Той самий Віталій Марків: Коли я народжувався, мені не дали піксельної пелюшки в пологовому будинку.

Майже третину свого життя 35-річний Віталій Марків бореться за свої переконання. У віці двадцяти чотирьох років він залишив Італію, де планував спокійне майбутнє, щоб стати частиною Революції Гідності. У 2014 році Віталій перейшов з Майдану на фронт, де брав участь у звільненні Донбасу в складі батальйону Національної гвардії на честь генерал-майора Сергія Кульчицького.

Віталій здобув популярність у 2017 році, коли його затримали в Італії. Це стало наслідком політично мотивованої справи, що була пов'язана з інтересами Російської Федерації, в результаті якої нацгвардійцю винесли вирок — 24 роки у виправній колонії суворого режиму. Його звинуватили у смерті фотокореспондента Андреа Роккеллі під час бойових дій на Донбасі. Проте Україна змогла довести його невинуватість, і у 2020 році Віталій повернувся додому.

Сьогодні Віталій служить офіцером у Першому батальйоні оперативного призначення "Форпост", який є частиною Першої бригади Національної гвардії "Буревій". Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Марків зробив вибір перейти з Головного управління Нацгвардії до бойового підрозділу. Він захищав Київську область, а також брав участь у визволенні Святогірська та Лиману.

У розмові з УП військовослужбовець ділиться своїми мотивами, чому залишив комфортне життя в Італії для безперервної боротьби в Україні. Він згадує про незламний дух добровольців, а також про найяскравіші переживання після 24 лютого 2022 року. Крім того, він розповідає про найскладніші моменти, проведені в колонії "Milano Opera", де утримували членів наркокартелів і мафіозних угруповань.

Перед початком Майдану в 2013 році я не уявляв себе в Україні і, звісно, не мріяв стати військовим чи служити в Національній гвардії. Тоді я мешкав в Італії і мав зовсім інші плани на життя: прагнув жити в Європі та подорожувати по світу.

Я захоплювався параглайдингом, спускаючись з гір на парашуті. У курортному містечку Ріміні, що розташоване на узбережжі Адріатичного моря, я працював у компанії, яка спеціалізувалася на виробництві дерев'яних конструкцій. У вільний час підробляв діджеєм на вечірках. Крім того, я також викладав у спортзалі як тренер.

Те, що я опинився на Майдані наприкінці 2013 року, стало своєрідним особистим тріумфом для мене. У 2003 році, коли я закінчив дев'ятий клас в Україні, мама забрала мене до Італії. Після цього відбулася Помаранчева революція, на яку вирушили мої однокласники, але я залишився осторонь.

Тоді ще не було звичного спілкування через мобільні телефони, і ми здебільшого обмінювалися листами, які доставляли "бусики". Часом я купував спеціальні картки, аби поговорити по стільниковому зв’язку. Друзі запрошували: "Приходь до нас!". Я був молодим, і мама, звісно, не дозволила мені піти.

Одного разу, в листопаді 2013-го, я прийшов додому зі спортзалу і побачив у стрічці Фейсбуку кадри, де силовики розганяли студентів під стелою. В один момент вони зірвали з руки мітингувальника український стяг, і це був справжній момент пробудження моєї ідентичності.

Три дні я спостерігав за трансляціями з Майдану онлайн, писав у чаті слова підтримки: "Італія з вами, тримайтесь!". Але потім зрозумів, що сидіти за кордоном, підтримувати протестувальників на дивані недостатньо.

Моє повернення в Україну стало справжнім покликом серця. Я спостерігав, як українці вийшли на вулиці, щоб боротися за своє майбутнє, за те життя, яке я вже мав в Італії. В мене виникло відчуття, що саме в цей момент у Києві вирішується доля країни. Кожен голос та кожен вчинок мали величезне значення, тому я відчував, що повинен бути на Майдані.

Я потрапив туди, можна вважати, завдяки хитрощам. Я не розповів мамі, що вирушаю на Майдан. Протягом десяти років я жодного разу не навідувався додому на Різдво, у Хоростків на Тернопільщині. Зазвичай я відвідував батьків у серпні під час відпустки. Але цього разу я вирішив сказати мамі, що повертаюся на свята — Різдво та Новий рік.

Мені було цікаво на власні очі побачити, що коїться в Києві.

Читайте також: "Пафос трохи підбішує". Герой Майдану Гурик очима рідних і друзів

У Маріїнському парку я вперше зустрівся з тими, кого називали "тітушками". До приїзду в Київ я взагалі не знав такого слова і що воно означає. Мене самого спочатку прийняли за тітушку через коротку стрижку та спортивну тілобудову (посміхається). Питали: "Ти - тітушка?". "Та ні! - відповідав я. - А хто це такий?".

На Антимайдані я став свідком того, як людям роздавали гроші, інструктуючи їх, з якими плакатами виходити на акцію і що виголошувати. Там діяли польові кухні військових. Це переконало мене, на чий бік я маю встати.

На Майдані я запитав, як можу бути корисним, пропонуючи свою допомогу як волонтер. Один дідусь з вражаючими козацькими вусами глянув на мене і відповів: "Ти себе в дзеркалі бачив? Чоловік у сто кілограмів не може просто сидіти і готувати бутерброди з чаєм! Краще йди записуйся в самооборону!". Так я опинився в П'ятій сотні, стояв на вулиці Городецького, на п'ятій барикаді.

Коли Росія розпочала свою агресію після подій на Майдані, слова втратили свою силу. Настав час для дій. Моє перше бойове хрещення відбулося 2 травня 2014 року поблизу гори Карачун, на околицях Слов'янська. Тоді панувала неймовірна напруга і страх. Але водночас була і витримка, яка продемонструвала, наскільки ми можемо бути сильними, коли об'єднані спільною метою: боротися за свободу до останнього. Не маючи практично нічого, ми довели, що разом здатні подолати будь-які труднощі і самостійно вирішувати проблеми.

Звільнення Слов'янська стало першим доказом того, що Україна здатна на самостійний захист. На той момент ми лише з фільмів, подібних до "Падіння "Чорного яструба", уявляли, що таке — входити до міста через бої. Ми не знали місцевості, не знали доріг, не мали чіткого уявлення про те, де знаходиться ворог.

Наш перший стрілецький батальйон Нацгвардії сформували з п'ятиста добровольців з Майдану. Всі ми вчилися по ходу, на полі бою. Рівень мотивації зашкалював. Професійні військові, десантники з 95-ої бригади не розуміли, чого ми тут, і взагалі, хто такі добровольці. Але ми горіли бажанням швидше все закінчити і повернутися до свого звичайного життя.

Нам пощастило з 95-кою. В цілому армія на той момент була, як то кажуть, нижче плінтуса. Професійної армії як такої не було. Але 95 бригада брала участь у міжнародних навчаннях, місіях. Мені пощастило познайомитися з Героєм України, полковником Тарасом Сенюком, який загинув під час звільнення Слов'янська. Командир, справжній офіцер із мотивацією - він багато на що надихнув.

Ознайомтеся також з історією: "Знайдіть мене, адже зовсім скоро я залишу цей світ". Розповідь про нацгвардійця, який повернувся з небуття та був удостоєний звання Героя України.

Судова сага в Італії стала для мене незабутнім уроком життя, який я б не хотів пережити знову. Це, безумовно, було одним із найскладніших випробувань у моєму житті. Це був жахливий сон, що розгортався наяву. Але він також продемонстрував, як багато може витримати людина, якщо вірить у свої переконання, своє призначення та підтримку близьких і друзів.

Цей період зміцнив нас, навчив справжньої цінності особистої свободи, яку намагалися відібрати. Тепер я розумію, що станеться з нами, якщо ми зупинимось, відмовимось від боротьби, піддамося. Ті, хто "по той бік кордону", заберуть не лише нашу свободу, а й усе, що ми маємо. Ми боремося за нашу сутність, за те, ким хочемо бути далі - вільним народом зі своєю ідентичністю та культурною спадщиною.

Перебуваючи в ув'язненні в Італії, я також усвідомив, що таке гібридна війна і які методи дезінформації використовує Росія. Прокурор, не зважаючи на камеру, рекомендував мені погодитися на угоду та визнати свою провину. Мене намагалися налякати, аби я підписав усі документи. Однак, якби я це зробив, це стало б серйозним юридичним прецедентом, якого добивалася Росія — віддати під суд Україну за нібито воєнний злочин через мою особу.

Контекст, що формувався Кремлем, був чітким - вони не лише намагалися захопити українські території, а й "захищати" російськомовних громадян від "жорстоких банд". Цей наратив став пануючим у засобах масової інформації Італії і поставив під загрозу подальшу підтримку України.

Можливо, ще під час першого допиту прокурор ненароком видав зайву інформацію. Я зрозумів, звідки все йде, коли він вигукнув: "Одумайся, ти ще молодий. Тобі не варто більше брати участь у цій братовбивчій війні". Це дало зрозуміти, що за цим всім стоїть Росія. Виявилося, що звинувачення абсолютно не цікавить мої аргументи, навіть те, що я є військовослужбовцем Нацгвардії, а не якимось "бойовиком".

Я провів двадцять днів у слідчому ізоляторі, після чого мене перевели до колонії суворого режиму, що носить назву "Milano Opera". Це був перший блок, четвертий поверх, секція "Б", де утримували особливо небезпечних злочинців. У цій секції налічувалося двадцять п’ять камер, у кожній з яких проживало по двоє ув’язнених, хоча вона була розрахована лише на одну особу. Простір у чотири квадратні метри, без душа, холодильника та ігрової консолі — умови суттєво відрізняються від тих, що існують у тюрмах Данії чи Норвегії (посміхається).

Моя стаття передбачала двадцять років ув'язнення. За весь час, що я там провів, жодного разу не бачив зелень чи якесь дерево. Тільки бетон. Там був окремий блок для босів мафії різного калібру. З ними я особисто не перетинався, але там було небезпечно. На моєму поверсі сиділи представники одного з найкривавіших мексиканських наркокартелів, яким керував Ель Чапо. Були серйозні дядьки з різних мафій: сербської, албанської, представники румунського рекету.

Мій близький товариш, колишній командир батальйону імені Сергія Кульчицького, Герой України Сергій Ткаченко, який, на жаль, загинув, написав мені листа. Я завжди зберігатиму в пам'яті його слова: "Італієць (позивний Віталія - УП), це твоя особиста битва. Не підведи мене!".

Одного разу мені разом з листом передали невеличке зображення Сергія Кульчицького. Ця фотографія повісилася в моїй камері поруч з портретом дружини та знімками товаришів. Вона стала джерелом моєї сили, символом того, за що я боровся.

Мені дуже пощастило зустріти в житті Сергія Кульчицького. Справжнього лідера, який доклав величезних зусиль у формуванні перших наших добровольчих батальйонів. Він вмів мотивувати, вселяти впевненість. У найскладніші моменти показував власним прикладом, що треба робити.

Кульчицкий - патріот, абсолютно відданий Україні. Він загинув, можна сказати, на моїх очах. Я бачив, як цей вертоліт підірвали. Я теж мав летіти в ньому, але Кульчицький в останній момент сказав мені: "Залишайся".

Читайте також: "Багато хто дуже повірив у ЗСУ, але війну без тилу не виграти". 20-річний захисник "Азовсталі" Назарій "Грінка"

Я - людина, яка завжди дотримується своїх принципів. Коли прийняв рішення вирушити на Майдан наприкінці 2013 року, зрозумів, що залишуся там до досягнення мети. Падіння режиму Януковича стало перемогою, але не в глобальному вимірі. Ми розбудили справжнє зло, що ховалося за цим режимом. Саме тому в 2014 році я вирішив стати добровольцем у Національній гвардії. Я продовжив службу після повернення з Італії, коли мене виправдали і звільнили.

Під час повномасштабного вторгнення в лютому 2022 року я почув звуки ракет і вибухів неподалік свого дому. Я був готовий до цього моменту: за тиждень до початку конфлікту я підготував усе необхідне спорядження, яке вже стояло біля дверей. У мене було відчуття, що ворог готується до чогось серйозного, і що ця напружена ситуація може ось-ось спалахнути.

Це були дні неймовірної напруги, коли кожен усвідомлював, що падіння Києва означатиме й крах України. З’явилися перші розчарування, втрати та невимовний біль. Ми відвідували київський морг у пошуках наших товаришів. Там зустрічали людей, які були в розпачі, намагаючись знайти своїх близьких.

Коли я повернувся на Донбас у 2022 році, емоція була одна: "Here we go again" ("і знов те саме", "все починається знов" - УП). Я звільняв Слов'янськ у 2014-му, а тепер, у 2022-му брав участь у його обороні (посміхається).

На час початку повномасштабного вторгнення я обіймав досить почесну посаду в Головному управлінні Національної гвардії України. Спочатку мені не дозволяли перейти до бойового підрозділу, де служили мої товариші по батальйону імені Кульчицького. Проте я вирішив написати рапорт на переведення, і врешті-решт мене відпустили.

З товаришами, з якими разом боролися у 2014 році, ми долучилися до першої кампанії контрнаступу у 2022-му. Я увійшов до Святогірська, і це була надзвичайно складна операція, про яку військові зазвичай говорять: "Задача 200" — коли ймовірність виживання мізерна. Проте наша відвага і бойовий дух добровольців зіграли вирішальну роль.

Ми складно і дуже швидко форсували річку Сіверський Донець. На надувних човнах, у неділю під ранок, просочились у різні місця, застали ворога зненацька. Я навіть не знав, скільки нас. І як потім з'ясувалось, ми неодноразово були в самому лігві противника, не знаючи, що він там є. Потім по перехопленнях ми дізналися, що їхні окопи у нас у дворі (посміхається). Це було круто. Вони бачили, наскільки впевнено ми поводились, і думали, що нас зайшло тисяча. Насправді на 90% менше.

Ми робили свою роботу так, як нас колись вчив Кульчицький, як потім підготувала нас вся ця довга війна. Кістяком операції були саме ті ветерани 2014 року. Бої були запеклі, але коли ти знаєш, що повертаєш рідну землю, коли відчуваєш, що люди там чекають тебе, це додає сил в обставинах, коли дві-три години на сон - вже "лакшері".

Найпотужніша емоція - коли ти підіймаєш український прапор у звільненому населеному пункті. Коли заходиш, бачиш очі людей, які обіймають тебе. Коли бачать маленький прапорець на твоєму плечі й розтоплюються у сльозах. Коли ти зустрічаєш цих людей, розумієш, заради кого й чого воюєш.

Після цього відбулися досить важкі бої на Луганщині. Ми рушили у напрямку селищ Соснове та Новоселівка, а потім направилися до Дробишевого. Бій за Лиман виявився надзвичайно виснажливим. Противник почав організовувати свої сили, маючи значну перевагу в артилерії, що стало великим випробуванням для нашої витривалості. Я знову став свідком того, як російські війська знищують все на своєму шляху, не розрізняючи своїх чи чужих. "Русскій мір" залишає за собою лише руїни.

Читайте також: Приборкувач стихій. Життя азовця Ярослава "Фірста" від дитинства до загибелі в Оленівці

Я вступив до лав армії в 24 роки, присвятивши більшу частину своєї молодості службі. Міг проводити час на розвагах, відвідувати клуби, але більшість своїх днів народження я святкував на фронті, в лісах та окопах. Чи відчуваю я шкоду? Ні, зовсім. Навіть якби мені тоді, одинадцять років тому, сказали, що війна триватиме так довго і не матиме завершення, я б все одно не змінив своє рішення.

Безумовно, я відчуваю втому. Як і всі, хто боровся з 2014 року або з 2022-го. Проте ми не здаємось і продовжимо триматися, адже це наш святий обов'язок.

Інколи я переживаю спогади, які наче повертають мене в минуле. Згадую, як усе розпочалося у 2014-му, коли ми направлялися на схід, а люди стояли на узбіччі з прапорами, зупиняли нас і дякували за те, що ми захищаємо їх. Проте в період з 2017 по 2020 роки настала певна апатія – багатьом стало байдуже, і вони почали думати: "Це не наша війна".

Те ж саме спостерігалося в 2022 році, коли ми чули: "Ви - наші котики". Але зараз усе частіше звучить: "Я не створений для війни". Проте жоден з нас не отримав при народженні мітку на лобі, нам не вдягали MultiCam або піксельні камуфляжі замість білих пелюшок.

Люди часто не розуміють, з чим їм доведеться зіткнутися, якщо агресор зайде в їхній дім. Безсумнівно, не кожен призначений для війни в класичному сенсі, оскільки не всі можуть стати справжніми бійцями. Проте важливо бути корисним, докладати зусиль для підтримки армії та робити все можливе заради захисту.

Мене регулярно запрошують на різноманітні молодіжні заходи та семінари у військові навчальні заклади. Коли є така нагода, я завжди намагаюся погодитися. Я відчуваю енергію та запал у поглядах молодого покоління, яке, по суті, сформувалося в умовах війни. Серед них є безліч мотивованих і патріотично налаштованих особистостей, яким у 2014 році було всього по десять років.

Вони мають глибокі знання у новітніх технологіях і швидко адаптуються до нових умов. Я справді вражений рішучістю молоді, яка вирішила стати на захист країни з 2022 року. Це покоління чітко усвідомлює свої прагнення щодо майбутнього своєї батьківщини і готове боротися за них.

Звісно, є ті, кому байдуже. Хто живе своїм життям. Хто вважає, що немає різниці, під яким прапором жити та якою мовою говорити. Але головне завдання тих, хто пройшов війну з перших днів, дати тим, кому не байдуже, можливість підготуватись, щоб утримати все те, що потім українці розбудують.

Усім нам необхідно безперервно здобувати нові знання, освоювати сучасні технології та вміти адаптуватися. Це – битва ідей. Вона є вкрай втомливою і вимагає великої психологічної стійкості від солдатів і суспільства, але це виклик, який ми повинні прийняти.

Я вірю, що ми обов'язково переможемо, з часом зможемо звільнити всі наші території. Я бачу майбутню Україну в ЄС, в усіх провідних західних структурах. Хочу, щоб Україна стала сучасною державою з сильною економікою й армією, високим рівнем життя, верховенством права. Зі своїми унікальними ідентичністю і культурою.

Проте для досягнення цього необхідно щоденно зусилля, причому кожен повинен діяти у власній сфері. Важливо усвідомлювати свою відповідальність за прийняті рішення та дії.

Нам потрібно зберігати єдність і не вірити в брехню ворога.