стабілізації. Однак він також акцентує увагу на людських долях — драмах, перемогах і щоденних труднощах. Це не лише розповіді про порятунок життів, а й про реалії військового життя, побутові конфлікти і випадкові знайомства, про рідкісні миті усамітнення в душовій, дрібні старі непорозуміння та нові міцні дружби.

Центральною фігурою серіалу є Анатолій Безушко, командир медичної роти з позивним "Дощ". Він – колишній бізнесмен з Чернівців, який у 2019 році вирішив приєднатися до Збройних Сил України. Разом зі своєю командою він щодня веде боротьбу за життя військових, стикаючись із жахами війни.

Проєкт також покаже різнопланових героїв: від "королеви смаку" Наталки, що відповідає за харчування медичної роти, до "діда" з позивним "Іванович", якому пощастило законно спетляти на дембель... доживши до пенсії. І якого із заздрістю проводжали всією медротою.

Документальний серіал "Люди Дощу" відкриває перед глядачами світ військових медиків, які в умовах крайньої напруги рятують життя інших, не забуваючи при цьому про важливість власного психічного здоров'я. Це унікальний шанс глибше зрозуміти їхню повсякденну боротьбу та відданість.

Тізер "Людей Дощу" вже доступний на нашому YouTube-каналі.