Три движущие силы евроинтеграции: в каких областях Украина способна стать ключевым партнером для Европейского Союза.
Сучасний успіх українського оборонного сектору не забезпечить стабільного прогресу без інтеграції в політичні та економічні структури Європейського Союзу.
Європейський Союз входить у нову фазу переосмислення своїх стратегічних пріоритетів -- від декарбонізації до конкурентоспроможності з акцентом на оборону, промислову конкурентоспроможність та нові завдання сільського господарства.
Ці пріоритети знаходять відображення як у багаторічному бюджеті, так і в законодавчих ініціативах, що формуються на 2025-2030 роки: від програми Readiness 2030 і Європейського оборонного фонду до нової аграрної політики та механізмів декарбонізації промисловості.
Раніше акцент робили на "декарбонізації", тепер же пріоритетом стало забезпечення "незалежності та конкурентоспроможності".
Для України це вказує на одне: інтеграційний процес з потенційними партнерами вже активно розвивається. Ігнорування цих змін або очікування на офіційне членство України в ЄС може призвести до втрати можливості стати рівноправним учасником нової європейської структури в той момент, коли формуються нові комунікаційні стратегії та підходи.
Серед усіх секторів економіки три галузі -- оборонна промисловість, сталеливарний сектор і сільське господарство -- є водночас визначальними для української економіки і критично важливими для політичного порядку денного ЄС.
Їхнє вірне позиціонування визначить, чи стане Україна бажаним стратегічним партнером Європейського Союзу, чи ж її імпорт перетвориться на виклик, який Європа намагатиметься "управляти".
Агресія з боку Росії спровокувала значний розвиток оборонної промисловості в Україні. Протягом останніх двох років обсяги внутрішнього виробництва зросли більш ніж у тридцять разів. За прогнозами, у 2025 році ринок досягне 35 мільярдів доларів.
Проте цей успіх не забезпечить стійкого прогресу без інтеграції в політичні та економічні структури Європейського Союзу.
У той же час виникає суттєве запитання:
Якою буде доля "оборонної" сфери після закінчення війни?
Без стратегічного позиціонування в європейській архітектурі оборонної промисловості є ризик повернення до фрагментованого внутрішнього ринку з обмеженим попитом та нестабільним фінансуванням.
Саме тому вже зараз потрібно вбудовуватися у довгострокові програми, спільні підприємства і стандарти ЄС, щоб оборонна промисловість залишилася драйвером економіки і в мирний час.
ЄС реалізує стратегію Readiness 2030 -- рамковий план мобілізації до €800 млрд ресурсів на створення спільного ринку оборонної продукції. Додатково Європейський оборонний фонд (EDF) з бюджетом €8 млрд підтримує інновації та спільні проєкти.
У 2025 році розпочнеться BraveTech EU — ініціатива України та Європейського Союзу, що передбачає виділення €100 млн для розробок у сфері оборонних технологій. Також активно функціонують інші програми, такі як PESCO, EUDIS та EPF.
Головне завдання полягає в тому, щоб представити Україну як надійного партнера в сфері виробництва та розробок на довгостроковій основі.
Це можливо через участь у EDF, створення спільних підприємств із європейськими виробниками, політичне просування української ролі в системі спільної оборони ЄС. Без цього -- ризик втратити момент і залишитися осторонь майбутнього ринку.
Металургійна галузь відіграє важливу роль в економіці України, адже створює тисячі робочих місць, забезпечує надходження іноземної валюти та слугує фундаментом для багатьох супутніх секторів – починаючи від будівництва інфраструктури і закінчуючи оборонною промисловістю.
У період мирного життя сталь становила близько 20% українського експорту, а після 2022 року вона залишається важливою для економічної стабільності держави.
У березні 2025 року Єврокомісія представила Steel and Metals Action Plan -- першу комплексну індустріальну стратегію для сталеливарного сектора. Вона передбачає перегляд антидемпінгових правил, нові критерії походження (так званий "melt-and-pour rule"), захисні заходи проти надвиробництва, а також підтримку переходу до "зеленої сталі" через механізми Clean Industrial Deal.
Вся політика Європи в цій області орієнтована не лише на екологічні ініціативи, але й на створення внутрішнього ринку сталі з більш строгими імпортними нормами, вимогами щодо походження продукції та її відстежуваності, а також наданням переваг виробникам, які працюють в рамках ЄС. Для українських компаній є критично важливим адаптуватися до цієї моделі, впроваджуючи локалізацію, створюючи спільні підприємства або укладаючи довгострокові угоди з європейськими партнерами.
CBAM, або вуглецевий кордон, почне діяти з 1 січня 2026 року. Виробники сталі зобов’язані будуть компенсувати викиди CO₂ під час експорту до Європейського Союзу, якщо ці викиди не були враховані в їхній країні.
Ринкова вартість становить від €60 до €90 за тонну. Це свідчить про те, що без заходів щодо декарбонізації українська сталь може опинитися в ситуації втрати конкурентних переваг.
Для України це створює як загрозу, так і вікно можливостей.
Загроза полягає в тому, що якщо ситуація залишиться незмінною, то без оновлення багато продукції українських металургів підпаде під фінансовий тиск CBAM, що може призвести до втрати їх позицій на ринку Європейського Союзу.
Але існує потенціал: українська електродугова (EAF) металургія, що спеціалізується на переробці металевого брухту, вже сьогодні може стати більш екологічною альтернативою в порівнянні з традиційними доменними печами в Європейському Союзі.
Проте ще більш суттєвим є те, що Європа наразі формує, хто і з яких регіонів постачатиме сталь для своїх оборонних, енергетичних і транспортних потреб. Україна має всі шанси стати важливим елементом цієї внутрішньої європейської системи.
Після завершення війни перед українською сталеливарною промисловістю стоятиме завдання не лише відновлення втрачених потужностей, а й адаптації до нової логіки європейського промислового протекціонізму.
У мирний період довгострокові угоди, локалізація виробництв та технологічна співпраця з Європейським Союзом стануть основними факторами для збереження доступу до ринку. Відсутність інтеграції в спільні правила як особливого партнера-кандидата може призвести до ризику залишитися на окраїні внутрішнього ринку ЄС, який дедалі більше захищає інтереси своїх виробників.
Щоб використати цей шанс, Україна має:
Агросектор виступає ключовою складовою економіки України, складаючи приблизно 60% експорту до Європейського Союзу та приносячи понад €15 мільярдів щорічно. Проте саме аграрна галузь викликає найбільші побоювання в Європі: масові акції протесту фермерів у Франції, Польщі та Німеччині, зокрема, були спрямовані проти українських товарів.
Водночас у самого ЄС серйозні виклики: реформа CAP (бюджет знижується із €387 до 300 млрд) із жорсткішими екологічними вимогами, скорочення субсидій.
Українські сільгоспвиробники опиняються перед новим викликом — втратами традиційних ринків у Азії та Африці, що виникають через торговельні бар'єри, конкуренцію та проблеми з логістикою.
Хоча залучення до європейського ринку створює нові перспективи, це не є панацеєю для всіх проблем.
Не всі сільськогосподарські продукти, що вирощуються в Україні, користуються популярністю на ринках Європейського Союзу. Тому надзвичайно важливо підтримувати нашу присутність на ринках Азії та Африки. І робити це потрібно не самостійно, а за підтримки ЄС.
Сигнал про усвідомлення цього питання вже зафіксовано в новій версії Угоди про DCFTA, яка включає спеціальні "флангові заходи" для підтримки українських експортерів в міжнародних ланцюгах постачання. Проте, існує нестача чіткості щодо того, що саме можуть включати ці заходи.
Післявоєнний агросектор буде змушений балансувати між зростаючими екологічними вимогами ЄС та відновленням своїх позицій на глобальних ринках.
Якщо Україна не доб'ється гнучкості у європейських регуляціях і не отримає підтримки для збереження доступу до Азії та Африки, аграрна модель може стати вразливою. Натомість участь у створенні нової політики глобальної продовольчої безпеки разом із ЄС -- це шлях до перетворення України з конкурента на незамінного партнера.
Україна має діяти конструктивно:
Європейський Союз створює нову структуру конкурентоспроможності, яка охоплює безпеку, промисловість та аграрний сектор. Якщо Україна прагне стати частиною цього процесу, необхідно вжити заходів вже сьогодні, навіть маючи статус кандидата.
Саме три галузі -- оборона, сталь, аграрний сектор -- не просто визначають економічний профіль України. Вони -- політично чутливі сфери для ЄС, які можуть стати або основою партнерства, або джерелом напруги.
Усі три сфери представляють собою як виклики, так і потенційні можливості.
Проте жодне з цих питань не буде розв'язане "самостійно".
Потрібні чіткі дії: спільні проєкти, робота з регуляторними рамками, присутність у Брюсселі, а головне -- бачення себе не об'єктом благодійності, а суб'єктом спільної політики та проєктів.
Тільки таким чином Україна зможе зайняти позицію в Європейському Союзі, яка відповідатиме її можливостям.
